Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Репетитор англійської мови
Петропавлівська Борщагівка.
Англійська для школярів.
 


Стаття з журналу № 3'2000

Назва
 
Справа «"Комінґерсол С. А." проти Португалії»
(Case of Comingersoll S. A. v. Portugal)
 
Зміст
 

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ


СПРАВА «"КОМІНҐЕРСОЛ С. А." ПРОТИ ПОРТУГАЛІЇ»
(CASE OF COMINGERSOLL S. A. V. PORTUGAL)

(Заява № 35382/97)


РІШЕННЯ

від 6 квітня 2000 року


У справі «"Комінґерсол" проти Португалії»

Європейський суд з прав людини, засідаючи Великою палатою, до складу якої увійшли судді:

п. Л. Вільдхабер (L. Wildhaber), Голова Суду

пані Е. Палм (E. Palm)

п. К. Розакіс (C. Rozakis)

сер Ніколас Братца (Sir Nicolas Bratza)

п. М. Пеллонпя (M. Pellonpää)

п. Л. Феррарі Браво (L. Ferrari Bravo)

п. Ґаукур Йорундссон (Gaukur Jörundsson)

п. Ґ. Ресс (G. Ress)

п. Л. Кафліш (L. Caflisch)

п. Л. Лукайдес (L. Loucaides)

п. І. Кабраль Баррето (I. Cabral Barreto)

п. В. Фурманн (W. Fuhrmann)

п. Б. Жупанчич (B. Zupančič)

пані Н. Важич (N. Vajić)

пані В. Томассен (W. Thomassen)

п. К. Трая (K. Traja)

п. А. Ковлер (A. Kovler),

а також п. М. де Сальвія (M. de Salvia), Секретар Суду,

після наради за зачиненими дверима 26 січня та 22 березня 2000 року

постановляє таке рішення, винесене в останній із зазначених днів:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу розпочато на підставі заяви (№ 35382/97) проти Португальської Республіки, що була подана 7 лютого 1997 року до Європейської комісії з прав людини (Комісія) відповідно до колишньої статті 25 Європейської конвенції з прав людини та основних свобод (Конвенція). Заяву подала компанія, створена згідно з португальським законодавством, а саме — «Комінґерсол» — Comércio e Indústria de Equipamentos S.A. (компанія-заявник). Компанія-заявник скаржилася на тривалість цивільного провадження. Вона діяла через голову правління, пана Ж. Р. Маркеша да Кошта (J. R. Marques da Costa), а представляв її пан Касьяну Сантуш (Cassiano Santos), адвокат, що практикував у Лісабоні. Португальський уряд (Уряд) був представлений його уповноваженою особою, паном А. Енрікі Ґашпаром (A. Henriques Gaspar), заступником генерального прокурора.

2. Комісія (друга секція) вирішила передати заяву Урядові, і сторони подали свої арґументи щодо прийнятності та суті заяви.

3. 1 листопада 1998 року, після набрання чинності Протоколом № 11 (пункт 2 статті 5 Протоколу № 11), заяву було передано до Суду.

Справу було передано до четвертої секції (правило 52 Реґламенту Суду). 8 грудня 1998 року палата у складі пана М. Пеллонпя, пана Ґ. Ресса, пана Пастора Рідруехо, пана Є. Макарчика, пана І. Кабраля Баррето, пані Н. Важич та пані С. Ботучарової, а також пана В. Берже, секретаря секції, визнала заяву неприйнятною.

Компанія-заявник подала свої міркування по суті та висловила свої вимоги за статтею 41 Конвенції. Уряд подав свої зауваження з цього приводу.

28 вересня 1999 року, з огляду на те, що ця справа порушила принципове питання щодо застосування статті 41 Конвенції та що жодна зі сторін у справі не заперечувала проти цього, палата вирішила відмовитися від своєї юрисдикції на користь Великої палати (стаття 30 і правило 72). Велику палату було створено відповідно до положень правила 24.

4. Оскільки Велика палата вирішила, що немає потреби проводити слухання, голова палати запропонував сторонам подати додаткові документи щодо суті справи та з приводу питання справедливої сатисфакції, що вони й зробили. Пізніше кожна зі сторін подала зауваження стосовно документів іншої сторони.

ЩОДО ФАКТІВ

5. Компанія-заявник є відкритим акціонерним товариством, офіс якого зареєстрований у Карнаксиді (Carnaxide), Португалія.

6. Їй належало вісім перевідних векселів, які вона отримала від компанії «А. Лда.», на загальну суму 6 812 106 португальських ескудо. Оскільки ці векселі не були акцептовані у належний строк, 11 жовтня 1982 року компанія-заявник порушила справу проти «А. Лда.» в Лісабонському суді першої інстанції з вимогою примусового стягнення боргу.

А. Заперечення відповідача
з приводу примусового стягнення боргу

7. 22 жовтня 1982 року компанію-відповідача було викликано до суду першої інстанції, а 6 грудня 1982 року вона подала свої заперечення з приводу примусового стягнення боргу (embargos de executado).

8. 7 березня 1983 року суддя дав настанови (despacho saneador) з викладом уже встановлених фактів та тих, які ще не були з'ясовані. Після розпорядження судам Порто, Віла-Реал та Браґанси заслухати свідків на 16 жовтня 1984 року було призначено слухання справи, але його було перенесено у зв'язку з тим, що на засідання не мав змоги з'явитися адвокат компанії-заявника. Зрештою, слухання справи відбулося 13 листопада 1984 року.

9. 19 червня 1986 року суд першої інстанції постановив рішення на користь компанії-відповідача. 8 липня компанія-заявник подала апеляцію проти цього рішення до Лісабонського апеляційного суду (Tribunal de Relaçao). 27 травня 1987 року матеріали справи було передано до цього суду.

10. 28 лютого 1989 року апеляційний суд скасував оспорюване рішення і постановив відхилити заперечення відповідача.

11. 18 травня 1989 року, коли справа ще перебувала в Лісабонському апеляційному суді, «А. Лда.» звернулася з проханням надати їй правову допомогу, аби компенсувати судові витрати. Цю заяву було відхилено ухвалою судді-доповідача від 19 вересня 1989 року.

Ще одну заяву, подану «А. Лда.» 23 жовтня 1989 року, було також відхилено 3 листопада 1989 року.

3 квітня 1990 року колеґія апеляційного суду у складі трьох суддів, розглянувши апеляцію «А. Лда.», залишила ці ухвали без зміни. 7 травня 1990 року «А. Лда.» оскаржила це рішення з питань права до Верховного суду (Supremo Tribunal de Justiça), і 5 листопада 1990 року справу було передано до цього суду.

12. Рішенням від 20 грудня 1990 року Верховний суд відхилив апеляцію. 21 січня 1991 року «А. Лда.» подала заяву з проханням видати судовий наказ про передання питання на розгляд пленарного суду (tribunal pleno), але суддя-доповідач відхилив цю заяву. Верховний суд підтримав його постанову рішенням від 26 вересня 1991 року. Тоді «А. Лда.» знову подала апеляцію, яку 6 січня 1992 року суддя-доповідач визнав неприйнятною. 11 березня 1992 року рішення було підтримане Верховним судом. Тоді 22 червня 1992 року «А. Лда.» подала заперечення щодо відомості судових витрат у справі, але 12 жовтня 1992 року суддя-доповідач наказав передати справу до суду першої інстанції на тій підставі, що подання заперечення мало на меті лише затягти стягнення боргу.

В. Звернення до суду третьої сторони з клопотанням протидіяти примусовому виконанню рішення

13. 2 лютого 1984 року компанія «F. & F. Лда.» заявила клопотання проти примусового виконання рішення (embargos de terceiro). У наказі від 9 листопада 1984 року суддя прийняв рішення зупинити провадження у справі, доки не буде заслухано клопотання третьої сторони. Однак 8 квітня 1987 року суддя зупинив розгляд клопотання, доки не буде вислухано заперечення «А. Лда.» щодо провадження з приводу виконання рішення. 24 березня 1993 року, з огляду на рішення, ухвалене у провадженні щодо виконання рішення, суддя вирішив продовжити розгляд клопотання третьої сторони.

14. 19 листопада 1997 року суддя дав вказівки, виклавши вже встановлені факти та ті, які ще залишалися нез'ясованими.

15. Справа й досі перебуває на розгляді в Лісабонському суді першої інстанції.

ЩОДО ПРАВА

І. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

16. Компанія-заявник скаржилася на тривалість цивільного провадження, про яке йшлося. Вона стверджувала наявність порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, який передбачає:

«Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов'язків ... має право на ... розгляд упродовж розумного строку ... судом ...»

17. Уряд оспорював це твердження. Він доводив, що провадження у справі було надзвичайно складним і що Лісабонський суд першої інстанції занадто перевантажений справами.

18. Строк, який має розглядатися, почався 11 жовтня 1982 року, коли компанія-заявник порушила провадження у справі в Лісабонському суді першої інстанції. Це провадження триває й досі. Отже, тривалість провадження, яку слід розглядати згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції, становить 17 років і приблизно шість місяців.

19. Розумність тривалості провадження має визначатися в контексті обставин справи та виходячи з критеріїв, встановлених практикою Суду, зокрема складності справи, поведінки заявника та відповідних органів влади, а також тим, що було поставлено на карту для заявника (див., серед інших авторитетних джерел, рішення у справі «Сілва Понтіш проти Португалії» (Silva Pontes v. Portugal) від 23 березня 1994 року, серія А, № 286-А, с. 15, п. 39).

20. Насамперед Суд зазначає, що деякі аспекти справи були складними. Однак сам цей факт не пояснює, чому провадження у справі було таким довготривалим.

21. На думку Суду, поведінка компанії-заявника також не виправдовує тривалість періоду, що розглядається.

22. Щодо судових органів, Суд зазначає, що, по-перше, були затримки строком один рік і сім місяців між слуханням 13 листопада 1984 року та винесенням рішення Лісабонського суду першої інстанції 19 червня 1986 року, і, по-друге, чотири роки і вісім місяців між датою, коли суддя вирішив, що провадження з приводу клопотання третьої сторони слід розпочати знову (24 березня 1993 року) та приписом щодо вказівок (19 листопада 1997 року). Цих затримок достатньо для висновку, що тривалість провадження у справі не була розумною.

23. Останнє, і найважливіше: у контексті обставин справи, які мають оцінюватися в цілому, Суд вважає, що період 17 років і п'ять місяців для прийняття остаточного рішення, яке ще належить постановити у провадженні, розпочатому з приводу виконання рішення (а воно за своїм характером має бути прийняте швидко), не може вважатися розумним (див. рішення у справі «Ештіма Жорґе проти Португалії» (Estima Jorge v. Portugal) від 21 квітня 1998 року, Збірник судових рішень та ухвал 1998-II, с. 773, п. 45).

24. Суд наголошує, що Договірні Сторони мають організувати свої судові системи таким чином, щоб їхні суди могли ґарантувати кожному право одержати остаточне рішення при вирішенні спорів стосовно їхніх цивільних прав та обов'язків у межах розумного часу.

25. Таким чином, з огляду на обставини справи, Суд дійшов висновку, що вимогу розгляду справи в межах розумного часу не було дотримано і, отже, було допущено порушення пункту 1 статті 6.

ІІ. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

26. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткову компенсацію, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».

А. Шкода

27. Як вважає компанія-заявник, матеріальна шкода, завдана стверджуваним порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції, дорівнює 20 000 000 ескудо, що складає нинішню суму вимоги компанії за її підрахунками. Вона стверджувала, що, з огляду на період часу, що сплинув, вона не зможе відшкодувати суму боргу, про який ідеться.

Компанія-заявник також вимагала 5 000 000 ескудо як компенсацію за нематеріальну шкоду. Згідно з її поясненнями, право на судовий розгляд у межах розумного строку є за своєю природою універсальним, тому у зв'язку з цим немає підстав проводити розмежування між фізичними та юридичними особами. Компанія-заявник стверджує, що відповідні висновки мають бути зроблені стосовно компенсації за шкоду, спричинену порушенням права на забезпечення однакового захисту як для фізичних, так і юридичних осіб.

28. Уряд доводив, що компанія-заявник не може вимагати відшкодування суми боргу. Це питання має вирішуватися виключно внутрішніми судами, тому Суд не повинен присуджувати грошової компенсації. Уряд доводив, що метою присудження компенсації за нематеріальну шкоду, спричинену стверджуваним порушенням права на судовий розгляд справи в межах розумного строку, є компенсація за тривогу, душевне напруження від вимушеного очікування результату розгляду справи та стан непевності. Уряд стверджував, що такі почуття є властивими фізичним особам і за жодних обставин не надають юридичній особі права на компенсацію.

29. Суд із самого початку вказував, що рішення, в якому він визнав наявність порушення, накладає на державу-відповідача правове зобов'язання покласти край порушенню та відшкодувати шкоду, завдану його наслідками у такий спосіб, щоб відновити, наскільки це можливо, ту ситуацію, що існувала до порушення (див. рішення у справі «Папамікалопулос та інші проти Греції» (Papamichalopoulos and Others v. Greece) (стаття 50) від 31 жовтня 1995 року, серія A, № 330-B, c. 58-59, п. 34).

Якщо внутрішнє право передбачає лише часткову компенсацію, стаття 41 Конвенції надає Суду повноваження надати справедливу сатисфакцію стороні, що потерпіла від дії або бездіяльності, яка спричинила порушення Конвенції. Суд має певну свободу дій при здійсненні цих повноважень, про що свідчить прикметник «справедлива» та словосполучення «у разі необхідності» (див. рішення у справі «Ґузарді проти Італії» (Guzzardi v. Italy) від 6 листопада 1980 року, серія А, № 39, c. 42, п. 114).

Серед фактів, які Суд враховує, визначаючи суму компенсації, є матеріальна шкода, тобто збитки, яких було справді завдано внаслідок безпосереднього впливу стверджуваного порушення, і нематеріальна шкода, тобто компенсуються тривога, незручність і непевність, спричинені порушенням, та інші нематеріальні втрати.

Крім того, якщо один або більше видів шкоди неможливо точно обрахувати чи якщо виявиться важко розрізнити матеріальну і нематеріальну шкоду, Суд може вирішити дати загальну оцінку (див. рішення у справі «В. проти Сполученого Королівства» (B. v. the United Kingdom) (стаття 50) від 9 червня 1988 року, серія А, № 136-D, c. 32-33, п. 10-12, та рішення у справі «"Домбо Бегеер Б. В." проти Нідерландів» (Dombo Beheer B. V. v. the Netherlands) від 27 жовтня 1993 року, серія А, № 274, с. 20, п. 40).

30. У цій справі Суд повинен зазначити, що компанія-заявник не може вимагати суму боргу як компенсацію за матеріальну шкоду, особливо беручи до уваги те, що провадження у справі ще триває і що на цій стадії неможливо припустити, яким буде його результат.

31. Залишається визначити, чи зможе компанія-заявник вимагати компенсацію за нематеріальну шкоду.

32. У зв'язку з цим Суд зазначає, що у справі «"Іммобільяре Саффі" проти Італії» (Immobiliare Saffi v. Italy), з огляду на обставини справи, він не вважав за необхідне розглядати питання, чи може комерційна компанія стверджувати, що вона зазнала нематеріальної шкоди через тривогу чи хвилювання (див. рішення від 28 липня 1999 року, що має бути опубліковане в офіційному збірнику рішень Суду, п. 79).

Проте, зауважує Суд, це твердження зовсім не означає, що має бути загальний виняток, щоб не присуджувати компенсацію за нематеріальну шкоду юридичним особам. Чи присуджувати компенсацію — залежатиме від обставин кожної справи. Так, у справі «Асоціація австрійських солдатів-демократів і Ґубі проти Австрії» (Vereinigung Demokratischer Soldaten Österreichs and Gubi v. Austria)Суд визнав, що перший заявник (асоціація) можливо, зазнав нематеріальної шкоди внаслідок порушення статей 10 і 13 Конвенції (див. рішення від 19 грудня 1994 року, серія А, № 302, с. 21 п. 62).

Пізніше у справі «Партія свободи і демократії проти Туреччини» (Freedom and Democracy Party (ÖZDEP) v. Turkey) Суд присудив заявникові (політичній партії) компенсацію за нематеріальну шкоду у зв'язку з фрустрацією її членів та засновників, якої вони зазнали внаслідок порушення статті 11 Конвенції (рішення від 8 грудня 1999 року, що має бути опубліковане в офіційному збірнику рішень Суду, п. 57).

33. Згідно з колишньою системою Конвенції, Комітет міністрів, за пропозиціями Європейської комісії з прав людини, у низці справ присуджував компенсацію за нематеріальну шкоду, завдану комерційним компаніям у зв'язку з надмірною тривалістю провадження у справах. Варто зазначити, що самі держави-відповідачі на жодній стадії не піддавали сумніву повноваження Комітету міністрів присуджувати таку компенсацію в інших португальських справах, у яких таке рішення було прийнято (див. постанову HR(96) 604 від 15 листопада 1996 року у справі «Діас і Кошта, Лда.» (Dias & Costa, Lda.); постанову HR(99)708 від 3 грудня 1999 року у справі «Біскойтер'я, Лда.» (Biscoiteria, Lda.).

34. Суд також враховував практику держав — членів Ради Європи у таких справах. Хоча важко визначити точне правило, яке було б спільним для всіх держав-членів, судова практика у деяких державах свідчить про те, що можливість присудження юридичній особі компенсації за нематеріальну шкоду не виключається.

35. Отже, у контексті свого прецедентного права та практики Суд не може виключити можливість присудження комерційній компанії грошової компенсації за нематеріальну шкоду.

Суд наголошує, що Конвенцію слід тлумачити і застосовувати таким чином, щоб ґарантувати здійснення та ефективність прав. Відповідно, оскільки основною формою відшкодування, яку Суд може присудити, є грошова компенсація, він має бути наділений повноваженнями присуджувати грошову компенсацію за нематеріальну шкоду також і комерційним компаніям, щоб право, ґарантоване статтею 6 Конвенції, було ефективним.

Нематеріальна шкода, якої було завдано таким компаніям, може включати види вимог, що більшою або меншою мірою є «об'єктивними» чи «суб'єктивними». Cеред них слід враховувати репутацію компанії, невпевненість у плануванні та прийнятті рішень, розвал управління компанією (для підрахування наслідків якого не існує точної методики) і, нарешті, хоча й меншою мірою, — тривоги і незручності, спричинені керівництву.

36. У цій справі той факт, що провадження тривало поза межами розумного часу, ймовірно, спричинив для «Комінґерсол С. А.», його директорів та акціонерів значні незручності і невпевненість упродовж тривалого часу, навіть якщо це стосувалося лише ведення повсякденних справ компанії. Компанія-заявник, зокрема, була позбавлена можливості стягти борг раніше — як пригадуємо, цей борг був ліквідним, бо ґрунтувався на перевідних векселях, проте він і досі залишається несплаченим. З огляду на це цілком законно вважати, що компанія-заявник була залишена у стані непевності, яка виправдовує присудження компенсації.

37. Виносячи рішення про справедливу сатисфакцію, як це передбачено статтею 41 Конвенції, Суд присуджує компанії-заявникові 1 500 000 ескудо як компенсацію за завдану шкоду.

В. Процентна ставка в разі невчасної сплати

38. Згідно з інформацією, яку Суд має у своєму розпорядженні, передбачена законом процентна ставка, застосовувана в Португалії на день прийняття цього рішення, становить 7% річних.

На цих підставах Суд одностайно

1. Постановляє, що допущено порушення пункту 1 статті 6 Конвенції;

2. Постановляє,

а) що держава-відповідач має сплатити компанії-заявникові протягом трьох місяців 1 500 000 (один мільйон п'ятсот тисяч) португальських ескудо як компенсацію за шкоду;

b) що простий відсоток — 7% річних — виплачуватиметься зі спливом зазначених вище трьох місяців до повного розрахунку;

3. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Вчинено англійською та французькою мовами й оголошено на відкритому засіданні у Палаці прав людини, Страсбурґ, 6 квітня 2000 року.

Люціус Вільдхабер,

Голова

Мікеле де Сальвія,

Секретар

Згідно з пунктом 2 статті 51 Конвенції та пунктом 2 правила 74 Реґламенту Суду, до цього рішення додається окрема думка пана Розакіса, що збігається з позицією більшості складу Суду; до неї приєдналися сер Ніколас Братца, пан Кафліш та пані Важич.

Л. В.

М. де С.

 

ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ РОЗАКІСА,
ЩО ЗБІГАЄТЬСЯ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ СКЛАДУ СУДУ,
ДО ЯКОЇ ПРИЄДНАЛИСЯ СЕР НІКОЛАС БРАТЦА,
ПАН КАФЛІШ ТА ПАНІ ВАЖИЧ

Я голосував за те, щоб визнати порушення статті 6 у цій справі, і за присудження компенсації за нематеріальну шкоду компанії-заявникові, оскільки, за даних обставин справи, компанія може законно заявити, що така тривалість провадження неґативно позначилася на її репутації, спричинила невпевненість у плануванні та прийнятті рішень і внесла неспокій у діяльність компанії та управління нею.

Суд покладався на ці міркування, коли вирішив присудити компенсацію за нематеріальну шкоду. Він також міркував ширше, беручи до уваги, «хоча й меншою мірою, тривогу та незручності, спричинені керівництву».

Я не можу поділити думку, що присудженням компенсації за нематеріальну шкоду Суд має намір, між іншим, компенсувати компанії тривоги та незручності, спричинені керівному складові. Я вважаю, що в цій справі застосування за аналогією такого підходу, як у справі ÖZDEP, є неправильним. У тій справі юридичною особою була політична партія (яка за своєю природою є ширшою організацією), а правом, про яке йшлося, була свобода об'єднання членів тієї партії, які створили й організували її. Тут ситуація інша: компанія є незалежним живим організмом, який сам по собі підпадає під захист держави і права якого також отримують автономний захист за Європейською конвенцією з прав людини. Не слід забувати, що у статті 34 Конвенції конкретно йдеться про право неурядових організацій вважати себе потерпілими від порушень Конвенції та вимагати захисту, з усіма правовими наслідками, що випливають з такого права, у тому числі й присудження справедливої сатисфакції. Хоч я й погоджуюся з тим, що низка положень Конвенції може не застосовуватися до компаній чи інших юридичних осіб (напр., статті 2 і 3), переважна більшість цих положень безпосередньо застосовується до них як до автономних юридичних утворень, що заслуговують на захист Конвенції. Я не розумію, чому у питаннях компенсації Суд має відхилятися, хоча б частково, від такого підходу і що перешкоджає йому визнати, без будь-яких застережень, гаданих чи інших, що будь-яка компанія може зазнати нематеріальної шкоди — не від того, що її працівники відчували тривогу або невпевненість, а тому, що як юридична особа у суспільстві, в якому вона функціонує, вона має такі атрибути, як її власна репутація, яким може бути завдана шкода діями або бездіяльністю держави.

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2024 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua