439
19.06.2001

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ У СПРАВІ «ЗВЕЖИНСЬКИЙ ПРОТИ ПОЛЬЩІ»

У рішенні[1] (викладене лише французькою мовою), повідомленому сьогодні у справі «Звежинський проти Польщі» (Zwierzyсski v. Poland) (заява № 34049/96), Європейський суд з прав людини одноголосно постановив:

— що було порушено пункт 1 статті 6 Європейської конвенції з прав людини (право на вирішення питань щодо цивільних прав упродовж розумного строку);

— що було порушено статтю 1 Протоколу № 1 (захист права власності) Конвенції.

Згідно зі статтею 41 Конвенції (справедлива сатисфакція), Суд присудив заявникові 15 000 польських злотих як компенсацію за моральну шкоду, у зв'язку з порушенням пункту 1 статті 6, та 25 000 польських злотих за судові витрати. Щодо порушення статті 1 Протоколу № 1 Суд постановив, що питання про застосування статті 41 не готове до вирішення.

1. Основні факти

Справу розпочато на підставі заяви, поданої громадянином Польщі Ришардом Звежинським (Ryszard Zwierzyсski), 1949 року народження, який проживає в Ольштині (Olsztyn). Він лікар.

1952 року будинок, що належав батькові заявника, було відчужено в державних інтересах. Батько заявника домагався реституції власності, і після його смерті спадкоємці, включно із заявником, продовжили підтримку цього позову в суді. Нарешті, 24 липня 1992 року міністр економіки оголосив процедуру відчуження, здійснену в 1952 році, такою, що не має юридичної сили. 23 листопада 1993 року адміністративний суд підтвердив рішення міністра про скасування чинності відчуження. Завдяки цьому заявникові було повернуто право власності на будинок — право, що мало зворотну силу.

Проте, з огляду на позов, учинений 1992 року Скарбницею від імені реґіонального поліційного управління, яке тепер займає будинок і відстоює своє право власності за давністю, заявник усе ще не може домогтися повернення йому майна. Судовий розгляд триває й досі.

Реґіональне поліційне управління також поінформувало спадкоємців особи, яка була власником цього будинку до другої світової війни, про те, що вчинено позов стосовно розподілу нерухомості. Вважаючи, що вони мають права на будинок, спадкоємці колишнього власника вжили заходів для того, щоб відновити судове провадження, але їхню заяву було відхилено. Вони апелювали з питань права до Верховного суду, який задовольнив їхню апеляцію і передав справу Ольштинському реґіональному суду, де вона досі чекає на вирішення.

2. Процедура і склад Суду

Заяву було подано до Європейської комісії з прав людини 15 липня 1996 року. До Суду її було передано 1 листопада 1998 року і доручено першій секції. Відкрите слухання справи відбулося 23 травня 2000 року, і 15 червня 2000 року палата оголосила заяву прийнятною.

Судове рішення постановлене палатою, до складу якої увійшло сім суддів:

Вільгельміна Томассен (Wilhelmina Thomassen, Нідерланди), голова

Луїджі Феррарі Браво (Luigi Ferrari Bravo, Італія)

Єжи Макарчик (Jerzy Makarczyk, Польща)

Ріца Тюрмен (Riza Türmen, Туреччина)

Корнеліу Бірсан (Corneliu Bîrsan, Румунія)

Хосе Касадеваль (Josep Casadevall, Андорра)

Райт Марусте (Rait Maruste, Естонія),

а також Лоренс Ерлі (Lawrence Early), заступник секретаря секції.

3. Стислий виклад судового рішення

Оскарження

Заявник скаржився на тривалість судового провадження (понад вісім років і сім місяців і ще не завершене). Він також стверджував, що було допущено порушення статті 1 Протоколу № 1 у тому, що його право власності було порушено внаслідок несправедливого судового провадження.

Рішення Суду

Пункт 1 статті 6

Суд зазначив, що надмірні відстрочення судового провадження були головною причиною затримки, що оскаржується. Однак Суд не може знехтувати загальним контекстом справи, особливо діями реґіонального поліційного управління упродовж судового провадження, через які було порушено цю справу. Хоча відстрочення можна виправдати об'єктивними обставинами, єдиною метою судового провадження, порушеного чи ініційованого в цій справі поліційним управлінням, була затримка повернення власності заявникові.

Суд зауважив, що він надає особливого значення принципові, встановленому його прецедентною практикою, суть якого полягає в тому, що саме Договірні Сторони зобов'язані організувати свої правові системи таким чином, щоб їхні суди могли ґарантувати кожному право на остаточне вирішення питання стосовно його цивільних прав і обов'язків упродовж розумного строку. Отже, зважаючи на всі обставини справи, зокрема на дії держави, Суд визнав, що тривалість судового провадження перевищила розумний строк. Відповідно, було порушено пункт 1 статті 6.

Стаття 1 Протоколу № 1

Суд зауважив, що було допущено явне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном. Це втручання полягало в тому, що реґіональне поліційне управління і далі займало цей будинок, незважаючи на рішення адміністративного органу, яким батька заявника, маєтність якого успадкував заявник, було ретроспективно визнано законним власником цього майна. Втручання також мало місце з огляду на позови, вчинені безпосередньо суб'єктом, що тепер займає будинок, і тими, кого він опосередковано спонукав до цього. Отже, Суд мав з'ясувати, чи було оскаржене втручання виправданим у контексті статті 1 Протоколу № 1.

Суд зазначив, що позбавлення майна у контексті другого речення частини першої статті 1 Протоколу № 1 можна було виправдати лише доказом, що це зроблено в державних інтересах і з дотриманням умов, передбачених законом. Крім того, будь-яке втручання також має забезпечувати справедливу рівновагу між необхідністю забезпечення загальних інтересів суспільства і необхідністю захисту основних прав людини. Забезпечити необхідний баланс неможливо, якщо особа, про права якої йдеться, несе особистий і надмірний тягар. Суд не зміг знайти жодного виправдання тій ситуації, в яку органи державної влади поставили заявника. У цій справі Суд не зміг визначити будь-якого «державного інтересу», що виправдовував би позбавлення заявника його майна.

Суд наголосив на тому, що, коли постає питання про забезпечення загальних інтересів, саме на органи державної влади покладено обов'язок діяти належним чином і з найвищою послідовністю. На додаток до цього, держава, як охоронець публічного порядку, має моральний обов'язок являти собою взірець і зобов'язана піклуватися про те, щоб її органи, які відповідають за захист публічного порядку, забезпечували дотримання цього обов'язку. У цій справі Суд визнав, що справедливої рівноваги, про яку йшлося вище, забезпечено не було і що заявник ніс і далі несе особистий і надмірний тягар. Виходячи з цього, Суд дійшов висновку, що було допущено порушення статті 1 Протоколу № 1.

 

---