Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Репетитор англійської мови
Петропавлівська Борщагівка.
Англійська для школярів.
 


Стаття з журналу № 2'1999

Назва
 
Рішення у справі «Пелісьє і Сассі проти Франції». Комюніке Секретаря Суду.
(Judgment in the case of Pйlissier and Sassi v. France)
 
Зміст
 

183
25.3.1999

 

Комюніке Секретаря Суду

 

Рішення у справі
«Пелісьє і Сассі проти Франції»

 

У рішенні, ухваленому в Страсбурзі 25 березня 1999 року у справі «Пелісьє і Сассі проти Франції» (Pйlissier and Sassi v. France), Європейський суд з прав людини одностайно постановив, що було допущено порушення пункту 1 та підпунктів (а) і (b) пункту 3 статті 6 Європейської конвенції з прав людини (право на справедливий судовий розгляд). Відповідно до статті 41 Європейської конвенції з прав людини (справедлива сатисфакція), Суд при‑судив заявникам певну суму як компенсацію за матеріальні збитки, мо‑ральну шкоду та судові витрати.

1. Основні факти

Заявники Франсуа Пелісьє (Franзois Pйlissier) і Філіпп Сассі (Philippe Sassi), громадяни Франції. Пан Пелісьє 1944 року народження, проживає в Санарі-сур-Мері; пан Сассі 1935 року народження, проживає в Канні.

Після кримінального розслідування справу заявників, порушену на під‑ста‑ві обвинувачення їх у кримінальному банкрутстві, було передано до кри‑мінального суду міста Тулона. 1991 року підсудних було виправдано, оскільки суд встановив, що де-юре і де-факто вони не діяли як керівники. Апеляційний суд в E-он-Провансі (Aix-en-Provence) 26 листопада 1992 року підтвердив це рішення, але натомість визнав заявників винними в пособництві та співучасті у кримінальному банкрутстві, за що засудив їх до 18 місяців ув’язнення умовно і наклав штраф у розмірі 30000 французьких франків. Апеляцію заявників до касаційного суду було відхилено 14 лютого 1994 року.

2. Процедура і склад Суду

Заяву до Європейської комісії з прав людини було подано 18 липня 1994 року. Визнавши її прийнятною, Комісія у своїй доповіді від 13 січня 1998 року висловила одностайну думку про те, що встановлені факти (засудження заявників за злочин, відмінний від того, в якому вони обвинувачувалися попе‑редньо, а також тривалість судового провадження) дають підстави вважати, що було порушено пункт 1 та підпункти (а) і (b) пункту 3 статті 6 Конвенції. Комісія передала справу до Суду 28 квітня 1998 року. Уряд Франції також передав справу до Суду.

Згідно з перехідними положеннями Протоколу № 11 до Конвенції, справу було передано до Великої палати нового Європейського суду з прав людини після набуття Протоколом чинності 1 листопада 1998 року.

Судове рішення було постановлене Великою палатою, до складу якої увійшло 17 суддів, а саме:

Люціус Вільдхабер (Luzius Wildhaber, Швейцарія), Голова

Елізабет Палм (Elisabeth Palm, Швеція)

Ніколас Братца  (Nicolas Bratza, Британія)

Матті Пеллонпя  (MattiPellonpää, Фінляндія)

Луїджі Феррарі Браво (Luigi Ferrari Bravo, Італія)2

Гаукур Йорундссон (Gaukur Jцrundsson, Ісландія)

Люціус Кафліш (Lucius Caflisch, Швейцарія)3

Жан-Поль Коста (Jean-Paul Costa, Франція)

Віллі Фурманн (Willi Fuhrmann, Австрія)

Карел Юнгвірт (Karel Jungwiert, Чехія)

Марк Фішбах (Marc Fischbach, Люксембург)

Ніна Важич (Nina Vajic) (Хорватія)

Джон Хедіган (John Hedigan, Ірландія)

Маргарита Цаца-Ніколовська (Margarita Tsatsa-Nikolovska, колишня югославська республіка Македонія)

Тудор Пантіру (Tudor Pantiru, Молдова)

Егілс Левіц (Egils Levits, Латвія)

Крістак Трая (Kristaq Traja, Албанія),

а також Пол Махоуні (Paul Mahoney), заступникСекретаряСуду.

 

3. Стислий виклад судового рішення4

Оскарження

На підставі пункту 1 та підпунктів (а) і (b) пункту 3 статті 6 Конвенції, заявники стверджували, що апеляційний суд, не розглядаючи відповідних аргументів сторін, ухвалив рішення засудити їх за пособництво та співучасть у злочинному банкрутстві, тобто не за той злочин, в якому вони обвину‑вачу‑валися попередньо. Оскаржувалася також і тривалість судового розгляду. Крім того, пан Пелісьє, посилаючись на пункт 1 статті 6, скаржився, що апеляційний суд, обґрунтовуючи своє рішення, покладався на свідоцтво, яке не можна було приймати як доказ.

Рішення Суду

Пункт 1 та підпункти (а) і (b) пункту 3 статті 6 Конвенції стосовно права на справедливий судовий розгляд

Щодо скарги стосовно прийняття апеляційним судом свідоцтва як доказу проти першого заявника, Суд, ґрунтуючись на основних принципах, закла‑дених ним у своїй прецедентній практиці, і розглянувши всі наявні у нього матеріали справи, встановив, що свідоцтво і використання його апеляційним судом як доказу не було вирішальним чинником ні для визнання пана Пелісьє винним, ні для його засудження. Факт прийняття цього документа як доказу не перешкоджав справедливому розгляду справи судом і, отже, не спричинився до порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

Далі Суд перейшов до розгляду правомірності рішення апеляційного суду щодо засудження заявників за інший злочин. Окресливши межі застосування підпунктів (а) і (b) пункту 3 статті 6, Суд зазначив, що постанова про притяг‑нення заявників до відповідальності перед кримінальним судом містила єдине обвинувачення — кримінальне банкрутство. Не було ніяких підстав стверджувати, що обвинувачення в пособництві та співучасті у криміналь‑ному банкрутстві розглядалося в процесі розслідування як справді можливе. Докази, подані суду, обмежувалися можливістю обвинувачення в криміналь‑ному банкрутстві.

Апеляція державного обвинувача до апеляційного суду в E-он-Провансі не відповідає на запитання, коли саме проти заявників було висунуто обви‑нувачення в пособництві та співучасті в кримінальному банкрутстві — на стадії виклику їх до суду чи на стадії слухання їхньої справи. На підставі матеріалів справи Суд дійшов висновку, що факту поінформованості заяв‑ників щодо можливості призначення апеляційним судом альтернативного покарання, а саме: за пособництво та співучасть у кримінальному банкрутст‑ві — встановлено не було. Жоден з аргументів Уряду — чи в поєднанні, чи взя‑тий окремо — не є достатнім для ствердження про те, що Уряд не порушив положення підпункту (а) пункту 3 статті 6 Конвенції.

Щодо того, чи потрібно було, згідно із французьким законодавством, поінформувати заявників про можливість обвинувачення їх у пособництві та співучасті у злочині замість засудження за злочинне банкрутство, Суд зазначив, що в положеннях статей 59 та 60 Кримінального кодексу, у тому формулюванні, в якому вони застосовуються на даний час, чітко сказано, що обвинувачення «в пособництві та співучасті» могло бути висунуто тільки на підставі доведення низки певних елементів і з додержанням сукупності відповідних умов. Тому Суд не погодився з твердженням Уряду про те, що формулювання «пособництво та співучасть у вчиненні злочину» відрізняєть‑ся від «вчинення злочину» тільки ступенем участі. В обов’язок Суду не вхо‑ди‑ла оцінка основних аргументів захисту, до яких могли б удатися заявники, якби вони отримали можливість подати їх у зв’язку з висуненням обвину‑вачення в пособництві та співучасті в кримінальному банкрутстві. Суд просто зазначив, що в цьому разі аргументи захисту, цілком імовірно, відрізнялися б від тих, які було висунуто проти основного обвинувачення. Крім того, прин‑цип строгого тлумачення Кримінального кодексу не припускає можливості уникати з’ясування конкретних нюансів, які дали б підстави для засудження за пособництво та співучасть у зазначеному злочині.

Суд також встановив, що від самого початку судового провадження заяв‑никам не було відомо про те, що «пособництво та співучасть» є складовим елементом висунутого проти них первісного обвинувачення. Тому було за‑ува‑жено, що апеляційний суд в E-он-Провансі, безумовно, мав право перекваліфіковувати факти, які належать до його компетенції, але при цьому повинен був забезпечити заявникам можливість здійснити свої права на захист проти такої перекваліфікації, зокрема надати їм достатньо часу для підготовки такого захисту. Суд не знайшов у матеріалах справи жодних пояс‑нень, чому, наприклад, апеляційний суд не відклав слухання до того часу, коли буде підготовлено відповідну аргументацію, або чому від заявників не зажадали письмових зауважень, поки в суді тривало обговорення. Навпаки, докази свідчать про те, що заявникам не було надано можливості підго‑тувати свій захист у зв’язку з новим обвинуваченням. Про перекваліфікацію фактів вони дізналися з уже постановленого рішення апеляційного суду. Звичайно, це занадто пізно.

Суд дійшов висновку, що було порушено право заявників на отримання докладної інформації про характер і причину обвинувачення проти них та право на отримання достатнього часу і можливостей для підготовки свого захисту. Отже, допущено порушення вимог підпунктів (а) і (b) пункту 3 статті 6 Конвенції разом із пунктом 1 цієї статті.

Пункт 1 статті 6 Конвенції
стосовно тривалості судового провадження

Суд зазначив, що з метою визначити відповідність тривалості судового розгляду критерієві «розумного строку», закладеному в пункті 1 статті 6, у цій справі має розглядатися період від моменту висунення проти пана Пелісьє та пана Сассі обвинувачень, тобто від 14 вересня 1984 року і 12 червня 1985 року відповідно, до моменту ухвалення касаційним судом рішення — 14 лютого 1994 року. Отже, судове провадження у справі першого заявника тривало дев’ять років і п’ять місяців, у справі другого — вісім років, вісім місяців і два дні.

Умотивованість тривалості даного судового провадження необхідно було оцінити в контексті конкретних обставин справи, спираючись на критерії, закладені в прецедентній практиці Суду, і зважаючи, зокрема, на складність справи, поведінку заявників та дії компетентних органів. Суд дійшов виснов‑ку, що тривалість даного судового провадження не можна виправдати склад‑ніс‑тю справи, отже, немає жодних підстав говорити про відповідальність за його затримку з боку заявників.

Суд також вважає, що в процесі розслідування мали місце невиправдані зволікання та бездіяльність з боку державних органів влади. Отже, допу‑щено порушення вимоги пункту 1 статті 6 Конвенції, що стосується трива‑лості судового розгляду.

Стаття 41 Конвенції

Суд зауважив, що з огляду на обставини справи, яка розглядається, на‑дан‑ня справедливої сатисфакції можна вмотивувати тим фактом, що заяв‑ники не отримали можливості здійснити свої права, гарантовані статтею 6. Незважаючи на те, що неможливо передбачити, яким був би вирок за пер‑вісним обвинуваченням, Суд визнав за прийнятне вважати, що заявники зазнали шкоди через втрату реальної можливості здійснити свої права. До цього потрібно додати моральну шкоду, для відшкодування якої встанов‑лення факту порушення в рішенні апеляційного суду не є достатнім. Керуючись принципом справедливості, згідно зі статтею 41, Суд призначив кожному із заявників компенсацію в розмірі 90000 французьких франків.

Щодо витрат, Суд, керуючись принципом справедливості, присудив компенсувати кожному з них по 70000 французьких франків.

 

 

Судові рішення можна знайти на веб-сторінці Суду в Інтернеті (http://www.dhcour.coe.fr/) у день їх постановлення.

Відповідно до Регламенту, Секретар Суду, який має діяти на власний розсуд, надає інформацію про роботу Суду і відповідає на запитання преси.

 

 

Канцелярія Європейського суду з прав людини
F-67075 Strasbourg Cedex
Звертатися до Родеріка Лідделла (Roderick Liddell)
Телефон: (0)3 88 41 24 92; факс: (0)3 88 41 27 91

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2024 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua