Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Репетитор англійської мови
Петропавлівська Борщагівка.
Англійська для школярів.
 


Стаття з журналу № 4'1999

Назва
 
Рішення у справі «Зелінський і Прадель та Гонсалес і інші проти Франції». Комюніке Секретаря Суду.
(Judgment in the case of Zielinski and Pradal & Gonzalez and Others v. France)
 
Зміст
 
591
28.10.1999

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ У СПРАВІ «ЗЕЛІНСЬКИЙ І ПРАДЕЛЬ ТА ГОНСАЛЕС І ІНШІ ПРОТИ ФРАНЦІЇ»

У рішенні, ухваленому в Страсбурзі 28 жовтня 1999 року у справі «Зелінський і Прадель та Гонсалес і інші проти Франції» (Zielinski and Pradal & Gonzalez and Others v. France), Європейський суд з прав людини одноголосно постановив, що було порушено пункт 1 статті 6 (право на справедливий судовий розгляд) Європейської конвенції з прав людини. Згідно зі статтею 41 (справедлива сатисфакція) Конвенції, Суд присудив заявникам конкретні суми як компенсацію за матеріальні збитки і моральну шкоду та за судові витрати.

1. Основні факти

Справа стосується одинадцяти заяв, які були подані громадянами Франції: з одного боку, Бенуа Зелінським (Benot Zielinski) і Патріком Праделем (Patrick Pradal), відповідно, 1954 та 1955 років народження, та, з іншого боку, Жанін Гонсалес (Jeanine Gonzalez), Мартін Мері (Martine Mary), Анітою Делакер'єре (Anita Delaquerriиre), Гаєм Шрайбером (Guy Schreiber), Монік Керн (Monique Kern), Паскалем Гонтьє (Pascal Gontier), Ніколь Шрайбер (Nicole Schreiber), Жозіан Мeмето (Josiane Memeteau) та Клодом Коссутою (Claude Cossuta), відповідно, 1956, 1953, 1955, 1948, 1949, 1957, 1950, 1954 та 1957 років народження. Усі заявники проживають у Франції та працюють в органах соціального забезпечення в Ельзас-Мозелі (Alsace-Moselle).

28 березня 1953 року представники служб соціального забезпечення Страсбурзького регіону підписали договір з представниками регіональних профспілок щодо запровадження «спеціальної доплати за складність» (indemnitédedifficultésparticuliéres«IDP»). Після виникнення проблем, пов'язаних з виконанням договору, кілька працівників органів соціального забезпечення порушили судові справи, а заявники, в свою чергу, звернулися в суди нижчої інстанції з трудових спорів.

Рішеннями від 2 липня 1991 року Кольмарський суд з трудових спорів задовольнив заяви пані Гонсалес та інших. Кольмарська служба страхування здоров'я та директор з питань охорони здоров'я і соціального забезпечення подали апеляції.

Рішеннями від 4 грудня 1991 року та 21 жовтня 1992 року Мецький (Metz) суд з трудових спорів задовольнив заяви пана Зелінського та пана Праделя; ці рішення знайшли підтримку в рішеннях Мецького апеляційного суду від 19 та 20 квітня 1993 року. Префект та директор з питань охорони здоров'я і соціального забезпечення звернулися з питань права до Касаційного суду.

Паралельно справи, порушені працівниками тих служб страхування здоров'я, про які йшлося у договорі 1953 року, дали підставу Касаційному суду скасувати рішення Безансонського (Besancon) апеляційного суду, який після цього повторно розглянув справи. У рішенні від 13 жовтня 1993 року апеляційний суд визначив вид оплати на користь позивачів. Внісши поправку (яка стала статтею 85) до Закону № 94-43 від 18 січня 1994 року, парламент затвердив розмір спеціальної доплати за складність, яку відстоювали в судах державний представник та служби страхування здоров'я. Ця норма мала зворотну силу. 13 січня 1994 року Конституційна рада винесла ухвалу, якою визнала конституційним положення, яке було предметом оскарження. На підставі нового закону Касаційний суд скасував рішення Мецького апеляційного суду, ухваленого на користь пана Зелінського та пана Праделя. Скасовуючи рішення, ухвалені на користь пані Гонсалес та інших, Кольмарський апеляційний суд також спирався на цей новий закон.

2. Процедура і склад Суду

Заяву пана Зелінського та пана Праделя було подано до Європейської комісії з прав людини 5 липня 1994 року. Оголосивши заяву прийнятною, Комісія у своїй доповіді від 9 вересня 1997 року висловила одностайну думку про факт порушення пункту 1 статті 6 Конвенції і про відсутність потреби розглядати справу за статтею 13. 29 жовтня 1997 року Комісія передала справу до Суду. Справа також була передана в Суд Урядом Франції.

Заяви пані Гонсалес та восьми інших заявників було подано до Європейської комісії з прав людини 19 серпня і 9 вересня 1996 року. Оголосивши заяви прийнятними, Комісія у своїй доповіді від 21 жовтня 1998 року висловила одностайну думку про факт порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та про відсутність потреби розглядати справу за статтею 13. 9 грудня 1998 року Комісія передала справу до Суду.

Згідно з перехідними положеннями Протоколу № 11 до Конвенції, справи розглядалися Великою палатою Європейського суду з прав людини і були об'єднані. Судове рішення постановлене Великою палатою, до складу якої увійшло 17 суддів, а саме:

Люціус Вільдхабер (Luzius Wildhaber, Швейцарія), Голова

Луїджі Феррарі Браво (Luigi Ferrari Bravo, Італія)

Люціус Кафліш (Lucius Caflisch, Швейцарія)

Єжи Макарчик (Jerzy Makarczyk, Польща)

Віллі Фурманн (Willi Fuhrmann, Австрія)

Карел Юнгвірт (Karel Jungwiert, Чехія)

Марк Фішбах (Marc Fischbach, Люксембург)

Бостьян Жупанчич (BoštjanZupancic, Словенія)

Ніна Важич (Nina Vajic, Хорватія)

Джон Хедіган (John Hedigan, Ірландія)

Вільгельміна Томассен (Wilhelmina Thomassen, Нідерланди)

Маргарита Цаца-Ніколовська (Margarita Tsatsa-Nikolovska, колишня республіка Югославії Македонія)

Тудор Пантіру (Tudor Pantоru, Молдова)

Егілс Левіц (Egils Levits, Латвія)

Крістак Трая (Kristaq Traja, Албанія)

Снежана Ботучарова (Snejana Botoucharova, Болгарія)

Алан Баке (Alain Bacquet, Франція), суддя ad hoc,

а також Мод де Бур-Буквіккіо (Maud de Boer-Buquicchio), заступник Секретаря Суду.

3. Стислий виклад судового рішення

Оскарження

Заявники скаржилися на те, що втручання держави у судову справу, яка зачіпала її інтереси, із застосуванням зворотної сили законодавства (стаття 85 Закону № 94-43 від 18 січня 1994 року), порушило принцип рівності гілок влади та зробило судовий розгляд несправедливим. За винятком пана Зелінського і пана Праделя, вони також скаржилися на тривалість судового провадження. Заявники посилаються на пункт 1 статті 6 та на статтю 13 Конвенції.

Рішення Суду

Пункт 1 статті 6 Конвенції
щодо справедливості судового розгляду

Суд не міг не звернути увагу на те, який вплив могла справити стаття 85 закону від 18 січня 1994 року (Закон № 94-43), враховуючи і спосіб та час його прийняття. По-перше, крім того, що стаття 85 чітко виключає судові рішення по суті, які стали остаточними, зі сфери застосування, вона раз і назавжди встановлює строки оскарження у звичайних судах. Ця стаття має зворотну силу, «незважаючи на будь-які положення, всупереч колективним або індивідуальним договорам, які є чинними на день опублікування [цього] закону». По-друге, стаття 85 входила до закону про «охорону здоров'я та соціальне забезпечення». Поправку про спеціальну доплату за складність було запропоновано тільки під час обговорення в парламенті та одразу після винесення Безансонським апеляційним судом рішення від 13 жовтня 1993 року. Нарешті, завдяки статті 85 позиція держави під час судового розгляду досить легко знайшла підтримку.

Суд зазначив, що більшість попередніх судових рішень про це було винесено на користь заявників. Проте слід визнати, що якщо Мецький апеляційний суд виніс рішення повністю на користь відповідних працівників служб соціального забезпечення, то Кольмарський апеляційний суд, на відміну від Кольмарського суду з трудових спорів, їхні позови відхилив. Разом з тим потрібно підкреслити особливу роль, яку відіграв Безансонський апеляційний суд — суд, який мусив повторно розглянути ці справи після рішення, яке виніс Касаційний суд 22 квітня 1992 року. Безансонському апеляційному суду було доручено вирішити спір, а саме — питання про «факт» порушення, у межах правових норм, які раніше встановив сам Касаційний суд. Суворо додержуючи норм, встановлених щодо цих питань Касаційним судом 22 квітня 1992 року, Безансонський апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для застосування поправки і відхилив спосіб обчислення доплати, що його відстоювала держава. Він встановив новий індекс і додатково, задовольняючи позов окремих заінтересованих працівників служб соціального забезпечення, постановив, що обчислення доплати за складність потрібно здійснювати з розрахунку 6,1055 % від мінімальної зарплати; ці відсотки відповідають розмірові доплати і обчислюються, виходячи з величини 12 пунктів станом на 1 січня 1953 року. Таке рішення, яке вносило ясність у ці питання і залишалося в межах норм, встановлених Касаційним судом 22 квітня 1992 року, було винесене на користь заявників, оскільки їм встановлювалася подвійна сума доплати, яку насправді сплатили служби соціального забезпечення, і вони здобули право на отримання заборгованості щодо доплати, яка надавалася упродовж кількох років.

Суд не зміг з'ясувати за фактами справи, чому судові рішення, що суперечать одне одному, вимагали законодавчого втручання під час судового розгляду. Він вважає, що подібне розходження є притаманним будь-якій судовій системі, яка, як і система Франції, спирається на мережу звичайних та апеляційних судів зі своєю територіальною юрисдикцією. Оскільки роль Касаційного суду зводилася до розв'язання суперечностей між рішеннями судів нижчого рівня, то також неможливо було передбачити, якою буде його ухвала стосовно цих рішень, що конфліктують між собою, якби не втручання даного закону.

На думку Суду, обставини справи не давали підстав стверджувати, що законодавче втручання можна було передбачити. Так само ці обставини не підтверджували й аргументу про те, що попередня спроба була невдалою, оскільки спір тривав навколо способу виконання договору, який обговорювався та укладався за встановленою процедурою заінтересованими роботодавцями та профспілками.

Суд вважав, що фінансовий ризик, на який посилався Уряд і чітко вказувала Конституційна рада, вмотивовуючи своє рішення, сам по собі не виправдовував того, що законодавчий орган замінив у вирішенні спору як сторони колективного договору, так і суди.

Прийняття статті 85 послужило вирішенню спору по суті. Застосування його національними судами, зокрема Касаційним судом у його рішеннях від 2 березня 1995 року, позбавило необхідності продовжувати судовий розгляд.

З огляду на викладене вище, Суд також вирішив, що не можна вважати законним розрізнення заявників залежно від того, отримали вони чи не отримали остаточне рішення по суті.

Щодо аргументу Уряду про те, що це не був спір між заявниками та державою, то Суд не сумнівається, що законодавче втручання у цю справу сталося у той час судового провадження, однією із сторін якого була держава, коли розгляд справи ще не закінчився.

А отже, було порушення пункту 1 статті 6 щодо права на справедливий судовий розгляд.

Пункт 1 статті 6 Конвенції щодо тривалості судового розгляду

Суд визнав, що питання, яке національні суди розглядали у цій справі, є безсумнівно складним, що підтверджується і рішеннями Касаційного суду від 22 квітня 1992 року, який визнав відсутність вихідного індексу. У нього немає підстав припускати, що заявники були відповідальними за продовження судового розгляду. Зокрема, дата подання апеляційної скарги заявників не вплинула на рішення Кольмарського апеляційного суду взяти справу до розгляду. Суд з'ясував, що розгляд у Кольмарському апеляційному суді тривав три роки, вісім місяців та вісім днів. Попри те що заяви були подані 10 вересня 1991 року, апеляційний суд призначив дату слухання лише 12 липня 1994 року, майже через три роки. Європейський суд вважає, що такому зволіканню не було надано переконливого пояснення. Зокрема, він зазначив, що з питання про спеціальну доплату за складність Кольмарський апеляційний суд уже виніс рішення 23 вересня 1993 року, більш ніж через два роки після подання заяв у цій справі. Крім того, рішення Кольмарського апеляційного суду було винесено 18 травня 1995 року, майже через півтора року після прийняття закону від 18 січня 1994 року.

Зваживши на всі ці факти, Суд дійшов висновку, що «розумний строк» розгляду справи, як це передбачено пунктом 1 статті 6, було перевищено.

Отже, було порушення пункту 1 статті 6 щодо тривалості розгляду справи.

Стаття 13 Конвенції

З огляду на викладений вище висновок, Суд ухвалив, що не було потреби виносити рішення щодо скарги за цією статтею.

Стаття 41 Конвенції

Суд зазначив, що в даному випадку підставою для надання справедливої сатисфакції може бути тільки той факт, що заявники не скористалися гарантіями статті 6, зокрема щодо тривалості судового розгляду справ пані Гонсалес, пані Мері, пані Делакер'єре, пана Шрайбера, пані Керн, пана Гонтьє, пані Шрайбер, пані Мемето та пана Коссути. Щодо справедливості судового розгляду можна сказати, що хоча Суд не міг припустити, яким би був результат судового процесу за інших обставин, проте він не може визнати безпідставним те, що заявники втратили свої реальні можливості. Додатково слід врахувати нематеріальну шкоду, яку недостатньо компенсувати лише визнанням факту порушення у цьому рішенні, за винятком справи пана Зелінського та пана Праделя, які не висували вимог щодо компенсації. Керуючись принципом справедливості, як передбачено статтею 41, Суд присудив по 47 000 французьких франків панові Зелінському та панові Праделю, а також по 80 000 французьких франків кожному з дев'яти інших заявників за шкоду, якої вони всі зазнали.

Суд зазначив, що інтереси пана Зелінського та пана Праделя представляв адвокат упродовж усього розгляду справи Комісією та Судом, а інші дев'ять заявників скористалися послугами того самого адвоката тільки після того, як Велика палата ухвалила рішення про об'єднання заяв. Отже, на підставі наданої йому інформації, Суд, керуючись принципом справедливості, присудив панові Зелінському та панові Праделю по 30 000 французьких франків кожному у зв'язку з провадженням у Комісії та Суді та по 4000 французьких франків іншим заявникам.

Суддя Баке висловив окрему думку, яка збігається з позицією більшості і додається до судового рішення.

Судові рішення можна знайти на веб-сторінці Суду в Інтернеті (http://www.dhcour.coe.fr) у день їх постановлення.

Канцелярія Європейського суду з прав людини
F-67075 Strasbourg Cedex
Звертатися до Родеріка Лідделла (Roderick Liddell),
телефон (0)3 88 41 24 92;
або до Емми Гельєр (Emma Hellyer),
телефон (0)3 90 21 42 15;
факс: (0)3 88 41 27 91

Європейський суд з прав людини було створено 1959 року в Страсбурзі з метою здійснення судочинства щодо порушень Європейської конвенції з прав людини 1950 року.

1 листопада 1998 року було створено Суд на постійній основі, який замінив колишню двоступеневу систему: Суд на тимчасовій основі і Комісія.

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2024 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua