Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Репетитор англійської мови
Петропавлівська Борщагівка.
Англійська для школярів.
 


Стаття з журналу № 4'2000

Назва
 
Справа «Брумареску проти Румунії»
(Case of Brumгrescu v. Romania)
 
Зміст
 

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ



СПРАВА «БРУМАРЕСКУ ПРОТИ РУМУНІЇ»
(CASE OF BRUMĂRESCU v. ROMANIA)

(Заява № 28342/95)

РІШЕННЯ

Страсбурґ

28 листопада 1999 року

[Це рішення підлягає редакторській правці перед відтворенням в остаточній формі в офіційному збірнику вибраних судових рішень та ухвал].

У справі «Брумареску проти Румунії»

Європейський суд з прав людини, засідаючи Великою палатою — згідно зі статтею 27 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Конвенція) із поправками, внесеними відповідно до положень Протоколу № 11[1], та відповідними положеннями Реґламенту Суду2, — до складу якої увійшли такі судді:

п. Л. Вільдхабер (L. Wildhaber), Голова Суду

пані Е. Палм (E. Palm)

п. К. Розакіс (C. Rozakis)

сер Н. Братца (Nicolas Bratza)

п. Л. Феррарі Браво (L. Ferrari Bravo)

п. Л. Кафліш (L. Caflisch)

п. Л. Лукайдес (L. Loucaides)

п. Ж.-П.Коста (J.-P. Costa)

п. В. Фурманн (W. Fuhrmann)

п. К. Юнґвірт (K. Jungwiert)

п. Б. Жупанчич (B. Župančič)

пані Н. Важич (N. Vajić)

п. Дж. Хедіґан (J. Hedigan)

пані М. Цаца-Ніколовська (M.Tsatsa-Nikolovska)

п. Т. Пантіру (T. Pantîru)

п. Е. Левіц (E. Levits)

п. Л. Міхай (L. Mihai), суддя ad hoc,

а також пані М. де Бур-Буквіккіо (M. de Boer-Buquicchio), заступник Секретаря Суду,

після наради за зачиненими дверима 17 червня та 30 вересня 1999 року

постановляє таке рішення, винесене в останній із зазначених днів:

ПРОЦЕДУРА

1. Справа була передана до Суду, відповідно до колишньої статті 19 Конвенції3, п. Даном Брумареску (Dan Brumărescu) (заявник), громадянином Румунії, та Європейською комісією з прав людини (Комісія), відповідно, 3 та 6 листопада 1998 року, в межах тримісячного строку, встановленого пунктом 1 колишньої статті 32 та колишньою статтею 47 Конвенції. Справу було розпочато на підставі заяви (№ 28342/95) проти Румунії, поданої п. Брумареску до Комісії 9 травня 1995 року, відповідно до колишньої статті 25 Конвенції.

У своєму запиті Комісія посилалася на колишні статті 44 і 48 та на заяву, якою Румунія визнала обов'язковість юрисдикції Суду (колишня стаття 46). У своїй заяві до Суду п. Брумареску посилався на колишні статті 44 і 48 зі змінами, внесеними Протоколом № 9, який Румунія ратифікувала. Метою запиту і заяви було отримання рішення стосовно того, чи свідчать факти справи про порушення державою-відповідачем своїх зобов'язань за пунктом 1 статті 6 Конвенції чи статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції.

2. Згідно з пунктом 4 статті 5 Протоколу № 11 до Європейської конвенції з прав людини, пунктом 1 правила 100 та пунктом 6 правила 24 Реґламенту Суду, було встановлено, що справу має розглядати Велика палата Суду.

До складу Великої палати увійшли за посадою п. К. Бірсан (C. Bîrsan), суддя, обраний від Румунії (пункт 2 статті 27 Конвенції та пункт 4 правила 24 Реґламенту Суду), п. Л. Вільдхабер, Голова Суду, пані Е. Палм та п. К. Розакіс, заступники Голови Суду, сер Ніколас Братца, голова секції, та п. Ґ. Ресс (G. Ress, заступник голови секції (пункт 3 статті 27 Конвенції та пункти 3 і 5 (а) правила 24 Реґламенту Суду). Іншими суддями, призначеними до складу Великої палати, були п. Л. Феррарі Браво, п. Л. Кафліш, п. Л. Лукайдес, п. В. Фурманн, п. К. Юнґвірт, п. Б. Жупанчич, пані Н. Важич, п. Дж. Хедіґан, пані М. Цаца-Ніколовська, п. Т. Пантіру та п. Е. Левіц (пункт 3 правила 24 та пункт 4 правила 100).

Пізніше п. Бірсан, суддя від Румунії, який брав участь у розгляді справи Комісією, відмовився від участі в розгляді справи палатою (правило 28). Уряд відповідно призначив п. Л. Міхая як суддю ad hoc (пункт 2 статті 27 Конвенції та пункт 1 правила 29 Реґламенту).

3. Голова Суду на підставі пункту 3 правила 59 запропонував сторонам подати письмові зауваження стосовно питань, порушених у справі.

4. Заявник доручив п. К. Діну (С. Dinu) з Бухарестської колеґії адвокатів представляти його інтереси у справі (пункти 3 та 4 правила 36).

5. Секретар Суду одержав меморандум заявника 3 травня 1999 року, а від Уряду, після подовження строку, 10 травня 1999 року.

6. 1 червня 1999 року заявник подав свої зауваження, що доповнювали його меморандум від 3 травня 1999 року. Уряд дав відповідь на них 14 червня 1999 року. Хоча обидва документи було подано після терміну, встановленого для подання меморандумів, 17 червня 1999 року Голова Суду вирішив долучити їх до матеріалів справи.

7. Згідно з рішенням Голови Суду, який також дав дозвіл представникові заявника на використання румунської мови в Суді (пункт 3 правила 34), 17 червня 1999 року відбулося відкрите слухання справи у Палаці прав людини у Страсбурзі.

Перед Судом виступили:

a) від Уряду:

 

п. К.-Л. Попеску (C.-L. Popescu), консультант, Міністерство юстиції,

уповноважена особа,

пані Р. Різою (R. Rizoiu), Міністерство юстиції,

консультант,

п. Т. Корлатеан (T. Corlaţean), Міністерство закордонних справ,

консультант;

b) від заявника:

 

п. К. Діну, Бухарестська колеґія адвокатів,

адвокат.

Суд заслухав виступи п. Попеску, пані Різою та п. Діну, а також їхні відповіді на запитання одного з членів Суду.

8. 30 червня 1999 року, згідно з пунктом 3 правила 61, Голова дав дозвіл п. Мірчі Дану Міреску (Mirсеa Dan Mirescu) викласти свої міркування у письмовій формі з приводу деяких аспектів справи. Їх було отримано 29 червня 1999 року.

9. Відповідно до пункту 5 правила 61, письмові зауваження у відповідь на ці міркування заявник подав 29 липня 1999 року, а Уряд — 30 липня 1999 року.

10. 30 вересня 1999 року п. Ресса, який не зміг брати участі у подальшому розгляді справи, було замінено п. Ж.-П. Костою, що стояв першим у списку підмінних суддів стосовно цієї справи.

ЩОДО ФАКТІВ

І. КОНКРЕТНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

11. У 1930 році батьки заявника збудували будинок у Бухаресті. З 1939 року вони здавали перший поверх в оренду братам Міреску, дядькам третьої сторони, що вступила у справу, п. Мірчі Дана Міреску.

12. У 1950 році будинок батьків заявника у Бухаресті перейшов у власність держави, нібито на підставі акта № 92/1950 про націоналізацію. Батьків заявника так і не поінформували про причини чи правові підстави позбавлення майна. Однак їм дозволили жити в одній із квартир будинку, винаймаючи квартиру в держави.

13. У 1974 році, згідно із Законом № 4/1973, держава продала братам Міреску квартиру, в якій вони до цього часу жили як наймачі. Пан Мірча Дан Міреску, третя сторона, що вступила у справу, та його сестра, А. М. М., успадкували цю квартиру 1988 року. Після смерті сестри в 1997 році п. Міреску залишився єдиним спадкоємцем права на квартиру.

А. Позов з вимогою повернення власності

14. У 1993 році заявник як бенефіціарій майна своїх батьків звернувся з позовом до Бухарестського суду першої інстанції (суд першої інстанції) з вимогою визнати націоналізацію нікчемною і такою, що не має юридичної сили, на тій підставі, що, згідно з актом № 92/1950, майно осіб, що працюють, не може бути націоналізоване, а його батьки на час націоналізації їхнього будинку були працезабезпечені. Із документів, поданих до Суду, не зрозуміло, чи поінформував заявник суд першої інстанції про те, що в 1973 році держава продала квартиру братам Міреску.

15. У рішенні від 9 грудня 1993 року суд першої інстанції постановив, що націоналізація будинку батьків заявника за актом № 92/1950 була помилкою, бо його батьки належали до категорії осіб, майно яких, згідно з цим актом, не підлягало націоналізації. Більше того, суд постановив, що націоналізація була незаконною і примусовою з боку держави, отже, держава не може посилатися на існуючий припис щодо набуття права власності. Суд також ухвалив, що держава не могла набути право власності на будинок на підставі акта № 218/1960 чи акта № 712/1966, оскільки ці документи суперечили конституціям 1952 та 1965 років, відповідно. Тому суд видав наказ адміністративним органам, а саме — мерові Бухареста і державній компанії С., в управлінні якої перебувало державне житло, повернути будинок заявникові.

16. Оскарження подано не було, і судове рішення стало остаточним і таким, що не підлягає скасуванню, оскільки його вже не можна було оспорювати шляхом звичайного оскарження.

17. 31 березня 1994 року мер Бухареста видав розпорядження повернути будинок заявникові, а 27 травня 1994 року компанія С. виконала це розпорядження.

18. Від цього дня заявник припинив сплачувати за квартиру, яку він займав у будинку.

19. Заявник почав сплачувати земельний податок на будинок з 14 квітня 1994 року і робив це до певної дати в 1996 році (див. пункт 24 нижче).

20. Діючи на прохання п. Мірчі Дана Міреску, Генеральний прокурор Румунії подав клопотання (recurs оn anulare) (дата невідома) до Верховного суду про скасування рішення від 9 грудня 1993 року на тій підставі, що суд першої інстанції перевищив свою юрисдикцію при розгляді питання про законність застосування акта № 92/1950.

21. Слухання у Верховному суді було призначене на 22 лютого 1995 року. Пана Мірчу Дана Міреску не запросили взяти участь у провадженні. У день судового засідання заявник попросив відкласти розгляд справи у зв'язку з хворобою адвоката.

22. Верховний суд відхилив це прохання і провів судові дебати, після чого судді пішли до нарадчої кімнати, але відклали винесення рішення до 1 березня 1995 року, причому заявникові було наказано зробити письмове подання до цієї дати.

23. У своєму поданні заявник звертався до Верховного суду з проханням відхилити клопотання Генерального прокурора. По-перше, доводив він, акт № 92/1950 суперечив Kонституції 1948 року — і в тому, що був опублікований лише частково, і в тому, що порушував принцип здійснення відчуження лише в інтересах суспільства і після виплати справедливої компенсації. По-друге, стверджував він, оскільки на час націоналізації його батьки були працезабезпеченими, рішення про націоналізацію їхнього будинку суперечило умовам акта, який передбачав, що житлові приміщення, які належать працезабезпеченим, не можуть бути націоналізовані. Нарешті, заявник посилався на статтю 21 Конституції Румунії 1991 року, яка ґарантує необмежений доступ до судів.

24. 1 березня 1995 року Верховний суд скасував рішення від 9 грудня 1993 року і відхилив вимоги заявника. Він постановив, що майно може набуватися на підставі законодавства, зазначив, що будинок перейшов у власність держави того самого дня, коли набрав чинності акт № 92/1950 про націоналізацію, ще раз наголосив, що спосіб, у який було застосовано цей акт, не може переглядатися судами. Відповідно, Бухарестський суд першої інстанції не міг визнати заявника законним власником будинку, не викрививши положень акта, і тим самим, перевищивши свої повноваження, він посягнув на повноваження законодавчої влади. Верховний суд підтвердив, що колишні власники мають право вчиняти позови з вимогою про повернення майна, але постановив, що у даній справі заявник не довів своє право власності, тимчасом як держава продемонструвала право власності згідно з актом про націоналізацію. У будь-якому разі, положення щодо відшкодування при незаконному позбавленні майна державою має бути передбачене в новому законодавстві.

25. Після цього органи податкової служби поінформували заявника, що будинок буде перекласифіковано в державне майно і відповідне рішення набирає чинності з 2 квітня 1996 року.

В. Події після затвердження доповіді Комісією:
провадження щодо відновлення права власності

26. Заявник подав заяву (дата невідома) про відновлення права власності до адміністративної комісії, створеної для розгляду заяв, що подавалися в Бухаресті відповідно до закону № 112/1995 (адміністративна комісія). Він стверджував, що у 1950 році його було позбавлено права на будинок, на порушення акта № 92/1950 про націоналізацію, що в судовому рішенні від 9 грудня 1993 року Бухарестський суд першої інстанції визнав позбавлення його майна незаконним, і тому він має право бути поновленим у правах як власник усього будинку.

27. У доповіді, складеній у листопаді 1997 року, оцінювальна комісія, створена на підставі Закону № 112/1995, оцінила будинок заявника в 274 621 286 леїв, у тому числі квартиру, яку займав заявник, у 98 221 701 лей.

28. 24 березня 1998 року адміністративна комісія визнала право власності заявника на квартиру, яку він наймав, і присудила йому грошову компенсацію за решту будинку. З урахуванням статті 12 Закону № 112/1995, який встановив обмеження щодо відшкодування, максимальний рівень якого у листопаді 1997 року становив 225 718 800 леїв, комісія присудила заявникові 147 497 099 леїв.

29. 14 травня 1998 року заявник оскаржив це рішення до Бухарестського суду першої інстанції, оспорюючи відмову комісії повернути йому весь будинок і зазначаючи, що не були вказані підстави для такої відмови. Він доводив, що Закон №112/1995 про законне відчуження до його справи про незаконне позбавлення майна не застосовується. Отже, єдиним засобом захисту права власності заявника було вчинення позову про повернення майна. Проте, оскільки він уже вчинив такий позов і суд першої інстанції в остаточному рішенні від 9 грудня 1993 року вже визнав його власником будинку, він вважав, що не має права вчиняти новий позов про повернення майна. Тому він домагався визнати його власником усього будинку і заявив, що не вимагає компенсації згідно із Законом № 112/1995.

30. Цю заяву було відхилено 21 квітня 1999 року. Заявник подав апеляцію, і зараз справа перебуває на розгляді в Бухарестському обласному суді.

ІІ. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО ТА ПРАКТИКА

А. Конституція

31. Стаття 21 Конституції Румунії передбачає:

«Кожен має право звертатися до судів по захист своїх прав, свобод чи законних інтересів. Здійснення цього права не може обмежуватися жодним законом.

...»

В. Закон № 59/1993, що змінює Цивільно-процесуальний кодекс

32. Відповідні положення цього акта передбачають:

Стаття 330

«Генеральний прокурор може з власної ініціативи або за поданням міністра юстиції звернутися до Верховного суду, вимагаючи скасування будь-якого остаточного судового рішення на будь-якій із таких підстав:

1) якщо відповідний суд перевищив свою юрисдикцію;

2) ...»

Стаття 3301

«Заява про скасування судового рішення може бути зроблена у будь-який час».

С. Закон № 17 від 17 лютого 1997 року,
що змінює статтю 3301 Цивільно-процесуального кодексу

33. Статтю 3301 було змінено таким чином:

«Стаття 3302 : Заява згідно зі статтею 3301 про скасування судового рішення може бути зроблена в межах шести місяців від дати, коли відповідне судове рішення стає остаточним...»

D. Акт № 92/1950
про націоналізацію певного нерухомого майна

34. Відповідні положення цього акта передбачають:

Стаття І

«... З метою забезпечення належного управління житловими приміщеннями, що їх у порядку саботажу занедбали багаті капіталісти та експлуататори, які володіють великою кількістю майна; та

з метою позбавлення експлуататорів важливого засобу експлуатації,

нерухоме майно, наведене в переліку ... що додається і є складовою частиною цього акта, має бути націоналізоване. Перелічене майно включає:

1) нерухоме майно, яке належить колишнім промисловцям, власникам великих маєтків, банкірам, власникам великих торговельних підприємств та іншим представникам заможного капіталістичного класу;

2) нерухоме майно, що належить експлуататорам нерухомого майна...»

Стаття ІІ

«Нерухоме майно робітників, державних службовців, дрібних ремісників, осіб, що займаються розумовою працею, та пенсіонерів виключається зі сфери дії цього акта і не може бути націоналізоване».

Е. Акт № 524 від 24 листопада 1955 року,
що змінює акт № 92/1950

35. Відповідні положення цього акта передбачають:

Стаття ХІ

«Додержуючи свого обов'язку застосовувати критерії, закріплені ... у статті ІІ [акта № 92/1950], Кабінет може вносити поправки до додатків [які містять перелік нерухомого майна, що має бути націоналізоване] до [цього] акта.

Кабінет може також ухвалити рішення не застосовувати положення щодо націоналізації до будь-якої квартири чи [іншого] нерухомого майна».

F. Позиція Верховного суду

Судова практика до 2 лютого 1995 року

36. У низці справ колеґія у цивільних справах Верховного суду залишила без зміни рішення нижчих судів, підтвердивши їхню юрисдикцію щодо розгляду позовів про націоналізоване нерухоме майно, в тому числі про майно, націоналізоване згідно з актом № 92/1950. У судовому рішенні від 9 березня 1993 року (№ 518), наприклад, стосовно питання, чи мають суди повноваження розглядати справи щодо застосування акта № 92/1950, він постановив:

«...ухвалюючи рішення задовольнити вимогу заявника про повернення майна, суди, які, згідно із законом, мають загальну юрисдикцію щодо вирішення цивільних спорів, просто застосовували умови акта. Точніше, вони застосували ті з його положень, які забороняють націоналізацію певного нерухомого майна, і ті, що вимагають повернення такого майна в разі помилкового чи незаконного застосування цього акта».

Відступ від прецеденту від 2 лютого 1995 року

37. 2 лютого 1995 року Верховний суд у повному складі більшістю у двадцять п'ять голосів проти двадцяти ухвалив рішення відступити від попередніх рішень судової колеґії у цивільних справах і постановив:

«Суди не мають юрисдикції спростовувати акт № 92/1950 чи видавати розпорядження, щоб майно, націоналізоване згідно з його положеннями, було повернуто...; лише законодавство може привести порядок здійснення націоналізації, передбачений актом № 92/1950, у відповідність із положеннями нинішньої Конституції стосовно права власності...»

Відступ від прецеденту від 28 вересня 1998 року

38. 28 вересня 1998 року Верховний суд у повному складі одноголосно вирішив відступити від ухвали від 2 лютого 1995 року про те, що суди не мають юрисдикції розглядати питання щодо порушень права власності, допущених між 1944 та 1989 роками. Він постановив:

«Суди мають юрисдикцію приймати до розгляду будь-який позов щодо стверджуваного порушення права власності чи інших речових прав, якщо таке порушення відбувалося між 1944 та 1989 роками».

G. Позиція Конституційного суду

39. 19 липня 1995 року Конституційний суд прийняв ухвалу щодо конституційності законопроекту, який реґулює правовий статус житла, переданого у власність держави. Стосовно того, чи можуть власники нерухомого майна, яким держава заволоділа незаконно чи без правових повноважень, вчиняти позови, вимагаючи повернення свого майна або отримання компенсації, він постановив:

«... Інша ситуація стосовно житлових приміщень, які стали державною власністю на підставі адміністративного акта або просто де-факто, тобто без будь-яких юридичних підстав, коли право володіння держави не підтверджується жодними правовими документами. У таких випадках законне право особи на майно не припиняється, внаслідок чого — оскільки держава не є власником — на таке майно не може поширюватися закон, метою якого є реґулювання правового статусу житлових приміщень, переданих у власність державі. Іншими словами, ... заходи, які поданий нам законопроект намагається запровадити, не можуть застосовуватися до житлових приміщень, не переданих державі на законних підставах.

Якби цей законопроект розглядав державу як таку, що володіє нерухомим майном, яке вона захопила без юридичних підстав, він би передав державі право власності ретроспективно або запровадив для обернення приватної власності у власність державну механізм, не передбачений Конституцією 1991 року, а з цим неможливо погодитися.

З цього випливає, що Суд має підтримати заперечення, що ця частина законопроекту, оскільки в ній ідеться про нерухоме майно, захоплене державою або іншими юридичними особами без правових підстав, є несумісною з Конституцією...

Змінюючи законопроект, парламент повинен вирішити, чи передбачити для осіб, яких держава без правових підстав позбавила житла, або для спадкоємців цих осіб можливість отримати пільги згідно з цим актом, якщо вони вирішать не ставати на повільний, непевний і дорогий шлях звернення до суду з позовом про повернення майна...»

Н. Закон № 112 від 23 листопада 1995 року,
що реґулює правовий статус житлового майна
(введений в дію 29 січня 1996 року)

40. Відповідні положення цього акта передбачають:

Стаття 1

«Особи, що раніше володіли житлом, яке на законних підставах перейшло у власність держави або іншої юридичної особи після 6 березня 1945 року і яке все ще перебувало у власності держави за станом на 22 грудня 1989 року, мають право на отримання пільг від заходів, запропонованих цим актом, у формі компенсації.

Положення цього акта застосовуються так само і до спадкоємців колишніх власників, які підпадають під дію існуючих положень, передбачених законом».

Стаття 2

«Особи, зазначені в статті 1, мають право на поновлення в праві на майно у вигляді поновлення їхнього володіння квартирами, в яких вони зараз живуть як квартиронаймачі або які є вільними. Щодо інших квартир, то ці особи отримають компенсацію, як передбачено статтею 12...»

Стаття 13

«Сума компенсації, що має присуджуватися власникам або їхнім спадкоємцям, за квартири, які їм не було повернуто, чи продажна вартість таких квартир, залежно від обставин, визначатимуться згідно з актом № 93/1977, законодавчим актом № 61/1990 і Законом № 85/1992. Вартість прилеглої землі визначається за критеріями (Документ № 2665 від 28 лютого 1992 року) визначення та оцінювання землі, що перебуває у власності державних комерційних компаній... Визначена у такий спосіб вартість конвертується до сучасного рівня через застосування коефіцієнтів, які не можуть бути нижчими, ніж коефіцієнт підвищення середньої заробітної плати по країні за відповідний період.

Ні загальна сума вартості квартири, що повертається, ні загальна сума компенсації, що має бути сплачена за квартиру, яка не повертається, та сума за прилеглу землю не можуть перевищувати сукупного розміру щорічної середньої заробітної плати по країні за період у 20 років, що спливає в день визначення суми компенсації.

Якщо колишньому власникові, його спадкоємцям чи його живим родичам до другого ступеня спорідненості повертається квартира, вартість якої, обрахована згідно з правилами, закріпленими в частині першій цієї статті, перевищує загальну суму, зазначену в частині другій, на цих осіб не може покладатися обов'язок сплачувати різницю.

Сума компенсації, що має бути виплачена з урахуванням індексації на сучасному рівні, відповідно до зазначених вище положень, обраховується на день сплати на підставі середньої заробітної плати по країні за останній місяць попереднього кварталу.

З метою імплементації цього акта створюється позабюджетний фонд, яким має користуватися Міністерство фінансів і до якого мають сплачуватися:

а) виторг від продажу неповернутих квартир, у тому числі повні платежі, авансові внески, місячні внески та відсотки (за вирахуванням 1 % комісійних від вартості кожної квартири); та

b) виторг від продажу державних облігацій, випущених з метою фінансування цього фонду, як передбачено Законом № 91/1993 про державні позики.

Зазначений фонд може використовуватися для таких цілей, у порядку черговості:

а) для виплати компенсації, що здійснюється, відповідно до положень цього акта, власникам або їхнім спадкоємцям;

b) для викупу випущених облігацій та покриття видатків, пов'язаних з їхнім випуском; та

с) для будування житла, яке має першочергово надаватися наймачам, що опинилися в становищі, зазначеному у пункті 3 статті 5».

І. Позиція виконавчої влади стосовно Закону № 112/1995

41. 23 січня 1996 року Уряд прийняв ухвалу № 20/1996 про імплементацію Закону № 112/1995. В ухвалі передбачалося, що нерухоме майно, яке перейшло у власність держави згідно із законодавчим положенням, має вважатися майном, право власності на яке законним чином передано державі. У ньому також зазначалося, що Закон № 112/1995 не застосовується до нерухомого майна, що перебуває у власності держави, якщо право власності на нього не ґрунтується на законодавчому положенні.

42. 18 лютого 1997 року Уряд прийняв ухвалу № 11/1997 на доповнення ухвали № 20/1996. Пункт 3 статті 1 ухвали № 11/1997 передбачав, що для того, щоб майно було визначене як набуте державою згідно з актом № 92/1950, його набуття мало відповідати умовам пунктів 1–5 статті І та статті ІІ акта, а особа, зазначена в списках, складених згідно з актом, як власник майна, мала бути фактичним власником на день націоналізації.

J. Позиція нижчих судів щодо застосування принципу res judicata

43. Cлідом за ухвалою Уряду № 11 від 18 лютого 1997 року колишні власники, яким вдалося отримати остаточні судові рішення з приписом про повернення їхнього майна, але Верховний суд скасував рішення на підставі надзвичайного звернення Генерального прокурора, вчинили нові позови про повернення власності. Арґументres judicata, що з'явився у відповідь на нові позовні вимоги, не розглядався однаково всіма судами, як видно з наведеного нижче.

СУДОВЕ РІШЕННЯ № 5626 ВІД 16 ТРАВНЯ 1997 РОКУ
БУХАРЕСТСЬКОГО (2-ГО РАЙОНУ) СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ
(ОСТАТОЧНЕ І ПІДЛЯГАЄ ВИКОНАННЮ)

«...майно, що його вимагають повернути, вже було предметом судового розгляду між тими самими сторонами; в результаті суд постановив рішення № 212 від 12 січня 1994 року (тепер остаточне і обов'язкове для виконання) на користь І. Р. і проголосив його власником майна...

Генеральний прокурор звернувся до Верховного суду з вимогою скасувати це рішення, і 28 вересня 1995 року Верховний суд таки скасував його і постановив відхилити позовну вимогу І. Р. ...

...відповідно до статті 1201 Цивільного кодексу, яка передбачає, «що у разі вчинення нового позову, який стосується того самого предмета, ґрунтується на тій самій підставі, стосується тих самих сторін, що діють у тому самому статусі, застосовується принцип res judicata, суд визнав, що спір між цими сторонами стосовно того самого майна вже був у провадженні і що Верховний суд також розглядає його...

...враховуючи це, суд погоджується з дією принципу res judicata і постановляє, що він не може взяти до розгляду вимоги позивача».

СУДОВЕ РІШЕННЯ № 3276 ВІД 10 ГРУДНЯ 1998 РОКУ
ФАҐАРАСЬКОГО СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ
(ОСКАРЖЕННЯ ЩЕ МОЖЛИВЕ)

«...суд визнає, що акт № 92/1950 було протиправно застосовано у відношенні до будинку, яким володіла позивачка, ... наказує, що він має бути повернутий їй, і відхиляє арґумент res judicata...»

К. Закон № 213 від 24 листопада 1998 року
про державне майно та про норми, що його реґулюють

44. Відповідні положення цього акта передбачають:

Стаття 6

«1. Майно, набуте державою між 6 березня 1945 року та 22 грудня 1989 року, за умови, що воно перейшло у володіння держави законним чином, тобто у такий спосіб, що не суперечить Конституції, міжнародним договорам, учасницею яких є Румунія, чи законодавству, чинному на той час, коли воно перейшло у володіння держави, становить частину публічного чи приватного майна держави або інших органів державної влади.

2. Крім випадків, коли воно управляється спеціальними законами щодо відшкодування, майно, що перебуває у володінні держави без обґрунтованої правової підстави, в тому числі майно, набуте за угодою, яка є нечинною через відсутність дійсної згоди, може бути витребуване колишніми власниками чи їхніми спадкоємцями.

3. Суди мають юрисдикцію визначати, чи є обґрунтованою ця правова підстава».

ПРОВАДЖЕННЯ В КОМІСІЇ

45. Пан Брумареску звернувся до Комісії 9 травня 1995 року. Він стверджував, що, всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Протоколу № 1, Верховний суд позбавив його доступу до суду і можливості повернути у власність свій будинок.

46. Комісія визнала заяву (№ 28342/95) прийнятною 22 травня 1997 року. У своїй доповіді від 15 квітня 1998 року (колишня стаття 31) вона висловила одностайну думку, що допущено порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції4. Повний текст думки Комісії відтворюється як додаток до цього рішення.

ОСТАТОЧНІ ПОДАННЯ ДО СУДУ

47. Заявник звернувся до Суду з проханням відхилити попередні заперечення Уряду, постановити, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції, і присудити йому справедливу сатисфакцію згідно зі статтею 41 Конвенції.

Уряд запропонував Суду постановити, що у зв'язку з подіями, які відбулися відтоді, як Комісія затвердила свою доповідь, заявник перестав бути «потерпілим» від порушення Конвенції та що в будь-якому разі він не вичерпав національних засобів правового захисту. Що стосується справи по суті, то Уряд просив Суд відхилити скаргу заявника.

ЩОДО ПРАВА

I. ПОПЕРЕДНІ ЗАПЕРЕЧЕННЯ УРЯДУ

А. Чи є заявник «потерпілим»

48. Згідно з твердженнями Уряду, нові події, що відбулися після прийняття ухвали про прийнятність заяви від 22 травня 1997 року, означали, що заявник більше не є «потерпілим» у розумінні статті 34 Конвенції.

Уряд вказував, що за позовом, учиненим заявником згідно із Законом № 112/1995, було ухвалено рішення від 24 березня 1998 року про повернення заявникові частини оспорюваного будинку і присудження йому компенсації за ту частину, що не була повернута. Цієї компенсації було достатньо, щоб не допустити подальшого твердження з боку заявника, що він є потерпілим від порушення (якщо воно було) його права на мирне володіння своїм майном. Хоча провадження у справі все ще тривало, оскільки заявник оскаржив до суду відмову повністю поновити його право на майно, Уряд стверджував, що суди не можуть вирішити цю справу менш сприятливо для заявника, ніж це було зроблено рішенням від 24 березня 1998 року.

49. Заявник просив Суд продовжити розгляд його справи. Він наполягав, що його було позбавлено майна і воно все ще не повернуте йому. Він також наголошував на тому, що ніколи не висловлював бажання віддати майно, про яке йдеться, в обмін на компенсацію і що в будь-якому разі сума запропонованої компенсації жалюгідна, якщо брати до уваги справжню вартість будинку. Отже, той факт, що йому було присуджено таку компенсацію, не міг позбавити його статусу «потерпілого» — статусу, в якому він перебуває дотепер.

50. Своєю практикою Суд встановив, що слово «потерпілий» у контексті статті 34 Конвенції означає особу, якої безпосередньо торкається дана дія або бездіяльність, наявність порушення Конвенції можна помітити навіть за відсутності завданої шкоди, а про шкоду доречно говорити лише в контексті статті 41. Отже, рішення або захід, сприятливий для заявника, у принципі недостатній для позбавлення статусу «потерпілого», якщо національні органи влади не визнали повністю або в основному порушення Конвенції і не надали відшкодування за нього (див., серед інших авторитетних джерел, рішення у справі «Люді проти Швейцарії» (Lüdi v. Switzerland) від 15 червня 1992 року, серія А, № 238, с. 18, п. 34).

Щодо цієї справи Суд зазначає, що нині заявник перебуває в такому самому становищі, що й 1 березня 1995 року, оскільки не було винесено остаточного рішення про визнання, принаймні по суті, та відшкодування порушення Конвенції, спричиненого рішенням Верховного суду.

Що стосується скарги про право заявника на майно, то заяву про поновлення його в правах, яку він подав після рішення Верховного суду, ще не вирішено остаточно. Хоча рішення, вже постановлені у процесі провадження у справі, які самі по собі не є предметом оскарження в Суді, мають тенденцію до деякого поліпшення становища заявника в тому, що йому повернуто частину будинку та надано компенсацію за неповернуту частину, і хоча не виключається можливість, що вимогу заявника про повернення йому усього будинку, може, зрештою буде повністю задоволено, факт залишається фактом, що основою того провадження є ситуація, створена рішенням Верховного суду, а саме — визнання того, що будинок знову став власністю держави. У підсумку ці провадження аж ніяк не можуть повністю загладити наслідки рішення Верховного суду і створити можливість для заявника користуватися своїм правом на майно, оскільки, якщо будинок йому й повернуть, це буде зроблено на підставі зовсім інших правових положень, ніж ті, що лежать в основі скарги, яку розглядає Суд.

Більше того, Суд зауважує, що скарги заявника стосуються не лише втручання Верховного суду в здійснення ним права на майно, а й стверджуваного порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, спричиненого тим самим рішенням. Заявник, безперечно, може стверджувати, що він є потерпілим через скасування судового рішення, винесеного на його користь — рішення, яке було остаточним, — і через ухвалу про те, що суди не мають юрисдикції приймати до розгляду позови про повернення майна — такі, з яким він звернувся. Упродовж кількох років було неможливо вчиняти позови до судів про повернення майна. Навіть якщо внаслідок запровадження нових правил і зміни позиції Верховного суду такий правовий засіб і став можливим за таких обставин, Суд вважає, що було б обтяжливо вимагати від заявника вчиняти позов удруге, особливо з огляду на суперечливі рішення, постановлені румунськими судами, бо результат вирішення нового позову з вимогою повернення майна залишається непевним, враховуючи принцип res judicata.

За таких обставин безперечним є те, як стверджує заявник, що сумнівне рішення Верховного суду залишається чинним, а він сам, тобто заявник, і далі є потерпілим від порушень Конвенції, які, за його словами, випливають з цього рішення.

Тому заперечення має бути відхилене.

В. Чи було вичерпано національні засоби правового захисту

51. Уряд також стверджував, що заява є неприйнятною з причини невичерпання національних засобів правового захисту. Визнаючи, що в румунському праві немає ефективного засобу опротестування рішення Верховного суду від 1 березня 1995 року, Уряд доводив, що перед заявником відкрита можливість вчинити новий позов про повернення майна. Хоча такий засіб існував до того, як Комісія визнала заяву прийнятною, він став ефективним лише після набрання чинності Законом № 112/1995 (розтлумаченого рішенням Уряду № 11/1997) і Законом № 213/1998 про державне майно, а також після того, як 28 вересня 1998 року Верховний суд відійшов від своїх попередніх рішень.

52. Суд зазначає, що спершу Уряд-відповідач виклав свої заперечення перед Комісією 7 квітня 1998 року, після ухвали про прийнятність заяви від 22 травня 1997 року та після подання до Комісії своїх зауважень по суті справи 11 липня 1997 року.

53. Суд повторює, що в принципі заперечення такого типу слід подавати до розгляду заяви щодо прийнятності (див., серед інших авторитетних джерел, рішення у справі «Кемпбелл і Фелл проти Сполученого Королівства (Campbell and Fell v. the United Kingdom) від 28 червня 1984 року, серія А, № 80, с. 31, п. 57, та рішення у справі «Артіко проти Італії» (Artico v. Italy) від 13 травня 1980 року, серія А, № 37, с. 13, п. 27). Однак Суд не вважає за необхідне розглядати, чи є в цій справі конкретні обставини, що дають Урядові підставу подавати заперечення після стадії визначення прийнятності заяви, оскільки, на думку Суду, в будь-якому разі це заперечення є необґрунтованим.

54. Суд зазначає, що перед поданням заяви до Комісії заявник використав засіб, на який посилається Уряд, а саме — вчинив позов про повернення майна. І тоді, й нині цей засіб існував і був ефективним, і Уряд цього не заперечував.

55. Суд вважає, що Уряд, на який покладається відповідальність за скасування остаточного рішення у справі за позовом про повернення майна, не може спиратися на арґумент, нібито заявник не вичерпав національних засобів правового захисту тому, що не вчинив нового позову (див. також кінець пункту 50).

Відповідно, це попереднє заперечення має бути відхилене.

ІІ. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

56. За словами заявника, рішення Верховного суду від 1 березня 1995 року становило порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, яка передбачає:

«При вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов'язків... кожен має право на справедливий... розгляд... судом...»

57. У своєму меморандумі заявник стверджував, що висновок Верховного суду про те, що суди не мають юрисдикції вирішувати позови про повернення майна, суперечить праву на доступ до суду, закріпленому в статті 21 Конституції Румунії, та статті 3 Цивільного кодексу Румунії, в якій ідеться про відмову в правосудді. Заявник також доводив, що думка Верховного суду про те, що він не є власником спірного майна, суперечить тій підставі, на якій цей суд прийняв заяву про скасування попередніх рішень, а саме — що розгляд справи по суті виходить за межі юрисдикції судів.

58. Уряд визнав, що заявникові було відмовлено в доступі до суду, але наполягав, що ця відмова була тимчасовою і в будь-якому разі виправдовувалася необхідністю дотримання процесуальних норм і збереження принципу розподілу повноважень.

59. На думку Комісії, право доступу до суду означає наявність судового засобу для вирішення позовів у цивільних справах. Тому скасування рішення від 9 грудня 1993 року на підставі того, що суди не можуть приймати до розгляду такий позов, завдало шкоди самій суті права на доступ до суду згідно з пунктом 1 статті 6.

60. Отже, Суд має розглянути, чи порушило пункт 1 статті 6 Конвенції рішення від 1 березня 1995 року.

61. Право на справедливий розгляд в суді, ґарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, має тлумачитися у світлі Преамбули до Конвенції, яка проголошує, між іншим, верховенство права як частину спільної спадщини Договірних Сторін. Одним з основних аспектів верховенства права є принцип правової певності, який вимагає, крім іншого, щоб у випадках, коли суди винесли остаточне рішення з якогось питання, їхнє рішення не підлягало сумніву.

62. У цій справі Суд зазначає, що на час її розгляду Генеральний прокурор Румунії — який не був стороною у справі — був уповноважений, згідно зі статтею 330 Цивільно-процесуального кодексу, звернутися до суду з вимогою скасувати остаточне судове рішення. Суд зазначає, що здійснення цього повноваження Генеральним прокурором не підлягало жодному часовому обмеженню і тому судові рішення могли оскаржуватися нескінченно.

Суд зауважує, що, дозволивши прийняття такої вимоги в межах зазначених повноважень, Верховний суд звів нанівець увесь судовий процес, який закінчився — використовуючи слова Верховного суду — ухваленням судового рішення, «що не підлягає скасуванню», а отже, res judicata і, більше того, що воно вже було виконане.

Застосувавши положення статті 330 таким чином, Верховний суд порушив принцип правової певності. Судячи з фактів цієї справи, така дія порушила право заявника на справедливий судовий розгляд згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції.

Отже, було порушення цієї статті.

63. Крім того, стосовно твердження заявника, що його було позбавлено права на судовий розгляд, Суд зазначає, що Верховний суд у своєму рішенні від 1 березня 1995 року постановив, що вимога заявника прирівнюється до посягання на законодавчий документ, тобто акт № 92/1950 про націоналізацію. У результаті він ухвалив, що на цю справу не поширюється юрисдикція судів і що лише парламент може вирішувати, чи законною була націоналізація.

64. Проте Верховний суд своїм рішенням постановив, що заявник не є власником майна, про яке йдеться.

У завдання Суду не входить перегляд рішення від 1 березня 1995 року в контексті румунського права або розгляд питання, чи міг сам Верховний суд вирішувати справу по суті з огляду на повноваження, надані йому згідно зі статтею 330 Цивільно-процесуального кодексу.

65. Суд зазначає, що суттю рішення від 1 березня 1995 року було те, що суди взагалі не мають юрисдикції вирішувати такі цивільні спори, як позов про повернення майна у цій справі. Він вважає, що виключення таких справ із юрисдикції судів само по собі суперечить праву на доступ до суду, ґарантованому пунктом 1 статті 6 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Василеску проти Румунії» (Vasilescu v. Romania) від 22 травня 1998 року, Reports 1998-ІІІ, № 73, с. 1075–1076, п. 39–41).

Таким чином, у цьому також було порушення пункту 1 статті 6.

ІІІ. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ
СТАТТІ 1 ПРОТОКОЛУ № 1 ДО КОНВЕНЦІЇ

66. Заявник скаржився, що рішення Верховного суду від 1 березня 1995 року мало наслідком порушення його права на мирне володіння своїм майном, що ґарантується статтею 1 Протоколу № 1, яка передбачає:

«Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів».

А.Чи було володіння майном

67. Уряд погодився, що визнання судом права заявника на володіння майном у рішенні від 9 грудня 1993 року означає «володіння» у значенні статті 1 Протоколу № 1 Конвенції. Однак на судовому розгляді 17 червня 1999 року Уряд уперше навів арґумент, що рішення від 9 грудня 1993 року не стосувалося першого поверху, який держава продала у 1973 році.

68. За твердженням заявника, держава не могла законним чином продати майно, яке їй не належало. Крім того, наймачі квартири на першому поверсі не могли купити її як добросовісні набувачі, оскільки вони усвідомлювали, що батьки заявника були незаконно позбавлені майна.

Третя сторона стверджувала, що об'єкти володіння заявника не можуть включати квартиру на першому поверсі, оскільки вона була куплена його дядьками у 1973 році, а він її успадкував. Він заявляє, що купівля відбулася на підставі закону за станом на 1973 рік.

69. Суд звертає увагу на той факт, що право заявника на володіння квартирою на першому поверсі оспорює третя сторона, що вступила у справу. Однак він зазначає, що провадження у цій справі, порушене у Суді заявником проти Румунської держави, може стосуватися лише прав і обов'язків цих сторін. Суд також зазначає, що третя сторона, яка вступила у справу, не була стороною жодного провадження у цій справі в національних судах, сторонами були тільки заявник і держава-відповідач.

70. Суд вважає, що заявник мав «власність» у контексті статті 1 Протоколу № 1. Суд першої інстанції у своєму рішенні від 9 грудня 1993 року встановив, що будинок, про який ідеться, було націоналізовано на порушення акта № 92/1950 про націоналізацію, і постановив — причому ця постанова має зворотну дію, — що заявник як спадкоємець своїх батьків щодо права власності є законним власником цього будинку. Суд також зазначає, що цей висновок стосовно права заявника був таким, що не підлягає скасуванню. Більше того, заявник мирно володів майном як законний власник з 9 грудня 1993 року до 1 березня 1995 року. Він також сплачував податок на нерухоме майно.

В. Чи було втручання

71. Згідно з твердженням заявника, скасування рішення від 9 грудня 1993 року створило для нього абсолютну неможливість підтвердити право власності, що дорівнювало втручанню в його право на мирне володіння майном.

72. Уряд заявляв, що невирішення Верховним судом питання щодо права заявника на майно викликало короткотривалу непевність у цьому відношенні і, отже, становило тимчасове втручання у право заявника на мирне володіння майном.

73. Комісія зауважила, що право заявника на майно було визнане в остаточному судовому рішенні, завдяки чому він міг законно сподіватися на безперешкодне користування цим правом. Скасування рішення від 9 грудня 1993 року рівнозначне втручанню в право заявника на володіння майном.

74. Суд визнає, що Верховний суд не мав наміру виносити рішення про вимогу заявника на право володіння майном. Однак, вважає Суд, відбулося втручання в право заявника на власність, ґарантоване статтею 1 Протоколу № 1, у тому, що Верховний суд скасував остаточне судове рішення від 9 грудня 1993 року, згідно з яким будинок було передано заявникові, хоча це рішення вже було виконане.

С. Чи було втручання виправданим

75. Залишається з'ясувати, чи це втручання, визнане Судом, було порушенням статті 1. Необхідно визначити, чи, як стверджує Уряд, підпадало дане втручання під положення першого речення частини першої статті 1 на тих підставах, що рішення Верховного суду не дорівнювало ні офіційному позбавленню заявника права на майно, ні контролю за його використанням, чи, як визнала Комісія, справа стосується позбавлення майна, на яке поширюється положення другого речення частини першої цієї статті.

76. Суд нагадує, що, визначаючи, чи було позбавлення майна в межах другого «правила», необхідно не лише розглянути, чи відбулося офіційне позбавлення або відчуження майна, а й поглянути вглиб і розслідувати реальність оскаржуваної ситуації. Оскільки Конвенція має на меті ґарантувати права, які є «практичними та дієвими», потрібно з'ясувати, чи відбулося фактичне відчуження (див. рішення у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» (Sporrong and Lönnroth v. Sweden) від 23 вересня 1982 року, серія А, № 52, с. 24, п. 63, та рішення у справі «Василеску проти Румунії», цитоване вище, с. 1078, п. 51).

77. Суд зазначає, що у цій справі рішення суду першої інстанції, яким було наказано адмінiстративним органам влади повернути будинок заявникові, стало остаточним і таким, що не підлягає скасуванню, і що відповідно до цього рішення мер Бухареста наказав повернути будинок заявникові і цей наказ компанія С. виконала у травні 1994 року. Далі Суд зазначає, що з тієї дати заявник припинив сплачувати оренду за квартиру, яку він займав у будинку, і що з квітня 1994 року до квітня 1996 року він сплачував земельний податок за будинок. Суд зауважує, що результатом рішення Верховного суду було позбавлення заявника всіх наслідків остаточного судового рішення, постановленого на його користь, бо Верховний суд ухвалив, що держава має право власності на цей будинок згідно з актом про націоналізацію. Слідом за цим рішенням заявника було поінформовано, що будинок буде знову перекласифіковано у державне майно і що відповідне рішення набирає чинності з квітня 1996 року. Отже, рішення Верховного суду позбавило заявника права власності на будинок, наданого йому остаточним судовим рішенням, постановленим на його користь. Зокрема, він більше не мав права продавати, заповідати, дарувати чи в якийсь інший спосіб розпоряджатися цим майном. За цих обставин Суд визнає, що внаслідок рішення Верховного суду заявника було позбавлено його майна в значенні другого речення частини першої статті 1 Протоколу № 1.

78. Позбавлення майна в значенні цього другого правила може бути виправданим лише тоді, якщо, зокрема, буде доведено, що воно здійснене «в інтересах суспільства» або «на умовах, передбачених законом». Більше того, будь-яке втручання у право власності має також відповідати вимозі пропорційності. Як Суд неодноразово наголошував, вимоги загального інтересу суспільства мають справедливо врівноважуватися з вимогами захисту основних прав особи, і пошук такої справедливої рівноваги є невід'ємною умовою всієї Конвенції. Далі Суд нагадує, що необхідної рівноваги не буде досягнуто, якщо на заінтересовану особу покладатиметься особистий і надмірний тягар (див. рішення у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції», цит. вище, c. 26–28).

79. Як і Комісія, Суд зауважує, що рішення Верховного суду не пропонувало жодного виправдання ситуації, що склалася. Зокрема, ні сам Верховний суд, ні Уряд не намагалися виправдати позбавлення власності наявністю суттєвих підстав «в інтересах суспільства». Далі Суд зазначає, що на день винесення рішення заявника було позбавлено володіння майном уже понад чотири роки, без виплати компенсації, яка б відповідала реальній вартості, і що його зусилля для відновлення права власності були безуспішними.

80. За цих обставин, навіть припускаючи, що позбавлення майна слугувало певному суспільному інтересу, Суд визнає, що було порушено справедливу рівновагу і що на заявника покладено і далі покладається особистий і надмірний тягар. Відповідно, було і є порушення статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції.

ІV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

81. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткову компенсацію, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».

82. Заявник вимагав поновлення права на володіння спірним майном. Якщо майна не буде повернуто, він вимагав суму, еквівалентну нинішній вартості його майна, згідно з експертною оцінкою, яку він подав до Суду, а саме — 3 681 000 000 леїв. Щодо немайнової шкоди він вимагав 75 000 доларів США. Він також вимагав 26 000 150 леїв за судові витрати під час провадження в страсбурзьких інституціях та 1 543 650 леїв, 500 доларів США і 300 французьких франків за різні витрати під час провадження в Суді, у тому числі витрати у зв'язку з приїздом на судовий розгляд 17 червня 1999 року.

83. Уряд стверджував, що присудження компенсації за матеріальну шкоду буде несправедливим, оскільки позов заявника стосовно його будинку все ще може вирішитися на його користь в національних судах. У будь-якому разі, максимальна сума, яку можна присудити, це 69 480 доларів США, що, згідно з експертною оцінкою, яку Уряд подав до Суду, становила ринкову вартість будинку з вирахуванням вартості займаної заявником квартири.

Щодо немайнової шкоди Уряд доводив, що немає підстав для її компенсації.

Уряд висловив готовність відшкодувати заявникові будь-які витрати, які він може виправдати, з вирахуванням сум, отриманих ним як правова допомога.

84. Враховуючи обставини цієї справи, Суд вважає, що питання застосування статті 41 не готове до вирішення. Тому його необхідно відкласти, виходячи з можливості досягнення угоди між державою-відповідачем і заявником (пункти 1 і 4 Правила 75 Реґламенту Суду).

На цих підставах Суд одностайно

1. Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції через відсутність справедливого судового розгляду.

2. Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції через відмову у праві на доступ до суду.

3. Постановляє, що було порушення статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції.

4. Постановляє, що питання застосування статті 41 не готове до вирішення.

Відповідно,

а) відкладає вирішення зазначеного питання в цілому;

b) пропонує Урядові і заявникові подати впродовж наступних трьох місяців свої письмові зауваження з цього приводу і, зокрема, повідомити Суд про будь-яку домовленість, якої вони зможуть досягти;

с) відкладає подальшу процедуру і делеґує голові Великої палати повноваження вирішувати так само, якщо в цьому буде потреба.

Учинено англійською та французькою мовами і оголошено на відкритому засіданні у Палаці прав людини, Страсбурґ, 28 жовтня 1999 року.

Люціус Вільдхабер,
Голова Суду

Мод де Бур-Буквіккіо,
заступник Секретаря Суду

Відповідно до пункту 2 статті 45 Конвенції та пункту 2 Правила 74 Реґламенту Суду, до цього рішення додаються:

а) окрема думка п. Розакіса, що збігається з позицією більшості;

b) окрема думка сера Ніколаса Братца, що збігається з позицією більшості і до якої приєднався п. Жупанчич.

Парафовано: Л. В.

Парафовано: М. де Б.-Б.

ОКРЕМА ДУМКА П. РОЗАКІСА,
ЩО ЗБІГАЄТЬСЯ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ

Хоча я голосував за подвійне порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у цій справі, вважаю, що насправді ці два аспекти порушення є за своєю суттю пов'язаними і що вони разом становлять втручання у право на суд або право на доступ до суду.

Більшість складу Суду визнала, що Верховний суд Румунії «звів нанівець увесь судовий процес, який закінчився ухваленням остаточного судового рішення, «що не підлягає скасуванню», а отже, res judicata, і, більше того, що воно вже було виконане». Це рішення було «втручанням у принцип правової певності» і, таким чином, «порушило право заявника на справедливий судовий розгляд згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції».

Я дивлюсь на речі під іншим кутом: поняття права на судовий розгляд, або право на доступ до суду, розвивалося у практиці Європейського суду з прав людини і стало поширюватися на різні обставини, за яких особі відмовляється — через дії або бездіяльність органів державної влади — у можливості остаточного вирішення судом цивільного спору або кримінального обвинувачення. Існуюча практика показує, що поняття права на судовий розгляд чи на доступ до суду ніякою мірою не обмежується стадією порушення справи чи визначення обвинувачення в судовому провадженні, а також включає право на суд, який може дієво винести вирок чи рішення і здійснювати правосуддя без перешкод та зовнішнього втручання. Отже, право на судовий розгляд є не лише теоретичним правом на розгляд справи національним суддею, а й включає законне сподівання, що остаточне судове рішення має поважатися національними органами влади і, отже, виконуватиметься.

За обставин цієї справи заявник мав право на судовий розгляд спору між ним і державою, який було вирішено. Він також належно скористався тим, що рішення зі статусом res judicata було виконано, і пізніше його право на власність було поновлено. Але його право на судовий розгляд стало ілюзорним, коли втрутилися Генеральний прокурор і Верховний суд, застосувавши статтю 330 Цивільно-процесуального кодексу, і скасували рішення суду першої інстанції та його сприятливі для заявника результати. Коли правова система надає суду повноваження постановляти остаточні рішення, а потім дозволяє, щоб ці рішення скасовувалися подальшими процедурами, не лише страждає правова певність, а саме існування такого суду виявляється проблематичним, оскільки, по суті, він зовсім не має повноважень остаточного вирішення правових питань.

Таким чином, підлягає сумніву питання стосовно того, чи справді особа, що звертається до такого суду для вирішення свого спору, користується правом на судовий розгляд і доступ до суду.

ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ СЕРА НІКОЛАСА БРАТЦА,
ЩО ЗБІГАЄТЬСЯ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ
І ДО ЯКОЇ ПРИЄДНАВСЯ СУДДЯ ЖУПАНЧИЧ

Я поділяю думку інших членів Суду, що в цій справі було допущено порушення статті 6 Конвенції на двох окремих підставах, а також порушення статті 1 Протоколу № 1. Я також в основному згоден з міркуваннями у рішенні Суду стосовно цих двох статей, і тому обмежусь лише деякими додатковими зауваженнями щодо першого аспекту скарги з приводу порушення статті 6.

Суд визнав, що, застосовуючи положення статті 330 Цивільно-процесуального кодексу, Верховний суд «порушив принцип правової певності» і що, за фактами цієї справи, «така дія порушила право заявника на справедливий судовий розгляд згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції» (пункт 62).

Я не вважаю це міркування загалом задовільним, бо, висловлюючи цю думку, Суд не послався на існуючу практику Суду і не надав повного роз'яснення зв'язку між цими двома поняттями — правової певності та справедливим судовим розглядом.

Я вважаю, що можливо розглядати цей зв'язок як такий, що містить принцип рівності сторін у провадженні, який є основною вимогою справедливого судового розгляду. Оскільки принцип рівності сторін може порушуватися у провадженнях, де держава є стороною, бо законодавча влада втручається у здійснення правосуддя таким чином, щоб впливати на судове вирішення спору (див. рішення у справі «Стрен Ґрік Рефайнеріз і Стратіс Андреадіс проти Греції» (Stran Greek Refineries and Stratis Andreadis v. Greece)від 9 грудня 1994 року, серія А, № 301-В), так само можна полемізувати, що рівність сторін може порушуватися, коли, як у цій справі, у провадженні з участю держави стаття 330 Кодексу надає повноваження Генеральному прокуророві як державній посадовій особі у будь-який час звернутися з вимогою щодо скасування рішення, постановленого на користь приватної особи, — рішення, яке стало остаточним і обов'язковим для виконання.

Однак я схиляюсь до того, щоб розглядати застосування статті 330 Кодексу не як наслідок порушення процесуальних вимог до справедливого судового розгляду як таких, а скоріше як втручання у «право на судовий розгляд», одним з аспектів якого є право на доступ до суду, тобто право порушувати справу в суді з цивільних справ (див., наприклад, рішення у справі «Філіс проти Греції» (Philis v. Greece) від 27 серпня 1991 року, серія А, № 209, с. 20, п. 59).

Рішенням у справі «Горнсбі проти Греції» (Hornsby v. Greece) від 19 березня 1997 року (Збірник 1997-ІІ, с. 495) Суд підтримав твердження заявників про те, що відмова адміністративних органів виконати рішення Верховного адміністративного суду була втручанням у право на ефективний судовий захист їхніх цивільних прав, на порушення пункту 1 статті 6. Суд, іще раз нагадуючи про свою практику в тому, що стаття 6 втілює «право на справедливий судовий розгляд», продовжує таким чином:

«Однак це право було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов'язкову силу, не виконувалося на шкоду одній із сторін. Важко собі навіть уявити, щоб пункт 1 статті 6 детально описував процесуальні ґарантії, які надають сторонам у спорі, а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, — і водночас не передбачав виконання судових рішень. Якщо вбачати у статті 6 тільки проголошення доступу до судового органу та права на судове провадження, то це могло б породжувати ситуації, що суперечать принципу верховенства права, який Договірні держави зобов'язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Ґолдер проти Сполученого Корoлівства» (Golder v. the United Kingdom) від 21 лютого 1975 року, серія А, № 18, с. 16–18, п. 34–36). Отже, для цілей статті 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду». До того ж Суд уже прийняв цей принцип у справах щодо тривалості судового провадження (див. останні рішення у справах «Ді Педе проти Італії» (Di Pede v. Italy) та «Заппа проти Італії» (Zappa v. Italy) від 26 вересня 1996 року, Reports of Judgments and Decisions 1996-ІV, с. 1383–1384, п. 20–24 та с. 1410–1411, п. 16–20, відповідно)» (у цитованому місці, с. 510, п. 40).

Хоча контекст цієї справи, звичайно, інший, мені видається, що до неї застосовується аналогічне міркування. Право сторони на судовий розгляд, на мій погляд, було б так само ілюзорним, якби правова система Договірної держави дозволяла, щоб судове рішення, яке стало обов'язковим і остаточним, міг скасовувати Верховний суд за заявою Генерального прокурора, що може подаватися без будь-якого обмеження в часі. Тим більше тоді, коли, як у цій справі, рішення Бухарестського суду першої інстанції не лише стало остаточним і обов'язковим для виконання, а й фактично було виконане відповідними органами, які наказали повернути будинок заявникові; наказ цей було виконано за кілька місяців до того, як було подано заяву про скасування рішення.

Я погоджуюся з тим, що принцип правової певності є надзвичайно важливим, але у цій справі порушення принципу полягає у наданні повноважень без обмеження у часі скасовувати остаточне, обов'язкове для виконання і вже виконане судове рішення. На мою думку, це порушення слід розглядати як втручання у «право на суд», ґарантоване статтею 6.



[1]-2 Примітки канцелярії Суду:

Протокол № 11 та Реґламент Суду набрали чинності 1 листопада 1998 року.

3З моменту набрання чинності Протоколом № 11, яким внесені зміни до статті 19, Суд працює на постійній основі.

4Примітка канцелярії. З практичних міркувань цей додаток з'явиться лише з остаточною друкованою версією судового рішення (в офіційному збірнику вибраних судових рішень та ухвал), проте копію доповіді Комісії можна одержати в канцелярії Суду.

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2024 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua