158
03.03.2000

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ У СПРАВІ
«КРЦМАР ТА ІНШІ ПРОТИ ЧЕСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ»

У рішенні[1], ухваленому в Страсбурзі 3 березня 2000 року у справі «Крцмар та інші проти Чеської Республіки» (Krcmár and Others v. the Czech Republic), Європейський суд з прав людини одностайно постановив, що було порушено пункт 1 статті 6 (право на справедливий судовий розгляд) Європейської конвенції з прав людини. Згідно зі статтею 41 (справедлива сатисфакція) Конвенції, Суд присудив кожному заявникові по 1 350 000 чеських крон як компенсацію за всю шкоду разом та 80 000 чеських крон як компенсацію за судові витрати.

1. Основні факти

Заявники — Роман Крцмар (Roman Krcmár), Марія Ганушова (Marie Hanušová), Ярослава Бартошова (Jaroslava Bartošová), Едуарда Оттова (Eduarda Ottová), Даґмар Ридлова (Dagmar Rýdlová), Ева Канокова (Eva Kanoková)та Міхаела Крцмарова (Michaela Krcmárová), громадяни Чеської Республіки, 1957, 1922, 1923, 1931, 1932, 1935 і 1967 років народження, відповідно, проживають у Празі (Чеська Республіка) та у Шпеєрі (Speyer) (Німеччина). Вони є спадкоємцями товариства «Франтішек Отта» (František Otta) у Раковніку (Rakovník), яке належало членам їхньої сім'ї до того, як його було націоналізовано під час комуністичного режиму.

У січні 1946 року колишній міністр харчової промисловості оголосив товариство заявників націоналізованим, відповідно до Указу Президента № 101/1945, згідно з яким товариства з виробництва маргарину, в яких працює понад 150 працівників, підлягали націоналізації. Націоналізація була припинена розпорядженням міністра від 11 січня 1949 року з метою визначення остаточних масштабів націоналізації. Розпорядження ґрунтувалося на положеннях Закону № 115/1948.

У березні 1991 року це товариство було перейменовано в «Ракона а.с.» (Rakona a.s.) зі ста відсотками участі держави у власності. У червні 1991 року іноземна компанія «Проктер енд Ґембл» (Procter & Gamble) уклала договір купівлі-продажу з Фондом державного майна, а в липні 1991 року уряд Чехії затвердив план приватизації щодо продажу цього товариства компанії «Проктер енд Ґембл». У листопаді 1991 року заявники, згідно із Законом про позасудову реституцію № 87/1991, подали позов про реституцію товариства. Вони стверджували, що не було виконано вимогу президентського указу, згідно з яким націоналізації підлягали товариства, у яких працювало понад 150 працівників, тому товариство було націоналізоване згідно із Законом № 115/1948, тобто після 25 лютого 1948 року — встановленої Законом про позасудову реституцію остаточної дати початку реституції.

29 червня 1993 року 1-й Празький районний суд не задовольнив позову заявників, стверджуючи, що в січні 1946 року права власності перейшли до держави і що розпорядження міністра, видане у січні 1949 року, мало суто декларативний характер. Суд також заявив, що той факт, що застосування Указу Президента до власності заявників було contra legem, оскільки в товаристві працювало менше 150 працівників, не міг вплинути на висновок суду щодо остаточної дати націоналізації. Суд взяв до уваги документальні докази, які свідчили, що середня кількість працівників становила 117,3.

24 листопада 1993 року Празький муніципальний суд відхилив апеляцію заявників, у якій стверджувалося, що товариство було націоналізовано згідно з Указом Президента. 28 липня 1995 року вищий суд залишив це рішення без зміни.

2 жовтня 1996 року Конституційний суд, після відкритого судового розгляду, відхилив конституційну скаргу заявників. Він нагадав, що націоналізація власності відбувається на підставі чинного закону, відповідно до спеціального указу Президента, якщо додержано передбачених в ньому умов. Розглядаючи як ключове питання про кількість працівників товариства під час націоналізації, для того щоб визначити коректність застосування Указу, Конституційний суд для повноти розгляду доказів звернувся до певних державних установ з проханням надіслати йому інші документальні дані. У документах, надісланих в суд, містилася, зокрема, інформація про різну кількість працівників — менше або більше 150 працівників — у товариствах з різними видами виробництва. Суд, посилаючись у своєму висновку на ці документи, з якими під час розгляду сторони не були ознайомлені, заявив, що націоналізацію було проведено відповідно до умов, передбачених Указом, тобто до 25 лютого 1948 року, тому заявники не мали права на реституцію товариства, згідно із Законом про позасудову реституцію.

2. Процедура і склад Суду

Заяву було подано до Європейської комісії з прав людини 17 березня 1997 року. Після набрання чинності Протоколом № 11 до Конвенції 1 листопада 1998 року справу було передано до Суду. Її було доручено розглянути третій секції, яка оголосила заяву прийнятною 27 квітня 1999 року.

Судове рішення постановлене палатою, до складу якої увійшло сім суддів:

Ніколас Братца (Sir Nicolas Bratza, Британія), голова

Жан-Поль Коста (Jean-Paul Costa, Франція)

Лукіс Лукайдес (Loukis Loucaides, Кіпр)

Франсуаза Тюлкен(Françoise Tulkens, Бельгія)

Віллі Фурман (Willi Fuhrmann, Австрія)

Карел Юнґвірт (Karel Jungwiert, Чехія)

Крістак Трая (Kristaq Traja, Албанія),

а також Саллі Долле (Sally Dollé), секретар секції.

3. Стислий виклад судового рішення

Оскарження

Заявники скаржилися за пунктом 1 статті 6 Європейської конвенції з прав людини, що їм не було забезпечено справедливого судового розгляду в Конституційному суді, оскільки суд у своєму рішенні посилався, зокрема, на документальні докази, які під час судового процесу не розглядалися, з якими не ознайомлювали сторін або які не були предметом їх обговорення.

Рішення Суду

Пункт 1 статті 6 Конвенції

Насамперед Суд постановив, що положення пункту 1 статті 6 застосовується у даній справі, стверджуючи, що заявники мали право вимагати реституції, яка мала матеріальний характер, і що це положення застосовується щодо провадження в конституційних судах.

Далі Суд визнав, що згадувані документальні докази, пред'явлені на вимогу Конституційного суду, але не оголошені під час усного слухання справи, були явно спрямовані на те, щоб вплинути на рішення суду. Відтак Суд визнав, що навіть якби такі докази було подано й оголошено під час усного слухання справи, це не задовольнило б права заявників на змагальний процес, беручи до уваги характер та важливість цих доказів. Будь-яка сторона судового провадження повинна мати можливість ознайомитися з доказами в суді, а також можливість висловити свою думку про їх наявність, зміст і достовірність у відповідній формі та у відповідний час, у разі необхідності — у письмовій формі та заздалегідь. Суд також визнав, що необхідність у наданні заявникам можливості висловити свою думку про всі документальні докази зросла ще більше через те, що докази, на яких наголошував Конституційний суд, були покладені в основу висновку 1-го Празького районного суду про те, що націоналізація компанії відбувалася contra legem. Крім того, в документах не було загальновідомих фактів або фактів, відомих Конституційному суду завдяки виконанню ним своїх функцій. Не було в цих документах і загальнообов'язкових законодавчих або розпорядчих актів, опублікованих або оприлюднених в офіційній газеті, жоден з яких, згідно з Цивільним процесуальним кодексом, не потребував би доведення. Тому Суд вважає, що право заявників на справедливий судовий розгляд згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції було порушено.

Стаття 41 Конвенції

Суд заявив, що він не міг би говорити про результати розгляду, якби ситуація була іншою, але визнав, що є підстави стверджувати, що заявники втратили свої реальні можливості. Суд присудив кожному заявникові по 1 350 000 чеських крон як компенсацію за всю шкоду разом і 80 000 чеських крон як компенсацію за судові витрати.

 

---