Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Репетитор англійської мови
Петропавлівська Борщагівка.
Англійська для школярів.
 


Стаття з журналу № 4'2000

Назва
 
Рішення у справі «Білгін проти Туреччини». Комюніке Секретаря Суду. Judgment in the case of Bilgin v. Turkey
 
Зміст
 

825
16.11.2000

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ У СПРАВІ «БІЛГІН ПРОТИ ТУРЕЧЧИНИ»

У рішенні, ухваленому в Страсбурзі 16 листопада 2000 року у справі «Іхсан Білґін проти Туреччини» (Ihsan Bilgin v. Turkey), Європейський суд з прав людини одноголосно постановив, що:

— було порушення статті 3 (заборона катування або нелюдського чи такого, що принижує гiднiсть, поводження або покарання) Європейської конвенції з прав людини;

— було порушення статті 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя) і статті 1 Протоколу № 1 (захист права власності);

— було порушення статті 13 (право на ефективний засіб правового захисту);

— не було порушення статті 14 (заборона дискримінації) або статті 18 (обмеження у застосуванні обмежень на права);

— що Туреччина не виконала своїх зобов'язань згідно з пунктом 1 колишньої статті 25 (не перешкоджати здійсненню права на подання індивідуальної заяви; тепер стаття 34) Конвенції.

Згідно зі статтею 41 Конвенції (справедлива сатисфакція), Суд одноголосно присудив заявникові 22 000 фунтів стерлінґів за матеріальні збитки і моральну шкоду. Він також одноголосно присудив 21 500 фунтів стерлінґів за судові витрати з вирахуванням суми, отриманої від Ради Європи як правова допомога.

1. Основні факти

Заявник — Іхсан Білґін, громадянин Туреччини, 1960 року народження, проживає у Батмані (Batman), Туреччина.

Заявник стверджував, що в 1993 і 1994 роках жандарми, на виконання наказів і під відповідальність керівництва жандармерії Чатаккепрю (Çatakköprü) і Сільванської районної жандармерії, пошкодили житлове обладнання, меблі і домашнє начиння в його домі у невеликому поселенні Юкаріґерен (Yukarigören), неподалік від села Ґюздерезі (Güzderesi), Сільванський район провінції Діярбакир (Diyarbakir)), після чого будинок було підпалено. На підтвердження заявник подав усілякі фотографії та документи.

За словами Уряду, на той час у даній місцевості, яку постійно патрулювали жандарми, спостерігалася значна активність Курдської робітничої партії (КРП). Проте жодні операції ані в самому Гюздерезі, ані поблизу цього села у той час не проводилися. Уряд також заявив, що, хоча заявник і не подавав офіційної скарги до національних органів влади, було проведено розслідування у зв'язку з твердженнями заявника, після чого Адміністративна рада провінції Діярбакир ухвалила рішення від 4 червня 1998 року про те, що твердження заявника містять недостатньо доказів.

2. Процедура і склад Суду

Заяву було подано до Європейської комісії з прав людини 24 березня 1994 року.

Оголосивши заяву прийнятною, Комісія у своїй доповіді від 21 жовтня 1999 року висловила одностайну думку, що було порушено статтю 8 Конвенції, статтю 1 Протоколу № 1, статті 3 і 13 Конвенції, і що статті 14 і 18 Конвенції порушено не було. Комісія також заявила, що Туреччина не виконала своїх зобов'язань за колишньою статтею 25 Конвенції. 30 жовтня 1999 року Комісія передала заяву до Суду.

Судове рішення постановлене палатою, до складу якої увійшло сім суддів:

Андраш Бака (András Baka, Угорщина), голова

Бенедетто Конфорті (Benedetto Conforti, Італія)

Джованні Бонелло (Giovanni Bonello, Мальта)

Пер Лоренцен (Peer Lorenzen, Данія)

Марк Фішбах (Marc Fischbach, Люксембург)

Анатолій Ковлер (Росія)

Фейяз Гьольчюклю (Feyyaz Gölcüklü, Туреччина), суддя ad hoc,

а також Ерік Фріберг (Erik Fribergh), секретар секції.

3. Стислий виклад судового рішення

Оскарження

Заявник скаржився на те, що знищення жандармами його житла і майна становило порушення його права на повагу до приватного і сімейного життя і до житла, що ґарантовано статтею 8, а також його права на власність, ґарантованого статтею 1 Протоколу № 1. Він також скаржився, що таке поводження з ним мало настільки серйозний характер, що становило, на порушення статті 3, нелюдське чи таке, що принижує гiднiсть, поводження.

Скаржачись на те, що стверджувані незаконні дії служб безпеки на південному сході Туреччини не було належним чином розслідувано, він також заявляв, що йому не було забезпечено ефективного засобу правового захисту, ґарантованого статтею 13.

Заявник також скаржився на те, що знищення його житла і майна свідчить про проведення органами влади Туреччини забороненої статтею 14 дискримінаційної політики стосовно осіб курдського походження і про існування санкціонованої практики застосування, з прихованою метою, обмежень конвенційних прав, що є порушенням статті 18.

І нарешті, заявник скаржився на порушення його права на безперешкодне подання заяви, ґарантованого колишньою статтею 25 Конвенції, оскільки після того, як він подав скаргу до Комісії, його забрали в жандармерію Чатаккепрю, провели допит з приводу його звернення до Комісії і примусили підписати заяву про відкликання скарги.

Рішення Суду

Оцінка доказів Судом

Суд зазначив, що Комісія заслухала показання свідків у даній справі. За винятком одного факту, а саме — стосовно того, чи допомагали жандармерії Чатаккепрю інші служби безпеки 13 жовтня 1993 року, що його встановила Комісія, але спростовував Уряд у поданій ним нещодавній повній копії службової книги жандармерії за той день, Суд приймає факти у тому вигляді, як їх встановила Комісія. Суд визнав безпідставними арґументи уряду Туреччини на підтримку того, що оцінка Комісією доказів не відповідала конвенційним принципам їх оцінювання. Так, було встановлено, що служби безпеки були відповідальні за знищення житла і майна заявника, і що втрата житла і майна, що позбавило його засобів до існування, змусила його і його сім'ю покинути поселення, де вони проживали до того часу, й оселитися в іншому місці.

Стаття 3 Конвенції

Суд визнав, що знищення житла і майна заявника службами безпеки становило нелюдське поводження, що є порушенням статті 3 Конвенції. Суд вважає, що навіть за наявності таких складних обставин, як боротьба з організованим тероризмом і злочинністю, Конвенція категорично забороняє поводження, яке суперечить цьому положенню. На думку Суду, навіть якщо припустити, що дані дії вчинялися не з наміром покарати заявника, а для того, щоб це було наукою для інших або з метою запобігти використанню терористами його житла, це не може виправдовувати поводження, на яке скаржився заявник. Вказуючи на обставини, за яких було знищено житло і майно заявника, а також на його особисті обставини, Суд дійшов висновку, що знищення житла і майна заявника службами безпеки напевно завдало заявникові великих страждань, а це дає підстави кваліфікувати оскаржені дії як нелюдські.

Стаття 8 Конвенції і стаття 1 Протоколу № 1

Встановивши, що служба безпеки несе відповідальність за знищення житла і майна заявника, Суд дійшов висновку, що було порушено статтю 8 і статтю 1 Протоколу № 1.

Стаття 13 Конвенції

Посилаючись, серед іншого, на логіку вмотивування рішення від 28 березня 2000 року у справі «Махмут Кайя проти Туреччини» (Mahmut Kaya v. Turkey), Суд вважає, що державні органи влади були зобов'язані провести ефективне розслідування обставин знищення житла і майна заявника. Суд нагадав, що недоліки, виявлені у діючій на південному сході Туреччини системі проведення розслідування звели нанівець ефективність передбаченого кримінальним законодавством захисту у першій половині дев'яностих років, що спричинилося до безвідповідальності служб безпеки за свої дії і що вже раніше ставило під великий сумнів спроможність адміністративних органів влади на південному сході Туреччини проводити незалежне розслідування.

Зазначивши, що внутрішньодержавне розслідування у цій справі, як виявилося, обмежувалося згаданими заявником (який до того ще був неграмотним) конкретними датами, хоча згадані дії могли бути вчинені в інший час, і той факт, що відповідні протоколи жандармерії перевірялися тільки представниками військових органів, а не відповідальним за справу прокурором, Суд дійшов висновку, що ефективного розслідування, як того вимагає стаття 13, проведено не було.

Статті 14 і 18 Конвенції

Щодо скарги заявника про те, начебто знищення житла і майна заявника свідчило про дискримінаційну політику щодо осіб курдського походження, на порушення статті 14, і санкціоновану практику, яка суперечить статті 18, Суд не вбачає, на підставі встановлених фактів, порушення цих двох статей.

Колишня стаття 25 Конвенції

У попередніх справах, нагадав Суд, він постановив, що опитування органами влади заявників з приводу їхніх заяв може кваліфікуватись як чинення незаконного і неприпустимого тиску, що, на порушення колишньої статті 25 Конвенції, перешкоджає здійсненню особою права на подання особистої заяви. У даній справі заявника забрали до жандармерії Чатаккепрю і допитали з приводу його заяви. Судячи з усього, це сталося з власної ініціативи керівництва жандармерії, оскільки державний прокурор, відповідальний за проведення перевірки тверджень заявника, жодних вказівок у зв'язку з цим не давав. Суд постановив, що таке опитування офіційними представниками тих органів влади, які, як стверджується, несуть пряму відповідальність за оскаржені у заяві дії, є несумісним з ефективним функціонуванням передбаченої Конвенцією системи подання особистих заяв. Тому Суд постановив, що Турецький уряд не виконав узятих на себе зобов'язань за колишньою статтею 25 Конвенції.

Стаття 41 Конвенції

Суд присудив заявникові 12 000 фунтів стерлінґів за матеріальні збитки, 10 000 фунтів стерлінґів за моральну шкоду, а також 21 500 фунтів стерлінґів за судові витрати — з вирахуванням суми, наданої Радою Європи як правова допомога.

Судові рішення можна знайти на веб-сторінці Суду в Інтернеті (http://www.echr.coe.int).

Канцелярія Європейського суду з прав людини

F-67075 Strasbourg Cedex

Звертатися до Родеріка Лідделла (Roderick Liddell),

телефон (0)3 88 41 24 92;

або до Емми Гельєр (Emma Hellyer),

телефон (0)3 90 21 42 15;

факс: (0)3 88 41 27 91

Європейський суд з прав людини було створено 1959 року в Страсбурзі з метою здійснення судочинства щодо порушень Європейської конвенції з прав людини 1950 року.

1 листопада 1998 року було створено Суд на постійній основі, який замінив колишню двоступеневу систему: Суд на тимчасовій основі та Комісію.

 

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2024 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua