|
 Інтернет-підтримка: ТОВ "Інтерактивні Системи" |
|
Репетитор англійської мови Петропавлівська Борщагівка. Англійська для школярів. |
Стаття з журналу № 1'2001 |
||||||||||||
 Назва |
||||||||||||
| Справи Де Вільда, Оомса і Версипа (справи про «бродяжництво») (De Wilde, Ooms and Versyp Cases («Vagrancy» Cases)) |
||||||||||||
| Зміст |
||||||||||||
| ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
(Справи про «бродяжництво») 1. Ухвала від 28 травня 1970 року 2. Рішення від 18 листопада 1970 року (питання процедури) 3. Рішення від 18 червня 1971 року
РАДА ЄВРОПИ СТРАСБУРҐ 1971 рік ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ 28 травня 1970 року СПРАВИ ДЕ ВІЛЬДА, ООМСА І ВЕРСИПА* (Справи про «бродяжництво») УХВАЛА Палата Суду, скликана для розгляду справ Де Вільда, Оомса і Версипа, на закритому засіданні у Страсбурзі 28 травня 1970 року, під головуванням п. А. І. В. Гольмбека (Е. E. V. Holmbäck) та у присутності: п. Г. Роліна (H. Rolin), А. Вердросса (A. Verdross), Ґ. Балладоре Пальєрі (G. Balladore Pallieri), А. Фавра (A. Favre) та Дж. Кремони (J. Cremona), штатних суддів; п. С. Білджа (S. Bilge), підмінного судді, який заміняє п. С. Сіґурйонссона (S. Sigurjónsson), який не міг брати участі в розгляді справи; п. М.-А. Ейссена (M.-A. Eissen), Секретаря, та Дж. Ф. Сміта (J. F. Smyth), заступника Секретаря; враховуючи правило 48 Реґламенту Суду; беручи до уваги, що висновки Комісії в її меморандумі від 8 квітня 1970 року порушують певні питання, щодо яких бажано, щоб Суд виніс рішення на своєму пленарному засіданні; одностайно вирішує негайно передати юрисдикцію на користь повного складу Суду. Учинено англійською та французькою мовами, французький
текст є автентичним.
Європейський суд з прав людини 18 листопада 1970 року СПРАВИ ДЕ ВІЛЬДА, ООМСА І ВЕРСИПА** (Справи про «бродяжництво») РІШЕННЯ (Питання процедури) У справах Де Вільда, Оомса і Версипа Європейський суд з прав людини, ухвалюючи рішення на пленарному засіданні, відповідно до правила 48 Реґламенту Суду, у складі таких суддів: сер Гамфрі Уолдок (Sir Humphrey Waldock), Голова (пункт 7 правила 21 і пункт 3 правила 48), п. Г. Ролін (H. Rolin) п. Р. Кессін (R. Cassin) п. А. І. В. Гольмбек (Е. E. V. Holmbäck) п. А. Вердросс (A. Verdross) п. Ґ. Марідакіс (G. Maridakis) п. I. Роденбурґ (E. Rodenbourg) п. А. Н. С. Росс (A. N. C. Ross) п. Т. Уолд (T. Wold) п. Ґ. Балладоре Пальєрі (G. Balladore Pallieri) п. Г. Мозлер (H. Mosler) п. М. Зек'я (M. Zekia) п. А. Фавр (A. Favre) п. Дж. Кремона (J. Cremona) п. С. Білдж (S. Bilge) п. Ж. Віарда (G. Wiarda) п. С. Сіґурйонссон (S. Sigurjónsson), а також п. М.-А. Ейссена (M.-A. Eissen), Секретаря, та п. Дж. Ф. Сміта (J. F. Smyth), заступника Секретаря, щодо питання процедури, порушеного на денному слуханні 17 листопада 1970 року, постановляє: оскільки на слуханні 17 листопада 1970 року п. Соренсен (Sørensen), головний представник Комісії, оголосив Суду про намір представників скористатися допомогою метра Мане (Me Magnée), згідно з пунктом 1 правила 29 Реґламенту Суду; оскільки він запевнив, що метр Мане з Брюссельської колеґії адвокатів надасть Суду, під контролем та під відповідальність представників Комісії, повніші пояснення певних моментів стосовно питань за статтею 7 і пунктом 3 статті 6 Конвенції; беручи до уваги те, що він повідомив Суду, начебто представники мали недостатню інформацію з цих питань; оскільки п. Де Мейєр (De Meyer), уповноважена особа Уряду Бельгії, заперечував проти перебігу розгляду справи, запланованого Комісією, на тих підставах, що: а) на його думку, слід вважати, що Комісія має достатню інформацію стосовно зазначених питань, оскільки у липні 1969 року вона склала свою остаточну доповідь, виклавши свої висновки щодо фактів у цих справах; b) оскільки метр Мане був адвокатом трьох окремих позивачів у Комісії, застосування пункту 1 правила 29, щодо якого мали намір представники, суперечитиме положенням статті 44 і всьому духу Конвенції, згідно з яким, як стверджує п. Де Мейєр, фізичні особи не можуть звертатися до Суду; оскільки, згідно зі статтею 44 Конвенції, «лише Високі Договірні Сторони та Комісія мають право подавати справу до Суду», з чого випливає, що «лише Договірні держави та Комісія мають право подати справу до Суду або виступати в Суді» (Рішення у справі Лолесса (Lawless) від 14 листопада 1960 року, с. 15); оскільки пункт 1 правила 29 Реґламенту Суду передбачає, що представники Комісії «можуть, за бажанням, використовувати допомогу будь-якої особи на свій вибір»; більше того, оскільки будь-яка особа, призначена представниками відповідно до пункту 1 правила 29, може бути викликана для того, щоб виступати на слуханнях у Суді (правило 37 Реґламенту Суду); оскільки пункт 1 правила 29 визнає право представників, яке вони можуть здійснювати «за бажанням», тобто оцінювати на кожній стадії провадження в Суді, чи є корисною реалізація ними цього права; оскільки пункт 1 правила 29 жодним чином не обмежує свободу представників у виборі осіб, які їм допомагатимуть, а отже, не забороняє їм, між іншим, використовувати допомогу адвоката чи колишнього адвоката окремого заявника; оскільки раніше Суд постановив у рішенні у справі Лолесса від 7 квітня 1961 року, с. 24, що ніщо не забороняє Комісії попросити «заявника призначити особу, яка допомагатиме представникам Комісії»; і далі у тому самому рішенні Суд постановив, що «з цього не випливає, начебто зазначена особа має locus standi in judicio» (там само); оскільки, відповідно до умов пункту 1 правила 29, роль такої особи полягає у наданні допомоги представникам Комісії, основною функцією яких є допомога Суду (рішення у справі Лолесса від 14 листопада 1960 року, с. 11); оскільки, як наслідок, особа, яка допомагає представникам, мусить обмежувати свої твердження, надаючи Суду пояснення, які представники вважають необхідними, а це завжди підлягає контролю з боку представників і вони завжди несуть за це відповідальність; оскільки обов'язок представників полягає у тому, щоб забезпечити дотримання цієї основної вимоги особою, яка їм допомагає, з метою уникнення ситуації, яка суперечить статті 44 цієї Конвенції; оскільки, у будь-якому разі, саме Суд, Голова якого спрямовує слухання, повинен «забезпечувати повагу до Конвенції і, якщо необхідно, вказувати на будь-які відхилення» (див., mutatis mutandis, рішення у справі Лолесса від 14 листопада 1960 року, с. 12); на цих підставах підтримує, шістнадцятьма голосами проти одного, намір представників Комісії доручити метру Мане допомагати їм на слуханні 18 листопада 1970 року; ухвалює продовжити розгляд справ по суті. Учинено англійською та французькою мовами (англійський текст є автентичним) у Палаці прав людини в Страсбурзі вісімнадцятого дня листопада одна тисяча дев'ятсот сімдесятого року. Підпис: Сер Гамфрі Уолдок, Підпис: М.-А. Ейссен, Відповідно до пункту 2 статті 51 Конвенції і пункту 2 правила 50 Реґламенту Суду, до цього рішення додається окрема думка судді Роліна, яка збігається з позицією більшості, та окрема думка судді Фавра, яка не збігається з позицією більшості. Парафовано: Г. У. Парафовано: М.-А. Е. ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ РОЛІНА, Я усвідомлюю, що, згідно з правилами 29 і 37 Реґламенту, Суд не може заперечувати проти того, щоб Комісія використовувала допомогу будь-якої особи на свій вибір, у цій справі — бельгійського юриста метра Мане, або проти того, щоб він звертався до Суду. Проте вважаю неприйнятним, щоб метр Мане, який виступав у Комісії як адвокат заявників, звертався до Суду «від імені Комісії», як п. Соренсен, представник Комісії, висловився на слуханні 17 листопада. Крім того, на мою думку, виступ адвоката заявників можна виправдати лише тоді, якщо він обмежиться новими питаннями, які виникли під час письмової або усної процедури в Суді. Стосовно цих питань, вважає Комісія, вона не була достатньо проінформована раніше, а отже, не могла розглянути їх у своїй доповіді. ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ ФАВРА, Згідно з правилом 29 Реґламенту Суду, Комісія може користуватися допомогою будь-якої особи на свій вибір. Тому вона може скористатися допомогою адвоката заявника, як зазвичай і буває. Але правило 29 необхідно тлумачити в контексті статті 44 Конвенції, у якій говориться, що лише Високі Договірні Сторони та Комісія мають право подавати справу до Суду. Завдання Комісії полягає у тому, щоб захищати громадські інтереси. Її не може представляти, навіть частково, адвокат заявника, який діє від імені заявника. Адвокат заявника не може виступати на слуханні в Суді від імені Комісії або висловлювати думку, яка відрізняється від думки Комісії. Суд може заслухати його лише згідно з правилом 38 Реґламенту, що надає Суду можливість вислухати будь-яку особу, твердження якої можуть допомогти йому виконати своє завдання. У такому разі саме Суд визначає, стосовно яких фактів він бажає дістати пояснення. Рішення Суду видається несумісним зі статтею 44 Конвенції. Воно відступає від встановленої практики. Я не можу його схвалити. Європейський суд з прав людини 18 червня 1971 року СПРАВИ ДЕ ВІЛЬДА, ООМСА І ВЕРСИПА****3 (Справи про «бродяжництво») РІШЕННЯ У справах Де Вільда, Оомса і Версипа Європейський суд з прав людини, ухвалюючи рішення на пленарному засіданні, відповідно до правила 48 Реґламенту Суду, у складі таких суддів: сер Гамфрі Уолдок, Голова п. Г. Ролін п. Р. Кессін п. А. І. В. Гольмбек п. А. Вердросс п. I. Роденбурґ п. А. Н. С. Росс п. Т. Уолд п. Ґ. Балладоре Пальєрі п. Г. Мослер п. М. Зек'я п. А. Фавр п. Дж. Кремона п. С. Білдж п. Ж. Віарда п. С. Сіґурйонссон, а також п. М.-А. Ейссена, Секретаря, та п. Дж. Ф. Сміта, заступника Секретаря, постановляє: Процедура 1. Справи Де Вільда, Оомса і Версипа були передані до Суду Урядом Королівства Бельгія (Уряд). Справи розпочато із заяв, поданих у 1966 році до Європейської комісії з прав людини (Комісія) за статтею 25 Конвенції громадянами Бельгії — Жаком Де Вільдом (Jaques De Wilde), Францом Оомсом (Franz Ooms) та Едґаром Версипом (Edgard Versyp). Заяви стосувалися певних аспектів законодавства Бельгії про бродяжництво та його застосування до цих трьох осіб. У 1967 році Комісія, оголосивши заяви прийнятними, розпорядилася об'єднати їх і 19 липня 1969 року затвердила доповідь, як це передбачено у статті 31 Конвенції. Доповідь було передано до Комітету міністрів Ради Європи 24 вересня 1969 року. Заяву Уряду з посиланням на статті 45, 47 і 48 Конвенції було подано до канцелярії Суду 24 жовтня 1969 року упродовж трьох місяців, встановлених у пункті 1 статті 32 і в статті 47. 2. 28 жовтня 1969 року Секретар Суду отримав від Секретаря Комісії двадцять п'ять примірників доповіді. 3. 10 листопада 1969 року Голова Суду у присутності Секретаря визначив шляхом жеребкування імена шести із семи суддів, які розглядатимуть справу як члени палати. Пан Генрі Ролін, обраний суддя — громадянин Бельгії, є членом палати за посадою, відповідно до статті 43 Конвенції. Шістьма суддями, обраними таким чином, були: п. А. Гольмбек, п. А. Вердросс, п. Ґ. Балладоре Пальєрі, п. А. Фавр, п. Дж. Кремона і п. С. Сіґурйонссон. Голова також визначив шляхом жеребкування імена трьох підмінних суддів, а саме: п. А. Білдж, п. І. Роденбурґ і п. Ґ. Марідакіс, у цьому порядку. Пан Гольмбек узяв на себе обов'язки голови палати, відповідно до пункту 7 правила 21 Реґламенту Суду. 4. Голова палати з'ясував через Секретаря точки зору уповноваженої особи Уряду та Голови Комісії щодо процедури, якої слід дотримувати. Наказом від 23 листопада 1969 року він розпорядився, щоб до 15 лютого 1970 року Уряд подав меморандум, а представники Комісії дали на нього письмову відповідь до 9 квітня 1970 року, як встановлено наказом від 12 лютого 1970 року. Відповідні меморандуми Уряду та Комісії було подано до канцелярії 9 лютого і 9 квітня 1970 року. 5. З дозволу голови палати, наданого в наказі від 18 квітня 1970 року, Уряд подав другий меморандум 10 червня 1970 року. 1 липня 1970 року Секретар Комісії повідомив Секретаря Суду, що другого меморандуму представники не подаватимуть. 6. 10 січня і 3 березня 1970 року голова палати віддав Секретареві Суду розпорядження одержати від Комісії та Уряду деякі документи, які були додані до матеріалів справи у лютому, квітні та травні 1970 року. 7. На засіданні, яке відбулося у Страсбурзі 28 травня 1970 року, палата вирішила, згідно з правилом 48, «одразу передати юрисдикцію пленуму Суду», оскільки у своєму меморандумі Комісія порушила «деякі питання, з приводу яких бажано, щоб Суд міг винести постанову на пленарному засіданні». Згідно з пунктом 7 правила 21, якщо його тлумачити разом з пунктом 3 правила 48, сер Гамфрі Уолдок перебрав на себе обов'язки Голови Суду для розгляду цієї справи. 8. 28 і 29 вересня 1970 року Суд провів засідання у Парижі для підготовки усної частини провадження. На цьому засіданні було вирішено звернутися до Комісії та Уряду з проханням надати додаткові документи та інформацію, що їх було отримано 30 жовтня і 16 листопада 1970 року. Деякі інші документи були подані уповноваженою особою Уряду 15 і 17 березня 1971 року. 9. Після консультацій з уповноваженою особою Уряду та представниками Комісії Голова видав наказ від 1 жовтня 1970 року про те, що усні слухання відкриваються 16 листопада 1970 року. 10. Усні слухання почалися зранку 16 листопада 1970 року у Палаці прав людини в Страсбурзі. Вони тривали протягом двох наступних днів. У Суді виступили:
Удень 17 листопада п. Соренсен повідомив Суд, що представники Комісії мають намір скористатися допомогою метра Кс. Мане (Me X. Magnée), члена Брюссельської колеґії адвокатів, в одному конкретному питанні. Оскільки уповноважена особа Уряду Бельгії висловила заперечення, Суд своїм рішенням від 18 листопада підтримав намір представників скористатися правом, що надається пунктом 1 правила 29 у кінці. Суд вислухав звернення та заяви п. Соренсена і п. Де Мейєра, а також їхні відповіді на запитання, поставлені кількома суддями. Удень 18 листопада він також вислухав коротку заяву метра Мане стосовно питання, згаданого головним представником. Було оголошено, що 18 листопада слухання тимчасово припиняються. 11. Суддя Ґ. Марідакіс, який був присутнім на усних слуханнях, не міг брати участі в розгляді цих справ після 31 грудня 1970 року, оскільки з цієї дати набрав чинності вихід Греції з Ради Європи. 12. Після остаточного припинення провадження і закритого обговорення Суд постановляє це рішення. ЩОДО ФАКТІВ 13. Мета заяви Уряду полягає у тому, щоб подати справи Де Вільда, Оомса і Версипа на розгляд Суду. У своїй заяві Уряд висловлює незгоду в кількох моментах з думкою Комісії, викладеною в її доповіді. 14. Факти трьох справ, наведені у зазначеній доповіді, в меморандумах Уряду та Комісії, а також інших поданих документах і зверненнях представників, які виступали в Суді, можна стисло викласти таким чином: А. Справа Де Вільда 15. Жак Де Вільд, громадянин Бельгії, який народився 11 грудня 1928 року в місті Шарлерой (Charleroi), провів велику частину свого дитинства у дитячих притулках. Із досягненням повноліття пішов служити у французьку армію (Іноземний леґіон), де прослужив сім з половиною років. Як інвалід війни та військовослужбовець у відставці, він щоквартально отримує від французьких органів влади пенсію, яка у 1966 році становила 3217 бельгійських франків. Він працює, принаймні час від часу, на сільськогосподарських роботах. 16. Об 11 годині 18 квітня 1966 року заявник прийшов до поліційної дільниці в Шарлерої і заявив, що марно шукав роботу і в нього немає ні даху над головою, ані грошей, оскільки консульство Франції у Шарлерої відмовилося видати йому аванс із наступної пенсії, яку він мав отримати 6 травня. Він також заявив, що досі до нього «ніколи» не «ставилися, як до бродяги». Опівдні того самого дня п. Мейскенс (Meyskens), заступник комісара поліції, вирішив, що п. Де Вільд перебуває у стані бродяжництва, і передав його в розпорядження державного обвинувача в Шарлерої. Водночас він зробив запит до компетентних органів щодо надання йому інформації про Де Вільда. Через кілька годин після того, як об 11:45 його позбавили свободи, Де Вільд зробив спробу втекти, проте його одразу затримав поліцейський. Де Вільд заперечував право поліції «тримати його під арештом протягом двадцяти чотирьох годин». Він погрожував учинити самогубство. Інформаційна довідка від 19 квітня 1966 року показала, що між 17 квітня 1951 року і 19 листопада 1965 року заявник мав тринадцять судимостей судів зі спрощеною юрисдикцією, або поліційних судів, і що, всупереч його твердженням, його п'ять разів брали під опіку органів влади як бродягу. 17. 19 квітня близько 10 години ранку поліційний суд Шарлероя, встановивши «особу, вік, фізичний і розумовий стан, а також спосіб життя» Де Вільда, вирішив на відкритому слуханні (на якому Де Вільду було надано можливість відповісти), що обставини, через які Де Вільд потрапив до рук правосуддя, встановлено. Згідно зі статтею 13 Закону від 27 листопада 1891 року «про заборону бродяжництва та жебрацтва» (Закон 1891 року), суд передав заявника «у розпорядження держави для тримання його в центрі для бродяг протягом двох років» і дав вказівку «органам державного обвинувачення виконати наказ». 18. Після його тримання спершу у відповідній установі Вортеля (Wortel), а потім, з 22 квітня 1966 року, в установі Меркспласа (Merksplas), 17 травня 1966 року Де Вільда відправили до медично-хірургічного центру в Сент-Жиль-Брюсселі (St. Gilles-Brussels), звідки 9 червня 1966 року його повернули до Меркспласа. 28 червня 1966 року його перевели до дисциплінарної в'язниці у Тюрнгауті (Turnhout) за відмову працювати (частина друга статті 7 Закону 1891 року), а 2 серпня 1966 року — до дисциплінарної в'язниці м. Уї (Huy), де його мав судити кримінальний суд. 19 серпня його було засуджено до трьох місяців ув'язнення за крадіжку з житлового будинку. Невдовзі після цього його повернули до Тюрнгаута. 19. 31 травня та 6 червня 1966 року, тобто приблизно через півтора місяця після арешту і через чотири тижні після того, як він надіслав першого листа до Комісії (3 травня 1966 року), заявник написав листа міністрові юстиції, посилаючись на статті 3 і 4 Конвенції. Він підкреслив той факт, що 6 травня він одержав пенсію в сумі 3217 бельгійських франків, і висловив здивування з приводу того, що його ще не відпустили. Він також скаржився на те, що його примушували працювати з погодинною оплатою розміром 1,75 бельгійського франка. Він додав, що відмовився працювати на знак протесту проти поведінки начальника блоку в Меркспласі, який неправомірно заявив, що має право вилучити у нього 5% пенсії. Нарешті, він скаржився на дисциплінарні заходи, вжиті внаслідок такої відмови, — покарання у тюремній камері без пільг, — та на перешкоджання листуватися. 7 червня 1966 року Міністерство юстиції розпорядилося, щоб начальник тюрми у Сент-Жилі повідомив Де Вільда, «що його прохання про звільнення» від 31 травня «буде розглянуто в установленому порядку». Заявник знову повторив свої скарги 13 червня і пізніше — 12 липня 1966 року. У своєму останньому листі він запитував у міністра, чому його перевели до тюрми в Тюрнгауті. Він також зазначив, що в цій установі не було роботи, яка б дала йому змогу зробити заощадження «на життя після звільнення». 15 липня міністерство повідомило, що питання про його звільнення раніше від встановленого строку може «бути розглянуте», «якщо його поведінка на роботі (буде) задовільною» і «буде досягнуто відповідних домовленостей щодо реабілітації». 8 серпня 1966 року Де Вільд знову написав міністрові листа. Він доводив, що завдяки своїй пенсії має «достатньо грошей»; принаймні «він уже заробив» понад 4000 бельгійських франків. Що ж до реабілітації, то він заявив, що тримання під вартою робить її «неможливою»; воно заважає йому вільно підтримувати листування з роботодавцями, а представник соціальної служби нічим йому не допоміг. Незважаючи на це, 12 серпня 1966 року міністерство вирішило, що його заява «у даний момент не може бути задоволена». 13 серпня 1966 року заявник написав іще одного листа міністрові, у якому заявив, що він може проживати, харчуватися і працювати на фермі. 20. 25 і 26 жовтня 1966 року Міністерство юстиції прийняло рішення, що зі спливом строку покарання, встановленого 19 серпня, заявника може бути звільнено, адже його реабілітацію забезпечувала Служба соціальної реабілітації Шарлероя (стаття 15 Закону 1891 року). Де Вільда було звільнено у Шарлерої 16 листопада 1966 року. Строк тримання його під вартою тривав трохи менше семи місяців, три з яких він провів у в'язниці. 21. Як зазначалося у звіті тюремної адміністрації, заявник отримав лише одне дисциплінарне покарання від початку тримання його під вартою (19 квітня 1966 року) до дня, коли він подав заяву до Комісії (17 червня 1966 року): за відмову працювати в Меркспласі йому заборонили ходити в кіно та зустрічатися з відвідувачами в загальній кімнаті для побачень до переведення в Тюрнгаут. 22. У заяві, поданій до Комісії 17 червня 1966 року (№ 2832/66), Де Вільд посилався на статті 3 і 4 Конвенції. Він скаржився передусім на «свавільне тримання під вартою» — його наказали взяти під варту без будь-якого правопорушення з його боку, без вироку суду і незважаючи на те, що він мав гроші. Він також протестував проти «рабства» і «примусової праці», якими, на його думку, була обов'язкова праця за абсурдно низьку заробітну плату і під страхом дисциплінарних санкцій. Комісія оголосила заяву прийнятною 7 квітня 1967 року; перед цим було вирішено об'єднати цю справу із заявами Франца Оомса і Едґара Версипа. В. Справа Оомса 23. О 6 годині 15 хвилин ранку 21 грудня 1965 року Франц Оомс, громадянин Бельгії, який народився 12 квітня 1934 року в Жилі (Gilly), прийшов до п. Реньє (Renier), заступника комісара поліції в Намюрі (Namur), для того «щоб його вважали за бродягу, якщо жодна із соціальних служб (не зможе знайти йому) роботу, на якій він буде забезпечений житлом і харчуванням, доки не знайде постійної роботи». Він пояснив, що останнім часом проживав зі своєю матір'ю в Жюме (Jumet), але вона більше не може його утримувати; що він втратив роботу риштувальника в Марсінелі (Marcinelle) і всі його спроби знайти роботу протягом більш ніж одного місяця були марними; що він не має засобів до існування і що поліцейський суд у Жюме «засудив» його у 1959 році за бродяжництво. 24. Того самого дня близько 10 години ранку поліційний суд Намюра, встановивши «особу, вік, фізичний і розумовий стан, а також спосіб життя» Франца Оомса, вирішив на відкритому слуханні (на якому Францу Оомсу було надано можливість відповісти), що обставини, через які Франц Оомс потрапив до рук правосуддя, встановлено. Згідно зі статтею 16 Закону 1891 року, суд передав заявника «у розпорядження держави для тримання його в центрі для бродяг протягом двох років» і дав вказівку «органам державного обвинувачення виконати наказ». 25. Оомса тримали частково у Вортелі, а частково в Меркспласі. Він також провів кілька тижнів у тюремному медично-хірургічному центрі в Сент-Жиль-Брюсселі (червень 1966 року). 26. 12 квітня 1966 року, тобто менш як через чотири місяці після його затримання і приблизно за п'ять тижнів до того, як він подав заяву до Комісії, заявник звернувся до міністра юстиції з клопотанням про звільнення. Він стверджував, що хворіє на туберкульоз і що його родина погодилася взяти його до себе і помістити в туберкульозний санаторій. 5 травня міністерство, отримавши несприятливий висновок лікаря та директора установи в Меркспласі, вирішило, що прохання є передчасним. 6 червня Франц Оомс подав іще одне клопотання про звільнення, цього разу до прем'єр-міністра. Він заявив, що, оскільки «він хворів ще відтоді, як його затримали», у нього не було змоги заробити власною працею 2000 бельгійських франків, тобто необхідну суму заощаджень «на життя після звільнення», і повторив, що його мати бажає піклуватися про нього. Міністерство юстиції, до якого канцелярія прем'єр-міністра передала це клопотання, також вважало його передчасним; 14 червня міністерство розпорядилося, щоб начальник тюрми у Сент-Жилі повідомив заявника про це рішення. 25 червня 1966 року департамент соціальної допомоги Армії порятунку в Брюсселі засвідчив, що Францу Оомсу «буде забезпечено роботу і надано місце проживання в (їхніх) установах одразу після його звільнення». Заявник послав цю заяву директорові колонії у Вортелі 1 липня, але безрезультатно. Його мати, пані Оомс, підтвердила заяви сина листом від 15 липня 1966 року тому самому директорові. У відповіді від 22 липня директор звернувся до неї з проханням надати свідоцтво про працевлаштування, наголосивши, що «на час його можливого звільнення» заявник, крім місця для відпочинку, повинен мати «конкретну роботу, яка забезпечить йому засоби до існування». 16 липня пані Оомс написала також листа міністрові юстиції, в якому просила «помилувати (її) сина». 3 серпня 1966 року міністерство повідомило, що її сина буде звільнено, коли «своєю працею у тюрмі він заробить встановлену правилами суму грошей, як заощадження на життя після того як бродяг, переданих на невизначений строк у розпорядження держави, буде звільнено». У звіті від 31 серпня 1966 року, складеного для Міністерства юстиції, директор колонії у Вортелі зазначив, що Франц Оомс уже має кілька судимостей, що це його четверте затримання за бродяжництво, що його поведінку не можна назвати зразковою і що він заощадив лише 400 бельгійських франків. Згідно з медичною довідкою, яка додавалася до звіту, медичний огляд заявника не показав жодних відхилень у здоров'ї. В результаті цього 6 вересня 1966 року міністерство розпорядилося, щоб директор повідомив затриманого, «що його скарги визнано безпідставними». 26 вересня 1966 року Оомс знову звернувся до прем'єр-міністра. Для виправдання цього кроку він послався на неґативне ставлення до нього Міністерства юстиції. Він заявив, що є жертвою «жахливої несправедливості» через те, що він валлон. Він стверджував, зокрема, що 23 березня 1966 року в Меркспласі його покарали на три дні перебування у тюремній камері та ув'язнення протягом місяця без привілеїв за те, що він відмовився спати в сморідному приміщенні, де всю ніч горіло світло; він також скаржився, що його тримали голого, а пізніше «легко вдягненого» в холодній камері, і це призвело до загострення пневмонії та туберкульозу, внаслідок чого він був змушений провести три місяці в туберкульозному санаторії в установі Меркспласа. Він також протестував проти відхилення багатьох клопотань про звільнення, поданих як ним самим, так і його матір'ю. І, нарешті, він заявив, що погоджується на відкриття слідства з метою перевірки правдивості його тверджень, а також заявив, що в разі необхідності готовий вчинити позов у «національному органі» у значенні статті 13 Конвенції. Через два дні канцелярія прем'єр-міністра повідомила заявника, що його листа передано до Міністерства юстиції. У Шарлерої Оомса було звільнено на законних підставах 21 грудня 1966 року, рівно через рік після того, як його передали в розпорядження держави (перша частина статті 18 Закону 1891 року). 27. У заяві, поданій до Комісії 20 травня 1966 року (№ 2835/66), заявник зазначав, що він перебував у туберкульозному санаторії установи Меркспласа, тимчасом як його мати погодилася помістити його в «державну» клініку. Він додав, що його хвороба цілковито заважала йому працювати і заробити 2000 бельгійських франків, необхідних для прожиття після звільнення; у будь-якому разі, йому знадобився б принаймні один рік для того, щоб заробити таку суму із заробітною платою 1,75 бельгійського франка за годину. Тому він був здивований, що Міністерство юстиції розцінило його прохання про звільнення як передчасне. 15 червня 1966 року Оомс, якого тим часом перевели до в'язниці в Сент-Жиль-Брюсселі, доповнив свою початкову заяву. Він стверджував, що вже видужав від захворювання легенів, спричиненого поганим поводженням і поганим харчуванням, але хвороба залишила «сліди», які не дають йому змоги виконувати «будь-яку тяжку роботу». Він також наголосив, що його мати, яка отримує пенсію, хоче, щоб він жив з нею. За цих обставин він вважав, що має право на звільнення, і скаржився на відмову бельгійських органів влади визнати це право. Посилаючись на пункт 3 (b) і (c) Конвенції, він далі стверджував, що після арешту марно звертався з проханням надати йому безоплатну правову допомогу; цей факт у Суді заперечувала уповноважена особа Уряду. Ту частину заяви, у якій Франц Оомс скаржився — очевидно, у своїх наступних листах — на погане поводження і на порушення свободи совісті та віросповідання (статті 3 і 9 Конвенції), було оголошено неприйнятною 11 лютого 1967 року як явно необґрунтовану (Додаток ІІ до доповіді Комісії). 7 квітня 1967 року Комісія оголосила іншу частину заяви прийнятною, розпорядившись об'єднати цю заяву із заявами Жака Де Вільда та Едґара Версипа. С. Справа Версипа 28. Едґар Версип, громадянин Бельгії, який народився в Брюґґе (Bruges) 26 квітня 1911 року, працює, принаймні час від часу, креслярем; схоже на те, що він мешкав у Схабеку (Schaarbeek). О 21 годині вечора 3 листопада 1965 року він прийшов до п. Мюра (Meura), заступника комісара поліції в Брюсселі; він мав із собою листа Служби соціальної реабілітації з проханням надати йому притулок на ніч. Він заявив, що в нього немає постійного житла, немає роботи і грошей. Він «(просив), щоб його направили в колонію соціальної допомоги». Він зазначив, що «раніше бував у Меркспласі», і не бажав «жодного іншого вирішення проблеми». Після того як він провів ніч у камері запобіжного ув'язнення муніципалітету, де він уже був минулої ночі, 4 листопада о 9 годині ранку його взяла під свою опіку Служба соціальної реабілітації. Того самого дня служба засвідчила, що, оскільки це стосується її послуг, вона не має заперечень проти того, щоб Версипа «передали під опіку працівника органів державного обвинувачення з метою його можливого направлення в державну колонію соціальної допомоги»: її «добре знали як відділ нагляду за колишніми в'язнями і як відділ бродяжництва» Служби соціальної реабілітації; досі спроби реабілітувати його зазнавали поразки через «його апатію, неробство і пияцтво»; принаймні він відмовлявся від «будь-яких інших заходів соціальної допомоги», крім тримання під вартою. Як наслідок — Версипа негайно віддали в розпорядження прокуратури. 29. Через кілька годин поліційний суд у Брюсселі, встановивши «особу, вік, фізичний і розумовий стан, а також спосіб життя» заявника, вирішив на відкритому слуханні (на якому Едґару Версипу було надано можливість відповісти), що обставини, через які Версип потрапив до рук правосуддя, встановлено. Згідно зі статтею 13 Закону 1891 року, суд передав заявника «у розпорядження держави для тримання його в центрі для бродяг протягом двох років». Він доручив виконання цього наказу державному обвинувачеві, який того самого дня, 4 листопада 1965 року, наказав директорові центру для бродяг у Меркспласі прийняти Версипа до своєї установи. 30. У різний час Версипа тримали у Вортелі, Меркспласі і Тюрнгауті. 31. 7 лютого 1966 року, тобто більш як через три місяці після його арешту і більш як за шість місяців до подання заяви в Комісію (16 серпня 1966 року), він із Вортеля написав листа міністрові юстиції з проханням, щоб його перевели до відділу одиночного ув'язнення в Меркспласі. Його прохання не було передано до Брюсселя у зв'язку з відвіданням генерального інспектора, який задовольнив його прохання наступного дня. 10 травня 1966 року заявник попросив, щоб його перевели з Меркспласа до в'язниці у Сент-Жиль-Брюсселі, де, як він гадав, начальник Служби соціальної реабілітації зможе знайти йому «роботу на волі», що дасть йому змогу «жити, як чесний громадянин». Він заявив, що життя «з іншими бродягами у Вортелі та Меркспласі» «зруйнувало» його мораль і що він нехтував своєю роботою, оскільки двічі був змушений лікуватися в лікарні; однак він обіцяв ставитися «сумлінніше до своєї роботи на волі, щоб подібна ситуація не повторилася». У звіті від 16 травня директор установи в Меркспласі зазначив, що Версип, який мав дев'ять судимостей і якого чотири рази затримували за бродяжництво, провів більшу частину строку тримання під вартою в одиночній камері і не зможе пристосуватися до суспільного життя; тому у відповідь на його прохання директор пропонував перевести його до в'язниці одиночного ув'язнення (op zijn vraag naar een celgevangenis). Як наслідок, 23 травня його перевели до в'язниці в Тюрнгауті, а не до в'язниці Сент-Жиля; 6 червня він поскаржився на це в Міністерство юстиції, яке видало наказ, щоб його повернули до Вортеля. 22 серпня 1966 року Версип звернувся до міністерства з проханням дати йому можливість реабілітувати себе «в суспільстві відповідно до (своїх) здібностей з допомогою Соціальної служби Брюсселя». 6 вересня, за наказом міністерства, керівництво колонії у Вортелі повідомило, що його справу буде розглянуто, коли сума його заощаджень на прожиття після звільнення свідчитиме, що він здатний працювати. 26 вересня заявник опротестував цю відповідь у міністерстві. Він стверджував, що «підступними засобами» йому не дали зробити будь-які заощадження як у Вортелі, так і в Тюрнгауті, для того «щоб тримати його ще довше». Так, у Вортелі його примушували виконувати таку роботу, до якої він був не здатен (збирати картоплю), і відмовилися дати йому іншу роботу, яку він міг виконувати. Більше того, йому намагалися заборонити писати листи до Комісії, але безуспішно, оскільки він вимагав виконання правил і повідомив прокуратуру про таку ситуацію. Тобто він відчував ворожість до себе, через що прагнув переведення з Вортеля до Меркспласа або іще краще — до в'язниці Сент-Жиля, де, як він стверджував, Служба соціальної реабілітації знайде йому прийнятну роботу і помешкання «у гуртожитку в Брюсселі». Міністерство юстиції додало цього листа до справи без будь-яких подальших заходів; 28 вересня 1966 року директорові державної колонії соціальної допомоги у Вортелі було наказано повідомити про це заявника. Версипа звільнили 10 серпня 1967 року, згідно з рішенням міністерства від 3 серпня (стаття 15 Закону 1891 року), через один рік, дев'ять місяців і шість днів позбавлення волі. 1 серпня керівництво колонії у Вортелі висловило сприятливу думку щодо нового прохання про звільнення, з яким він звернувся незадовго перед цим; керівництво зазначило, зокрема, що йому буде легше знайти роботу в цей час, ніж зі спливом строку, встановленого в 1965 році маґістратом Брюсселя, тобто в листопаді. 32. У заяві, яку він подав до Комісії 16 серпня 1966 року (№ 2899/66) і доповнив 6 вересня 1966 року, заявник посилався на статті 4, 5 і пункт 3 (с) статті 6 Конвенції. Насамперед він скаржився на тримання його під вартою: він підкреслював, що має постійне помешкання у Брюсселі-Схабеку (Brussels-Schaarbeek) і ніколи не жебракував, тому здивований, що його відправили до центру для бродяг. Далі він стверджував, що у нього не було можливості захищати себе у поліційному суді Брюсселя 4 листопада 1965 року, оскільки слухання тривало «ледве дві хвилини», і що йому не надали безоплатної правової допомоги. Також він скаржився на деякі аспекти режиму, якому його було піддано. Для того щоб не дати йому зібрати 2000 бельгійських франків, які вимагаються як сума заощаджень на прожиття після звільнення, стверджував він, його кілька місяців не забезпечували достатньою кількістю роботи. Взагалі, додав він, директори різних установ діяли у змові, для того щоб продовжити тримання бродяг під вартою якомога довше; уряд, зі свого боку, «заохочував» бродяжництво, яке забезпечувало його майже безплатною робочою силою (1,75 бельгійського франка за годину ручної роботи) і величезними прибутками. І, нарешті, Версип стверджував, що його численні листи, адресовані відповідним властям, таким, як, наприклад, інспектор в'язниць, прокурор (липень 1966 року) і міністр юстиції (червень і серпень 1966 року), завжди поверталися «до директора», який додавав їх до справи без ужиття будь-яких подальших заходів; ці листи не були об'єктом будь-якого рішення або, як його прохання про переведення до Брюсселя, діставали відмову. Один з них (рекомендований лист від 7 лютого 1966 року, адресований міністрові юстиції) був розпечатаний директором колонії у Вортелі, який не відіслав його адресатові. 7 квітня 1967 року Комісія оголосила заяву прийнятною; раніше було вирішено об'єднати її із заявами Жака Де Вільда та Франца Оомса. D. Спільні аспекти трьох справ 33. Відповідно до статті 347 Кримінального кодексу Бельгії 1867 року, «бродяги — це особи, які не мають постійного місця проживання, засобів до існування і постійного заняття або професії». Ці три умови є сукупними: одна й та сама особа має одночасно відповідати їм. 34. Раніше бродяжництво було місдимінором (Кримінальний кодекс 1810 року) або дрібним правопорушенням (Закон від 6 березня 1866 року), але з набуттям чинності Закону 1891 року воно вже не є кримінальним правопорушенням: лише бродяжництво з «обтяжувальними» обставинами, визначене статтями 342-345 чинного Кримінального кодексу, є кримінальним правопорушенням, і ці статті не застосовувалися до жодного з трьох заявників. «Просте» бродяжництво реґулюється Законом 1891 року. 35. Згідно зі статтею 8 зазначеного Закону, «кожна особа, підібрана як бродяга, має бути заарештована і припроваджена до поліційного суду», який складається з одного судді — маґістрата. Державний обвинувач або суд може прийняти рішення про тимчасове звільнення такої особи (стаття 11). «Заарештована особа має бути припроваджена до маґістрата впродовж двадцяти чотирьох годин на його звичайний суд або на слухання, організоване наступного дня на прохання державного обвинувача». На прохання такої особи «їй має бути надано триденне відстрочення для підготовки свого захисту» (стаття 3 Закону від 1 травня 1849 року); Де Вільд, Оомс і Версип цим правом не скористалися. 36. Якщо після встановлення «особи, віку, фізичного та розумового стану і способу життя» приведеної до нього особи (стаття 12) маґістрат вирішить, що ця особа є бродягою, застосовується стаття 13 або стаття 16 Закону 1891 року. Стаття 13 стосується «працездатних осіб, які замість того, щоб заробляти собі на прожиття, користуються благодійністю як професійні жебраки», а також «осіб, які через неробство, пияцтво чи аморальність живуть у становищі бродяг»; стаття 16 стосується «осіб, які жебракують або були підібрані як бродяги, у випадку, коли не застосовується жодна з обставин, зазначених у статті 13». У першому випадку суд передає бродягу «в розпорядження держави для його тримання в центрі для бродяг протягом не менше двох і не більше семи років»; у другому випадку суд може «передати його в розпорядження держави для його тримання у притулку» протягом невизначеного строку, який не перевищує одного року (див. пункт 40 нижче). До Жака Де Вільда та Едґара Версипа було застосовано статтю 13, а до Франца Оомса статтю 16. Різниця між «виправними установами», що мають назву «центрів для бродяг» і «притулків» або «колоній соціальної допомоги» (статті 1 і 2 Закону), є суто теоретичною; натомість виникла система індивідуального підходу до затриманих осіб. Факт тримання у центрі для бродяг заноситься у справу про судимості особи; більше того, бродяги, «віддані в розпорядження держави», певною мірою обмежуються у правоздатності щодо здійснення ними виборчого права (статті 7 і 9 Виборчого кодексу). 37. Маґістрати належать до категорії працівників судової системи і мають статус службовців, наділених судовою владою, з ґарантіями незалежності, які випливають з цього статусу (статті 99 і 100 Конституції). Касаційний суд, однак, вважає, що ухвали, винесені ними відповідно до статей 13 і 16 Закону 1891 року, є адміністративними актами, а не судовими рішеннями у значенні пункту 1 статті 15 Закону від 4 серпня 1832 року. Тому вони не підлягають оспорюванню або апеляції. Крім випадків, коли вони прийняті з перевищенням правоможності (див. пункт 159 доповіді Комісії), такі ухвали також не підлягають касаційному провадженню. Ухвали найвищого суду Бельгії з цього приводу є однаковими. Що стосується Державної ради, то досі вона розглянула тільки дві апеляції про скасування наказів про тримання під вартою за бродяжництво. У рішенні від 21 грудня 1951 року у справі Влемнікса (Vlemnickx) Державна рада постановила, що немає необхідності розглядати питання, чи ухвала поліційного суду Брюсселя, прийнята 14 липня 1950 року згідно зі статтею 13 Закону 1891 року, була винесена органом, який «діяв, як адміністративний орган у значенні статті 9 Закону від 23 грудня 1946 року»; апеляцію, подану п. Влемніксом 31 липня 1950 року, було відхилено, тому що: «ухвала, проти якої подано апеляцію, (була) попередньою ухвалою, після якої уряд прийняв рішення утримувати апелянта в центрі для бродяг...; апелянт не (зміг) довести, що він (має) будь-який інтерес у скасуванні рішення, яке просто (дозволяло) урядові тримати його під вартою, тимчасом як проти рішення, яким він, власне, був поміщений до центру для бродяг, апеляція не подавалася». 7 червня 1967 року, тобто через два місяці після того, як Комісія оголосила прийнятними заяви Жака Де Вільда, Франца Оомса та Едґара Версипа, Державна рада постановила рішення про скасування ухвали, якою 16 лютого 1965 року поліційний суд Гента (Ghent) передав п. Дю Буа (Du Bois) в розпорядження держави, згідно зі статтею 16 Закону 1891 року. Перед розглядом справи по суті Державна рада розглянула питання щодо прийнятності апеляції (яку оспорював міністр юстиції), поданої п. Дю Буа 14 квітня 1965 року. У світлі чинних законодавчих документів, роботи з їхньої підготовки та «послідовного прецедентного права звичайних судів» Державна рада вирішила, що передання бродяги в розпорядження держави є не результатом «постанови суду про вчинення кримінального правопорушення», а є «адміністративним заходом безпеки», і тому ухвала про передання бродяги в розпорядження держави «має суто адміністративний характер», «так що відповідна особа не може подати апеляцію жодного виду ... у звичайні суди». Було додано, що «таке адміністративне рішення маґістрата» не можна вважати «попереднім заходом, який дає урядові змогу прийняти чинне рішення щодо тримання бродяги під вартою, а вже є чинним рішенням, яке ставить зазначену особу в інше правове становище і, отже, саме по собі може бути підставою для скарги»; у будь-якому разі, «зазначена особа негайно позбавляється свободи без будь-якого подальшого рішення уряду». У пункті 2 статті 20 Закону від 23 грудня 1946 року, яким було запроваджено Державну раду, говориться, що коли цей орган і «звичайний суд постановлять, що вони мають або не мають компетенцію здійснювати одне й те саме провадження, конфлікт юрисдикцій вирішує, за клопотанням більш ініціативної із сторін, Касаційний суд» на пленарному засіданні. Дотепер у найвищому суді Бельгії такого конфлікту стосовно справ про бродяжництво не було. Протягом доволі тривалого часу бельгійський уряд збирався змінити Закон 1891 року. Згідно з інформацією, наданою Суду 17 листопада 1970 року, законопроект, який готується для подання на розгляд парламенту, зокрема передбачає, що апеляцію проти рішень маґістратів можна подавати до суду першої інстанції. 38. «Працездатні особи, яких тримають у центрі для бродяг або у притулку», «зобов'язані виконувати роботу, визначену в даній установі» (стаття 6 Закону 1891 року). Особи, які, як Жак Де Вільд і Едґар Версип, відмовляються виконувати цю вимогу без поважної причини, на думку органів влади, підлягають дисциплінарним покаранням. «Тимчасове чи повне припинення або закінчення роботи можливе у разі немічності, захворювання або у зв'язку з покаранням» (статті 64 і 95, якщо їх тлумачити разом, Королівського указу від 21 травня 1965 року, у яких викладені загальні тюремні правила). «Якщо нарахування не зупинене з дисциплінарних причин», утримувані під вартою бродяги мають право на «поденну заробітну плату», відому як «кишенькові гроші». З них вираховуються певні суми «на адміністративні витрати» — «на користь держави» — і для того, щоб «накопичити заощадження на життя після звільнення», які виплачуються «...частково готівкою, а частково одягом та інструментами». Міністр юстиції встановлює розміри таких заощаджень на прожиття після звільнення, а також, зважаючи на те, що утримувані під вартою особи і робота, яку вони виконують, поділяються на різні категорії, встановлює розміри заробітної плати та сум, які підлягають відрахуванню (статті 6 і 17 Закону 1891 року; статті 66 і 95, якщо їх тлумачити разом, Королівського указу від 21 травня 1965 року). На час тримання трьох заявників під вартою сума заощаджень на прожиття після звільнення, яка мала бути накопичена таким чином (суми грошей, які бродяга може отримувати з інших джерел, що не враховуються), становила 2000 бельгійських франків, принаймні для «мешканців» колонії соціальної допомоги (циркуляр міністерства від 24 квітня 1964 року). До 1 листопада 1966 року мінімальна погодинна заробітна плата, «реально виплачувана» утримуваним під вартою (крім будь-яких вирахувань за «збитки та погану роботу»), становила 1,75 бельгійського франка. Починаючи з 1 листопада 1966 року, вона була підвищена на 25 сантимів (циркуляри міністерства від 17 березня 1964 року і 10 жовтня 1966 року). Така заробітна плата не підлягає відступленню або накладенню арешту і поділяється на дві рівні частини: «зарезервовану частину», яка вноситься на рахунок відповідної особи і дає їй можливість робити заощадження на прожиття після звільнення, та вільну частину, яку така особа отримує одразу (статті 67 і 95, якщо їх тлумачити разом, Королівського указу від 21 травня 1965 року). 39. Відповідно до статей 20-24 і статті 95 Королівського указу від 21 травня 1965 року, кореспонденція утримуваних під вартою бродяг — які в цьому, як і в інших відношеннях, прирівнюються до засуджених осіб — може бути піддана цензурі, крім будь-якого листування з адвокатом на їхній вибір, з директором установи, головним інспектором, головним директором тюремної адміністрації, генеральним секретарем Міністерства юстиції, представниками судових органів та міністрами, головами законодавчих палат, королем та ін. Їхнє листування з Комісією не згадується в цьому указі, але міністр юстиції повідомив начальників тюрем та установ соціального захисту, включаючи установи у Меркспласі та Вортелі, що «лист утримуваного під вартою, адресований цьому органові, цензурі не підлягає; на нього слід наклеїти марку відправника для закордонних поштових відправлень... і переслати до юридичного відділу ... який зобов'язаний відіслати його адресатові» (циркуляр від 7 вересня 1957 року, який був чинним на момент тримання заявників під вартою; див. також пункт 31 вище). 40. «Осіб, яких тримають у притулку», — як Франца Оомса — «у жодному разі не можна тримати проти їхньої волі довше одного року» (перший абзац статті 18, Закону 1891 року). Вони можуть дістати свободу (як право) до спливу цього періоду, «коли їхні заощадження на прожиття після звільнення (досягнуть) суми..., встановленої міністром юстиції», який, крім того, може звільнити їх, якщо вирішить, що тримати їх під вартою «більше немає необхідності» (статті 17 і 18 (другий абзац) Закону 1891 року). Що стосується бродяг, яких тримають у центрі для бродяг, — таких, як Жак Де Вільд та Едґар Версип, — вони покидають такий центр або зі спливом «встановленого судом» строку, який може бути від двох до семи років, або раніше, якщо міністр юстиції вирішить, «що немає підстав для подальшого тримання їх під вартою» (стаття 15 Закону 1891 року); для цього недостатньо, щоб утримуваний під вартою заощадив необхідну суму на прожиття після звільнення або мав будь-які інші засоби до існування. Здається, до цього часу жодний бродяга, який тримався під вартою, не подавав апеляцію до Державної ради, згідно зі статтею 9 Закону від 23 грудня 1946 року, про скасування рішення, яким міністерство відхилило його прохання про звільнення. 41. У Комісії та в підкомісії троє заявників посилалися на статтю 4, пункт 1 статті 5, пункт 3 статті 5, пункт 4 статті 5, пункт 1 статті 6, пункт 3 (b) і (c) статті 6, а також на статті 7, 8 і 13 Конвенції. Двоє з них, Де Вільд і Версип, також стверджували, що не було додержано статтю 3. 42. У своїй доповіді від 19 липня 1969 року Комісія висловила думку: — що було порушення статті 4 (дев'ять голосів проти двох), пункту 4 статті 5 (дев'ять голосів проти двох) і статті 8 (десять голосів проти одного); — що не було порушення статті 3 (одноголосно) і пункту 1 статті 5 (десять голосів проти одного); — що пункт 3 статті 5 (одноголосно), пункт 1 статті 6 (десять голосів проти одного), пункт 3 статті 6 (десять голосів проти одного) і стаття 7 (одноголосно) не застосовуються. Далі Комісія вважала, що «більше немає необхідності розглядати статтю 13» (одноголосно). 43. Після того як справи було подано до Суду, заявники повторили і, в деяких випадках, докладніше виклали у меморандумі, який Комісія додала до свого меморандуму, більшу частину арґументів, які вони висували раніше. Вони висловили свою згоду або незгоду з думкою Комісії, залежно від справи, а Де Вільд і Версип погодилися з висновком Комісії щодо статті 3 Конвенції. ЩОДО ПРАВА І. ПРО ПИТАННЯ ЮРИСДИКЦІЇ ТА ПРИЙНЯТНОСТІ У ДАНИХ СПРАВАХ 44. У своїх меморандумах, поданих у лютому та червні 1970 року, Уряд просив Суд, в основному: «визнати, що заяви, подані проти Бельгії Жаком Де Вільдом 17 червня 1966 року, Францом Оомсом 20 травня 1966 року та Едґаром Версипом 16 серпня 1966 року, є неприйнятними, оскільки заявники не вичерпали національних засобів правового захисту, і тому ці заяви мали бути відхилені Європейською комісією з прав людини, відповідно до статті 26 і пункту 3 статті 27 Конвенції». Комісія, зі свого боку, у своєму меморандумі, поданому у квітні 1970 року, просила Суд про таке: «1) Насамперед: — визнати неприйнятним прохання Уряду Бельгії оголосити, що Комісія повинна була відхилити ці три заяви за статтею 26 і пунктом 3 статті 27 Конвенції на підставі відсутності в Суду юрисдикції виносити рішення щодо ухвал Комісії стосовно прийнятності заяв; 2) альтернативно: — оголосити зазначене прохання неприйнятним на тій підставі, що Уряд Бельгії позбавлено права звертатися з таким проханням до Суду, оскільки він не висунув заперечення про невичерпання національних засобів правового захисту в Комісії — на стадії, коли розглядалося питання прийнятності цих заяв; 3) далі, альтернативно: — оголосити зазначене прохання недостатньо обґрунтованим, оскільки на час, коли ці три заяви було подано до Комісії, у бельгійському праві не було ефективного засобу судового захисту проти рішень маґістратів у справах про бродяжництво». 45. На усних слуханнях уповноважена особа Уряду висловила до Суду прохання: — «визнати, що він має повну компетенцію приймати рішення щодо прийнятності заяв у справах, які він зараз розглядає, і, зокрема, перевірити, чи вичерпали заявники національні засоби правового захисту;» — «визнати, що ці заяви ... є неприйнятними, оскільки заявники не дотримали положень статті 26 Конвенції». Стверджується, що недотримання статті 26 полягало не лише у невичерпанні національних засобів правового захисту, а й (у справі Едґара Версипа) у недотриманні меж шестимісячного строку. Представники Комісії незмінно відстоювали заяви з цих питань, що містилися в їхньому меморандумі, поданому у квітні 1970 року. 46. Отже, перед розглядом справи по суті до Суду звернулися з проханням з'ясувати: 1) чи має він юрисдикцію розглядати заяви Уряду з приводу стверджуваного недотримання статті 26 Конвенції, як щодо вичерпання національних засобів правового захисту, так і щодо меж шестимісячного строку; 2) якщо так, то чи має бути заборонено Урядові порушувати питання неприйнятності заяв, або на підставі невичерпання національних засобів правового захисту, або, альтернативно (у справі Версипа), на підставі прогаяння строку подання заяви; 3) якщо Суд не постановить, що Уряд позбавляється права порушувати питання неприйнятності, чи є твердження Уряду щодо неприйнятності достатньо обґрунтованими. А. Щодо юрисдикції Суду розглядати твердження 47. Для вирішення питання, чи має Суд юрисдикцію розглядати заперечення Уряду проти розгляду даних заяв, Суд звертається до тексту Конвенції, а особливо до статті 45, яка визначає його юрисдикцію ratione materiae. У цій статті говориться, що «юрисдикція Суду поширюється на всі справи («toutes les affaires»), які стосуються тлумачення та застосування Конвенції... і які Високі Договірні Сторони або Комісія передають йому на розгляд відповідно до статті 48». Згідно з цим положенням, як зазначив Суд у своєму рішенні від 9 лютого 1967 року («Мовна» справа, серія А, с. 18), «основа юрисдикції Суду ratione materiae встановлюється, коли справа порушує питання тлумачення або застосування Конвенції». 48. Зміст фрази: «питання, які стосуються тлумачення та застосування ... Конвенції», що міститься у статті 45, надзвичайно широкий. Її надто загальне значення підтверджує англійський текст пункту 1 статті 46, який сформульовано ще ширше («усі питання»), ніж у статті 45 («всі справи»). 49. Зі статті 45 випливає, що Суд може здійснювати свою юрисдикцію тільки щодо справ, які були належним чином передані йому, а його нагляд обов'язково має бути спрямований насамперед на додержання умов, викладених у статтях 47 і 48. Однак, коли справу передано йому належним чином, Суд має всю повноту юрисдикції стосовно всіх питань фактів і права, які можуть виникнути під час розгляду справи. 50. Тому неможливо уявити, яким чином питання щодо тлумачення та застосування статті 26, порушені в Суді під час слухання справи, можуть не підпадати під його юрисдикцію. Цю можливість іще важче уявити, тому що норма вичерпання національних засобів правового захисту окреслює сферу, в межах якої Договірні держави погодилися нести відповідальність за правопорушення, у яких вони обвинувачуються в органах Конвенції, а Суд повинен забезпечувати додержання відповідних положень, а також особистих прав і свобод, ґарантованих Конвенцією та протоколами до неї. Норма вичерпання національних засобів правового захисту, яка позбавляє держави необхідності нести відповідальність перед міжнародним органом за свої дії до того, як вони дістануть можливість виправити становище через свою правову систему, також є одним із загальновизнаних принципів міжнародного права, на який стаття 26 робить спеціальне посилання. Що стосується правила шести місяців, то воно є результатом спеціального положення Конвенції та є елементом правової стабільності. 51. Цей висновок залишається правосильним і у зв'язку з повноваженнями, переданими Комісії відповідно до статті 27 Конвенції, які стосуються прийнятності заяв. Згідно з цією статтею, Комісія здійснює відсіювання заяв, тобто приймає або не приймає їх. Її ухвали про відхилення заяв, які вона вважає неприйнятними, не підлягають апеляції, так само як і рішення про прийняття заяв; такі рішення приймаються цілком незалежно (див., mutatis mutandis, рішення у справі Лолесса від 14 листопада 1960 року, серія А, с. 11). Рішення про прийняття заяви спричиняє виконання Комісією функцій, викладених у статтях 28-31 Конвенції, і можливість того, що справа може бути передана до Суду; але воно не є обов'язковим для Суду, так само як не є обов'язковою для нього думка, висловлена Комісією в її остаточній доповіді, «щодо того, чи встановлені факти розкривають порушення причетною державою її зобов'язань за Конвенцією» (стаття 31). 52. На цих підставах Суд вважає, що він має юрисдикцію розглядати порушені в даних справах питання невичерпання і прогаяння строку. В. Щодо позбавлення права заперечення (фр. «forclusion») 53. Юрисдикція Суду виносити постанови щодо тверджень, зроблених Урядом-відповідачем на підставі статті 26 як заперечення проти претензій, спрямованих проти нього, жодним чином не означає, що Суд має іґнорувати позицію Уряду, зайняту ним у зв'язку з цим під час провадження в Комісії. 54. Фактично звичайна практика міжнародних і національних судів полягає у тому, що заперечення проти прийнятності слід висувати перед початком судового розгляду. Хоч це й не завжди обов'язково, але принаймні це вимога до належного здійснення правосуддя та правової стабільності. Сам Суд зазначив у пункті 1 правила 46 Реґламенту, що «сторона повинна подати попереднє заперечення, не пізніше спливу строку, встановленого для оголошення першої заяви». Безсумнівно, провадження в Суді відрізняється від провадження в Комісії, і зазвичай навіть сторони не є ті самі; але воно стосується тієї самої справи, а з Конвенції чітко випливає, що заперечення щодо юрисдикції та прийнятності слід, у принципі, спершу висувати в Комісії, наскільки дозволяє їхній характер та обставини (пор. рішення у справі Стеґмюллера (Stögmüller) від 10 листопада 1969 року, серія А, с. 41-42, п. 8, і рішення у справі Матцнеттера (Matznetter), датоване того самого дня, серія А, с. 32, п. 6). 55. Більше того, ніщо не заважає державам відмовитися від привілею норми вичерпання національних засобів правового захисту, головна мета якого полягає в захисті національного правопорядку. На цей предмет існує багаторічна міжнародна практика, від якої Конвенція, звісно, не відхилялася у посиланні в статті 26 на «загальновизнані норми міжнародного права». Якщо така відмова з'являється під час провадження в Комісії (див. наприклад, Yearbook of the Convention, т. 7, с. 258-260), важко уявити, щоб відповідний Уряд мав право забрати таку відмову за своїм бажанням після того, як справу було передано до Суду. 56. Розглянувши провадження в Комісії, Суд постановляє, що у своїх перших зауваженнях щодо прийнятності заяв Уряд застосовував щодо однієї зі скарг Франца Оомса підстави неприйнятності, що ґрунтувалися на невичерпанні національних засобів правового захисту. Оскільки Комісія визнала ту скаргу явно недостатньо обґрунтованою, вона не вбачала необхідності виносити постанову щодо цього заперечення. Часткова ухвала, яку вона винесла з цього питання у справі Оомса, датована 11 лютого 1967 року. На усних слуханнях, які було проведено після винесення цієї часткової ухвали та ухвал, винесених того самого дня у двох пов'язаних справах, член Комісії 6 квітня 1967 року поставив запитання уповноваженій особі Уряду стосовно можливості оспорення в Державній раді рішень маґістратів у справах про бродяжництво (статті 13 і 16 Закону 1891 року) та рішень міністра юстиції про відмову звільнити бродягу, який тримається під вартою (статті 15 і 18 того самого Закону). Вищий адміністративний суд вважає, відповіла уповноважена особа Уряду, що у нього немає юрисдикції розглядати апеляцію проти наказу маґістрата (рішення у справі Влемнікса від 21 грудня 1951 року, пор. з п. 37 вище); однак вона підкреслила, що існує «принаймні одна справа» — Дю Буа, — «яку розглядає Державна рада і в якій знову порушується проблема права на подання апеляції проти рішення маґістрата»; далі вона висловила свою особисту думку, що «рішення міністра про відмову» звільнити бродягу, який тримається під вартою, безперечно, в разі необхідності може анулювати Державна рада «лише на підставах права». Проте вона не скористалася цим як арґументом для того, щоб просити Комісію або відхилити заяви з причини невичерпання національних засобів правового захисту, або відкласти винесення ухвали щодо їхньої прийнятності. Отже, Комісія була спроможною дійти висновку про відсутність національних засобів правового захисту і, відповідно, постановити у своїй ухвалі від 7 квітня 1967 року про прийнятність заяв, «що заявники виконали умови, викладені у статті 26 Конвенції». 57. Проте через два місяці, 7 червня 1967 року, Державна рада постановила рішення, у якому вона відступила від свого попереднього прецедентного права; вона оголосила прийнятною і задовольнила апеляцію п. Дю Буа про скасування наказу маґістрата (див. пункт 37 вище). Уряд поінформував Комісію про це рішення у своєму меморандумі від 31 липня 1967 року й офіційно звернувся з проханням відхилити ці три заяви як неприйнятні з причини невичерпання національних засобів правового захисту. Адвокат заявників висловив думку, що Уряд-відповідач «не може на цій стадії заперечувати прийнятність заяв, оскільки вона була остаточно визнана ухвалою Комісії від 7 квітня 1967 року» (пункт 59 доповіді). 8 лютого 1968 року довірена особа Уряду Бельгії повторно висловила це прохання на слуханні в Комісії (пункти 124 і 125 доповіді): вона запропонувала Комісії винести «другу ухвалу щодо прийнятності, визнавши, що формулювання рішення Державної ради Бельгії чітко доводить, що заявники мали у своєму розпорядженні засіб правового захисту, яким вони не скористалися, хоча могли б це зробити». Зрештою, Комісія відхилила це прохання у своїй доповіді від 19 липня 1969 року (пункт 177). Комісія нагадала, що, «відповідно до принципів міжнародного права, на які посилається стаття 26 Конвенції, заявник не зобов'язаний вичерпати національні засоби правового захисту, якщо, виходячи з відповідного прецедентного права національних судів, ці засоби не можуть бути реалізованими»; вона зазначила, що саме такою і була ситуація до рішення у справі Дю Буа від 7 червня 1967 року стосовно звернення до суду з метою оскарження рішень маґістратів у справах про бродяжництво, і повторила, що вона правильно оголосила ці три заяви прийнятними і що згадане вище рішення «не є новою підставою для повторного винесення ухвали щодо прийнятності цих трьох заяв». За цих обставин Суд не вважає, що Уряд має бути позбавлений права на заперечення щодо невичерпання національних засобів правового захисту стосовно наказів маґістратів у Шарлерої, Намюрі та Брюсселі. 58. Це не стосується альтернативного твердження Уряду, що заявник Версип прогаяв строк подання заяви. Версип звернувся до Комісії 16 серпня 1966 року, тобто пізніше ніж через шість місяців після винесення рішення поліційним судом Брюсселя 4 листопада 1965 року про взяття Версипа під варту за бродяжництво (див. пункти 29 і 31 вище). У зв'язку з цим Уряд стверджує, що якщо Суд вважає, начебто на той час це рішення не підлягало жодній апеляції, заява Версипа до Комісії має бути визнана неприйнятною через недотримання встановленого статтею 26 (у кінці) Конвенції строку подання заяв. Суд зазначає, що Уряд ніколи не висловлював цих тверджень у Комісії і навіть у Суді — під час письмового провадження. Уповноважена особа Уряду уперше заявила про це у своєму зверненні від 16 листопада 1970 року, тобто більше ніж через три роки після винесення ухвали Комісії щодо прийнятності та більш як через рік після того, як справу було передано до Суду. За цих обставин Суд вважає, що Уряд має бути позбавлений права висувати твердження про несвоєчасне подання Версипом заяви. 59. Такий висновок поширюється і на заяву про невичерпання національних засобів правового захисту, зроблену Урядом у Суді у зв'язку з рішеннями міністра юстиції про відхилення клопотань трьох заявників про звільнення. Заявники доводили, що тримання їх під вартою через відмову міністра у звільненні становить порушення пункту 1 статті 5 Конвенції. Уряд доводить, що вони могли б оскаржити зазначені рішення в Державній раді, стверджуючи порушення статті 5, яка безпосередньо застосовується у бельгійському праві, але не зробили цього. Проте в Комісії Уряд не посилався на статтю 26 Конвенції з цього приводу (пор. з пунктами 56 і 57 вище); з причин, які вже згадувалися, зробити це уперше в Суді він не може. С. Щодо суті тверджень Уряду 60. Суд нагадує, що, згідно з міжнародним правом, на яке у статті 26 робиться пряме посилання, норма вичерпання національних засобів правового захисту вимагає використання лише тих засобів правового захисту, які є доступними для відповідних осіб і достатніми, тобто здатними задовольнити їхні скарги (рішення у справі Стеґмюллера від 10 листопада 1969 року, серія А, с. 42, пункт 11). Визнається також, що Уряд, який висуває таке твердження, має вказати на засоби правового захисту, які, на його погляд, були доступними для відповідних осіб і які слід було використовувати до їхнього вичерпання. Інформація, надана Урядом Бельгії у зв'язку з цим, частково стосується наказів про затримання, а частково — подальшого тримання заявників під вартою. Оскільки Суд постановив про позбавлення Уряду права робити заяви на основі останньої інформації (див. пункт 59 вище), лише перша частина є доречною у зв'язку зі статтею 26 Конвенції. У процесі розгляду справи арґументація Уряду з цього питання зазнала явних змін. 61. Не заперечувалося, що рішення маґістратів щодо Жака Де Вільда, Франца Оомса та Едґара Версипа мали адміністративний характер, а отже, не підлягали апеляції або касаційному розглядові (див. пункт 37 вище). На перших слуханнях у Комісії уповноважена особа Уряду, явно спираючись у своїй думці на рішення у справі Влемнікса від 21 грудня 1951 року, також визнала, що Державна рада так само не задовольнила б апеляцію проти зазначених наказів про тримання під вартою. Після постановлення рішення у справі Дю Буа від 7 червня 1967 року уповноважена особа Уряду визнала, що колишнє прецедентне право було «трохи відсторонене від фактів у тому розумінні, що фактично після рішення маґістрата не було жодного подальшого адміністративного рішення» (пункт 120 доповіді Комісії). У Суді вона висловила таку саму точку зору, зазначивши, що стверджуване рішення міністра, на яке зроблено посилання в рішенні у справі Влемнікса, було «просто адміністративним заходом виконання» наказу маґістрата або, іншими словами, «суто технічною операцією». Ця точка зору видається правильною: вивчення матеріалів розгляду справ маґістратами показує, що насправді компетентні службовці прокуратури отримали інструкції маґістратів у Шарлерої, Намюрі та Брюсселі виконати їхні накази, і з цією метою вони «вимагали» від директорів установ у Вортелі та Меркспласі «прийняти» Де Вільда, Оомса та Версипа «до установи» без будь-якого подальшого «рішення» у справі (див. пункти 17, 24 і 29 вище). Безперечно, міністр може втрутитися, відповідно до Закону 1891 року, щоб зупинити виконання наказів про тримання під вартою. Проте на практиці міністр, як правило, не використовує ці повноваження. Не зробив він цього і в даних справах. Однак уповноважена особа Уряду стверджувала в Комісії, а потім і в Суді, що з того самого рішення у справі Дю Буа випливає, що накази маґістратів про тримання під вартою за бродяжництво фактично можна оскаржити в Державній раді. Вона додала, що справа Дю Буа вже перебувала у провадженні в цьому вищому адміністративному суді, коли було видано наказ про тримання заявників під вартою, і тому на той час існувала можливість скасування норми, встановленої у справі Влемнікса, і що з цієї причини заявники не мали права бути звільненими від обов'язку спробувати використати такий засіб правового захисту. 62. Суд не може погодитися з такою позицією. Суд постановляє — оскільки навіть немає необхідності розглядати питання, чи звернення до Державної ради могло б привести до задоволення скарг, — що, відповідно до усталеної юридичної думки, яка існувала в Бельгії до 7 червня 1967 року, звернення до Державної ради з метою оскарження наказів маґістратів вважалося неприйнятним. Так заявив сам Уряд при розгляді Державною радою справи Дю Буа. Не можна дорікати заявникам за те, що їхня поведінка у 1965 і 1966 роках відповідала точці зору, яку уповноважена особа Уряду і далі висловлювала на початку 1967 року на слуханнях у Комісії щодо прийнятності і яка у Бельгії на той час переважала. Більше того, коли стало відомим рішення у справі Дю Буа від 7 червня 1967 року, заявники не могли скористатися можливим засобом правового захисту, який воно відкривало, оскільки задовго до оголошення цього рішення сплив шістдесятиденний строк, встановлений статтею 4 Указу реґента від 23 серпня 1948 року, про провадження в адміністративному відділі Державної ради. Тому Суд вважає, що стосовно скарг про накази щодо затримання заява Уряду про їхню неприйнятність з причини недотримання норми вичерпання національних засобів правового захисту не є достатньо обґрунтованою. ІІ. ЩОДО СУТІ СПРАВ 63. Щодо суті даних справ, Уряд і Комісія в основному повторили на усних слуханнях заяви, які містяться у відповідних меморандумах. Уряд звертався до Суду з проханням: «Постановити, що ухвали і заходи, які є предметом заяв, поданих проти Бельгії Жаком Де Вільдом 17 червня 1966 року, Францом Оомсом 20 травня 1966 року та Едґаром Версипом 16 серпня 1966 року, не суперечать зобов'язанням Бельгії за Європейською конвенцією з прав людини». Зі свого боку, Комісія звернулася до Суду з проханням «вирішити»: 1. Чи юрисдикція, якою скористалися маґістрати при прийнятті рішень про віддання заявників у розпорядження держави на підставі бродяжництва, задовольняє вимоги Конвенції, зокрема пункт 4 статті 5; 2. Чи була порушена Конвенція, зокрема пункт 4 статті 5, тим фактом, що заявники не мали у своєму розпорядженні засобу правового захисту в суді, який у розумний строк після постановлення першого рішення про затримання міг розслідувати, чи було їхнє тримання під вартою усе ще законним, і наказати звільнити їх, якщо це вже було не так; 3. Чи була порушена Конвенція, зокрема стаття 7 і пункти 1 та 3 (b) і (c) статті 6, тим фактом, що заходи перевиховання бродяг за бельгійським законодавством на практиці, як стверджується, мають карний характер; 4. Чи була порушена Конвенція, зокрема стаття 4, тим фактом, що заявники підлягали примусовій праці під час перебування під вартою, який, як стверджується, не задовольняв статті 5; 5. Чи була порушена Конвенція, зокрема стаття 8, тим фактом, що кореспонденція заявників зазнавала цензури під час тримання їх під вартою». Із матеріалів справ випливає, що питання по суті виникають також за пунктами 1 і 3 статті 5, статті 3 і статті 13. А. Щодо «загального та попереднього зауваження» Уряду 64. У своїх меморандумах та усних заявах Уряд нагадав, що функція Суду — винести рішення у трьох конкретних справах, у яких було застосовано зазначене законодавство, а не ухвалювати рішення щодо абстрактної проблеми сумісності цього законодавства з Конвенцією; у зв'язку з цим Уряд процитував рішення у справі Де Бекера (De Becker) від 27 березня 1962 року (серія А, с. 26, у кінці). Виходячи з цієї передумови, Уряд наголосив, що заявники добровільно з'явилися в поліцію і що прийняття їх у Вортелі та Меркспласі було результатом «відкритого або прихованого» прохання з їхнього боку — відкритого для Версипа та Оомса, прихованого — для Де Вільда. Як стверджує Уряд, таке «добровільне з'явлення» навряд чи може становити «позбавлення волі» у значенні статті 5. З цього Уряд дійшов висновку, що Суду слід негайно відмовитися від будь-якої думки про недотримання вимог Конвенції як щодо «самого тримання під вартою», так і «умов тримання під вартою». 65. Ці арґументи не переконали Суд. Тимчасові страждання та бідність можуть змусити особу здатися в руки поліції для того, щоб бути під вартою. Це не обов'язково означає, що особа, яка звертається з таким проханням, перебуває у стані бродяжництва. Ще менше це означає, що така особа є професійним жебраком або що її бродяжництво є наслідком однієї з обставин — неробства, пияцтва чи аморальності, — які, відповідно до статті 13 Закону Бельгії 1891 року, мають наслідком суворіші умови тримання під вартою. Тією мірою, наскільки було враховано бажання заявників, це бажання жодним чином не може усунути або приховати обов'язковий, на відміну від договірного, характер оскаржуваних рішень; цей обов'язковий характер недвозначно розкривається в юридичних текстах (статті 8, 13, 15, 16 і 18 Закону 1891 року) та випливає з документів, що є у розпорядженні Суду. Зрештою, і це найголовніше, право на свободу є надто важливим у «демократичному суспільстві» у значенні Конвенції, щоб особа могла втратити захист Конвенції з єдиної причини, а саме — що вона сама здалася в руки поліції для того, щоб її тримали під вартою. Тримання під вартою може бути порушенням статті 5, навіть якщо особа, про яку йдеться, сама на це погодилася. Коли питання стосується громадського порядку у межах держав — членів Ради Європи, скрупульозний нагляд органів Конвенції за всіма заходами, що можуть порушити права та свободи, які вона ґарантує, необхідний у кожному випадку. Більше того, стаття 12 Закону 1891 року визнає необхідність такого нагляду на національному рівні: ця стаття зобов'язує маґістратів «встановлювати особу, вік, фізичний і розумовий стан, а також спосіб життя осіб, припроваджених у поліційний суд за бродяжництво». Той факт, що заявники «з'явилися добровільно», також жодним чином не звільняє Суд від обов'язку розглянути питання, чи було порушення Конвенції. В. Щодо стверджуваного порушення пункту 1 статті 5 66. Із протоколу випливає, що заявники стверджували, між іншим, наявність порушення пункту 1 статті 5 Конвенції; Уряд заперечив це твердження, і навіть Комісія не визнала його у своїй доповіді. Наскільки це стосується даних справ, пункт 1 статті 5 передбачає: «Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи інакше ніж відповідно до процедури, встановленої законом, і в таких випадках, як: ... е) законне затримання ... бродяг; ...» 67. Заявників тимчасово позбавив волі комісар поліції, до якого вони з'явилися, і впродовж двадцяти чотирьох годин, як обумовлено статтею 3 Закону від 1 травня 1849 року, він припровадив їх до маґістрата, який віддав їх у розпорядження органів влади (див. пункти 16, 17, 23, 24, 28 і 29 вище). Законність дій комісарів поліції не заперечувалася; оскільки зазначені особи з'явилися добровільно і сказали, що перебувають у стані бродяжництва, було цілком нормально, що їх привели до маґістрата для прийняття рішення. Більше того, цей захід мав суто попередній характер. Тримання під вартою було санкціоноване наказами маґістратів. Тому законність затримання трьох заявників слід оцінювати з огляду на ці накази. 68. Конвенція не містить визначення терміна «бродяга». Стаття 347 Кримінального кодексу Бельгії дає таке визначення: «Бродяги — це особи, які не мають постійного місця проживання, засобів до існування і постійного заняття або професії». За наявності цих трьох умов компетентні органи можуть видати наказ віддати зазначених осіб у розпорядження органів влади як бродяг. Процитоване визначення цілком узгоджується зі звичайним значенням терміна «бродяга», і Суд вважає, що особа, яка є бродягою за статтею 347, у принципі підпадає під випадок, передбачений пунктом 1 (е) статті 5 Конвенції. У даних справах відсутність постійного місця проживання чи будь-яких засобів до існування випливала не лише з добровільного з'явлення зазначених осіб у поліцію, а й з їхніх заяв, зроблених у той час: усі троє заявили, що не мають ніякої роботи (див. пункти 16, 23 і 28 вище). Що стосується сталого характеру безробіття, то маґістрати у Шарлерої, Намюрі та Брюсселі мали змогу з'ясувати це з інформації, яку вони мали про цих заявників. Більше того, про це свідчив той факт, що хоча заявники й мали намір працювати, проте вони явно не мали мінімальної кількості робочих днів, які необхідно відпрацювати протягом певного періоду, що, згідно з Королівським указом від 20 грудня 1963 року (статті 118 і наст.), дало б їм право отримувати допомогу у зв'язку з безробіттям. 69. Отже, оскільки вони були «бродягами», заявників могли, відповідно до пункту 1 (е) статті 5 Конвенції, взяти під варту — за розпорядженням компетентних органів та згідно з процедурою, встановленою бельгійським законодавством. У зв'язку з цим Суд зазначає, що ставлення до заявників було неоднаковим: Де Вільда віддали в розпорядження органів влади 19 квітня 1966 року на два роки, але звільнили 16 листопада 1966 року; Оомса віддали в розпорядження органів влади 21 грудня 1965 року на невизначений час і звільнили через рік, тобто зі спливом встановленого законом строку; Версипа віддали в розпорядження органів влади 4 листопада 1965 року на два роки і звільнили 10 серпня 1967 року, тобто через рік, дев'ять місяців і шість днів (див. пункти 17, 20, 24, 26, 29 і 31 вище). Як Суд уже зазначав, віддання особи в розпорядження органів влади на визначений строк відрізняється від віддання на невизначений строк не лише тому, що цей строк становить як мінімум два роки (стаття 13 Закону 1891 року), тимчасом як невизначений строк не може тривати довше ніж один рік (статті 16 і 18). У першому випадку строк заноситься у справу про судимості особи (див. пункт 36 вище), і така особа певною мірою обмежується у правоздатності щодо здійснення нею виборчого права (див. пункт 158 доповіді Комісії). У даних справах із наказів стосовно Де Вільда та Версипа не зрозуміло, яка з чотирьох умов, зазначених у статті 13, могла спонукати маґістратів до застосування цієї статті, а не статті 16, але вони посилаються на матеріали в адміністративній справі зазначених осіб. Справа Жака Де Вільда містила інформаційну довідку від 19 квітня 1966 року — тобто дня, коли він постав перед маґістратом у Шарлерої, — яка містила перелік різних судимостей та накази про його віддання в розпорядження органів влади (див. пункт 16 вище). Більше того, поліційний суд Брюсселя, коли перед ним постав Версип, мав у своєму розпорядженні документ Служби соціальної реабілітації, у якому його стан бродяжництва пояснювався неробством та пияцтвом (див. пункт 28 вище). 70. Тому Суд не вбачає ні порушень, ані свавілля у тому, що трьох заявників було віддано в розпорядження органів влади, і в нього немає причин вважати, що тримання під вартою, яке було результатом цього, є несумісним із пунктом 1 (е) статті 5 Конвенції. С. Щодо стверджуваного порушення пункту 3 статті 5 71. У Комісії заявники також стверджували, що було порушення пункту 3 статті 5, у якому говориться: «Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту с пункту 1..., має негайно постати перед суддею чи іншою службовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і має право на судовий розгляд упродовж розумного строку або на звільнення до початку судового розгляду...» Пункт 1 (с) статті 5, на який посилається процитований текст, стосується лише «законного арешту або затримання особи, здійснених з метою припровадження її до встановленого законом компетентного органу на підставі обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо є розумні підстави вважати за необхідне запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення»; оскільки просте бродяжництво не становить правопорушення у бельгійському законодавстві (див. пункт 34 вище), заявників було затримано та взято під варту не згідно з пунктом 1 (с) статті 5, так само, можна додати, як і не згідно з підпунктом (а) («після її засудження компетентним судом»), а насправді — відповідно до підпункту (е). Із цього Суд повинен дійти висновку — як це зробила Комісія, — що пункт 3 до них не застосовується. D. Щодо стверджуваного порушення пункту 4 статті 5 72. Комісія певною мірою прийняла арґументи заявників і висловила думку, що система, яка розглядається, не відповідає пункту 4 статті 5 Конвенції. Згідно з пунктом 4 статті 5, який застосовується, зокрема, до бродяг, затриманих згідно з пунктом 1 (е), «кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або затримання, має право на судовий розгляд, при якому суд без зволікання встановлює законність його затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним». 73. Хоча Суд не вважає, що ці справи несумісні з пунктом 1 статті 5 (див. пункти 67-70 вище), цей висновок не звільняє його від вирішення питання, чи було порушення пункту 4. Фактично, цей пункт є окремим положенням, і його дотримання не є результатом дотримання першого: «кожен, кого позбавлено свободи», законно або незаконно, має право на розгляд законності такого позбавлення свободи в суді; тому порушення може бути результатом або затримання, несумісного з пунктом 1, або відсутності судового розгляду, який задовольняє вимоги пункту 4, чи навіть обох одночасно. 1. Щодо наказів про тримання під вартою 74. Суд почав із розслідування того, чи умови, за яких Де Вільд, Оомс і Версип постали перед маґістратами, задовольняли їхнє право на судовий розгляд питання законності їхнього затримання. 75. Заявники трималися під вартою на виконання наказів маґістратів: їхній арешт поліцією був просто тимчасовою дією, і в ці три справи не втручався жоден інший орган (див. пункт 67 вище). Звідси постає перше запитання: чи вимагає пункт 4 статті 5, щоб справи розглядали два органи, тобто один, який видає наказ про тримання під вартою, і другий — орган з ознаками суду, який розглядає законність цього заходу за заявою зазначеної особи? Або, навпаки, чи досить того, що наказ про тримання під вартою видав орган, який має елементи, притаманні поняттю «суд» у значенні пункту 4 статті 5? 76. На перший погляд, формулювання пункту 4 статті 5 може спонукати до думки, що цей пункт ґарантує право заарештованого завжди вимагати, щоб законність попереднього рішення, яким його було позбавлено свободи, підлягала судовому розглядові. Проте у двох офіційних текстах не використовуються однакові терміни, оскільки англійський текст говорить про «судовий розгляд», а не про «апеляцію», «звернення до суду» або «засіб судового захисту» (порівняйте зі статтями 13 і 26). Крім того, зрозуміло, що мета пункту 4 статті 5 полягає у забезпеченні заарештованим або затриманим особам права на судовий нагляд за законністю заходу, якому їх тим самим піддано; слово «суд» («трибунал») стоїть в однині, а не в множині. Коли рішення про позбавлення свободи виносить адміністративний орган, немає сумніву в тому, що пункт 4 статті 5 зобов'язує Договірні держави надати затриманій особі право на звернення до суду; проте немає жодної вказівки, що цей порядок застосовується і в разі, коли рішення приймається судом при закритті провадження у справі. В останньому випадку вимога судового нагляду, про який ідеться у пункті 4 статті 5, поглинається рішенням; так буває, наприклад, коли вирок про ув'язнення виноситься «після засудження компетентним судом» (пункт 1 (а) статті 5 Конвенції). Отже, можна дійти висновку, що пункт 4 статті 5 виконується, коли арешт або затримання бродяги, обумовлені у пункті 1 (е), є результатом наказу «суду» в значенні пункту 4. Однак це є результатом мети і завдання статті 5, а також формулювання пункту 4 («судовий розгляд», фр. recours), тобто для того, щоб встановити такий «суд», відповідний орган має забезпечити основні процедурні ґарантії, які застосовуються у питаннях позбавлення свободи. Якщо провадження компетентного органу не надає таких ґарантій, держава зобов'язана надати зазначеній особі доступ до іншого органу, який забезпечує всі ґарантії судочинства. У підсумку, Суд вважає, що втручання одного органу задовольняє вимоги пункту 4 статті 5, але за умови, що процедура має судовий характер і надає причетній особі ґарантії, що відповідають даному виду позбавлення свободи. 77. Тому Суд з'ясував, чи мав маґістрат у даних справах характер «суду» в значенні пункту 4 статті 5 і, зокрема, чи користувалися заявники згадуваними вище ґарантіями, коли постали перед ним. Безперечно, з організаційної точки зору маґістрат є «судом»; фактично, це визнала Комісія. Маґістрат є незалежним як від виконавчої влади, так і від сторін у справі, і він користується ґарантіями, які надаються суддям статтями 99 і 100 Конституції Бельгії. Завдання, яке повинен виконати маґістрат щодо справ, які розглядаються, полягає у встановленні того, чи виконано встановлені законом умови, необхідні для «віддання у розпорядження органів влади», стосовно припровадженої до нього особи. Водночас поліційний суд обов'язково вирішує питання «законності» затримання, яке орган судового переслідування просить його санкціонувати. Проте Комісія наголосила, що у справах про бродяжництво маґістрат здійснює «адміністративну функцію» і тому не здійснює «судового нагляду», якого вимагає пункт 4 статті 5. Ця думка ґрунтується на прецедентному праві Касаційного суду і Державної ради (див. пункт 37 вище). Із цього Комісія дійшла висновку, що забезпечення судового процесу було суттєвою умовою. 78. Конвенція використовує слово «суд» (court, французьке tribunal) у кількох статтях. Отже, вона позначає один зі складових елементів ґарантії, яку надає особі зазначене положення (див., на додаток до пункту 4 статті 5, пункт 1 статті 2, пункт 1 (а) і (b) статті 5 і пункт 1 статті 6 (tribunal)). У всіх цих різних випадках він означає органи, які демонструють не лише спільні фундаментальні ознаки, найважливіша з яких — незалежність від виконавчої влади та від сторін у справі (див. рішення у справі Ньюмейстера (Neumeister) від 27 червня 1968 року, серія А, с. 44, п. 24), а й ґарантують судовий розгляд. Однак форми судового розгляду, якого вимагає Конвенція, не обов'язково мають бути ідентичними у кожному випадку, де потребується втручання суду. Для того щоб визначити, чи надає судовий процес адекватні ґарантії, слід брати до уваги конкретний характер обставин, за яких відбувається такий розгляд. Так, у справі Ньюмейстера Суд вирішив, що компетентні суди залишалися «судами», незважаючи на відсутність рівності сил між обвинуваченням і особою, яка зверталася з проханням про тимчасове звільнення (там само); незважаючи на це, в іншому контексті та, наприклад, в іншій ситуації, яка також реґулюється пунктом 4 статті 5, висновок Суду може бути іншим. 79. Отже, обов'язок Суду — визначити, чи провадження у поліційних судах Шарлероя, Намюра і Брюсселя задовольняли вимоги пункту 4 статті 5, які випливають із тлумачення, наведеного вище. Позбавлення свободи, оскаржуване Де Вільдом, Оомсом і Версипом, схоже на позбавлення волі кримінальним судом. Тому застосована процедура не повинна була надавати ґарантії явно гірші, ніж ґарантії, що існують у кримінальних справах у державах — членах Ради Європи. Згідно з бельгійським законодавством, кожну особу, що перебуває у стані бродяжництва, затримують і припроваджують — як правило, протягом двадцяти чотирьох годин — до поліційного суду (стаття 8 Закону 1891 року і стаття 3 Закону від 1 травня 1849 року). Щодо допиту цієї особи Закон 1891 року обмежується вказівкою статті 12 про те, що маґістрат встановлює особу, вік, фізичний і розумовий стан, а також спосіб життя приведеної до нього особи. Єдине відповідне положення стосовно права на захист міститься у статті 3 Закону від 1 травня 1849 року, у якій говориться, що заінтересованій особі на її прохання надається триденне відстрочення. Згідно з інформацією Уряду, Кримінально-процесуальний кодекс не застосовується до затримання бродяг. На процедурі, про яку йдеться, позначився адміністративний характер рішення, яке мало бути винесене. Вона не забезпечує ґарантій, співставних з ґарантіями щодо тримання під вартою у кримінальних справах, попри той факт, що тримання під вартою бродяг значно подібний до нього з будь-якого погляду. Важко зрозуміти, чому особи, затримані за бродяжництво, мають вдовольнятися такою спрощеною процедурою: особи, яким можуть бути присуджені коротші строки покарання, ніж строки, передбачені статтею 13 і навіть статтею 16 Закону 1891 року — включно з особами, яких переслідують за вчинення злочину за статтями 342-344 Кримінального кодексу (бродяжництво з обтяжувальними обставинами), — користуються широкими ґарантіями, що забезпечуються відповідно до Кримінально-процесуального кодексу. Це провадження, безперечно, має деякі ознаки судового розгляду — такі, як проведення слухання і публічне винесення рішення, — але цих ознак недостатньо для того, щоб надати маґістрату характеру «суду» в значенні пункту 4 статті 5, якщо брати до уваги серйозність того, щу поставлено на карту, а саме — тривале позбавлення волі, що супроводжується всілякими ганебними наслідками. Тому це провадження саме по собі не задовольняє вимог пункту 4 статті 5, і Комісія правильно вважала, що заявникам мав бути наданий доступний засіб судового захисту. Однак Суд уже постановив, що Де Вільд, Оомс і Версип не мали доступу ні до вищого суду, ні, хоча б на практиці, до Державної ради (див. пункти 37-62 вище). 80. Тому Суд доходить висновку, що у питанні, яке зараз розглядається, було допущено порушення пункту 4 статті 5 у тому, що троє заявників не скористалися ґарантіями, які містяться у цьому пункті. 2. Щодо відхилення клопотань про звільнення, адресованих заявниками до адміністративних органів 81. На думку заявників, було допущено порушення пункту 4 статті 5 не лише через умови, за яких маґістрат видав наказ про їхнє тримання під вартою, а й тому, що у відповідь на свої клопотання про звільнення вони дістали відмову. 82. Суд постановляє, що заявники, безперечно, могли подати апеляцію до Державної ради і що ця апеляція була б ефективною, оскільки міністр юстиції порушив Закон 1891 року, відмовивши їм у звільненні. Однак жоден з них не заявляє, що перебуває в такій ситуації, коли Закон вимагає припинення тримання під вартою. Насправді Де Вільда і Версипа звільнили до спливу дворічного строку, встановленого маґістратом (стаття 13 Закону 1891 року; пункти 17, 20, 29, 31 (у кінці) та 40 вище); Оомса було звільнено зі спливом встановленого законом строку в один рік, і раніше цього часу його заощадження на життя після звільнення не досягли встановленої суми (статті 16, 17 і 18, перший пункт, Закону 1891 року; пункти 24, 26 (у кінці) та 40 вище). Заявники також могли доводити в Державній раді — як вони це робили в Комісії, хоча не дуже точно (див. пункт 48 доповіді), — що тримання їх під вартою у будь-якому разі було порушенням пункту 1 статті 5 Конвенції, зокрема тому, що у зв'язку з подальшими обставинами вони втратили ознаки бродяг. Фактично, стаття 5 Конвенції прямо застосовується у бельгійській системі права, тому її порушення можна було оскаржити в Державній раді, і не можна стверджувати a priori, що Державна рада не вирішила б питання без зволікань. 83. З іншого боку, клопотання заявників передбачали, що міністр юстиції використає дискреційні повноваження, надані йому Законом 1891 року (статті 15 і 18), для вирішення питання — з огляду на обставини, на які посилається заінтересована сторона, або іншу відповідну інформацію, — чи слід звільнити затриманого бродягу раніше встановленого законом строку або строку, встановленого рішенням маґістрата. Хоч би який захід було вжито після цього, він абсолютно не потрапляє у сферу застосування положення пункту 4 статті 5 Конвенції. Фактично, це положення вимагає здійснення нагляду лише щодо законності затримання або продовження тримання під вартою. 84. Тому Суд не вважає, що було якесь порушення пункту 4 статті 5 у розглянутому питанні. E. Щодо стверджуваного порушення статей 6 і 7 85. Як Комісія, так і Уряд стверджують, що статті 6 і 7, на які посилаються заявники, не застосовуються. 86. Суд дійшов висновку, що під час розгляду справ маґістратами до заявників не ставилися відповідно до вимог пункту 4 статті 5 (див. пункти 74 і 80 вище). Цей висновок позбавляє необхідності розглядати питання, чи застосовувалася стаття 6 у даній справі, і якщо так, то чи було її дотримано. 87. Що ж до статті 7, то цілком очевидно, що вона не застосовується до цієї справи. Просте бродяжництво не є «злочином» за бельгійським законодавством, і маґістрат не визнав заявників «винними» і не призначив їм жодного «покарання» (див., mutatis mutandis, рішення у справі Лолесса від 1 липня 1961 року, серія А, с. 54, пункт 19). F. Щодо стверджуваного порушення статті 4 88. Відповідно до статті 4 Конвенції, «1) ... 2) Ніхто не може бути присилуваний виконувати примусову чи обов'язкову працю. 3) Для цілей цієї статті значення терміна «примусова чи обов'язкова праця» не поширюється на: а) будь-яку роботу, виконання якої звичайно вимагається під час тримання під вартою, призначеного згідно з положеннями статті 5 (...); ...» На думку Комісії, для роботи, яку заявників примушували виконувати, не було підстав відповідно до статті 4, оскільки, вважає Комісія, було порушення пункту 4 статті 5. 89. У цих справах Суд також виявив порушення прав, ґарантованих пунктом 4 статті 5 (див. пункти 74-80 вище), але, на його думку, з цього не випливає порушення статті 4. Фактично він вважає, що пункт 3 (а) статті 4 дозволяє роботу, яка звичайно вимагається від осіб, позбавлених свободи відповідно до пункту 1 (е) статті 5. Більше того, на основі наданої йому інформації Суд дійшов висновку, що не було порушення пункту 1 (е) статті 5 стосовно до Де Вільда, Оомса та Версипа (див. пункти 67-70). 90. Крім того, обов'язок працювати, покладений на цих трьох заявників, не перевищував «звичайних» меж у значенні пункту 3 (а) статі 4 Конвенції, тому що мета цього обов'язку полягала в їхньому перевихованні, а сам він ґрунтувався на загальній нормі статті 6 Закону 1891 року, еквіваленти якої існують у деяких державах — членах Ради Європи (див. пункт 38 вище і додатки IV та V до доповіді Комісії). Тому бельгійські органи влади не порушили вимог статті 4. G. Щодо стверджуваного порушення статті 8 91. Під час тримання заявників під вартою їхня кореспонденція зазнавала певного контролю. На думку Комісії, це призвело до порушення статті 8, з одного боку, тому, що тримання заявників під вартою було незаконним через недодержання пункту 4 статті 5, а з іншого боку, через те, що, навіть якби воно було законним, звичайне тримання під вартою за бродяжництво не може мати наслідком обмеження свободи кореспонденції, яке дозволяється у кримінальних справах. 92. Щодо першого арґументу, Суд нагадує, mutatis mutandis, пояснення, наведені у пункті 89 вище, стосовно примусової праці. 93. Щодо другого арґументу, Суд нагадує, що у статті 8 Конвенції говориться: «1. Кожен має право на повагу до його приватного і сімейного життя, до житла і до таємниці кореспонденції. 2. Органи державної влади не можуть втручатися у здійснення цього права інакше ніж згідно із законом і коли це необхідно в демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб». Суд вважає, що контроль за кореспонденцією, який, безперечно, становить «втручання державного органу у здійснення права», закріпленого у пункті 1 статті 8, здійснювався «відповідно до закону» — у значенні пункту 2, — як сказано у статтях 20-23 Королівського указу від 21 травня 1965 року, якщо його тлумачити разом зі статтею 95. Далі він зауважує, що, в контексті наданої йому інформації, компетентні бельгійські органи влади у даних справах не переступили межу свободи оцінки, яку пункт 2 статті 8 Конвенції надає Договірним державам: навіть у випадку осіб, затриманих за бродяжництво, ці органи мали достатні причини вважати, що було «необхідним» встановити обмеження з метою запобігання заворушенням або злочинам, для захисту здоров'я або моралі та з метою захисту прав і свобод інших осіб. Ці обмеження жодного разу не застосовувалися в довгій низці випадків, наведених у статті 24 Королівського указу від 21 травня 1965 року. Не застосовувалися вони й щодо листування заявників із Комісією (див. пункт 39 вище). І, нарешті, ніщо не вказує на будь-які прояви дискримінації або зловживання владою на шкоду заявникам (статті 14 і 18 Конвенції). Н. Щодо стверджуваного порушення статті 3 94. Де Вільд і Версип скаржилися на дисциплінарні покарання, застосовані до них за відмову працювати, але Комісія не вважала, що ці покарання були порушенням статті 3. Беручи до уваги надані йому факти, Суд також не виявив, навіть з формального погляду, жодного натяку на порушення цього тексту. I. Щодо стверджуваного порушення статті 13 95. Заявники, посилаючись на статтю 13 Конвенції, стверджували, що в них не було «ефективного засобу правового захисту в національному органі», для того щоб дістати захист прав, ґарантованих статтями 5, 3, 4, 6, 7 і 8. Суд уже визнав, що до заявників поставилися усупереч вимогам пункту 4 статті 5 (див. пункти 74-80 вище); у зв'язку з цим Суд не вважає за необхідне розглядати, чи було порушення статті 13. Що стосується інших скарг заявників, то Суд обмежується своїм висновком про те, що статті з 3 по 8 Конвенції мають пряме застосування в бельгійському праві. Тому, якщо заявники вважали, що зазначені адміністративні рішення порушили права, ґарантовані цими статтями, вони могли оскаржити їх у Державній раді.
І. Щодо питань юрисдикції та прийнятності, порушених у цих справах 1. Постановляє дванадцятьма голосами проти чотирьох, що Суд має юрисдикцію розглядати порушені в цих справах питання щодо невичерпання національних засобів правового захисту та щодо зволікання. 2. Постановляє одноголосно, що Уряд не позбавляється права посилатися на норму вичерпання національних засобів правового захисту стосовно наказів маґістратів у Шарлерої, Намюрі та Брюсселі. 3. Постановляє одноголосно, що Уряд позбавляється права стверджувати про несвоєчасне подання Версипом заяви. 4. Постановляє одноголосно, що Уряд позбавляється права посилатися на норму вичерпання національних засобів правового захисту стосовно рішень міністра юстиції про відхилення клопотань трьох заявників про звільнення. 5. Оголошує одноголосно, що заява Уряду про невичерпання національних засобів правового захисту щодо скарг, пов'язаних із наказами про тримання під вартою, є недостатньо обґрунтованою. 6. Стверджує одноголосно, що Суд має юрисдикцію вирішувати дані справи по суті. ІІ. Щодо суті справ 1. Постановляє одноголосно, що «добровільного з'явлення» заявників недостатньо для того, щоб довести відсутність будь-якого порушення Конвенції. 2. Постановляє одноголосно, що не було порушення пункту 1 статті 5. 3. Постановляє одноголосно, що пункт 3 статті 5 не застосовується у даних справах. 4. Постановляє дев'ятьма голосами проти семи, що було порушення пункту 4 статті 5 у тому, що заявники не мали доступного їм засобу правового захисту проти рішень про тримання їх під вартою. 5. Постановляє п'ятнадцятьма голосами проти одного, що не було порушення пункту 4 статті 5 у тому, що клопотання заявників про звільнення, адресовані адміністративним органам, було відхилено. 6. Постановляє одноголосно, що немає необхідності висловлювати думку щодо стверджуваного порушення статті 6. 7. Постановляє одноголосно, що стаття 7 не застосовується у даних справах. 8. Постановляє одноголосно, що не було порушення статті 4. 9. Постановляє п'ятнадцятьма голосами проти одного, що не було порушення статті 8. 10. Постановляє одноголосно, що не було порушення статті 3. 11. Постановляє одноголосно, що немає необхідності висловлювати думку щодо стверджуваного порушення статті 13 стосовно питання, зазначеного у пункті ІІ-4 вище. 12. Постановляє одноголосно, що не було порушення статті 13 стосовно інших скарг заявників. 13. Залишає за заявниками право принагідно подати заяву про справедливу сатисфакцію у зв'язку з питанням, зазначеним у пункті ІІ-4 вище. Учинено французькою та англійською мовами, французький текст є автентичним, у Палаці прав людини, Страсбурґ, цього вісімнадцятого дня червня одна тисяча дев'ятсот сімдесят першого року. Голова Секретар Відповідно до пункту 2 статті 51 Конвенції та пункту 2 правила 50 Реґламенту Суду, до цього рішення додаються такі окремі думки: — думка суддів Росса та Сіґурйонссона; — думка судді Білджа; — думка судді Уолда; — думка судді Зек'я; — думка суддів Балладоре Пальєрі та Вердросса; — думка суддів Гольмбека, Роденбурґа, Росса, Фавра і Білджа. Парафовано: Г. У. Парафовано: М.-А. Е. СПІЛЬНА ОКРЕМА ДУМКА Відповідно до статті 26 Конвенції, Комісія не може розглядати заяву, адресовану Генеральному секретареві Ради Європи (стаття 25), до того як було вичерпано всі національні засоби правового захисту. Відповідно до пункту 3 статті 27, Комісія повинна відхилити будь-яку подану їй заяву, яку вона вважає неприйнятною за статтею 26. Відповідно до статті 28, якщо Комісія приймає адресовану їй заяву, вона повинна розглянути цю заяву з метою встановлення фактів і надати себе у розпорядження заінтересованих сторін з метою забезпечення дружнього вреґулювання справи на основі поваги до прав людини. Відповідно до статті 31, якщо вирішити питання не вдається, Комісія складає доповідь щодо фактів і висловлює свою думку про те, чи розкривають встановлені факти порушення відповідною державою її зобов'язань за Конвенцією, і ця доповідь передається до Комітету міністрів. Відповідно до статті 32, якщо це питання не подається до Суду, згідно зі статтею 48, протягом трьох місяців з дати передання доповіді Комісії до Комітету міністрів, Комітет міністрів більшістю у дві третини голосів вирішує, чи було порушення Конвенції. Відповідно до статті 45, «Юрисдикція Суду поширюється на всі питання, які стосуються тлумачення і застосування цієї Конвенції і які Високі Договірні Сторони або Комісія передають йому на розгляд відповідно до статті 48». Термін «питання» означає факти, встановлені Комісією в її доповіді. «Питання» не існує, доки доповідь Комісії не буде передано до Комітету міністрів. Комісія у своїй доповіді, яка передається до Комітету міністрів, встановлює факти і висловлює думку про те, чи розкривають встановлені факти порушення відповідною державою її зобов'язань за Конвенцією. Якщо питання не подається на розгляд Суду відповідно до статті 48, Комітет міністрів вирішує, чи було порушення Конвенції. Якщо «питання» подається на розгляд Суду, його юрисдикція полягає у тлумаченні Конвенції та застосуванні її до всіх «питань», тобто до всіх фактів, викладених Комісією в доповіді, та у винесенні остаточного рішення (стаття 52) щодо того, чи розкривають ці факти порушення відповідною державою її обов'язків (зобов'язань: стаття 19) за Конвенцією. Остаточним рішенням може бути лише рішення по суті «питання», тобто чи розкривають встановлені Комісією факти порушення Конвенції. Прийнятність або неприйнятність заяви є попереднім (процесуальним) питанням, на яке поширюються «повноваження» Комісії (пункт 4 статті 25). Питання про те, чи розкривають факти, встановлені у доповіді Комісії, порушення відповідною державою її зобов'язань за Конвенцією, належить до юрисдикції Суду, а якщо питання не подано на розгляд Суду, то воно належить до юрисдикції Комітету міністрів. З погляду чистої логіки, прийнятність або неприйнятність заяви — це єдине та неподільне питання. Комісія або має юрисдикцію, або вона її не має. Було б нелогічно, якби Комісія мала виключну юрисдикцію, коли вона відхиляє заяву, але не мала виключної юрисдикції, коли вона приймає заяву, у разі чого юрисдикція Суду (або юрисдикція Комітету міністрів, якщо питання не подано на розгляд Суду) також охоплює попереднє (процесуальне) питання про те, чи правильно Комісія тлумачила і застосувала статтю 27 Конвенції, прийнявши цю заяву. Відповідно до Протоколу № 3 до Конвенції, статтю 29 з Конвенції виключено і додано таке положення: «Після того як Комісія прийняла заяву, подану відповідно до статті 25, вона, незважаючи на це, може одностайним рішенням відхилити цю заяву, якщо під час розгляду вона встановила наявність однієї з підстав для відхилення заяви, передбачених у статті 27. У цьому випадку ухвала доводиться до відома сторін». Відповідно до цього положення, Комісія у будь-який час може повернутися до попереднього (процесуального) питання прийнятності або неприйнятності поданої заяви і відхилити цю заяву одностайною ухвалою, якщо вона встановить наявність однієї з підстав для неприйнятності, передбачених статтею 27. Повноваження Комісії поновлювати у будь-який час розгляд питання щодо прийнятності заяви доводить, що вона має виключну юрисдикцію у цьому питанні і що, крім випадку, коли винесено одностайну ухвалу про відхилення поданої заяви, Суд не має юрисдикції розглядати це попереднє питання. Отже, внаслідок того, що Суд позбавляється необхідності розглядати питання, не пов'язані з фактами, встановленими в доповіді Комісії, заощаджується час і зберігається престиж Суду. Договірні Сторони включили статтю 26 для того, щоб було урочисто проголошено: Конвенція не відступає від того загальновизнаного принципу, що не може бути доступу до міжнародного органу, доки не вичерпано всіх національних засобів правового захисту. Можна було сподіватися, що санкцію буде включено до тієї самої статті 26. Можна було навіть сподіватися, що нічого не буде сказано з цього приводу. Навпаки — санкцію було включено до статті 27 як одну з підстав неприйнятності. Слова «Комісія відхиляє» означають те саме, що й слова «Комісія схильна вважати», «Комісія вважає». ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ БІЛДЖА Я не поділяю думки, висловленої у рішенні, стосовно юрисдикції Суду щодо розгляду заяв про невичерпання національних засобів правового захисту. У пунктах 47-49 рішення, посилаючись на статтю 45, надає юрисдикції Суду широкий діапазон, який не відповідає ні текстові, ні меті та завданню Конвенції. Справді, відповідно до статті 45, «Юрисдикція Суду поширюється на всі питання, які стосуються тлумачення і застосування цієї Конвенції і які Високі Договірні Сторони або Комісія передають йому на розгляд відповідно до статті 48», але Суд тлумачить цей текст ширше. Одним із трьох елементів юрисдикції Суду, передбачених у цій статті, є слово «питання» (фр. «affaires», англ. «cases»). Покладаючись на англійську версію пункту 1 статті 46, Суд тлумачить це слово як «усі питання». Але, на мою думку, при тлумаченні тексту, що є автентичним обома мовами, не можна віддавати перевагу одній мові: потрібно знайти значення, яке найкращим чином узгоджує два тексти, беручи до уваги мету і завдання Конвенції. У різних статтях Конвенції французький текст постійно використовує слово «affaire», тимчасом як англійський текст виражає те саме поняття словами «question», «cases» і «matters». З цього погляду англійська версія не є текстом, який має уніфіковану термінологію і на який можна покладатися. Текст статті 45 не дає певних вказівок, які б роз'яснювали значення слова «affaires». Тому слід звернутися до джерела юрисдикції Суду для того, щоб гармонізувати процитовані слова і знайти їхнє спільне значення. Відповідно до статей 31 і 32, те, що подається Комісією як «affaire» («cases») на розгляд Комітету міністрів або Суду, є питанням про те, чи було порушення Конвенції. Тому слово «affaire» слід тлумачити у цьому значенні. Значення слова «affaire» також підтверджується загальним планом Конвенції. Статтею 19 Конвенція встановлює два органи, Комісію та Суд, для забезпечення додержання прав людини. З цією метою Комісія та Суд визначили свої повноваження. Комісія має компетенцію приймати заяви та перевіряти їхню прийнятність. Суд має юрисдикцію вирішувати, чи було порушення Конвенції. Саме у цій сфері Суд користується повною юрисдикцією. Мета Конвенції полягає у тому, щоб забезпечувати додержання прав людини. Для її досягнення Суд повинен якнайшвидше приймати рішення і не допускати нерозумної тривалості розгляду справи. Шляхом широкого тлумачення статті 45 Конвенції рішенням Суду була встановлена система нагляду Судом за винесенням Комісією ухвал щодо прийнятності. Величезна втрата часу і зусиль буде у справах, у яких Суд постановить, як правило, через чотири-п'ять років після винесення ухвали щодо прийнятності заяв, що статтю 26 не було виконано. Якщо існує юрисдикція здійснювати нагляд за винесенням ухвал щодо прийнятності, цю юрисдикцію слід здійснювати на першій стадії процесу. Такий нагляд не обумовлений Конвенцією, тому що його залишено в компетенції Комісії. Я згоден з рішенням, коли у пункті 50 говориться, що «норма вичерпання національних засобів правового захисту, яка позбавляє держави необхідності нести відповідальність перед міжнародним органом за свої дії до того, як вони дістануть можливість виправити становище через свою правову систему, також є одним із загальновизнаних принципів міжнародного права, на який стаття 26 робить спеціальне посилання». Проте я не згоден з рішенням, коли робиться висновок про наглядову юрисдикцію Суду. Насправді норма вичерпання національних засобів правового захисту не має стосунку до внутрішньої організації певного юрисдикційного міжнародного органу. Як зазначено вище, Конвенція встановила два органи для забезпечення додержання прав людини. Мета зазначеної норми досягається, якщо її дотримується один з цих органів, передусім орган, якому доручено завдання перевіряти виконання умов прийнятності. Тим більше, що, відповідно до пункту 3 статті 27, умова вичерпання національних засобів правового захисту є попереднім питанням, яке, по суті, стосується прийнятності заяви. Питання про те, чи виконано цю умову, вирішує Комісія. Якщо питання щодо вичерпання національних засобів правового захисту поставлене перед Комісією і остання його вирішила, вимоги норми щодо вичерпання національних засобів правового захисту цілком задовольняються з погляду міжнародного права. Крім того, у пункті 51 рішення говориться, що, «згідно з цією статтею [27], Комісія здійснює відсіювання заяв, тобто приймає або не приймає їх. Її ухвали про відхилення заяв, які вона вважає неприйнятними, не підлягають апеляції, так само як і рішення про прийняття заяв; такі рішення приймаються цілком незалежно». Проте, говориться далі, рішення Комісії про прийняття заяви «не є обов'язковим для Суду, так само як не є обов'язковою для нього думка, висловлена Комісією». Я не можу прийняти цю логіку. Насамперед, ухвала щодо прийнятності, винесена Комісією, і думка, висловлена нею щодо суті справи, мають різний характер. Сам характер думки нікого не зобов'язує. Немає потреби цитувати її поряд з ухвалою щодо прийнятності з метою навести арґумент проти останньої. Відповідно до статей 25 і 27, винесення ухвали щодо прийнятності заяви належить до компетенції Комісії. При здійсненні цього повноваження Комісія перевіряє додержання умов прийнятності. Під час перевірки вона бере до уваги умову, встановлену в статті 26. Ця стаття адресована Комісії, а не Суду, про що говорить сам текст. Це — частина сфери діяльності Комісії. З іншого боку, безпідставно говорити, що рішення про відхилення є обов'язковим для Суду, а ухвала про прийнятність — ні, оскільки два аспекти тієї самої юрисдикції не можна розділити. Вирішивши інакше, Суд відкрив шлях, який, на мій погляд, не відповідає принципам правильного відправлення правосуддя. З причин, викладених вище, вважаю, що в Суду немає юрисдикції розглядати заяви про невичерпання національних засобів правового захисту. ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ УОЛДА Щодо юрисдикції Я дійшов висновку, що в Суду немає юрисдикції щодо питання прийнятності. Стосовно індивідуальних заяв завдання Комісії полягає у відсіюванні та перевірці. Існували побоювання, що надходитиме надто багато необґрунтованих заяв. На ранній стадії необхідно було відбирати заяви, які мали розглядатися європейськими наглядовими інститутами. Підготовча робота показує, що всі умови прийнятності — вичерпання засобів правового захисту, сумісність із положеннями Конвенції, а також, щоб заяви не були явно необґрунтованими, — розглядалися з тієї самої позиції, а саме — запобігти надто великій кількості справ. Повну відповідальність щодо питання прийнятності — включно також із вичерпанням національних засобів правового захисту — було покладено на Комісію. Держави-члени, видається, були цілком задоволені, що ця функція є завданням Комісії і самої тільки Комісії. Суд не є апеляційним судом по відношенню до Комісії. Комісія, відповідно до статті 19, забезпечує додержання зобов'язань, узятих на себе Договірними державами. Суд має той самий обов'язок. Але це завдання розподілене між цими двома органами. Більшість Суду визнає, що «... Комісія приймає або не приймає заяви. Її ухвали про відхилення заяв, які вона вважає неприйнятними, не підлягають апеляції, так само як і рішення про прийняття заяв; такі рішення приймаються цілком незалежно...» Але якщо це так, то як може Суд шляхом «тлумачення або застосування» статті 26 скасувати остаточне рішення Комісії, у якому говориться, що всі національні засоби правового захисту вичерпано? Більшість стверджує, що, оскільки юрисдикція Суду, відповідно до статті 45, поширюється на «всі питання, що стосуються тлумачення та застосування ..., які передаються йому на розгляд Високими Договірними Сторонами або Комісією», то «неможливо уявити, яким чином питання стосовно тлумачення та застосування статті 26 ... можуть не підпадати під його юрисдикцію». Але юрисдикція Суду обмежується справами, переданими йому на розгляд Комісією або державою. Питання щодо вичерпання національних засобів правового захисту не є частиною справи — оскільки його вже остаточно вирішила Комісія, здійснюючи судову функцію, — яка не підлягає апеляції. Тому тлумачення і застосування статті 26 не підпадають під юрисдикцію Суду. Суд має компетенцію вирішувати питання в межах своєї юрисдикції, але він не має компетенції приймати рішення щодо юрисдикції Комісії. Ухвала про неприйнятність, винесена на тій підставі, що місцеві засоби правового захисту не вичерпано, є остаточним судовим рішенням. Заява особи далі не розглядається. З цього погляду юрисдикція Комісії є абсолютною і не підлягає будь-якому втручанню Суду, хоч ухвала завжди залежатиме від тлумачення та застосування статті 26. Але ситуація залишається такою самою, коли Комісія постановляє, що заява є прийнятною на підставі вичерпання національних засобів правового захисту. Це також остаточне судове рішення. Договірні держави повинні приймати неґативну ухвалу Комісії; чому вони повинні мати право оскаржувати позитивне рішення? В обох випадках Комісія здійснює ідентичну юрисдикцію. Особа має підкоритися ухвалі про неприйнятність. Інша ухвала дає їй виправдані сподівання, що її скаргу розглянуть європейські міжнародні органи. Якщо, незважаючи на це, Суд здійснює власну юрисдикцію щодо прийнятності і постановляє інше рішення, ніж ухвала Комісії, нерівність між заявником і державою на процесі в Суді збільшиться, що лише завдасть шкоди ідеї прав людини. Положення статей 28-31 вочевидь показують, що Конвенція передбачає, щоб Договірні держави також підкорялися ухвалі щодо прийнятності. Після винесення ухвали про те, що заява, повністю або частково, є прийнятною, Комісія діє негайно. Немає засобів, за допомогою яких ухвалу про вичерпання всіх національних засобів правового захисту міг би контролювати або розглядати будь-який інший орган. Звідси, подальша робота Комісії із заявою цілком відповідає Конвенції, тобто Комісія приймає заяву (стаття 28), зобов'язується встановити факти, перевірити заяву і провести — якщо необхідно — розслідування. Вона намагається досягти дружнього вреґулювання, а якщо цього зробити не вдається, Комісія складає доповідь стосовно фактів і висловлює свою думку «щодо того, чи встановлені факти розкривають порушення причетною державою її зобов'язань за Конвенцією». Комісія здійснює ретельну, активну і велику за обсягом роботу — і нам подається доповідь, підготовлена у повній юридичній відповідності до положення Конвенції, внаслідок чого, згідно зі статтею 44, Комісія — так само як і держава — має «право подати питання на розгляд Суду». Коли Комісія або держава здійснює це право і вирішує подати питання на розгляд Суду, Суд не може відмовитися від його розгляду або вирішити, що він не буде займатися справою по суті. Щодо вичерпання національних засобів правового захисту слід зазначити, що Комісія реґулярно, на кількох засіданнях, докладно обговорює питання прийнятності, оскільки в разі його неґативного вирішення неможливо належним чином подати питання на розгляд Суду. Держава може легко відмовитися від будь-яких заперечень щодо вичерпання засобів правового захисту. Крім того, держава має можливість змінити своє рішення за той час, поки заява перебуває на розгляді Комісії і детально обговорюється питання вичерпання національних засобів правового захисту. Така ситуація зазвичай буває з кожною заявою, яку розглядає Комісія. За цих обставин видається безпідставною ситуація, коли держава має право на подальше обговорення питання місцевих засобів правового захисту в Суді. У зв'язку з цим немає сенсу говорити про норму вичерпання як про таку, що визначає межі «відповідальності Договірних держав за порушення, в яких їх обвинувачують, перед органами Конвенції», і що «Суд повинен забезпечувати (її) додержання ... так само, як особистих прав і свобод...» Що стосується інтересів держави щодо вичерпання засобів правового захисту, то держава має всі можливості подбати про них раніше від Комісії, яка також захищає ці інтереси. У статтях 44, 45 і 48 йдеться про «питання», подані на розгляд Суду Комісією або державою. Юрисдикцію Суду, як зазначено вище, стаття 45 визначає як таку, що поширюється на всі питання, які Комісія — або держава — передала на розгляд Суду. Можна запитати, що в Конвенції мається на увазі під словом «питання». Відповідь проста. Питання — це «доповідь про факти» і висновок Комісії стосовно того, «чи свідчать встановлені факти про порушення відповідною державою своїх зобов'язань за Конвенцією» (стаття 31). Саме стосовно цієї доповіді Суд має юрисдикцію тлумачити і застосовувати Конвенцію. Іншими словами, Суд розглядає питання по суті — ні більше, ні менше! Доповідь передається Комітетові міністрів (пункт 2 статті 31), і, якщо справа не подається на розгляд Суду, міністри ухвалюють рішення. Комітет міністрів має компетенцію «вирішувати ... чи було порушення Конвенції» (пункт 1 статті 32), Суд має юрисдикцію розглядати «питання, які стосуються тлумачення і застосування Конвенції» (стаття 45). Але фактично між компетенцією Комітету міністрів і компетенцією Суду немає різниці. Загалом зрозуміло, що міністри не розглядають питання щодо прийнятності, вони лише вирішують, чи було порушення. Але хіба це не ті самі повноваження, які здійснює Суд? Міністри звичайно «тлумачать і застосовують» Конвенцію так само, як і Суд. Той факт, що міністри не розглядають питання щодо прийнятності, підтверджує точку зору, що Суд також не має цієї компетенції. Міністри і Суд доповнюють одне одного. Немає причин вважати, що їхня юрисдикція щодо вичерпання національних засобів правового захисту може різнитися. Нарешті, якщо Суд бере на себе юрисдикцію щодо прийнятності, наслідком буде те, що доповідь Комісії не повинен розглядати жодний відповідальний орган і що не може бути прийняте жодне остаточне рішення, незалежно від того, було порушення чи ні. І це попри той факт, що доповідь може містити зважену думку членів Комісії про наявність серйозних порушень Конвенції. Цей результат справді шкідливий для ідеї прав людини і не відповідає здоровому глуздові. Щодо стверджуваного порушення пункту 1 статті 5 З цього питання моя думка збігається з висновками Суду. Проте досить сказати, що я повністю згоден з думкою Комісії щодо пункту 1 (е) статті 5 (пункт 186 доповіді Комісії). Суд або Комісія не повинні вирішувати, чи правильно було застосовано муніципальне законодавство, досить того, що процедура, приписана муніципальним законодавством, застосована правильно. Щодо стверджуваного порушення пункту 4 статті 5 Тут моя думка збігається з висновком Суду, але я не можу приєднатися до арґументів Суду щодо питання, чи вимагає пункт 4 статті 5 розгляду справи двома органами. Логіка Суду щодо тексту Конвенції, а також заява Суду, що вимога нагляду, про який ідеться у пункті 4 статті 5, поглинається рішенням маґістрата, на мою думку, є неадекватними у тому, що позбавлена свободи особа має право, навіть на пізнішій стадії, порушити судовий процес. Думки Комісії розійшлися. Однак, на мій погляд, Європейському суду немає потреби вирішувати це питання. Із таким застереженням я погоджуюся з висновком Суду з цього питання. Щодо стверджуваного порушення статті 4 З цього приводу моя думка також збігається з висновками Суду, але я вважаю, що робота, яку примушували виконувати бродяг, Де Вільда, Оомса та Версипа, була неминучим наслідком рішення маґістрата про тримання їх під вартою і не може вважатися самостійним і окремим порушенням Конвенції. На цих підставах я підтримую висновок, що порушення статті 4 не було. Щодо стверджуваного порушення статті 8 Тут я маю особливу думку. Я не бачу необхідності того, щоб державні органи втручалися в кореспонденцію бродяг, яких тримають під вартою. У державних органів не було причин вважати, що вони повинні піддавати цю кореспонденцію цензурі — або з метою запобігання заворушенням чи злочинам, або для захисту здоров'я чи моралі, або з метою захисту прав і свобод інших осіб. Бродяги не вчинили ніякого злочину, і навіть якщо втручання органів влади у приватну кореспонденцію бродяг належало до їхньої компетенції за бельгійським законодавством, воно, безперечно, становило порушення статті 8 Конвенції. Тому я вважаю, що було порушено статтю 8 Конвенції. ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ ЗЕК'Я Основні питання цієї справи можна підсумувати таким чином: 1. Після того як Комісія ухвалила рішення на користь прийняття клопотання, поданого заявником, чи має Суд юрисдикцію розглядати заяви стосовно: а) невичерпання національних засобів правового захисту; b) недотримання правила шести місяців відповідно до статті 26 Конвенції? 2. Чи має Суд повноваження ухвалювати рішення: а) щодо вичерпання національних засобів правового захисту, і b) щодо недотримання правила шести місяців, що є предметом та суттю статті 26 Конвенції? 3. Чи зуміла Бельгія виконати свій обов'язок, відповідно до пункту 4 статті 5 Конвенції, забезпечивши судовий апарат, як передбачено згаданою статтею, на користь та для захисту осіб, затриманих відповідно до бельгійського Закону про бродяжництво від 1891 року, разом з пунктом 1 (е) статті 5 Конвенції? 4. Чи порушила Бельгія статтю 3, пункти 2 і 3 статті 4, пункт 1 статті 5, пункти 1, 3 (b) і 3 (с) статті 6, статті 7 і 13 Конвенції внаслідок стверджуваної неспроможності забезпечити належний судовий апарат? Хоч я з повагою погоджуюся з більшістю рішень та висновків, досягнутих в основних питаннях, моя думка стосовно деяких підстав певною мірою відрізняється від думки більшості, і тому я вважаю за доречне дуже коротко викласти її. Я не зачіпатиму фактичних аспектів справи. Задовольнюся посиланням на частину основного рішення, у якій ідеться про факти цієї справи. Щодо пункту 1 Моя відповідь на запитання, сформульовані у пункті 1, є ствердною. Суд має юрисдикцію розглядати питання, чи а) було вичерпано всі національні засоби правового захисту і b) чи було дотримано правила шести місяців. Обидва пункти, (а) і (b), є обов'язковими умовами, передбаченими статтями 26 і 27, для виконання юрисдикції Комісії, й, оскільки вони є частиною Конвенції, обидва містяться у статті 45 Конвенції, в якій сказано: «Юрисдикція Суду поширюється на всі питання, які стосуються тлумачення та застосування Конвенції і які передаються йому на розгляд Високими Договірними Сторонами або Комісією відповідно до статті 48». Стаття 49 залишає за Судом останнє слово у встановленні його юрисдикції. Однак я не вважаю, що дотримання такого погляду будь-яким чином веде до порушення сфери компетенції Комісії, що є, за загальним визнанням, незалежним органом у структурі Європейської конвенції. Ухвала Комісії про неприйнятність заяви є вирішальною в будь-якому разі в усіх її аспектах. З іншого боку, ухвала про прийнятність такої заяви не має і не повинна мати далекосяжних наслідків, коли всі справи, які стосуються передумов прийняття заяв, мають вирішуватися раз і назавжди і не можуть розглядатися будь-якими іншими структурами, як-от Комітет міністрів чи Суд. У такому разі Суд натрапив би на перепони, виконуючи свою юрисдикцію та ухвалюючи рішення, що могло б бути несумісним зі способом, у який Комісія має справу з однією чи більше передумовами прийняття заяв за статтями 26 і 27. Це не могло б бути наміром сторін щодо Конвенції. Крім того, вичерпання національних засобів правового захисту, що передує праву на звернення по допомогу до міжнародного суду, є життєво важливою передумовою, визнаною міжнародним правом, і уряди, як правило, особливо ретельно стежать за дотриманням цих умов. Винесення Комісією ухвали щодо прийнятності заяви, відверто кажучи, не є питанням для розгляду Судом. Було прийнято ствердне рішення, внаслідок чого Комісія вивчила скарги заявників, відповідно до статей 28 і 29, і підготувала доповідь, згідно зі статтею 31. Іншими словами, це рішення досягло поставленої мети. Щодо пункту 2 Я погоджуюся з рішенням Комісії, що національні засоби правового захисту за наявних обставин даної справи було вичерпано. Так само як і стосовно того, чи клопотання Версипа було подане вчасно. Я дотримуюся думки, що в жодного із заявників у зазначений час не було підстав розраховувати на якийсь засіб правового захисту, завдяки якому вони могли б порушити справу раніше, ніж було прийнято рішення у справі Дю Буа. Щодо пункту 3 про стверджуване порушення пункту 4 статті 5 Конвенції Бельгійський уряд наполягає на тому, що було задоволено всі вимоги Конвенції відповідно до пункту 4 статті 5, оскільки наказ про тримання заявників у центрі для бродяг або притулку допомоги був виданий маґістратом. У пункті 4 статті 5 сказано: «Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або затримання, має право на судовий розгляд, при якому суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним». Стаття 5 обумовлює, що затримання особи здійснюється певним органом влади і що така особа може оскаржити законність затримання і звернутися до суду, щоб отримати судове рішення щодо законності або незаконності затримання, і бути звільненою, якщо звернення до суду чи оскарження було успішним. Функції маґістрату, першочерговий обов'язок якого — виконувати Закон про бродяжництво від 1891 року і, відповідно до цього Закону, встановлювати «особу, вік, фізичний та розумовий стан і спосіб життя» особи та відправляти таку особу, запідозрену у бродяжництві, згідно зі статтями 13 і 16 згаданого вище Закону, до центрів для бродяг або притулків допомоги, мали б узгоджуватися з функціями або відповідати функціям суду, першочерговий обов'язок яких є впевнитися, згідно з пунктом 4 статті 5, чи законно затримано підозрюваного у бродяжництві. Навіть якщо ми визнаємо, що маґістрат заміняє суд у вирішенні питання законності затримання, не можна стверджувати, що в нього не було справи про затримання, законність якого є sub judice. Затримання спричинене його наказом. Маґістрат не може бути суддею свого власного вчинку. Це не його функція — вирішувати, чи були законними арешт і затримання поліцією, яка припровадила заявника до маґістрату, щоб з'ясувати наявність факту бродяжництва, і якщо це так, то яких заходів слід вжити відповідно до статей 13 і 16 Закону про бродяжництво 1891 року. Заявники не є особами, що розпочали справу в маґістраті. Не кажучи про невідповідність та неадекватність його процедурних норм, припускається, що рішення маґістрату — якщо його розглядати як суд згідно з пунктом 4 статті 5, — буде судовим, тобто рішенням, яке в декларативній формі стверджує, що затримання заявників було законним чи незаконним. Однак Державна рада у справі Дю Буа, з огляду на характер наказу маґістрату, авторитетно заявила, що віддання бродяги у розпорядження органів влади є не результатом кримінального злочину, а лише «адміністративним засобом безпеки... суто адміністративного характеру». Зі сказаного вище очевидно, що, застосовуючи статті 13 і 16 Закону про бродяжництво 1891 року, маґістрат виконував адміністративну, а не судову функцію, як можна очікувати від суду, який виконує свій обов'язок згідно з пунктом 4 статті 5. Навіть якщо припустити, заради дискусії, що маґістрат виступав у ролі поліційного суду і мав компетенцію без зволікання встановити законність затримання на виконання пункту 4 статті 5, чи можна сказати, що затриманий протягом тривалого строку тримання під вартою міг знову апелювати до згаданого маґістрату, щоб визначити законність такого тримання? Наказ про затримання міг бути законним спочатку, але не можна сказати, що, незалежно від будь-яких подальших подій, він і далі залишався законним протягом усього періоду тримання під вартою. Чи можна сказати, що після рішення Державної ради у справі Дю Буа затриманий бродяга мав змогу скористатися всіма засобами правового захисту, а також те, що, коли й існувала прогалина у бельгійській системі права у зв'язку з пунктом 4 статті 5, її вже більше немає? У мене є сумніви стосовно цього. Як правило, вищі кримінальні чи адміністративні суди у всіх країнах не мають змоги без зволікання ухвалювати рішення, передбачені цією статтею. Рішення про законність затримання мало б залежати не тільки від правового аспекту, а й від розгляду фактичного аспекту справи. Вищі суди, адміністративний чи інші, як правило, не схильні заглиблюватися у фактичні аспекти справи. Але це питання майбутнього. Якщо конституція та правила процедури Державної ради, і час, що є в їхньому розпорядженні, дадуть їм можливість швидко реаґувати на звернення, що надходять від осіб, які перебувають у центрах бродяг або будинках допомоги, тим краще для цієї категорії затриманих. Тому я вважаю, що Бельгійській державі не вдалося протягом належного часу виконати свій обов'язок за пунктом 4 статті 5 Конвенції. Щодо питань у пункті 4 Неспроможність Уряду надати затриманим заявникам можливість звернутися до суду, в якому вони могли б порушити справу у зв'язку з рішенням про законність затримання, на мій погляд, не обов'язково означає порушення статей 3-6 Конвенції. Ці статті хоча й пов'язані з пунктом 4 статті 5, не є взаємозалежними. Той факт, що заявники не мали доступу до суду, який міг би вирішити правильність їхнього затримання, не обов'язково свідчить про те, що їх затримали незаконно. Посилаючись на документальні та інші подані нам матеріали, не можу сказати, що затримання заявників згідно з відповідним бельгійським законодавством та процедура були незаконними. Заяви про порушення інших статей Конвенції, незалежно від пункту 4 статті 5, необґрунтовані. У зв'язку з цим я погоджуюся з поглядами, висловленими у головному рішенні. Задоволення права на захист, зумовлене порушенням пункту 4 статті 5, має вирішуватися національними органами влади, згідно зі статтею 13, в якій сказано: «Кожен, чиї права і свободи, викладені в цій Конвенції, порушуються, має право на ефективний засіб правового захисту у відповідному національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, що діяли як офіційні особи». Проте я повинен зробити певні застереження. Цей Суд, покликаний для того, щоб ухвалювати рішення щодо заяв про порушення певних статей Конвенції, має винести рішення, що ґрунтується на наявних доказах. Однак не можна залишати поза увагою того факту, що національний суд є тим відповідним органом, який встановлює законність затримання, згідно з пунктом 4 статті 5, і до якого заявники можуть звернутися і навести наявні докази. Інакше кажучи, заявники не є сторонами у нашому Суді. Отже, підтримую сумніви стосовно того, якою мірою наш Суд може виносити остаточні та обов'язкові для виконання рішення у справах, що передусім належать до юрисдикції національних судів, доступ до яких може стати можливим у майбутньому. СПІЛЬНА ОКРЕМА ДУМКА Нам шкода, що в кількох пунктах ми не можемо погодитися з рішенням. По-перше, ми не погоджуємося з пунктом 69 рішення: «Отже, оскільки вони були «бродягами», заявників могли... взяти під варту». На наш погляд, насамперед Суд не є компетентним заявляти, що особа є бродягою, так само як злочинцем або психічнохворим. Він може лише постановити, що національним законодавством було встановлено той чи інший критерій, відповідно до процедури судочинства та вимог Конвенції, таким чином, що він забезпечує виконання Урядом певних леґітимних заходів. Крім того, оскільки, на думку Суду, законність так званого становища бродяг стосовно заявників не підпадала під контроль пункту 4 статті 5 Конвенції, слід зробити висновок, що, мабуть, були дуже вагомі причини стверджувати, що вони були бродягами і що допускалося застосування відповідної процедури, але, згідно з Конвенцією, не можна вважати, що існує стан бродяжництва. Тут можна застосувати той самий принцип, що й у пункті 2 статті 6 Конвенції («Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено згідно із законом»). Суд вважає, що стан бродяжництва не було законно встановлено з причини порушення пункту 4 статті 5 Конвенції; отже, можна припустити, що вони не були бродягами. У рішенні, навпаки, стверджується, що можна вважати встановленим стан бродяжництва (висновок, який, крім того, береться до уваги у пунктах 89 і 92), і визнається, що Бельгійський уряд застосував засоби проти бродяг, дозволені Конвенцією. За цих обставин досить важко зрозуміти, як можна дійти висновку, що Бельгійська держава допустила порушення Конвенції. З іншого боку, якщо — визнаючи, що у даних справах мова йшла про бродяг, щодо яких допускалося застосування заходів (позбавлення свободи), передбачених Конвенцією, — все-таки додається, що бельгійський закон через його явні недоліки не надає достатніх ґарантій дотримання Конвенції в усіх випадках, легко заперечити, що це взагалі не функція Суду — давати абстрактну оцінку законодавству Договірних держав. Юрисдикція Суду зумовлена присутністю потерпілого (пункт 5 статті 5 і стаття 48 (b) Конвенції), і завдання Суду — виправити завдану йому шкоду. Без особи потерпілого Суд не може визнати державу винною. * * * Якщо уважніше придивитися до процесуальних дій за пунктом 4 статті 5 Конвенції, є кілька пунктів, у яких ми погоджуємося з Судом. Насамперед Суд стверджує, і цілком справедливо, що Конвенція вимагає від судового органу лише нагляду за заходами поліції, незалежно від того, проводиться цей контроль офіційно чи на прохання заінтересованої сторони. Ми також погоджуємося із Судом у тому, що бельгійський маґістрат, наділений юрисдикцією виносити рішення у справах бродяг, є незалежним від виконавчої влади судом і користується ґарантіями, що надаються суддям статтями 99 і 100 бельгійської Конституції. Так само ми можемо погодитися, що маґістрат обов'язково встановлює законність затримання, на що судові органи запитують його дозволу. Нарешті, правильним є висновок, що розгляд справ маґістратом дає змогу задовольнити певні права на захист і має деякі ознаки суду, як, наприклад, те, що слухання і винесення рішення здійснюються публічно. Однак Суд визнав, що всього цього недостатньо. На думку Суду, форми провадження не обов'язково мають бути однаковими в усіх справах, де Конвенція вимагає втручання суду. Знову ж таки, ми погоджуємося із Судом: не можна вважати достатньою процедуру затримання психічно хворої особи, якщо не проводилися медичні обстеження, які б повністю ґарантували об'єктивність та компетентність. Але в даних справах Суд вважає, що позбавлення свободи, на яке скаржаться заявники, дуже нагадує тримання під вартою у кримінальних справах, тому всі подальші процедури не повинні надавати ґарантій явно менших, ніж ті, які існують щодо кримінальних справ у державах — членах Ради Європи. Це порівняння, на наш погляд, не достатньо правильне. Притулок у будинку допомоги чи в центрі для бродяг — це не те саме, що тюремне ув'язнення; наслідки не є однаково ганебними; в будь-який момент можна подати клопотання про звільнення і отримати дозвіл, чого не можна сказати про справи щодо ув'язнення. З іншого боку, необхідно підкреслити, що рішення маґістрата у справах бродяг стосується просто існування певних фактичних умов, які доволі просто встановити і які не вимагають тривалого розслідування чи тривалих слухань. Отже, зазвичай вистачає спрощеної процедури. На завершення, затримання за бродяжництво є особливим заходом безпеки, якого іноді вимагають самі заінтересовані сторони, і воно значно відрізняється від арешту в кримінальній справі. Це може бути інакше, мабуть, лише в одному випадку — коли відданнљ у розпорядження органів влади не є тимчасовим і перехідним, а постійним і на визначений період, який, згідно з бельгійським законодавством, може тривати аж до семи років. У цьому разі доречно запитати, чи не є це певним видом вироку, і навіть досить серйозного, до якого слід застосовувати нормальні ґарантії кримінальної процедури. Однак Суд не зробив винятку в цьому випадку, на що звернули увагу лише деякі заявники; більше того, Де Вільда і Версипа, яких віддали у розпорядження органів влади на два роки, було звільнено задовго, а одного навіть набагато раніше до закінчення строку, що тим самим не видається настільки безжалісним, як вирок. З усіма застереженнями щодо загальної сумісності бельгійського права з Конвенцією, ми не вважаємо, що в даних справах знайдеться достатньо арґументів на користь висновку про те, що Бельгійський уряд допустив порушення прав заявників, захищених пунктом 4 статті 5 Конвенції. * * * Ми не можемо погодитися із Судом іще за одним пунктом. Навіть якщо рішення маґістрату не було результатом судової процедури за пунктом 4 статті 5 Конвенції, Суд не взяв до уваги — хоча повинен був — можливість звернення до Державної ради. Фактично, хоч заявники і не зверталися до Державної ради, Суд одностайно визнав твердження про невичерпання національних засобів правового захисту необґрунтованим, оскільки заявників не можна звинувачувати в тому, що вони не спробували подати апеляцію, яка, відповідно до встановленого прецедентного права, була б неприйнятною. Однак це не означає, що така апеляція взагалі була неможливою. Справа Дю Буа, яка на момент затримання заявників перебувала у провадженні, скасувала попереднє прецедентне право, і Державна рада вирішила, що накази маґістрату у справах бродяг можуть бути предметом апеляції. До прохання заявників, яке з великою вірогідністю могло бути предметом рішення Державної ради — наступного після рішення у справі Дю Буа, поставилися б так само: його прийняли б і розглянули. Через непевність ситуації у той час, коли, незважаючи на колишнє прецедентне право, було зроблено нову спробу звернутися до Державної ради, і ця спроба була успішною, не можна знайти арґументів ні проти того, що, відповідно до загальної думки, було вичерпано національні засоби правового захисту, ні проти того, що, попри це, існувала реальна можливість оскарження. Можна виправдати, що заявники не подали апеляцію, яка в той час видавалася б необґрунтованою, але вони не можуть серйозно скаржитися на відсутність апеляції, тимчасом як вона існувала. Суд, необхідно додати, визнав (пункт 82), що Конвенція безпосередньо застосовується в Бельгії для того, щоб будь-які заяви про стверджувані порушення Конвенції можна було подати на розгляд вищого адміністративного суду, який у справі Дю Буа показав себе досить компетентним для розгляду наказів маґістрату. Нарешті, Суд підкреслив, що немає підстав стверджувати апріорі, що Державна рада не прийняла б рішення без зволікань. Навіть якщо маґістрат не являє собою суд, про який ідеться у пункті 4 статті 5 Конвенції, апеляцій до Державної ради, які можна було подати у той час, коли розглядалися ці справи, достатньо, щоб запобігти заяві про порушення положення Конвенції Бельгійським урядом. СПІЛЬНА ОКРЕМА ДУМКА СУДДІВ ГОЛЬМБЕКА, РОДЕНБУРҐА, РОССА, ФАВРА І БІЛДЖА Суд вирішив, більшістю в дев'ять голосів проти семи, що було порушення пункту 4 статті 5, оскільки заявники не могли порушити справу в суді на підставі рішень про затримання. На нашу думку, це рішення необґрунтоване. Нижче наведено причини нашої незгоди з цією частиною рішення. 1. Встановлена Конвенцією система захисту прав людини передбачає два види заяв: а) міждержавні заяви, тобто ті, з якими одна держава звертається до Комісії і посилається на порушення Конвенції іншою державою (стаття 24 Конвенції); b) індивідуальні заяви, коли особи заявляють, що вони потерпіли від порушення державою їхніх прав, викладених у Конвенції (стаття 25 Конвенції). Різницю між двома видами заяв було продемонстровано, зокрема, ухвалою Комісії про прийнятність заяв Данії, Норвегії, Швеції та Нідерландів проти Греції від 31 травня 1968 року. Комісія зауважила, що «Відповідно до статті 24 Конвенції, будь-яка з Високих Договірних Сторін може звернутися до Комісії із «заявою про порушення положень Конвенції іншою Високою Договірною Стороною»; фактично ж, згідно зі статтею 25, тільки ті особи можуть звертатися до Комісії, які потерпіли внаслідок порушення Конвенції; хоча ознаки потерпілого не визначені в статті 24; відповідно, Висока Договірна Сторона, стверджуючи наявність порушення Конвенції відповідно до статті 24, не зобов'язана доводити існування потерпілого від цього порушення — або в окремому випадку, або, наприклад, внаслідок існуючої адміністративної практики» (Yearbook 1968, с. 776). Знову ж, прецеденти Комісії чітко визначені в рішенні від 8 січня 1960 року у справі «X проти Ірландії», в якому Комісія вирішила, що «Із пункту 1 статті 25 Конвенції цілком очевидно, що Комісія може належним чином прийняти заяву від особи, неурядової організації або групи осіб, лише якщо ці особи заявляють, що вони потерпіли від порушення однією з Високих Договірних Сторін прав, встановлених Конвенцією; ... з цього випливає, що Комісія може вивчати сумісність національного законодавства з Конвенцією лише в світлі його застосування до особи ... і лише коли стверджується, що таке застосування спричинило порушення Конвенції стосовно заявника, ... отже, у справах, поданих окремими особами відповідно до статті 25, Комісія не уповноважена вивчати питання відповідності національного законодавства положенням Конвенції» (Yearbook 3, с. 218-220). Цілком погоджуючись із Комісією, Суд постановив рішення у справі Де Бекера (рішення від 27 березня 1962 року, с. 62), у якому говорилося, що «Відповідно до статей 19 і 25 Конвенції, Суд покликаний не для того, щоб ухвалити рішення з якоїсь абстрактної проблеми, яка стосується відповідності (національного) закону положенням Конвенції, а щоб вирішити конкретну справу застосування даного закону до заявника і те, до якої міри останній у зв'язку з цим захищений від порушення його прав, ґарантованих Конвенцією. (Див. також Digest of Case-Law, ¹ 299; «Les Droits de l'Homme», colloque européen, 1965 ğ.: Ganshof van der Meersch, ń. 208 ³ наступні, Scheuner, ń. 363; Vasak: La Convention européenne, ą 190; Monconduit: la Commission européenne, ń. 188). Отже, Суд повинен дослідити не той факт, чи бельгійське законодавство, проаналізоване в загальних рисах, задовольняє вимоги Конвенції, а лише те, чи потерпіли заявники від порушення положень Конвенції, що ґарантують їхні права за певних обставин, в яких вони опинилися, враховуючи їхню поведінку, дії і недогляди. У таких справах може не бути порушення Конвенції, якщо тільки не доведено, що права заявників було порушено — не номінально, а конкретними рішеннями або заходами адміністративної чи судової влади. 2. Суть рішення полягає у тому, що провадження, порушене бельгійським законодавством, є занадто спрощеним; відповідно, воно не ґарантує бродягам достатнього захисту їхніх прав і не відповідає вимогам пункту 4 статті 5 Конвенції. Наслідок, який, згідно з Конвенцією, випливає з порушення статті 5, полягає в тому, що потерпілий від незаконного затримання має право на компенсацію (пункт 5 статті 5), яке забезпечується правовою санкцією. Саме держава має відшкодувати, якщо можливо, наслідки свого рішення або заходів; у рішенні також має бути зазначений характер і розмір шкоди. Якщо національне законодавство дозволяє лише часткове відшкодування, «Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію» (стаття 50 Конвенції). Однак у рішенні, яке звелося до загальної критики бельгійської судової системи, не говориться про те, якими є правові наслідки незаконного тримання заявників під вартою. 3. У пункті 4 статті 5 Конвенції сказано, що «кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або затримання, має право на судовий розгляд...». У Конвенції чітко визначено судовий розгляд. Безперечно, саме маґістрат видав наказ про затримання. Так само, за бельгійською системою права, до рішення у справі Дю Буа від 7 червня 1967 року, винесеного одразу після ратифікації Конвенції, не було жодної реальної можливості порушити судове провадження. Але очевидно, що пункт 4 статті 5 призначений саме для тих випадків, коли затримання здійснюється за наказом поліції, за заходами якої потрібен правовий нагляд (доповідь Комісії, пункт 176). Оскільки, згідно з бельгійським законодавством, наказ про затримання виданий суддею, судовий нагляд за законністю затримання відображений у рішенні судді, і це зроблено з огляду на його посаду. Слухання прояснили цей пункт. У доповіді Комісії (пункт 176) зазначено, що, на думку панів Соренсена і Кастберґа, членів Комісії, вимоги пункту 4 статті 5 дотримано, оскільки питання законності позбавлення свободи розглянув компетентний суд, навіть якщо не було попереднього судового рішення; в такому разі слова «судовий розгляд» не мають іншого самостійного значення. На слуханні 18 листопада 1970 року п. Соренсен, головний представник Комісії, пояснив, що більшість членів Комісії не поділяє його думку, тому що бельгійське законодавство не забезпечило подальшого нагляду за законністю затримання. Однак у статтях 15 і 18 Закону 1891 року сказано, що міністр юстиції повинен звільнити затриманих осіб, якщо, на його думку, необхідності в триманні їх під вартою більше немає. Комісія залишила поза увагою те, що упродовж строку тримання під вартою заявники мали право звернутися з клопотанням про звільнення на тій підставі, що їхнє затримання перестало бути обґрунтованим, і оскаржити характер затримання, яке, на їхню думку, стало незаконним. Крім того, вони могли поскаржитися на порушення їхніх прав з боку адміністративних органів, звернувшись до міністра юстиції, а в разі його негайної відповіді подати апеляцію до Державної ради. Хоча заявники подавали багато клопотань до міністра юстиції, жоден із них не звернувся до Державної ради, яка з цієї причини не висловилася щодо законності подальшого тримання їх під вартою. Нарешті, слід зауважити, що, відповідно до статті 60 Конвенції, положення Конвенції не можуть тлумачитися як такі, що обмежують права, ґарантовані національним законодавством. Тому, оскільки бельгійське законодавство, на додаток до пункту 4 статті 5, передбачає обов'язковий нагляд за законністю затримання — тимчасом як Конвенція ґарантує лише можливість судового розгляду, — воно має перевагу над пунктом 4 статті 5 у цьому питанні на підставі статті 60 Конвенції. 4. Хоча Комісія й визнала, що маґістрат є судовим органом (пункти 89-90 доповіді), вона все ж таки вважає, що маґістрат не відповідав вимогам пункту 4 статті 5 Конвенції, оскільки рішення маґістрату має адміністративний характер. І в рішенні нашого Суду сказано, що на процедурі, про яку йдеться, позначився адміністративний характер рішення, яке мало бути винесене (пункт 79). Проте Конвенція не проводить різниці між адміністративним та судовим рішенням. У будь-якому разі, складно провести межу між цими двома функціями за певними критеріями. Багато адміністративних законів передбачають і функцію судочинства (див. Carré de Malberg, «Théorie générale de l'Etat», I, с. 762). У багатьох судових актах міститься адміністративний елемент: у процесі прийняття рішення суддя, що засідає в кримінальному суді, виконує судову функцію, яка полягає в тому, щоб упевнитися, чи поведінка обвинувачуваного підпадає під положення законодавства, та визначити ступінь його вини; крім того, він виносить вирок, що є частиною адміністративної функції. Законодавець 1891 року був твердо переконаний, що маґістрат є органом судової влади (стаття 2). Фактично ж функція маґістрату у справах бродяг передбачає винесення рішення адміністративного характеру, якому передували судові дії щодо вивчення правових умов, які можуть виправдати затримання, та щодо прийняття рішення, яким завершується це вивчення. 5. Критика щодо бельгійського законодавства у даному рішенні полягає в тому, що це законодавство не забезпечило достатніх ґарантій захисту прав бродяг. Було б доцільним вивчити, чи була у заявників можливість захищати себе і чи прийняте стосовно них рішення було протиправно скасоване. Рішення, яке повинен прийняти маґістрат, це, власне, рішення про тримання під вартою, тобто захід позбавлення волі. На противагу сказаному в рішенні у справі Ньюмайстера (с. 44, п. 24), що термін «суд» «жодним чином не стосується подальшої процедури», потрібно визнати, що в тих випадках, коли орган влади може наказати позбавити особу волі, подальша процедура має забезпечити особу будь-якою можливістю захищати себе. Тепер «у таких справах розгляд маґістратом проводиться публічно і ... сторони мають можливість бути вислуханими. Суддя повинен вислухати захист особи, яка постала перед судом і яка має право на допомогу адвоката; адвокат може звернутися до судді з проханням провести розслідування і, зокрема, вислухати свідків; коли суддя задовольняє це прохання, свідків повинні допитувати у присутності заінтересованої особи, яка може зробити зауваження стосовно даних свідчень. Суддя повинен умотивувати своє рішення» (пункт 190 доповіді, окрема думка пана Вельтера (Welter), члена Комісії). У пункті 79 рішення стверджується, що єдине положення стосовно права на захист міститься у статті 3 Закону від 1 травня 1849 року. У статті говориться, що на прохання особи їй може бути надане відстрочення на три дні. Однак слід додати, що завдяки статті 11 Закону 1891 року державний обвинувач має право звільнити заарештованого до слухання (доповідь, примітка 1 до пункту 164); це робиться з метою дати такій особі можливість підготуватися до захисту. Цілком справедливо, що судовий розгляд здійснювався за спрощеною процедурою. Однак, навіть якщо не існує відповідних правил процедури, це не обов'язково означає, що рішення про затримання буде незаконним. Важливо, щоб поважалися правові принципи, викладені в статтях 5 і 6 Конвенції, і, зокрема, щоб бродягам надавалася можливість викласти всі обставини щодо свого становища, вжити всіх заходів для свого захисту і, якщо необхідно, скористатися правом на безоплатну правову допомогу. Ці принципи є частиною бельгійського національного права; вони цілком корелюють з бельгійським законодавством. На слуханні Комісії 6 квітня 1967 року метр Мане, адвокат заявників, чітко визнав, що допомога адвоката надається бродязі на його прохання протягом трьох днів. Отже, точно встановлено, що троє заявників відмовилися скористатися правами, наданими їм для захисту. Далі, у пункті 6, ми побачимо, наскільки зрозумілим є те, що вони повелися саме таким чином. Відповідно до статті 12 Закону 1981 року, «маґістрат повинен встановити особу, вік, фізичний і розумовий стан та спосіб життя осіб, що постають перед поліційним судом». Суд не може припустити, щоб хтось із маґістратів, які розглядали дані справи, не діяв цілком свідомо і не дбав про всі права відповідних осіб. 6. Не заперечується той факт, що на час видання наказів про тримання під вартою троє заявників були бродягами. Отже, маґістрат був зобов'язаний видати наказ про тримання їх під вартою. Він мав вирішити, відправити бродяг до будинку допомоги (стаття 16 Закону 1891 року) чи до центру для бродяг (стаття 13). Тримання у будинку допомоги може тривати щонайбільше один рік. Тримання в центрі для бродяг — щонайменше два роки. Оомса відправили до будинку допомоги, Де Вільда і Версипа — до центру для бродяг. Справа Оомса дуже проста. Оомс, якого неодноразово засуджували в кримінальних справах та чотири рази затримували як бродягу, сам з'явився в поліцію, щоб до нього поставились як до бродяги, якщо тільки соціальна служба не знайде йому роботу. Його прохання задовольнили, помістивши в будинок допомоги. Чи можна сказати, що застосування статті 13 Закону 1891 року, так само як і статті 16 у справах Де Вільда і Версипа, опосередковано призводить до порушення пункту 4 статті 5 Конвенції, у якому сказано, що рішення має прийматися за обставин, які ґарантують належне здійснення правосуддя? Стосовно пункту 1 статті 5 Конвенції Комісія заявила (пункт 186 доповіді): «Комісія не повинна вирішувати питання правильності застосування муніципального законодавства відповідними органами у поданих справах, якщо вивчення справи не показує, що ці органи діяли свавільно». Те саме є цілком справедливим щодо пункту 4 статті 5 та щодо ролі Суду. У статті 13 Закону 1891 року сказано, що в будинках допомоги можуть перебувати «працездатні особи, які, замість того щоб заробляти на життя, користуються благодійністю як професійні жебраки, або особи, що з причин хвороби, пияцтва чи аморальності перебувають у становищі бродяг». Затримання бродяг є заходом безпеки, спрямованим на те, щоб навчити таких осіб працювати, можливо, допомогти їм перебороти бажання випити, а також усунути загрозу, яку вони становлять для суспільства. Під час розслідування брюссельський маґістрат, до якого Версипа було припроваджено, — Версип наполягав, щоб його повернули в установу соціальної допомоги, оскільки раніше він уже бував у Меркспласі, — мав у розпорядженні звіт Служби соціальної реабілітації Брюсселя (від 4 листопада 1965 року), в якому, зокрема, було сказано: «Всі наші спроби реабілітації зазнали поразки через його байдужість, лінощі та схильність до алкоголю». Більше того, кримінальна справа Версипа фіксувала 24 судимості за крадіжку і спробу крадіжки, непристойну образу, пияцтво, безоплатний проїзд, напад та переховування краденого майна; крім того, три попередні затримання за бродяжництво. У наказі маґістрата міститься посилання на обстеження Версипа та на його справу, до якої, між іншим, долучено і згаданий вище звіт Служби соціальної реабілітації. Запис про тримання під вартою (від 4 листопада 1965 року) вказує на мотиви затримання, а саме — «байдужість, лінощі та схильність до алкоголю». Коли Де Вільд з'явився в поліції в Шарлерої, провівши кілька ночей на залізничному вокзалі, він заявив, що його ніколи не затримували як бродягу. Маґістрат зробив інформаційний запит (датований 19 квітня 1966 року), який засвідчив, що Де Вільд має тринадцять судимостей за всілякі правопорушення, з яких шість містять вироки про ув'язнення за крадіжку, і на додаток п'ять запобіжних затримань за бродяжництво. У наказі маґістрата міститься посилання на обстеження та на справу, до якої долучено згадану інформаційну довідку. Варто зауважити, що Де Вільда, якого звільнили 16 листопада 1966 року, знову було затримано за бродяжництво під час розгляду справи, з 11 січня 1967 року по 15 травня 1967 року. Чи можна вважати свавільними дії двох маґістратів у Брюсселі та Шарлерої? Дія вважається свавільною, якщо вона серйозно і цілком очевидно порушує правові норми або, знову ж таки, коли не має серйозного обґрунтування. Принаймні можна сказати, що не було доведено, начебто маґістрати в Брюсселі та Шарлерої явно порушили статтю 13 Закону 1891 року, коли, помістивши Версипа і Де Вільда до центру для бродяг, взяли до уваги доволі сумнівний моральний і соціальний характер поведінки цих двох бродяг. Навіть адвокат заявників, який «абсолютно випадково» заявив, що Версип оскаржив застосування щодо нього статті 13 Закону 1891 року, не відстоював цієї скарги, як заявила Комісія (пункт 51 доповіді, примітка 1), ні на слуханні в Комісії 8 лютого 1968 року, ні у висновках, зачитаних під час слухання. Більше того, про цю скаргу не згадують ні Комісія у своєму меморандумі до Суду, ні адвокат заявників у своїх зауваженнях, доданих до меморандуму Комісії. 7. Як підсумок: троє заявників були бродягами. Їх затримали за бродяжництво. Наказ про затримання був виданий судом з дотриманням усіх формальностей на публічному слуханні у присутності сторін, під час і після якого затримані особи мали можливість використати всі засоби захисту. Вони не скористалися цим правом. Чітко встановлені факти свідчать, що вчинені щодо них дії не були свавільними, і сумнівно, що інші маґістрати або навіть апеляційний суд могли б прийняти відмінні від уже прийнятих рішення. Спираючись на факти, неможливо дійти висновку, що заявники потерпіли від порушення бельгійськими органами влади прав, ґарантованих Конвенцією. *На цю ухвалу можна посилатися таким чином: Eur. Court H.R., De Wilde, Ooms and Versyp Cases («Vagrancy» Cases), decision of 28 th May 1970. ** На це рішення можна посилатися таким чином: Eur. Court H.R., De Wilde, Ooms and Versyp Cases («Vagrancy» Cases), judgment of 18 November 1970 (Question of procedure). ***На це рішення можна посилатися таким чином: Eur. Court H.R., De Wilde, Ooms and Versyp Cases («Vagrancy» Cases), judgment of 18th june 1971. |
||||||||||||
|
|
||||||||||||
| Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні: | ||||||||||||
Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».