Стаття з журналу № 2'1999

182
25.3.1999

Комюніке Секретаря Суду

Рішення у справі
«Ніколова проти Болгарії»

У рішенні, ухваленому в Страсбурзі 25 березня 1999 року у справі «Ніколова проти Болгарії» (Nikolova v. Bulgaria), Європейський суд з прав людини одностайно постановив, що було допущено порушення пунктів 3 та 4 статті 5 (право на свободу) Європейської конвенції з прав людини.

1. Основні факти

Заявник — Іванка Ніколова (IvankaNikolova), громадянка Болгарії, 1943 ро‑ку народження, проживає в місті Пловдиві.

Заявниця підозрювалася в незаконному заволодінні коштами в період її роботи на посадах касира і бухгалтера на державному підприємстві. Згідно із санкцією прокурора на запобіжне ув’язнення, у жовтні 1995 року її було заарештовано, а справу передано слідчому. У листопаді 1995 року заявниця подала скаргу до компетентного суду щодо безпідставності її ув’язнення. Вона навела аргументи, які, на її погляд, свідчили про відсутність у неї намірів переховуватися від правосуддя, чинити злочини або перешкоджати суду, а також звернулася з проханням звільнити її за станом здоров’я. Отримавши пояснення обвинувача, суд розглянув справу в закритому судовому засіданні. Скаргу було відхилено на тій підставі, що заявницю обвинувачено в тяжкому умисному злочині, а подані медичні довідки вже недійсні.

2. Процедура і склад Суду

Заяву, подану до Комісії з прав людини 6 лютого 1996 року, було визнано частково прийнятною 2 липня 1997 року. Після невдалої спроби досягти дружнього врегулювання, Комісія у своїй доповіді від 20 травня 1998 року висловила одностайну думку про порушення пункту 3 статті 5 Конвенції, а також пункту 4 статті 5, оскільки саме відповідно до цього пункту має розглядатися решта скарг заявниці, у яких вона посилається на статті 5, 6 та 13 Конвенції.

6 липня 1998 року Комісія передала справу до Суду.

Згідно з перехідними положеннями Протоколу № 11 до Конвенції, справу було передано до Великої палати нового Європейського суду з прав людини після набуття Протоколом чинності 1 листопада 1998 року.

Судове рішення було постановлене Великою палатою, до складу якої увійшло 17 суддів, а саме:

Люціус Вільдхабер (Luzius Wildhaber, Швейцарія), Голова

Елізабет Палм (Elisabeth Palm, Швеція)

Антоніо Пастор Рідруехо (Antonio Pastor Ridruejo, Іспанія)

Луїджі Феррарі Браво (Luigi Ferrari Bravo, Сан-Марино)⁵

Джованні Бонелло (Giovanni Bonello, Мальта)

Єжи Макарчик (Jerzy Makarczyk, Польща)

Пранас Куріс (Pranas Kuris, Литва)

Вєра Стражніцка (VieraStráznická, Словаччина)

Пер Лоренцен (Peer Lorenzen, Данія)

Марк Фішбах (Marc Fischbach, Люксембург)

Володимир Буткевич (Україна)

Йосеп Касадеваль (Josep Casadevall, Андорра)

Бостьян Жупанчич (Boљtjan Zupancic, Словенія)

Ханна Софія Грев (Hanne Sophie Greve, Норвегія)

Андраш Бака (Andrбs Baka, Угорщина)

Райт Марусте (Rait Maruste, Естонія)

Снежана Ботучарова (Snejana Botoucharova, Болгарія),

а також Мікеле деСальвія (Michele de Salvia), СекретарСуду.

3. Стислий виклад судового рішення⁶

Оскарження

Заявниця скаржилася, що після того, як її було заарештовано, вона не постала перед «суддею чи іншою службовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу», як того вимагає пункт 3 статті 5 Конвенції. Вона також стверджувала, що в судових провадженнях з приводу її скарги не було забезпечено принципу змагальності і що рамки судового розгляду з приводу законності її ув’язнення були обмежені. Заявниця також вважає, що, оскільки вона не мала засобів судового захисту проти порушення статті 5, було також порушено статтю 13 Конвенції.

Рішення Суду

Попереднє заперечення Уряду

Суд одностайно постановив, що Уряд не мав права посилатися на своє попереднє заперечення з приводу того, що начебто всі національні засоби правового захисту було вичерпано, оскільки це заперечення не було подане Урядом під час розгляду Комісією питання про прийнятність скарги заявниці.

Пункт 3 статті 5 Конвенції

Суд одностайно постановив, що дії слідчих та обвинувачів, які спиралися у своїй діяльності на болгарське законодавство і практику, не відповідали критерію незалежності та об’єктивної безсторонності, встановленому в прецедентній практиці Суду, і тому їх не можна вважати особами, що здійс‑нюють судову владу в тому розумінні, яке містить у собі пункт 3 статті 5 Конвенції. Отже, було порушено право заявниці постати перед суддею чи іншою службовою особою, яка здійснює судову владу.

Пункт 4 статті 5 Конвенції

Суд зазначив, що під час розгляду справи заявниці з приводу її затри‑мання Пловдивський регіональний суд перевірив лише правомірність обви‑нувачення її у «тяжкому умисному злочині» в рамках Кримінального кодексу, а також наявність підстав для її звільнення за станом здоров’я. При цьому не розглядалися конкретні факти щодо обґрунтованості обвинувачень проти неї та наявність підстав для побоювань стосовно ризику переховування заяв‑ниці від правосуддя. Суд одностайно дійшов висновку, що такий підхід Плов‑дивського суду, який спирався на вимоги пунктів 1 і 2 статті 152 Кримі‑нально-процесуального кодексу та практику Верховного суду, суперечить пункту 4 статті 5 Конвенції, який вимагає, щоб при судовій перевірці затримання були розглянуті всі підстави його законності.

Суд також одностайно визнав, що під час провадження у справі Плов‑дивським регіональним судом не був забезпечений принцип змагальності, оскільки слухання було закрите, а заявницю не поінформували про мірку‑вання обвинувача і не дозволили ознайомитися з матеріалами справи.

Стаття 13 Конвенції

Суд одностайно постановив: з огляду на те, що пункт 4 статті 5 Конвенції є lex specialis стосовно статті 13, розглядати скаргу заявниці в контексті останньої необхідності немає.

Стаття 41 Конвенції

Суд одностайно визнав, що між порушеннями положень Конвенції і завданою заявниці матеріальною шкодою причинного зв’язку не існує, і тому відхилив її позови з цього приводу. Суд також відхилив (одинадцятьма голосами проти шести) вимогу заявниці компенсувати їй моральну шкоду, вважаючи, що його рішення є достатньо справедливою сатисфакцією. Шістнадцятьма голосами проти одного Суд призначив заявниці компенсацію витрат у сумі 14 мільйонів болгарських левів.

Кілька суддів висловили окремі думки, які додаються до судового рішення.

Судові рішення можна знайти на веб-сторінці Суду в Інтернеті (http://www.dhcour.coe.fr/) у день їх постановлення.

Відповідно до Регламенту, Секретар Суду, який має діяти на власний розсуд, надає інформацію про роботу Суду і відповідає на запитання преси.

Канцелярія Європейського суду з прав людини
F-67075 Strasbourg Cedex
Звертатися до Родеріка Лідделла (Roderick Liddell)
Телефон: (0)3 88 41 24 92; факс: (0)3 88 41 27 91

Голосування