Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Репетитор англійської мови
Петропавлівська Борщагівка.
Англійська для школярів.
 


Стаття з журналу № 2'2000

Назва
 
Рішення у справі «К. і Т. проти Фінляндії». Комюніке Секретаря Суду.
(Judgment in the case of K. and T. v. Finland)
 
Зміст
 

295
27.04.2000

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ У СПРАВІ «K. І T. ПРОТИ ФІНЛЯНДІЇ»

У рішенні, ухваленому в Страсбурзі 27 квітня 2000 року у справі «K. i T. проти Фінляндії» (K. i T. v. Finland), Європейський суд з прав людини одностайно постановив, що було допущено порушення статті 8 (право на повагу до сімейного життя) і не було порушення статті 13 (право на ефективний засіб правового захисту) Європейської конвенції з прав людини. Відповідно до статті 41 Конвенції (справедлива сатисфакція), Суд присудив заявникам по 40 000 фінських марок кожному як компенсацію за моральну шкоду та 5190 фінських марок як компенсацію за судові витрати, з вирахуванням суми, виплаченої Радою Європи як правову допомогу.

1. Основні факти

Ця справа стосувалася заяви, яка була подана матір'ю та її співмешканцем (заявником-батьком), громадянами Фінляндії. Особи заявників не розкриваються.

Заявниця має чотирьох дітей: старшу дочку, сина (М.), молодшу дочку і наймолодшу дочку (J.). Діти народилися в 1986, 1988, 1993 і 1995 роках, відповідно. Заявник є батьком лише двох наймолодших дітей. Старша дочка живе зі своїм батьком з 1992 року.

Заявницю кілька разів клали в лікарню з діагнозом шизофренії.

У травні 1993 року за рішенням Ради соціального забезпечення сина заявниці віддали до дитячого будинку. Вважалося, що цей захід буде нетривалим і надасть підтримку, оскільки мати на той час була не в змозі піклуватися про нього.

У червні 1993 року у заявниці народилася третя дитина, дочка, і її одразу віддали під тимчасову державну опіку, з огляду на розладнаний психічний стан матері та на тривалі труднощі в цій сім'ї. Через кілька днів під державну опіку віддали і сина заявниці — на тих самих підставах, що і його сестру. Того ж дня Рада соціального забезпечення заборонила заявниці бачитися з дітьми. Наступного дня її було покладено в лікарню на вісім днів на підставі психозу.

У липні 1993 року заявник переїхав від заявниці, після того як, за його словами, посадові особи Ради соціального забезпечення сказали йому, що він має розірвати свої стосунки із заявницею, якщо хоче утримувати свою дочку. Згодом він повернувся.

Обидва розпорядження про державну опіку були направлені Радою до окружного адміністративного суду для підтвердження. Суд підтримав розпорядження, не проводячи усного розгляду. Пізніше Верховний адміністративний суд відхилив скаргу заявників.

Обмеження доступу до дітей Рада соціального забезпечення продовжила у вересні 1993 року, і в 1994 році дітей віддали на виховання іншій сім'ї. У заяві стверджується, що посадові особи Ради соціального забезпечення сказали як заявникам, так і названим батькам, що діти віддаються на виховання на чотири роки. Заявники запропонували, щоб державна опіка над дітьми здійснювалася в сім'ї родичів. Рада соціального забезпечення склала план здійснення державної опіки, в якому, за словами заявників, їхню пропозицію було проіґноровано. Через місяць заявники звернулися з проханням до Ради підготувати план державної опіки, спрямований на возз'єднання сім'ї. Вони також заперечували проти незаконного, за їхніми словами, розголошення великої кількості документів конфіденційного характеру.

У травні 1994 року доступ обох батьків до дітей було обмежено до одного відвідування на місяць у сім'ї названих батьків, де тригодинне побачення мало відбуватися під наглядом. Вважалося, що підстави для здійснення державної опіки все ще існують. У жовтні 1994 року окружний адміністративний суд, після усного розгляду, підтвердив чинність розпорядження про обмеження доступу батьків до дітей. Суд відхилив подане заявниками клопотання про порушення безоплатного провадження, оскільки відповідне законодавство не передбачало покриття витрат на вирішення спорів щодо обмеження доступу до дітей.

У грудні 1994 року директор Ради повідомив заявників, що підстав для обмеження їхнього доступу до дітей більше не існує. Однак побачення між заявниками та дітьми дозволялися лише на три години один раз на місяць у приміщенні, визначеному Радою. Побачення також відбувалися під наглядом. Рада підтвердила цю ухвалу в січні 1995 року. Заявники подали скаргу.

У травні 1994 року заявники також подали клопотання про скасування розпорядження про опіку. Клопотання було відхилене Радою у березні 1995 року. Заявники подали скаргу, вимагаючи надання їм права на порушення безоплатного провадження та на безоплатне юридичне представництво. Вони також зверталися з проханням провести усний розгляд. Окружний адміністративний суд надав заявникам право на порушення безоплатного провадження і призначив представника. Розгляд так і не відбувся. Суд вирішив, що план опіки має передбачати обмеження доступу, і справу було повернуто до Ради. З огляду на ухвалу суду, тимчасовий виконувач обов'язків директора Ради офіційно обмежив доступ заявників до дітей, дозволивши одне побачення на місяць. Рада підтвердила це рішення, і заявники подали оскарження.

Наступна дитина у заявників народилася у квітні 1995 року. Її не було віддано під опіку.

Частину матеріалів справи було повернуто до Ради, а решта матеріалів, щодо яких очікувалося рішення окружного адміністративного суду, у вересні 1995 року була відхилена цим судом, який так і не провів належного розгляду. У листопаді 1995 року окружний адміністративний суд відхилив скаргу заявників щодо ухвали, якою було підтверджено чинність обмеження їхнього доступу до дітей у серпні 1995 року (частина оскарження, повернута до Ради).

У травні 1996 року посадові особи Ради соціального забезпечення переглянули план здійснення державної опіки, запропонувавши, щоб діти зустрічалися із заявниками один раз на місяць у приміщенні школи за місцем проживання дітей. У жовтні план опіки було знову переглянуто. У червні директор Ради продовжив дію обмеження доступу обох заявників до дітей. Одному з названих батьків було також доручено бути присутнім під час їхнього побачення разом з особою, призначеною Радою. Це рішення було підтверджене Радою. Заявники звернулися з оскарженням до окружного адміністративного суду, вимагаючи проведення усного розгляду. Окружний адміністративний суд, який одержав висновок дитячого психіатра, відхилив скаргу заявників у червні 1997 року без проведення усного розгляду. План здійснення опіки було переглянуто у квітні 1997 року і грудні 1998 року так само, як і раніше.

Дію обмеження доступу заявників до дітей було продовжено у листопаді 1997 року. Заявники оскарження не подавали. У грудні 1998 року директор Ради продовжив дію цього обмеження до кінця 2000 року. Відвідування мали відбуватися під наглядом у приміщенні школи за місцем проживання дітей, хоча одне побачення могло відбутися в домі заявників у присутності названих батьків. Директор Ради зауважив, зокрема, що возз'єднання сім'ї не ставиться за мету, оскільки сім'я, що прийняла на виховання дітей, фактично стала їхнім домом. Заявники оскаржили рішення Ради, яке підтверджувало позицію її директора.

2. Процедура і склад Суду

Заяву було подано до Європейської комісії з прав людини 26 жовтня 1994 року. Згідно з перехідними положеннями Протоколу № 11 до Конвенції, справу було передано до Європейського суду з прав людини 1 листопада 1998 року, тобто у день набрання Протоколом чинності. Розгляд відбувся у закритому судовому засіданні 8 червня 1999 року.

Судове рішення постановлене палатою, до складу якої увійшло сім суддів:

Ґеорґ Ресс (Georg Ress, Німеччина), голова

Матті Пеллонпя (MattiPellonpää, Фінляндія)

Іренеу Кабраль Баррето (Ireneu Cabral Barreto, Португалія)

Володимир Буткевич (Україна)

Ніна Важич (Nina Vajic, Хорватія)

Джон Хедіґан (John Hedigan, Ірландія)

Снежана Ботучарова (Snejana Botoucharova, Болгарія),

а також пан Венсан Берже (Vincent Berger), секретар секції.

3. Стислий виклад судового рішення

Оскарження

Заявники скаржилися на порушення їхнього права на сімейне життя, ґарантованого статтею 8 Європейської конвенції з прав людини, а також, що їх було позбавлено ефективного засобу захисту, ґарантованого статтею 13 Конвенції.

Рішення Суду

Стаття 8 Конвенції

Те, що оскаржувані заходи ґрунтуються на положеннях національного законодавства, в Суді не заперечувалося, і Суд був задоволений з такого стану справ. На погляд Суду, відповідне законодавство Фінляндії, безперечно, спрямоване на захист «здоров'я і моралі» та «прав і свобод» дітей. Немає жодних підстав твердити, що воно застосовувалося в цій справі з будь-якою іншою метою.

Після цього Суд розглянув питання, чи були оскаржувані заходи «необхідними в демократичному суспільстві», у контексті всієї справи загалом. Щодо віддання дітей під опіку, Суд визнав, що, виходячи із даних обставин, підстави, на яких це робилося, та використані при цьому методи були свавільними і невиправданими. Суд зазначив, що заявникам не було надано жодного шансу навіть для того, щоб почати своє сімейне життя з новонародженою J., і що розпорядження стосовно опіки над М. не може мати достатніх підстав для виправдання у ситуації, коли ця дитина вже була в умовах безпеки, де не існувало жодного ризику, згаданого у відповідному законодавстві як передумова для віддання дитини під опіку. На думку Суду, незважаючи на надане національним органам право дотримуватися свого критерію оцінки необхідності віддання дитини під опіку, в контексті всієї справи загалом підстави, висунуті на виправдання розпоряджень про віддання дітей під опіку, не були достатніми, і ці розпорядження виконувалися у занадто суворий спосіб. Отже, Суд дійшов висновку, що віддання дітей під державну опіку становило порушення статті 8 Конвенції.

Щодо відмови органів влади припинити дію розпорядження про опіку, Суд зазначив, що в його функції не входить нав'язування національним органам своєї думки з приводу того, щу ці органи повинні були зробити. Так само Суд не виступає за те, щоб державна опіка у всіх випадках була виключно тимчасовим заходом. Втім, навіть за цих умов обставини справи свідчать, що національні органи не доклали жодних зусиль для того, щоб серйозно розглянути питання щодо припинення державної опіки, незважаючи на існування ознак поліпшення ситуації, яка раніше була підставою для розпоряджень про віддання дітей під опіку. Внаслідок цього справедлива рівновага, яку необхідно було забезпечити між наявними у справі інтересами, була порушена такою мірою, що це становило порушення статті 8 Конвенції. Отже, Суд дійшов висновку, що і на цих підставах також було допущено порушення цієї статті.

Щодо обмежень доступу заявників до дітей та щодо заборон, Суд зауважив, що розглядати ці обмеження як окреме питання необхідності немає, хіба що в контексті нинішньої ситуації. З цього приводу Суд визнав, що національні органи влади можуть вважати такі обмеження необхідними в інтересах дітей. Отже, Суд вважає, що з цього погляду порушення статті 8 Конвенції не було.

Стаття 13 Конвенції

Суд зазначив, що заявники мали можливість звертатися до адміністративних судів з оскарженням проти розпоряджень про віддання дітей під опіку, проти відмови у припиненні чинності цих розпоряджень та різних обмежень щодо їхнього доступу до дітей. Фактів, які б загалом свідчили, що адміністративні суди Фінляндії не виконували вимоги статті 13, немає. Тому Суд визнав, що порушення статті 13 Конвенції допущено не було.

Стаття 41 Конвенції

Заявники стверджували, що внаслідок порушення статті 8 вони зазнали моральної шкоди. Беручи до уваги явні моральні страждання, завдані заявникам порушенням їхнього права на сімейне життя, Суд, виходячи з принципу справедливості, присудив кожному з них по 40 000 фінських марок, тобто загалом — 80 000, як справедливу сатисфакцію за моральну шкоду, завдану заявникам через порушення статті 8 Конвенції. З огляду на вимогу заявників щодо компенсації судових витрат, їм було присуджено 5190 фінських марок за судові витрати, з вирахуванням суми правової допомоги, яку було отримано від Ради Європи.

Суддя Пеллонпя висловив окрему думку, що збігається з думкою більшості. Його думка додається до рішення.

 

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2024 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua