Стаття з журналу № 2'1999

30
21.1.1999

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ У СПРАВІ «ГАРСІЯ РУЇЗ ПРОТИ ІСПАНІЇ»

У рішенні, ухваленому в Страсбурзі 21 січня 1999 року у справі «Гарсія Руїз проти Іспанії» (Garcнa Ruiz v. Spain), Європейський суд з прав людини одностайно постановив, що порушення пункту 1 статті 6 Європейської кон‑венції з прав людини (право на справедливий судовий розгляд) допущено не було.

1. Основні факти

Заявник — пан Фаустіно-Франсіско Гарсія Руїз (Faustino-Francisco Garcнa Ruiz), громадянин Іспанії, 1941 року народження, живе в Алькорсоні (Мад‑рид). Він є адвокатом.

Програвши справу проти свого клієнта М. в суді першої інстанції за позо‑вом про відшкодування не виплаченого йому гонорару за певні надані ним клієнтові послуги при розгляді суддею № 19 Мадридського суду першої інстанції справи щодо позбавлення права викупу закладеного майна, заяв‑ник звернувся зі скаргою до Мадридського суду другої інстанції, Audencia Provincial. Суд першої інстанції постановив, що насправді виконання послуг заявником не є доведеним фактом.

17 березня 1997 року скаргу заявника було відхилено. У своєму рішенні суд Audencia Provincial постановив, що надання адвокатських послуг заявни‑ком у згаданому розгляді суддею № 19 Мадридського суду першої інстанції не доведено, «хоча [можливо] він справді виконав роботу, не пов’язану з вирішенням спору між сторонами».

Посилаючись, зокрема, на статтю 24 Конституції Іспанії, заявник подав скаргу de amparo до Конституційного суду, стверджуючи, що рішення суду Audencia Provincial не дає жодної відповіді на його аргументи. У своїй скарзі заявник наголошував, що в розгляді справи стосовно виконання судового рішення суддею № 19 Мадридського суду першої інстанції він насправді виступав не як адвокат, а виключно як представник свого клієнта М., надаючи послуги, поради та допомогу щодо процедури, а не щодо спору між сторонами. 11 липня 1995 року скаргу було відхилено.

2. Процедура і склад Суду

Заяву було подано до Європейської комісії з прав людини 19 грудня 1995 року. Визнавши заяву прийнятною, Комісія у своїй доповіді від 15 вересня 1997 року висловила думку про те, що було допущено порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (22 голоси проти 8). 6 січня 1998 року Іспанський уряд передав справу до Суду.

Згідно з перехідними положеннями Протоколу № 11 до Конвенції, справу було передано до Великої палати нового Європейського суду з прав людини після набуття Протоколом чинності 1 листопада 1998 року. Судове рішення було постановлене Великою палатою, до складу якої увійшло 17 суддів, а саме:

Люціус Вільдхабер (Luzius Wildhaber, Швейцарія), Голова

Елізабет Палм (Elisabeth Palm, Швеція), заступник Голови

Антоніо Пастор Рідруехо (Antonio Pastor Ridruejo, Іспанія)

Джованні Бонелло (Giovanni Bonello, Мальта)

Єжи Макарчик (Jerzy Makarczyk, Польща)

Пранас Куріс (Pranas Kuris, Литва)

Ріца Тюрмен (Riza Türmen, Туреччина)

Жан-Поль Коста (Jean-Paul Costa, Франція)

Франсуаза Тюлкен (Franзoise Tulkens, Бельгія)

Марк Фішбах (Marc Fischbach, Люксембург)

Володимир Буткевич (Україна)

Йосеп Касадеваль (Josep Casadevall, Андорра)

Джон Хедіган (John Hedigan, Ірландія)

Ханна Софія Грев (Hannе Sophie Greve, Норвегія)

Андраш Бака (AndrásBaka, Угорщина)

Райт Марусте (Rait Maruste, Естонія)

Снежана Ботучарова (Snejana Botoucharova, Болгарія),

а також Мікеле де Сальвія (Michele de Salvia), Секретар Суду.

3. Стислий виклад судового рішення

Оскарження

Пан Гарсія Руїз у своїй скарзі стверджує, що він не отримав можливості здійснити своє право на справедливий судовий розгляд у Мадридському апеляційному суді Audencia Provincial, оскільки суд не відповів на подану заявником скаргу, чим було порушено пункт 1 статті 6 Європейської конвенції з прав людини.

Рішення Суду

Передовсім Суд нагадав, що, згідно з його практикою, у рішеннях судів та трибуналів мають належним чином пояснюватися підстави, на яких ці рішення ґрунтуються. Ступінь суворості цієї вимоги може бути різним залежно від характеру рішення, і він має визначатися, виходячи із обставин справи. Однак, хоча пункт 1 статті 6 і зобов’язує суди викладати підстави для своїх рішень, це не можна розуміти як вимогу давати докладну відповідь на кожний аргумент. Отже, відхиляючи скаргу, апеляційний суд, у принципі, має право просто підтвердити правильність підстав, на яких ґрунтувалося рішення суду нижчої інстанції.

Розглядаючи справу, Суд зазначив, що суддя № 12 Мадридського суду першої інстанції у своєму рішенні взяв до уваги твердження відповідача, який заперечив факти, викладені заявником у його позові. Суд вважав, що докази свідка, викликаного заявником, не були переконливими, і визнав, що заявник не довів факту надання ним послуг, за які він вимагав сплатити йому гонорар. Розглядаючи скаргу заявника, суд Audencia Provincial, по-перше, зазначив, що ним була прийнята і відтворена в його власному рішенні оцінка фактів, подана судом першої інстанції. По-друге, суд зауважив, що ним також була підтверджена правильність юридичної підстави для рішення, яке оспорювалося заявником, оскільки ця підстава не розходилася з його власними висновками. Суд встановив, що в матеріалах справи немає жодних доказів, які б доводили, що заявник виступав як адвокат у провадженні щодо виконання судового рішення, хоча він, можливо, і справді виконав роботу, не пов’язану з вирішенням спору між сторонами. Тому суд відхилив скаргу і підтвердив рішення суду першої інстанції. Після цього справу було передано до Конституційного суду, який у своєму рішенні від 11 липня 1995 року відхилив скаргу de amparo на тій підставі, що при розгляді справи судом першої інстанції заявник не довів факту надання ним професійних послуг, за які він вимагає гонорар, а оцінка фактів є предметом, розгляд якого не належить до юрисдикції Конституційного суду.

Оскільки скаргу заявника можна пов’язати з оцінкою доказів і результатом розгляду справи в національних судах, Суд іще раз наголосив на тому, що в його функції не входить розгляд помилок у фактах або в законодавстві, начебто допущених національним судом, якщо і оскільки при цьому не було порушено прав і свобод, гарантованих Конвенцією. Крім того, хоча стаття 6 Конвенції і гарантує право на справедливий судовий розгляд, вона все-таки не встановлює жодних правил щодо прийнятності доказів або порядку їх оцінки. Тому встановлення таких правил взагалі є предметом, що регулюється національним законом і національними судами.

Суд зауважив, що заявник отримав можливість пройти зі своїм позовом через змагальний судовий процес. На різних етапах провадження він мав змогу висувати свої аргументи, які, на його думку, були доречними в його справі. Фактичні та юридичні підстави, на яких ґрунтувалося рішення суду першої інстанції про відхилення його позову, були детально викладені. У своєму рішенні апеляційний суд Audencia Provincial підтвердив правильність оцінки фактів та юридичну підставу, використану судом першої інстанції при ухваленні його рішення, оскільки вони не суперечили власним висновкам апеляційного суду. Тому твердження заявника про нестачу підстав для зазначеного рішення є необґрунтованим, хоча в цій справі, можливо, бажано мати більш ґрунтовну оцінку фактів.

У підсумку, Суд постановив, що в контексті пункту 1 статті 6 Конвенції провадження у справі загалом було справедливим і цього положення Конвенції порушено не було.

[Див. пункти 26–30 та резолютивну частину рішення Суду]. 

Судові рішення можна знайти на веб-сторінці Суду в Інтернеті (http://www.dhcour.coe.fr/) у день їх постановлення.

Відповідно до Регламенту, Секретар Суду, який має діяти на власний розсуд, надає інформацію про роботу Суду і відповідає на запитання преси.

Канцелярія Європейського суду з прав людини
F-67075 Strasbourg Cedex
Звертатися до Родеріка Лідделла (Roderick Liddell)
Телефон: (0)3 88 41 24 92; факс: (0)3 88 41 27 91

Голосування