613
19.09.2000

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ У СПРАВІ «I.J.L., G.M.R. ТА A.K.P.
ПРОТИ СПОЛУЧЕНОГО КОРОЛІВСТВА»

У рішенні[1], ухваленому в Страсбурзі 19 вересня 2000 року у справі «I.J.L., G.M.R. та A.K.P. проти Сполученого Королівства», Європейський суд з прав людини одноголосно постановив, що було порушено пункт 1 статті 6 Європейської конвенції з прав людини у тому, в який спосіб під час судового розгляду сторона обвинувачення використала показання заявників. Згідно із законом, ці показання заявники давали інспекторам, призначеним Міністерством торгівлі і промисловості (Department of Trade and Industry (DTI)). Суд також одноголосно постановив, що не було порушено пункту 1 статті 6 у зв'язку з іншими скаргами заявників стосовно несправедливості судового розгляду.

Суд не присудив ніякої компенсації за завдану шкоду, згідно зі статтею 41 Конвенції (справедлива сатисфакція), але відклав питання про застосування цієї статті щодо надання компенсації для покриття судових витрат.

1. Основні факти

28 листопада 1986 року міністр торгівлі і промисловості призначив інспекторів для розслідування справи про поглинання компанією «Ґіннесс» (Guinness) компанії «Дистиллерс» (Distillers), після того як стало відомо про показання і виникли чутки про те, що дехто брав участь у незаконних операціях для підтримки акцій, спрямованих на забезпечення позитивного вирішення пропозиції компанії «Ґіннесс».

У першій половині 1987 року інспектори проводили опитування кожного заявника для з'ясування окремих деталей у справі. Згідно із законом, заявники повинні були дати відповідь на поставлені їм запитання. У разі невиконання цієї вимоги суд міг констатувати факт прояву заявниками неповаги і присудити їм виплату штрафу або засудити їх до тюремного ув'язнення строком до двох років. Інспектори Міністерства торгівлі і промисловості ще в січні 1987 року повідомили міністра про виявлення ними доказів можливих кримінальних правопорушень. Міністр поставив інспекторам вимогу інформувати його про все, що стане їм відомо під час розслідування. Протоколи опитувань і відповідні документи було передано Службі кримінального переслідування (Crown Prosecution Service) після отримання їх і вивчення Міністерством торгівлі і промисловості. У перший тиждень травня 1987 року канцелярія Генерального прокурора (Office of the Director of Public Prosecutions) офіційно звернулася до поліції з вимогою провести кримінальне розслідування. Після цього протоколи опитувань було передано поліції.

8 жовтня 1987 року першому заявникові було висунуто обвинувачення у вчиненні дев'яти правопорушень, пов'язаних із рахунками-фактурами, використаними для обґрунтування поради, яку він дав у той час, коли компанія «Ґіннесс» брала участь у торгах. 13 жовтня 1987 року другому заявникові було висунуто обвинувачення у вчиненні восьми правопорушень, пов'язаних із рахунками-фактурами, наданими двома приватними філіями компанії, директором якої він був, — для документального підтвердження збитків від продажу акцій компанії «Ґіннесс» і для виплати винагороди за позитивне вирішення пропозиції «Ґіннесс». 30 вересня 1987 року в Америці було заарештовано третього заявника. Після повернення до Сполученого Королівства йому було висунуто обвинувачення у вчиненні шести правопорушень, пов'язаних із двома рахунками-фактурами і винагородою, виплати якої він вимагав від компанії «Ґіннесс» після придбання останньою компанії «Дистиллерс». Загалом у зв'язку з цим придбанням було висунуто обвинувачення семи особам, включно з тодішнім головою компанії «Ґіннесс» Ернестом Саундерсом (Ernest Saunders). Правосуддя над заявниками та їхніми співобвинуваченими відбулося у Cуді корони (Crown Court) у квітні 1989 року.

На попередній стадії провадження в Суді корони третій заявник вимагав оголошення протоколів Міністерства торгівлі і промисловості неприйнятними. Суд відхилив його вимогу.

Заявники, яких судили разом з паном Саундерсом, відкидали свою причетність до правопорушення. Сторона обвинувачення намагалася використати проти заявників протоколи їхніх показань інспекторам. На одному з етапів провадження сторона обвинувачення упродовж трьох днів знайомила присяжних з протоколами опитувань заявників.

У серпні 1990 року Суд корони засудив заявників за різними пунктами обвинувачення — у змовлянні, поданні неправдивих звітів, крадіжці — і встановив для них відповідне покарання. У травні 1991 року апеляційний суд відхилив апеляції заявників.

22 грудня 1994 року міністр вирішив знову передати справу заявників та їхніх співобвинувачених до апеляційного суду з огляду на доказ, який не було наведено під час судового розгляду. Цей доказ стосувався практики придбання в лондонському Сіті. Із цим доказом ознайомили інших обвинувачених, щодо яких було порушено окремі кримінальні справи, пов'язані з пропозицією компанії «Ґіннесс». 27 листопада 1995 року апеляційний суд повторно відхилив апеляцію заявників і 6 грудня 1995 року відмовився підтвердити існування положення законодавства загальнодержавного значення про можливість звернення до палати лордів.

2. Процедура і склад Суду

Заявники подали заяви до Європейської комісії з прав людини, відповідно, 30 листопада, 18 і 8 грудня 1995 року. Комісія об'єднала заяви і 9 квітня 1997 року оголосила їх частково прийнятними.

Згідно з перехідними положеннями Протоколу № 11 до Конвенції, справу було передано до Великої палати Європейського суду з прав людини 1 листопада 1998 року — дати набрання Протоколом чинності.

Судове рішення постановлене палатою, до складу якої увійшло сім суддів:

Жан-Поль Коста (Jean-Paul Costa, Франція), голова

Віллі Фурманн (Willi Fuhrmann, Австрія)

Лукіс Лукайдес (Loukis Loucaides, Кіпр)

Франсуаза Тюлкен(Françoise Tulkens, Бельгія)

Карел Юнґвірт (Karel Jungwiert, Чехія)

Ніколас Братца (Nicolas Bratza, Британія)

Крістак Трая (Kristaq Traja, Албанія),

а також Саллі Долле (Sally Dollé), секретар секції.

3. Стислий виклад судового рішення

ОСКАРЖЕННЯ

Заявники скаржилися, що їхнє право на справедливий судовий розгляд, ґарантоване статтею 6 Європейської конвенції з прав людини, було порушено в кількох аспектах, а саме: у тому, в який спосіб сторона обвинувачення використала під час розгляду справи в суді показання заявників інспекторам Міністерства торгівлі і промисловості до початку судового розгляду; у відмові сторони обвинувачення розкрити зміст документів, які могли послужити для захисту заявників; у змовлянні сторони обвинувачення з іншими установами, а також у безпідставній довготривалості кримінального провадження.

РІШЕННЯ СУДУ

Пункт 1 статті 6 Конвенції

А. Використання стороною обвинувачення протоколів опитування заявників інспекторами Міністерства торгівлі і промисловості

Суд зазначив, що, з огляду на висновки Суду в рішенні від 17 грудня 1996 року у справі «Саундерс проти Сполученого Королівства» (Saunders v. the United Kingdom) стосовно подібної скарги, Уряд погодився з тим, що було порушено пункт 1 статті 6. У даній справі Суд не вбачає жодних підстав для іншого висновку. Як і у випадку із співобвинуваченим заявників п. Саундерсом, сторона обвинувачення упродовж трьох днів ознайомила присяжних з протоколами опитування заявників інспекторами Міністерства торгівлі і промисловості з наміром домогтися засудження заявників. Суд, відповідно, дійшов висновку, що було порушено право заявників не давати свідчень проти себе. Отже, було порушено пункт 1 статті 6.

Беручи до уваги цей висновок, Суд також постановив, що скарга заявників за пунктом 2 статті 6 Конвенції жодного іншого питання не порушує.

В. Твердження про змовляння інспекторів Міністерства торгівлі і промисловості з іншими установами

Заявники стверджували, що матеріали, одержані від них у примусовому порядку інспекторами, передавалися безпосередньо до Міністерства торгівлі і промисловості, а потім — до канцелярії Генерального прокурора, згідно з чіткою домовленістю. Заявники також стверджували, що цю стратегію приховували від них для того, щоб вони й надалі співпрацювали з інспекторами і щоб зумисне відтягти втручання поліції, можливість скористатися ґарантіями, які існують на досудовому етапі, а також час офіційного пред'явлення кримінального обвинувачення.

Суд відхилив твердження заявників про те, що було змовляння, зазначивши, що апеляційний суд уважно розглянув твердження і відхилив їх після тривалого обговорення на змагальній основі і з огляду на всі інші допоміжні матеріали. Самостійно розглянувши матеріали, на які посилалися заявники на підтримку своїх тверджень, Суд дійшов висновку, що рішення апеляційного суду не можна вважати явно безпідставним або свавільним.

Посилаючись на свою судову практику, Суд відхилив твердження заявників про те, що інспектори фактично висували проти них «кримінальні обвинувачення» відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції. На думку Суду, основне питання, яке порушували заявники у своїх скаргах за цією статтею, стосувалося способу використання під час судового розгляду свідчень, які вони були зобов'язані дати інспекторам. З цього приводу Суд дійшов висновку, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції і що твердження заявників про те, що ґарантії статті 6 слід було застосувати вже на етапі ведення справи інспекторами, не змінили цього висновку. Хоча заявники стверджували, що за відсутності протоколів вони ніяк не могли бути піддані переслідуванню, Суд зазначив, що він не може передбачити, яких заходів могли вжити органи прокуратури для притягнення заявників до судової відповідальності.

Отже, Суд дійшов висновку, що порушення пункту 1 статті 6 не було.

С. Стверджуване нерозголошення матеріалів, які могли прислужитися для захисту заявників

Заявники стверджували, що сторона обвинувачення навмисно приховала матеріали, які б дали можливість заявникам довести під час судового розгляду, що їхні дії на момент, коли компанія «Ґіннесс» брала участь у торгах, відповідали практиці придбання у лондонському Сіті. Вони також заявили, що органи влади не подали матеріалу, який, на їхню думку, підтверджував факт змовляння між інспекторами та іншими установами.

Суд зазначив, що увесь матеріал, на який посилалися заявники, став їм відомим до початку другого етапу розгляду справи в апеляційному суді і що заявники мали всі можливості переконати апеляційний суд у тому, що їхнє засудження є безпідставним, бо сторона обвинувачення не ознайомила заявників із цим матеріалом. Суд також зауважив, що апеляційний суд ретельно розглядав цей матеріал і припускав, що нерозголошення його змісту може неґативно позначитися на розгляді справи заявників у суді. Апеляційний суд дійшов висновку, що цей матеріал не підтвердив їхньої заяви про змовляння між інспекторами Міністерства торгівлі і промисловості та іншими установами і що, навіть якби сторона обвинувачення розкрила матеріали щодо практики придбання у лондонському Сіті, таке непідтвердження не завдало заявникам ніякої шкоди.

Суд наголосив, що після вивчення матеріалів, на які посилалися заявники на підтримання свого твердження про змовляння, він, тобто Суд, не впевнений, що дане твердження було обґрунтоване. Що стосується виявленого апеляційним судом прорахунку сторони обвинувачення, а саме — нерозкриття матеріалів про практику придбання у лондонському Сіті, Суд вважає, що цей недолік було усунуто при ретельному перегляді цього питання апеляційним судом.

Відповідно, Суд дійшов висновку, що порушення пункту 1 статті 6 не було.

D. Твердження про безпідставність тривалості кримінального провадження

Суд зазначив, що строк, який брався до уваги для оцінки підстави тривалості провадження, починався від дат винесення обвинувачення першому і другому заявникам (8 і 13 жовтня 1987 року) і дати арешту третього заявника (30 вересня 1987 року). Строк закінчився після винесення апеляційним судом від 25 листопада 1995 року другого рішення про виключення періоду між 16 травня 1991 року і 22 грудня 1994 року, коли, на думку Суду, не визначалися кримінальні обвинувачення проти заявників. Тому, вважає Суд, необхідно розглянути строк тривалістю приблизно у чотири з половиною роки.

З огляду на власні критерії оцінки розумності тривання кримінального провадження (складність справи і поведінка сторін), Суд дійшов висновку, що кримінальні обвинувачення проти заявників були визначені у розумний строк, тому порушення пункту 1 статті 6 не було.

Стаття 41

Суд відхилив вимоги заявників про відшкодування матеріальних збитків і постановив, що факт визнання порушення пункту 1 статті 6 у зв'язку з використанням стороною обвинувачення результатів опитування з боку інспекторів Міністерства торгівлі і промисловості сам по собі становив достатню справедливу сатисфакцію за будь-яку моральну шкоду, якої могли зазнати заявники.

Щодо відшкодування судових витрат, то Суд відклав розгляд цього питання і запропонував заявникам подати упродовж двох місяців письмові клопотання. Він також запропонував Урядові подати свої письмові зауваження щодо вимог заявників протягом двомісячного строку від дати отримання вимог заявників і, зокрема, поінформувати Суд про домовленість, досягнуту між Урядом і заявниками.

 

---