Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Репетитор англійської мови
Петропавлівська Борщагівка.
Англійська для школярів.
 


Стаття з журналу № 3'2001

Назва
 
Рішення у справі «Мальхоус проти Чеської Республіки». Комюніке Секретаря Суду.
(Judgment in the Case of Malhous v. the Czech Republic)
 
Зміст
 

525
12.07.2001

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ У СПРАВІ
«МАЛЬХОУС ПРОТИ ЧЕСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ»

У рішенні, ухваленому в Страсбурзі 12 липня 2001 року у справі «Мальхоус проти Чеської Республіки» (Malhous v. the Czech Republic) (заява № 33071/96), Європейський суд з прав людини одноголосно постановив, що було порушено пункт 1 статті 6 (право на справедливий судовий розгляд) Європейської конвенції з прав людини.

Згідно зі статтею 41 Конвенції (справедлива сатисфакція), Суд присудив племінникові заявника 85 000 чеських крон як компенсацію за судові витрати, з відрахуванням 4100 французьких франків, отриманих як правова допомога від Ради Європи.

1. Основні факти

Заявник — Ян Мальхоус (Jan Malhous), нині покійний, був громадянином Чехії, 1920 року народження, проживав у Празі. У червні 1949 року, відповідно до Закону № 46/1948 про нову земельну реформу в Чехословаччині, колишня національна рада Доксійського (Doksy) району експропріювала ділянки сільськогосподарської землі, що належали батькові заявника, який так і не отримав компенсації. У 1957 році право власності на деякі з цих ділянок було передано фізичним особам.

У 1977 році заявник успадкував маєток свого батька.

24 червня 1991 року набрав чинності Закон № 229/1991 про власність на землю zákon o pùdì»). У законі зазначається, що закон 1948 року більше не застосовується і що, за певних умов, майно, конфісковане згідно із законом 1948 року без компенсації, можна повернути попереднім власникам або їхнім спадкоємцям, якщо воно досі перебуває у власності держави чи юридичної особи. Однак, якщо таке майно перебуває у власності фізичних осіб, попередні власники чи їхні спадкоємці можуть, за деякими винятками, лише претендувати на передання їм якого-небудь іншого еквівалентного майна або на фінансову компенсацію.

На підставі цього закону п. Мальхоус спробував укласти домовленості про реституцію з двома юридичними особами. Однак земельне управління у Млада-Болеславі (Mladá Boleslav), провівши слухання у присутності сторін, відмовилося затвердити ці домовленості. Пан Мальхоус подав апеляції до Празького муніципального суду, який затвердив адміністративні рішення, але, відповідно до статті 250(f) Цивільно-процесуального кодексу, не провів відкритого слухання в цій справі та повернув справу до земельного управління для вирішення питання про реституцію землі. 25 липня 1995 року земельне управління видало нове рішення. 14 вересня та 15 жовтня 1995 року заявник подав апеляцію до Конституційного суду, яку було відхилено.

1 травня 1998 року заявник помер. Однак його адвокат подав клопотання, посилаючись на Закон про земельну власність, про компенсацію через відступлення права власності на інші земельні ділянки. За словами Уряду Чехії, розгляд цього клопотання триває й досі.

2. Процедура і склад Суду

Заяву було подано до Європейської комісії з прав людини 10 травня 1996 року і передано до Європейського суду з прав людини 1 листопада 1998 року. Розгляд заяви було доручено третій секції Суду, яка відмовилася від юрисдикції на користь Великої палати.

Рішенням від 12 грудня 2000 року, після слухання щодо прийнятності і по суті справи, Велика палата оголосила заяву частково прийнятною, у частині, яка стосувалася скарги заявника, з посиланням на пункт 1 статті 6, про те, що відкритого слухання в даному провадженні стосовно реституції не було. Його основну скаргу, в якій він посилався на статтю 1 Протоколу № 1 (захист права власності), про те, що провадження стосовно реституції порушило його права власності, було оголошено неприйнятною.

Судове рішення постановлене Великою палатою, до складу якої увійшло сімнадцять суддів:

Люціус Вільдхабер (Luzius Wildhaber, Швейцарія), Голова

Елізабет Палм (Elisabeth Palm, Швеція)

Крістос Розакіс (Christos Rozakis, Греція)

Антоніо Пастор Рідруехо (Antonio Pastor Ridruejo, Іспанія)

Пранас Куріс (Pranas Kuris, Литва)

Франсуаза Тюлкен (Françoise Tulkens, Бельгія)

Вєра Стражницька (Viera Strážnická, Словаччина)

Корнеліу Бірсан (Corneliu Bîrsan, Румунія)

Пер Лоренцен (Peer Lorenzen, Данія)

Карел Юнґвірт (Karel Jungwiert, Чехія)

Ніколас Братца (Nicolas Bratza, Британія)

Хосе Касадеваль (Josep Casadevall, Андорра)

Матті Пеллонпя (Matti Pellonpää, Фінляндія)

Ханна Софія Ґрев (Hanna Sophie Greve, Норвегія)

Андраш Бака (András Baka, Угорщина)

Райт Марусте (Rait Maruste, Естонія)

Снежана Ботучарова (Snejana Botoucharova, Болгарія),

а також Мікеле де Сальвія (Michele de Salvia), Юрисконсульт, в. о. Секретаря Суду.

3. Стислий виклад судового рішення

Оскарження

Заявник скаржився, посилаючись на пункт 1 статті 6, що він не здійснив свого права на відкритий розгляд своєї справи про реституцію незалежним і безстороннім судом.

Рішення Суду

Пункт 1 статті 6

Суд зауважив, що заявник, у принципі, мав право на відкритий розгляд своєї справи, оскільки до неї не застосовувався жоден з винятків, зазначених у другому реченні пункту 1 статті 6. Суд зазначив, що єдиним розглядом справи було її слухання в земельному управлінні в Млада-Болеславі. Однак земельне управління не можна розглядати як орган, що задовольняє вимоги незалежності, як це необхідно за контекстом пункту 1 статті 6 Конвенції. Суд зауважив, що земельне управління є автономним відділом районного управління, який виконує функції місцевої державної адміністрації під контролем Уряду. У будь-якому разі слухання справи в цьому адміністративному органі не було відкритим, і на ньому були присутні лише сторони та їхні представники.

Хоча рішення земельного управління підлягали судовому нагляду і заявник звернувся з апеляціями до муніципального суду та Конституційного суду, жоден з цих органів не провів відкритого слухання. Щодо провадження в муніципальному суді Суд зазначив, що цей суд, відповідно до своїх повноважень, розглянув питання, чи задоволені умови статті 250(f) Цивільно-процесуального кодексу, які дозволяють не проводити слухання. Було зроблено висновок, що задоволені. Суд також зазначив, що юрисдикція муніципального суду не обмежується лише питаннями права, а й передбачає аналіз того, чи правильно встановив факти адміністративний орган. Арґументи, подані заявником до муніципального суду, у свою чергу свідчили про те, що його апеляція також могла порушити питання факту. Не піддаючи сумніву висновок муніципального суду, що адміністративний орган правильно встановив факти, Суд дійшов висновку (зважаючи також на те, яке питання було головним для заявника), що за цих обставин пункт 1 статті 6 вимагав проведення усного слухання справи судом.

У подальшому адміністративному провадженні земельне управління, яке було зв'язане рішенням муніципального суду, не провело додаткового слухання за участю сторін у справі. Суд зауважив, що, хоча заявник міг би попрохати перегляду нового рішення земельного управління в порядку судового нагляду, було б нереальним припускати, що в провадженні, яке стосувалося адміністративного рішення на підставі раніше ухвалених муніципальним судом висновків, суд дозволив би проведення усного слухання для того, щоб розглянути по суті ті самі питання, які він раніше визнав такими, що перебувають у сфері застосування статті 250(f). Крім того, Конституційний суд у своєму рішенні, яке було прийняте, коли він мав усю інформацію про нове рішення земельного управління, не згадував про можливість застосування іншого підходу і перегляду цього останнього рішення в порядку судового нагляду.

Далі Суд зауважив, що провадження в Конституційному суді також не включало відкритого слухання. Однак це провадження, яке обмежувалося розглядом питань конституційності, не передбачало безпосереднього і повного визначення цивільних прав заявника в провадженні стосовно реституції. Отже, відкрите слухання в такому провадженні не могло компенсувати відсутність слухання на вирішальній стадії розгляду по суті вимоги заявника щодо реституції. Нарешті, Суд визнав, що заявник не був зобов'язаний порушувати судове провадження відповідно до статті 8 Закону про земельну власність, оскільки Суд у цій справі розглядав лише провадження відповідно до статті 9 цього закону, які фактично проводилися. Отже, Суд визнав, що право заявника на відкритий судовий розгляд незалежним і безстороннім судом, ґарантоване пунктом 1 статті 6, було порушено.

Стаття 41

Суд постановив, що він не може передбачити результат провадження стосовно реституції, якби відкрите слухання відбулося в національних судах. Суд також постановив, що його висновок про порушення пункту 1 статті 6 становить достатню справедливу сатисфакцію стосовно будь-якої моральної шкоди, якої, можливо, зазнав заявник внаслідок цього порушення.

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2024 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua