ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

СПРАВА
«БРОУҐАН ТА ІНШІ ПРОТИ СПОЛУЧЕНОГО КОРОЛІВСТВА»
(CASE OF BROGAN AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM)

У справі «Броуґан та інші проти Сполученого Королівства»[1]

Європейський суд з прав людини, розглядаючи справу у пленарному засіданні, згідно з правилом 50 Реґламенту Суду, у складі палати, до якої увійшли судді:

п. Р. Рюссдаль (R. Ryssdal), Голова Суду

п. Дж. Кремона (J. Cremona)

п. Тор Вільялмссон (Thór Vilhjálmsson)

пані Д. Біндшедлер-Роберт (D. Bindschedler-Robert)

п. Ф. Ґьольчюклю (F. Gölcüklü)

п. Ф. Матчер (F. Matscher)

п. Ж. Пінейро Фарінья (J. Pinheiro Farinha)

п. Л.-Е. Петтіті (L.-E. Pettiti)

п. Б. Волш (B. Walsh)

сер Вінсент Еванс (Sir Vincent Evans)

п. Р. Макдоналд (R. Macdonald)

п. К. Руссо (C. Russo)

п. Р. Бернхардт (R. Bernhardt)

п. А. Шпільманн (A. Spielmann)

п. Ж. Де Мейєр (J. De Meyer)

п. Х. А. Каррілло Сальседо (J. A. Carrillo Salcedo)

п. Н. Валтікос (N. Valticos)

п. С. К. Мартенс (S.K. Martens)

пані Е. Палм (E. Palm),

а також М.-А. Ейссен (M.-A. Eissen), Секретар Суду, та Г. Пецольд (H. Petzold), заступник Секретаря Суду,

після наради за зачиненими дверима 27 травня та 28 жовтня 1988 року

постановляє таке рішення, ухвалене в останній із зазначених днів:

ПРОЦЕДУРА

1. Справа була передана до Суду Європейською комісією з прав людини (Комісія) та Урядом Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії (Уряд) 15 липня 1987 року, у межах тримісячного строку, встановленого пунктом 1 статті 32 та статтею 47 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Конвенція). Справу розпочато за чотирма заявами (№ 11209/84, 11234/84, 11266/84 та 11386/85) проти Сполученого Королівства, поданими до Комісії, згідно зі статтею 25, громадянами Сполученого Королівства п. Теренсом Броуґаном (Terence Brogan), п. Дермотом Койлом (Dermot Coyle), п. Вільямом МакФадденом (William McFadden) і п. Майклом Трейсі (Michael Tracey) 18 жовтня 1984 року, 22 жовтня 1984 року, 22 листопада 1984 року та 8 лютого 1985 року, відповідно.

2. У своєму запиті Комісія посилалася на статті 44 і 48 та на заяву, якою Сполучене Королівство визнало обов'язковість юрисдикції Суду (стаття 46). Метою запиту та заяви Уряду було отримання рішення стосовно того, чи свідчать факти справи про порушення державою-відповідачем своїх зобов'язань за статтею 5, а запит стосувався з'ясування наявності порушення статті 13 Конвенції.

3. У відповідь на запит, поданий згідно з пунктом 3 (d) правила 33 Реґламенту Суду, кожний заявник повідомив про намір взяти участь у провадженні в Суді і призначив адвоката, який його представлятиме (правило 30).

4. До складу палати увійшли за посадою сер Вінсент Еванс, суддя, обраний від Сполученого Королівства (стаття 43 Конвенції), та п. Р. Рюссдаль, Голова Суду (пункт 3 (b) правила 21). 27 серпня 1987 року у присутності Секретаря заступник Голови Суду шляхом жеребкування визначив імена п'яти інших членів, а саме: п. Б. Волша, п. А. Шпільманна, п. А. Доннера (A. Donner), п. Ж. де Мейєра та п. Х. А. Каррілло Сальседо (стаття 43 у кінці Конвенції та пункт 4 правила 21). Згодом Ж. Пінейро Фарінья, підмінний суддя, замінив п. А. Доннера, який не міг взяти участь у розгляді справи палатою (пункт 1 правила 22 та пункт 1 правила 24).

5. Пан Рюссдаль заступив на посаду голови палати (пункт 5 правила 21). Через Секретаря Суду він з'ясував позицію уповноваженої особи Уряду, представника Комісії та адвоката заявників стосовно потреби в проведенні письмової процедури (пункт 1 правила 37 та правило 38). Згодом, відповідно до виданих головою палати у зв'язку з цим наказів та розпоряджень, канцелярія Суду отримала 14 грудня 1987 року меморандум Уряду та 18 січня 1988 року меморандум заявника.

14 березня 1988 року Секретар Комісії поінформував Секретаря Суду, що представник Комісії подасть свої зауваження на слуханні справи.

24 лютого та 18 березня 1988 року до канцелярії Суду надійшли додаткові документи, подані, відповідно, уповноваженою особою Уряду та представниками заявників.

6. У листі, який було одержано 23 листопада 1987 року, Постійна консультативна комісія з прав людини (м. Белфаст) (Belfast), попросила дозволу подати письмові зауваження (пункт 2 правила 37). 2 грудня 1987 року Голова Суду надав дозвіл — з вимогою дотримання певних умов. Зауваження надійшли і були зареєстровані в канцелярії Суду 19 січня 1988 року.

7. Після консультації через Секретаря Суду з тими, хто виступатиме в Суді, 15 березня 1988 року Голова Суду розпорядився розпочати усне провадження 25 травня 1988 року (правило 38).

8. 23 березня 1988 року палата відмовилася від юрисдикції на користь пленарного засідання Суду (правило 50).

9. Відкрите слухання відбулося у призначений день у Палаці прав людини, Страсбурґ. Безпосередньо перед його відкриттям Суд провів підготовче засідання.

На судовому розгляді були присутні:

a) від Уряду
п. М. Вуд (M. Wood), юрисконсульт, Міністерство закордонних справ та у справах Співдружності,	уповноважена особа,
сер Ніколас Лайл (Sir NicholasLyell), королівський адвокат, генеральний соліситор,
п. А. Кемпбелл (A. Campbell), королівський адвокат,
п. Н. Братца (N. Bratza), королівський адвокат,	консультанти;
b) від Комісії
п. Г. Данеліус (H. Danelius),	представник;
c) від заявників
п. Р. Чарлз Гілл (R. Charles Hill), королівський адвокат;
п. С. Трісі (S. Treacy), баристер,	представники,
п. Дж. Крістофер Неп'єр (J. Christopher Napier),	соліситор.

10. Суд заслухав звернення сера Ніколаса Лайла від імені Уряду, п. Данеліуса від імені Комісії та п. Гілла від імені заявників. 25 травня і 24 червня 1988 року Уряд подав свої відповіді на запитання Суду та 24 червня 1988 року на запитання одного із суддів.

ЩОДО ФАКТІВ

I. КОНКРЕТНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

A. Теренс Патрік Броуґан

11. Перший заявник — п. Теренс Патрік Броуґан, 1961 року народження. Він фермер і проживає у графстві Тирон (Tyrone), Північна Ірландія.

12. 17 вересня 1984 року о 6.15 ранку працівники поліції заарештували його у нього вдома на підставі статті 12 Закону 1984 року про запобігання тероризмові (Тимчасові положення) (Закон 1984 року). Його доставили в Гауфські казарми м. Армах (Gough Barracks, Armagh), де він перебував під вартою до звільнення 22 вересня 1984 року о 17.20. Тобто тривалість перебування його під вартою становила п'ять днів та одинадцять годин.

13. Упродовж кількох годин після арешту його було допитано у зв'язку з підозрою стосовно його участі в нападі на поліційний пересувний патруль 11 серпня 1984 року у графстві Тирон, внаслідок чого загинув сержант поліції, а іншому працівникові поліції було завдано серйозних тілесних ушкоджень. Заявника також допитали у зв'язку з підозрою стосовно його членства в Тимчасовій ірландській республіканській армії (ІРА), організації, яку Законом 1984 було оголошено забороненою. Він не вимовив жодного слова і відмовився відповідати на будь-які поставлені йому запитання. Крім того, він відвертався від осіб, що здійснювали допит, втупившись то в підлогу, то на стелю чи стіну, лише час від часу проявляючи увагу. Соліситор заявника відвідав його 19 і 21 вересня 1984 року.

B. Дермот Койл

14. Другий заявник — п. Дермот Койл, 1953 року народження. Нині він безробітний і проживає у графстві Тирон, Північна Ірландія.

15. 1 жовтня 1984 року о 6.35 ранку його заарештували працівники поліції у нього вдома на підставі статті 12 Закону 1984 року. Його доставили в Гауфські казарми м. Армах, де він перебував під вартою до звільнення о 23.05 7 жовтня 1984 року. Тобто тривалість перебування його під вартою становила шість днів і шістнадцять з половиною годин.

16. Упродовж кількох годин після арешту його було допитано у зв'язку з установленням сухопутної міни з метою вбивства співробітників служби безпеки 23 лютого 1984 року та з огляду на факт нападу з використанням підривної запальної бомби 13 липня 1984 року — обидва ці випадки сталися в графстві Тирон. Його також допитали у зв'язку з підозрою у постачанні вогнепальної зброї та стосовно його членства в Тимчасовій ІРА. Заявник не вимовив жодного слова, за винятком одного випадку, коли він попрохав дати йому його сиґарети. На одному з допитів він кілька разів спльовував на підлогу і через стіл у кімнаті допитів. Соліситор заявника відвідав його 3 і 4 жовтня 1984 року.

C. Вільям МакФадден

17. Третій заявник — п. Вільям МакФадден, 1959 року народження. Нині він безробітний і проживає в м. Лондондеррі (Londonderry), Північна Ірландія.

18. 1 жовтня 1984 року о 7.00 ранку його заарештував працівник поліції у нього вдома на підставі статті 12 Закону 1984 року. Його доставили в Каслрейський (Castlereagh) поліційний ізолятор м. Белфаста, де його тримали під вартою до звільнення о 13.00 5 жовтня 1984 року. Тобто тривалість перебування його під вартою становила чотири дні та шість годин.

19. Упродовж кількох годин після арешту його було допитано у зв'язку з убивством військовослужбовця під час нападу з використанням вибухівки в м. Лондондеррі 15 жовтня 1983 року та вбивством ще одного військовослужбовця під час нападу з використанням запальної вибухівки та вогнепальної зброї в м. Лондондеррі 23 квітня 1984 року. Його також допитали у зв'язку з підозрою стосовно його членства в Тимчасовій ІРА.

За винятком одного допиту, коли він відповів на запитання загального характеру, він відмовився відповідати на будь-які поставлені йому запитання. Крім того, час від часу він вставав або сідав на підлогу в кімнаті допитів. Соліситор заявника відвідав його 3 жовтня 1984 року.

D. Майкл Трейсі

20. Четвертий заявник — п. Майкл Трейсі, 1962 року народження. Він навчається столярської справи і проживає в м. Лондондеррі, Північна Ірландія.

21. 1 жовтня 1984 року о 7.04 ранку його заарештували працівники поліції у нього вдома на підставі статті 12 Закону 1984 року. Після цього його доставили в дільницю Каслрейської королівської поліції м. Белфаста, де його тримали під вартою до звільнення о 18.00 5 жовтня 1984 року. Тобто тривалість перебування його під вартою становила чотири дні та одинадцять годин.

22. Упродовж кількох годин після арешту його було допитано у зв'язку із збройним пограбуванням поштових відділень у м. Лондондеррі 3 березня 1984 року та 29 травня 1984 року, а також у зв'язку зі змовою вчинити вбивство співробітників служби безпеки. Його також допитали у зв'язку з підозрою стосовно його членства в Ірландській національно-визвольній армій (ІНВА), забороненій терористичній організації. Він зберігав мовчання у відповідь на всі запитання, за винятком окремих запитань загального характеру, і намагався зірвати допити, тарабанячи по трубах опалення в кімнаті допитів, співаючи, посвистуючи і стукаючи своїм стільцем по стінах і підлозі. Соліситор заявника відвідав його 3 жовтня 1984 року.

E. Факти, які є спільними у справах чотирьох заявників

23. Усі заявники були поінформовані поліцейським, який здійснював арешт, про те, що їх заарештовано на підставі статті 12 Закону 1984 року і що існують достатні підстави підозрювати їх у причетності до вчинення, підготовки чи підбурювання до вчинення терористичних актів, пов'язаних із внутрішніми справами Північної Ірландії. Їх попередили, що вони мають право мовчати, але все, що вони скажуть, може бути використано як доказ.

24. Наступного після арешту дня працівники поліції повідомили кожного заявника про те, що міністр у справах Північної Ірландії погодився подовжити строк тримання їх під вартою на п'ять днів на підставі статті 12(4) Закону 1984 року. Жоден із заявників не постав перед суддею чи іншою службовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і нікому з них не було висунуто обвинувачення після звільнення.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО І ПРАКТИКА

A. Вступ

25. Надзвичайна ситуація, що склалася в Північній Ірландії на початку 1970-х років, та пов'язаний з цим рівень терористичної діяльності створили передумови для запровадження Закону 1974 року (Тимчасових положень) про запобігання тероризмові (Закон 1974 року). Протягом 1972–1982 років унаслідок терористичних актів у Північній Ірландії загинуло понад дві тисячі людей, тоді як у Великій Британії — приблизно сто осіб. У середині 1980-х років кількість загиблих була значно меншою, ніж на початку 1970-х, але організована терористична діяльність дедалі поширювалася.

26. Закон 1974 року набув чинності 29 листопада 1974 року. Цим законом у Великій Британії ІРА було заборонено, і публічну підтримку цієї організації в цій країні оголошено правопорушенням. У Північній Ірландії ІРА вже була заборонена. Закон також надав поліції особливі повноваження арешту і тримання під вартою, що мало підвищити ефективність її заходів з подолання загрози тероризму (див. пункти 30–33 нижче).

27. Закон 1974 року підлягав парламентському перегляду кожні шість місяців. Парламент, зокрема, визначав наявність потреби у подальшому використанні особливих повноважень. Таким чином Закон переглядався до березня 1976 року, коли його було повторно прийнято з деякими поправками.

Згідно зі статтею 17 Закону 1976 року, особливі повноваження підлягали парламентському перегляду кожні дванадцять місяців. Тому Закон 1976 року переглядався щорічно, і це тривало до 1984 року, коли відбулося його повторне ухвалення з деякими поправками.

Законом 1984 року, який набув чинності в березні 1984 року, було заборонено як ІНВА, так і ІРА. Він переглядався щороку, але чинність втрачає у березні 1989 року, коли Уряд планує запровадити постійне законодавство.

28. Критичний огляд Закону 1976 року був підготовлений лордом Шеклтоном (Lord Shackleton) у доповіді, опублікованій у липні 1978 року, і згодом — лордом Джеллікоу (Lord Jellicoe) в доповіді, опублікованій у січні 1983 року. Щорічні доповіді щодо Закону 1984 року подавав до парламенту сер Сірел Філіпс (Sir Cyril Philips) (за 1984 і 1985 роки) та Вісконт Колвілл (Viscount Colville) (за 1986 і 1987 роки), які в 1987 році також завершили більш розширений огляд наслідків застосування Закону 1984 року.

29. Ці критичні огляди затверджувалися Урядом і подавалися на розгляд до парламенту для вирішення подальшої необхідності в цьому законі. Автори цих оглядів, зокрема, дійшли висновку, що, з урахуванням проблем, властивих роботі із запобігання терористичним актам і їх розслідування, подальше використання особливих повноважень для арешту і тримання під вартою є обов'язковою умовою. Пропозицію стосовно того, що рішення про подовження строку тримання під вартою мають ухвалювати суди, було відхилено, насамперед через те, що інформація, на якій ґрунтуються такі рішення, має надзвичайно конфіденційний характер і не може бути розголошена особам, які перебувають під вартою, чи їхнім юридичним консультантам. З огляду на низку причин, ухвалення таких рішень має належати до сфери компетенції керівника.

B. Повноваження здійснювати арешт без ордера,
передбачені Законом 1984 року та іншими законами

30. У відповідних положеннях статті 12 Закону 1984 року, по суті, таких самих, що і в Законах 1974 та 1976 років, сказано:

«12 (1) [A] констебль може заарештувати без ордера особу, яку він має достатні підстави підозрювати

...

b) у вчиненні або причетності до вчинення, підготовки або підбурюванні до вчинення терористичних актів, до яких застосовується Закон у цій частині;

...

3) Терористичними актами, до яких застосовується Закон у цій частині, є

a) акти тероризму, пов'язані із внутрішніми справами Північної Ірландії;

...

4) Особа, заарештована на підставі цієї статті, не може перебувати під вартою за повноваженням на арешт більше ніж протягом сорока восьми годин з моменту арешту; але міністр має право, у будь-якому конкретному випадку, подовжувати цей строк на строк чи строки, які він сам визначає.

5) Будь-який додатковий строк чи строки не повинні перевищувати п'ять днів у сукупності.

6) Наступні положення (вимога приведення обвинуваченої особи до суду після її арешту) не застосовуються до особи, яка перебуває під вартою за повноваженням на арешт.

...

d) стаття 131 Указу 1981 року про маґістратські суди (Північна Ірландія);

...

8) Положення цієї статті не обмежують будь-яких повноважень на арешт, які можуть здійснюватися на підставах, передбачених іншими положеннями».

31. Згідно з визначенням, наведеним у статті 14 (1) Закону 1984 року, під тероризмом розуміють «застосування насильства заради досягнення політичних цілей, включно з будь-яким застосуванням насильства з метою нагнітання страху на населення або на ту чи іншу частину населення». Ідентичне визначення тероризму в Законі 1978 року про Північну Ірландію (Надзвичайні положення) палата лордів визнала як таке, що має бути сформульоване «у широкому розумінні». Вона відхилила тлумачення терміна «терорист» у вужчому розумінні цього слова, «порівняно з тим змістом, яке може означати повсюдно вживане слово «терорист» для працівника поліції чи звичайного громадянина» (Справа «МакКі проти начальника поліції Північної Ірландії» (McKee v. Chief Constable for Northern Ireland) [1985 р.] 1 All England Law Reports 1 at 3-4, per Lord Roskill).

32. У статті 131 Указу 1981 року про маґістратські суди (Північної Ірландії), яка статтею 12 (6)(d) Закону 1984 року була оголошена незастосовною (див. пункт 30 вище), сказано, що в разі незвільнення особи, заарештованої без ордера, з-під варти упродовж доби, вона має постати перед маґістратським судом при першій найреальнішій можливості, але не пізніше ніж через сорок вісім годин після арешту.

33. Закон 1978 року про Північну Ірландію (Надзвичайні положення) також надавав особливі повноваження здійснювати арешт без ордера. У статті 11 говорилося, що констебль може без ордера заарештувати будь-яку особу, якщо підозрює, що вона терорист. Така особа могла перебувати під вартою до сімдесяти двох годин без приведення її до суду.

Закон 1978 року, після внесення до нього поправок, з'явився у вигляді Закону 1987 про Північну Ірландію (Надзвичайні положення), який набув чинності 15 червня 1987 року. Повноваження здійснювати арешт згідно із Законом 1978 року були замінені повноваженням входити у приміщення і проводити там обшук з метою арешту підозрюваного терориста на підставі статті 12 Закону 1984 року.

C. Використання повноваження на здійснення арешту
на підставі статті 12 (1)(b) Закону 1984 року

34. Для того щоб здійснити законний арешт на підставі статті 12(1)(b) Закону 1984 року, уповноважена на це особа повинна мати обґрунтовану підозру, що дана особа вчинила або причетна до вчинення, підготовки або підбурювання до вчинення терористичних актів. Крім того, арешт без ордера здійснюється з урахуванням застосовних норм загального права, викладених палатою лордів у справі «Крісті проти Лічинські» (Christie v. Leachinsky) [1947 р.] Appeal Cases 573 at 587 and 600. За звичайних обставин, особа, яку заарештовують, повинна одержати інформацію про фактичні підстави арешту під час її взяття під варту або, якщо є особливі поважні обставини, при першій достатньо реальній можливості для повідомлення їй цих підстав. Це не потребує використання технічної мови чи точної мови, якщо особа, яку заарештовують, в основному знає причину свого арешту.

У справі «За заявою Лінча» (Ex parte Lynch, [1980 р.], Northern Ireland Reports 126 at 131), в якій заарештована особа домагалася видання судового наказу habeas corpus, Високий суд Північної Ірландії розглянув статтю 12 (1)(b). Уповноважений здійснити арешт повідомив заявника, що він заарештовує його на підставі статті 12 Закону 1976 року, оскільки підозрює його в причетності до терористичної діяльності. Високий суд визнав, що цей уповноважений повідомив фактичні підстави арешту і зробив те, що було розумним за тих обставин, для того щоб ознайомити заявника з характером підозри стосовно нього, а саме — стосовно причетності заявника до терористичної діяльності. Отже, Високий суд встановив, що з цього погляду законність арешту не може заперечуватися.

35. Підозра уповноваженого здійснити арешт має бути обґрунтованою за даних обставин, і для ухвалення такого рішення суд має отримати яку-небудь інформацію про джерела й підстави такої підозри (рішення Високого суду Північної Ірландії від 28 червня 1984 року в справі «Через Хіґґінса Дж., Ван Гаут проти Головного управління поліції Ольстера та Північної Ірландії» (per Higgins J. in Van Hout v. Chief Constable of the RUC and the Northern Ireland Office).

D. Мета арешту і тримання під вартою
на підставі статті 12 Закону 1984 року

36. Загальне право не передбачає повноваження здійснювати арешт і тримати особу під вартою лише для встановлення інформації про неї. Допит підозрюваного на підставі обґрунтованої підозри щодо вчинення ним правопорушення, за яке він може бути заарештований, є законною причиною для арешту і тримання під вартою без ордера, коли метою такого допиту є усунення чи підтвердження такої обґрунтованої підозри, за умови, що він постане перед судом при першій реальній нагоді (справа «R. проти Гаутона» (R. v. Houghton), [1979 р.] 68 Criminal Appeal Reports 197 at 205, та справа «Голґейт-Мохаммед проти Дюка» (Holgate-Mohammed v. Duke), [1984 р.] 1 All England Law Reports 1054 at 1059).

З іншого боку, лорд-головний суддя Лаурі (Lord Lawry LCJ) встановив у справі «За заявою Лінча» (див. у цитованому місці), що, згідно із Законом 1984 року, для обґрунтування правомірності арешту на підставі статті 12 (1)(b) наявність підозри в будь-якому конкретному злочині не потрібна. Він додав (див. там само):

«...Далі необхідно зазначити, що арешт на підставі статті 12 (1) відкриває... дозволений строк тримання під вартою без висунення обвинувачення. Жодне обвинувачення може взагалі не висуватися; отже, арешт не обов'язково... є першим кроком у кримінальному провадженні проти підозрюваної особи, коли висувається обвинувачення, яке має бути розслідуване в судовому порядку».

E. Подовження строку тримання під вартою

37. У Північній Ірландії клопотання про продовження тримання під вартою зі спливом початкового сорокавосьмигодинного строку розглядаються на рівні більш високої поліційної інстанції в Белфасті і потім передаються на затвердження міністрові у справах Північної Ірландії або, в разі його відсутності, його парламентському заступникові.

У Законі 1984 року (та в законах, що йому передували) немає критеріїв, на підставі яких можна було б приймати рішення про подовження початкового строку тримання під вартою, хоча чіткі критерії, напрацьовані практикою, наведені в доповідях та оглядах, що додаються до меморандуму Уряду.

Згідно зі статистичними даними, на які посилається Постійна консультативна комісія з прав людини у своєму письмовому поданні (див. пункт 6 вище), у період з березня 1984 року, коли набув чинності Закон 1984 року, по червень 1987 року міністр у справах Північної Ірландії відхилив лише трохи більше 2% поліційних клопотань про подовження строку тримання під вартою.

F. Засоби правового захисту

38. Основними засобами правового захисту, якими може скористатися особа, що перебуває під вартою на підставі Закону 1984 року, є клопотання про видання наказу habeas corpus та цивільний позов про відшкодування шкоди, завданої триманням під вартою без законних для цього підстав.

1. Наказ habeas corpus

39. Згідно із Законом 1984 року, особа може бути заарештована і триматися під вартою на підставі повноваження на арешт загалом протягом семи днів (пункти 4 та 5 статті 12 — див. пункт 30 вище). У пункті 5 (2) Додатку 3 до Закону 1984 року сказано, що особа, яка тримається під вартою на підставі положення про арешт, яке міститься в статті 12 Закону 1984 року, «вважається такою, що перебуває під вартою на законних підставах, якщо її було взято під варту на такій підставі». Однак наведений вище пункт 2 статті 5 не виключає використання засобу правового захисту habeas corpus. Якщо із самого початку арешт було здійснено на незаконних підставах, так само і тримання під вартою є незаконним на підставі такого арешту (справа Ван Гаута через Гіґґінса Дж., у цитованому місці, at 18).

40. Habeas corpus — процедура, за допомогою якої особа під вартою може одразу подати клопотання про звільнення з-під варти, посилаючись на те, що її взяли під варту на незаконних підставах.

Розгляд такого клопотання не передбачає розгляду конкретних обставин тримання під вартою, як це робить апеляційний суд: суд обмежується розглядом питання законності тримання під вартою. Межі такого розгляду можуть бути різними. Вони залежать від контексту конкретної справи і, за певних обставин, від умов відповідного законодавчого акта, на підставі якого здійснюється тримання під вартою. При цьому суд має з'ясувати, чи було дотримано технічних вимог такого законодавчого акта. Він також може розглянути обґрунтованість підозри, на підставі якої було здійснено арешт (справа «За заявою Лінча» (у цитованому місці), та Ван Гаута (у цитованому місці)). Тримання під вартою, законне з технічного погляду, може також бути предметом перегляду на підставі стверджуваного зловживання владою, яке полягало в недобросовісних чи свавільних діях органів влади або діях з незаконною метою (справа «R v. Governor of Brixton Prison», ex parte Sarno [1916] 2 King's Bench Reports 742, та справа «R v. Brixton Prison (Governor)», ex parte Soblen [1962] 3 All England Law Reports 641).

При цьому тягар доведення покладається на відповідні органи, які повинні обґрунтувати законність рішення про взяття під варту, але за умови, що особа, яка звернулася з клопотанням про видання наказу habeas corpus, вже довела наявність достатньо серйозних підстав для такого клопотання (справа «Khawaja v. Secretary of State», [1983] 1 All England Law Reports 765).

2. Тримання під вартою без законних підстав

41. Особа, яка стверджує, що її було заарештовано і взято під варту без законних для цього підстав, має також право вчинити позов про відшкодування шкоди за незаконне взяття під варту. У випадку, коли законність арешту обґрунтовується наявністю достатніх підстав для підозри, саме орган влади-відповідач має довести існування такої достатньої підстави (справа «Даллісон проти Каффрея» (Dallison v. Caffrey [1965] 1 Queen's Bench Reports 348,та справа Ван Гаута, у цитованому місці, at 15).

При розгляді питання про незаконне взяття під варту наявність підстав для арешту може визначатися за допомогою визнаних принципів судового нагляду за здійсненням дискреційних повноважень виконавчим органом (див. рішення у справі «Голґейт-Мохаммед проти Дюка», у цитованому місці).

Провадження в Комісії

42. Заявники звернулися до Комісії 18 жовтня 1984 року, 22 жовтня 1984 року, 22 листопада 1984 року та 8 лютого 1985 року, відповідно (заяви № 11209/84, 11234/84, 11266/84 та 11386/85). Вони стверджували, що їхній арешт і тримання під вартою не були обґрунтовані, як цього вимагає пункт 1 статті 5 Конвенції, і що також було порушено пункти 2, 3, 4 і 5 цієї статті. Крім того, вони стверджують, що, на порушення статті 13, вони не мали ефективного засобу правового захисту стосовно інших скарг.

Скаргу з посиланням на пункт 2 статті 5 згодом було відкликано.

43. 10 липня 1986 року Комісія видала розпорядження про об'єднання цих заяв в одну справу, відповідно до правила 29 Правил процедури, і наступного дня оголосила заяви прийнятними.

У доповіді від 14 травня 1987 року (складеній згідно зі статтею 31) Комісія виклала свій висновок про те, що було порушено пункти 3 і 5 статті 5 стосовно п. Броуґана і п. Койла (10 голосів проти 2 щодо пункту 5), але не стосовно справи п. МакФаддена і п. Трейсі (8 голосів проти 4 щодо обох пунктів). Вона також дійшла висновку, що порушення пунктів 1 і 4 статті 5 допущено не було (одноголосно щодо пункту 4) і, нарешті, що жодного окремого питання на підставі статті 13 не виникає (одноголосно).

Повний текст думки Комісії та тексти окремих думок її членів, що не погодилися з позицією більшості, містяться в доповіді, яка додається до цього рішення.

Остаточні подання Уряду до Суду

44. На відкритому слуханні 25 травня 1988 року Уряд виклав суть заключних подань з його меморандуму, в якому Уряд звертався до Суду з проханням визнати,

«1) що факти свідчать про відсутність порушення пунктів 1, 3, 4 та 5 статті 5 Конвенції;

2) що факти свідчать про відсутність порушення статті 13 Конвенції або що жодного окремого питання на підставі статті 13 Конвенції не виникає».

Крім того, Уряд просив Суд не приймати до розгляду скаргу, подану з посиланням на пункт 2 статті 5.

ЩОДО ПРАВА

I. РАМКИ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

45. У своїх перших заявах до Комісії заявники стверджували, що було порушено пункт 2 статті 5, в якому сказано:

«Кожного заарештованого має бути негайно поінформовано зрозумілою для нього мовою про пiдстави його арешту i про будь-яке обвинувачення проти нього».

Однак згодом вони відкликали скаргу, і в своєму рішенні про прийнятність заяви Комісія зазначила, що заявники більше не висувають скарг на підставі пункту 2.

У листі, зареєстрованому в канцелярії Суду 17 травня 1988 року, заявники зверталися до Суду по дозвіл відновити провадження за скаргою. У своїх усних зверненнях як Уряд-відповідач, так і Комісія заперечували проти прохання заявників.

46. Рамки юрисдикції Суду визначаються рішенням Комісії, яким вона оголосила початкову заяву прийнятною (див., зокрема, рішення Вікса (Weeks) від 2 березня 1987 року, серія A, № 114, с. 21, п. 37). Суд вважає, що в цій справі необхідно зважити на прямо заявлене відкликання скарги, поданої з посиланням на пункт 2. Внаслідок цього Комісія припинила розгляд питання про прийнятність цієї скарги. Дозвіл заявникам відновити свій позов у Суді означав би розладнання встановленої системи розгляду заяв у світлі Конвенції.

47. Отже, твердження про те, що було порушено пункт 2 статті 5, не може бути прийняте до розгляду.

II. ЗАГАЛЬНИЙ ПІДХІД

48. Уряд значною мірою посилався на існування надзвичайно складної ситуації в Північній Ірландії, особливо на загрозу з боку організованого тероризму.

Суд, беручи до уваги факт посилення тероризму в сучасному світі, у своїх попередніх рішеннях уже визнав необхідність, яка випливає із самої суті системи Конвенції, забезпечення належної рівноваги між захистом інститутів демократії в інтересах суспільства і захистом прав окремої людини (див. рішення у справі Класса та інших (Klass and Others) від 6 вересня 1978 року, серія A, № 28, с. 23 та 27–28, п. 48–49 і 59).

22 серпня 1984 Уряд повідомив Генерального секретаря Ради Європи про те, що він відкликає своє повідомлення про відступ від зобов'язань за статтею 15, на яке він посилався у зв'язку з надзвичайною ситуацією в Північній Ірландії (див. повідомлення про відступ від зобов'язань за Конвенцією в Yearbook of the Convention, vol. 14, p. 32 [1971], vol. 16, p. 26–28 [1973], vol. 18, p. 18 [1975], and vol. 21, p. 22 [1978], та відкликання таких повідомлень — в Information Bulletin on Legal Activities within the Council of Europe and in Member States, vol. 21, p. 2 [July, 1985]). Тому, зазначив Уряд, він вважає, що «положення Конвенції повністю виконуються». За його словами, у будь-якому випадку відступ від зобов'язань не стосується питань права, які розглядаються в цій справі.

Отже, у цьому провадженні немає необхідності з'ясовувати, чи можна було б, у зв'язку з терористичними актами в Північній Ірландії, дозволити Сполученому Королівству, на підставі статті 15, будь-який відступ від своїх зобов'язань за Конвенцією. Розгляд цієї справи має здійснюватися виходячи з того, що статті Конвенції, з посиланням на які було подано скарги, застосовні повною мірою. Однак це не виключає належного врахування обставин, на тлі яких відбулися події в справі. У контексті статті 5 саме Суд має визначити значимість таких обставин, а також з'ясувати, чи було забезпечено в цій справі рівновагу між застосовними положеннями цієї статті у світлі її конкретного формулювання та її загальним предметом і метою.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 5

49. Заявники стверджували, що було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції, у відповідному положенні якого сказано:

«Кожен має право на свободу та особисту недоторканнiсть. Нікого не може бути позбавлено свободи iнакше ніж вiдповiдно до процедури, встановленої законом, і в таких випадках, як:

...

c) законний арешт або затримання особи, здійснені з метою припровадження її до встановленого законом компетентного органу на підставі обґрунтованої пiдозри у вчиненні нею правопорушення або якщо є розумні підстави вважати за необхiдне запобiгти вчиненню нею правопорушення…;

...»

Те, що арешт заявників і тримання їх під вартою були «законними» у світлі законодавства Північної Ірландії і, зокрема, здійсненими «відповідно до процедури, встановленої законом», не заперечувалося. Заявники стверджували, що позбавлення свободи, якого вони зазнали внаслідок застосування статті 12 Закону 1984 року, становило порушення пункту 1 (с) статті 5, оскільки їх було заарештовано без наявності підозри у вчиненні ними «правопорушення» і метою арешту не було припровадження їх до встановленого законом компетентного органу.

50. Першим пунктом арґументу заявників було те, що їхній арешт і тримання під вартою були здійснені на підставі підозри не у вчиненні конкретного правопорушення, а в причетності до невизначених терористичних актів, тобто в тому, що не становить порушення кримінального права у Північній Ірландії і не могло вважатися «правопорушенням», як цього вимагає пункт 1 (с) статті 5.

Уряд не заперечував, що Закон 1984 року не вимагає наявності підозри у вчиненні конкретного правопорушення як умови для здійснення арешту, але доводив, що визначення тероризму в цьому Законі відповідало концепції правопорушення і задовольняло вимоги пункту 1 (с) статті 5 із цього погляду, як це підтверджується прецедентними рішеннями Суду. У зв'язку з цим Уряд зазначив, що насправді заявники підозрювалися не в участі в терористичній діяльності взагалі, а у членстві в забороненій організації та причетності до конкретних терористичних актів, кожен з яких, у контексті законодавства Північної Ірландії, становив правопорушення і стосовно кожного з яких заявників попрохали відповісти на прямі запитання під час їхнього допиту після арешту.

51. Стаття 14 Закону 1984 року визначає тероризм як «застосування насильства заради досягнення політичних цілей», що містить у собі «застосування насильства з метою нагнітання страху на населення чи на ту або іншу частину населення» (див. пункт 31 вище). Таке саме визначення терористичного акту — яке міститься в Указі 1972 року про тримання під вартою терористів (у Північній Ірландії) та в Законі 1973 року про Північну Ірландію — Суд у своїх попередніх рішеннях визнав «досить відповідним поняттю правопорушення» (див. рішення у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom) від 18 січня 1978 року, серія A, № 25, с. 74-75, п. 196).

Крім того, всіх заявників упродовж кількох годин після арешту було допитано у зв'язку з підозрюваною причетністю до конкретних правопорушень та підозрюваним членством у заборонених організаціях (див. пункти 13, 16 та 22 вище).

Отже, підставою для арешту і подальшого тримання заявників під вартою була обґрунтована підозра у вчиненні ними правопорушення, у контексті пункту 1 (с) статті 5.

52. Пункт 1 (с) статті 5 також вимагає, щоб метою арешту чи тримання під вартою було припровадження даної особи до встановленого законом компетентного органу.

Уряд і Комісія стверджували, що такий намір був, і якби під час поліційного розслідування, яке проводилося після арешту заявників, були отримані достатні і прийнятні докази, їм, безперечно, пред'явили б обвинувачення і притягли до суду.

Заявники спростовували ці арґументи, посилаючись на той факт, що під час тримання під вартою їх не було ані обвинувачено, ані припроваджено до суду. Після арешту згідно зі статтею 12 Закону 1984 року не обов'язково має бути пред'явлено обвинувачення, а положення звичайного права, яке вимагає припровадження затриманої особи до суду, не застосовується при затриманні на підставі цього Закону (див. пункти 30 і 32 вище). Тому, за словами заявників, тримання їх під вартою являло собою застосування повноваження адміністративного затримання з метою отримання інформації, і це на практиці підтверджувалося під час використання цих особливих повноважень.

53. Завдання Суду полягає не в абстрактному розгляді оскаржуваного закону, а в тому, щоб розглянути лише обставини цієї справи.

Той факт, що заявникам не пред'явили обвинувачень і не припровадили до суду, не обов'язково означає, що мета тримання їх під вартою не відповідала пункту 1 (с) статті 5. Як Уряд і Комісія вже зазначили, наявність такої мети необхідно розглянути окремо від питання її досягнення, і підпункт (с) пункту 1 статті 5 не передбачає як попередньої умови того, що для висунення обвинувачень поліція повинна була отримати достатні докази або під час арешту, або під час перебування заявників під вартою.

Можливо, такі докази не можна було отримати або, з огляду на характер підозрюваних правопорушень, їх не можна було оголосити в суді, не ставлячи під загрозу життя інших. Немає підстав вважати, що поліційне розслідування в цій справі не було добросовісним або що метою взяття заявників під варту не було сприяння цьому розслідуванню за допомогою підтвердження чи розвіювання конкретних підозр, які, як Суд уже визнав, були підставою для їхнього арешту (див. пункт 51 вище). Напевно, якби це було можливо, поліція висунула б обвинувачення і заявників було б припроваджено до встановленого законом компетентного органу.

Отже, треба вважати, що арешт і тримання їх під вартою були здійснені з метою, передбаченою пунктом 1 (с).

54. Тобто порушення пункту 1 статті 5 допущено не було.

IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 3 СТАТТІ 5

55. Згідно із Законом 1984 року, особа, яку було заарештовано на підставі статті 12 за обґрунтованою підозрою в її причетності до терористичних актів, може бути взята поліцією під варту спочатку на сорок вісім годин і далі, за санкцією міністра у справах Північної Ірландії, на додатковий строк чи строки до п'яти днів (див. пункти 30-37 вище).

Заявники стверджували, що вони постраждали внаслідок арешту і тримання їх під вартою на підставі цього закону, оскільки це було порушенням пункту 3 статті 5, де сказано:

«Кожен, кого заарештовано або затримано згiдно з положеннями підпункту (с) пункту 1 цiєї статтi, має негайно постати перед суддею чи iншою службовою особою, якiй закон надає право здійснювати судову владу, i має право на судовий розгляд упродовж розумного строку або на звiльнення до початку судового розгляду. Таке звiльнення може бути обумовлене ґарантiями явки в судове засідання».

Заявники зазначали, що особа, заарештована на підставі норм звичайного права Північної Ірландії, повинна постати перед маґістратським судом упродовж сорока восьми годин (див. пункт 32 вище); і що, згідно із звичайним правом Англії та Уельсу (Закон 1984 року про поліцію та кримінальні докази), максимальний строк тримання під вартою, який дозволяється без пред'явлення обвинувачення, становить чотири дні, але рішення щодо тримання під вартою суд повинен ухвалити упродовж тридцяти шести годин. За їхніми словами, не було жодних правдоподібних підстав, які виправдовували б необхідність семидобового строку тримання під вартою, адже це було суттєвим відхиленням від норм звичайного права і навіть від вимоги тридобового строку, дозволеного за умови застосування особливих повноважень тримання під вартою, які передбачає Закон 1978 року про Північну Ірландію (Тимчасові положення) (див. пункт 33 вище). Також не було жодних підстав для ненадання повноваження ухвалювати такі рішення судовим органам Північної Ірландії.

56. Уряд стверджував, що, з огляду на характер і масштаб загрози тероризму, а також пов'язані з цим складнощі отримання доказів, достатніх для висунення обвинувачень, передбачений законом максимальний строк тримання під вартою, що становить сім днів, є необхідною складовою роботи з подолання цієї загрози, що вже було підтверджено подальшим обговоренням цього питання в парламенті та неодноразового перегляду цього закону (див. пункти 26-29 вище). Зокрема, Уряд посилався на ті труднощі, з якими стикаються сили безпеки в отриманні доказів, що є прийнятними і достатніми завдяки вивченню методів, якими користуються залучені в терористичну діяльність для зриву процесу допиту. Також потребувався час для того, щоб провести необхідні наукові дослідження, зіставити інформацію, отриману від інших осіб, що були під вартою, та встановити зв'язок з іншими силами безпеки. Уряд стверджував, що необхідність у повноваженні подовжувати строк тримання під вартою підтверджується статистикою. Наприклад, у 1987 році таке рішення подовжити строк тримання під вартою було видане у справах 365 осіб. Приблизно вісімдесят трьох осіб тримали під вартою понад п'ять днів, а тридцяти дев'ятьом із них упродовж цього подовженого строку було пред'явлено обвинувачення в серйозному терористичному злочині.

Стосовно пропозиції, що подовження строку тримання під вартою за межу першого сорокавосьмигодинного строку має контролювати чи навіть санкціонувати суддя, Уряд послався на проблему подання до суду деякої інформації, що є підставою для підозри, з огляду на її надзвичайну конфіденційність. На додаток до того, що Суд мав би розглядати це питання за зачиненими дверима, і затримана особа, і її юридичні консультанти також не могли б бути присутніми чи отримувати будь-яку конкретну інформацію. Це вимагало б докорінних і небажаних змін у правових та процесуальних нормах Сполученого Королівства, згідно з якими особа, яку позбавлено свободи, має право на представництво через посередництво юридичних консультантів на будь-якому розгляді в суді, що стосується тримання її під вартою.

Якби повноваження подовжувати строк тримання під вартою було надано суддям, вони розглядалися б як інстанція, що здійснює не судову, а виконавчу функцію. Це жодним чином не сприяло б підвищенню ґарантії проти зловживань, зміцнювати яку покликані чинні домовленості, і спричинило б неспростовну критику судової влади.

За всіх цих обставин доцільнішою є система, коли рішення приймає міністр у справах Північної Ірландії, забезпечуючи узгоджений підхід. Крім того, конкретні обставини кожного клопотання про подовження строку тримання під вартою міністр переглядав особисто або, за його відсутності, це робив інший міністр (див. пункт 37 вище).

57. У своїй доповіді Комісія посилалася на усталені принципи своєї практики, згідно з якими строк до чотирьох днів у справах, що стосуються звичайних кримінальних правопорушень, та до п'яти днів у виняткових випадках може вважатися відповідним вимозі негайності чи оперативності, закладеній у пункті 3 статті 5 (див. відповідне питання про прийнятність рішень у заяві № 2894/66, «Х проти Нідерландів» (X v. the Netherlands), Yearbook of the Convention, т. 9, с. 568 (1966), та в заяві № 4960/71, «Х проти Бельгії» (X v. Belgium), Collection of Decisions, т. 42, с. 54-55 (1973)). На думку Комісії, якщо зважати на обставини, за яких було заарештовано заявників, та на особливі проблеми, з якими пов'язане розслідування терористичної діяльності, в цій справі виправдовується строк тримання під вартою дещо триваліший, ніж у звичайних справах. Комісія дійшла висновку, що строки тримання під вартою (чотири дні і шість годин (п. МакФадден) і чотири дні та одинадцять годин (п. Трейсі)) відповідали вимозі оперативності, тимчасом як строки стосовно п. Броуґана (п'ять днів та одинадцять годин) і п. Койла (шість днів та шістнадцять з половиною годин) не відповідали.

58. Той факт, що особі під вартою не висунуто обвинувачень чи її не доставлено до суду, сам по собі не становить порушення першої частини пункту 3 статті 5. Жодного порушення пункту 3 статті 5 немає, якщо заарештовану особу звільняють «без зволікання», до того, як з'явиться можливість здійснення судової перевірки законності її затримання (див. рішення у справі де Йонґа, Бальє та ван ден Брінка (de Jong, Baljet and van den Brink) від 22 травня 1984 року, серія A, № 77, с. 25, п. 52). Якщо заарештовану особу не звільнено без зволікань, вона має право негайно постати перед суддею або службовою особою, що здійснює судову владу.

Те, наскільки «негайно» заарештований постав перед такою інстанцією, має оцінюватися у світлі предмета і мети статті 5 (див. пункт 48 вище). Суд взяв до уваги важливість цієї статті в системі Конвенції: вона втілює в собі основоположне право людини, а саме — захист людини від свавільного втручання з боку держави в її право на свободу (див. рішення у справі Боцано (Bozano) від 18 грудня 1986 року, серія A, № 111, с. 23, п. 54). Судова перевірка законності втручання з боку виконавчої влади в право людини на свободу є невід'ємною складовою ґарантії, втіленої в пункті 3 статті 5, яка покликана звести до мінімуму небезпеку прийняття свавільного рішення. Згідно з принципом верховенства права, такий судовий контроль вважається «одним з основоположних принципів демократичного суспільства..., пряме посилання на який міститься у Преамбулі до Конвенції» (див., mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі Класса та інших, серія А, № 28, с. 25–26, п. 55) і «з якого випливають усі інші принципи Конвенції» (див., mutatis mutandis, рішення у справі Енґеля та інших (Engel and Others) від 8 червня 1976 року, серія A, № 22, с. 28, п. 69).

59. Обов'язок «негайного» припровадження особи до судової інстанції, виражений англійським словом «promptly» і французьким словом «aussitôt», явно відрізняється від менш суворої вимоги другої частини пункту 3 статті 5 щодо права на судовий розгляд упродовж «розумного строку» («reasonable time»/«délai reisonnable») і навіть від вимоги встановлення законності без зволікання («speedily»/«à bref délai»), яка міститься в пункті 4 статті 5. Термін «promptly» також з'являється в англійському тексті пункту 2 статті 5, де у французькому тексті використані слова «dans le plus court délai» (у найкоротший строк). Як зазначено в рішенні «Ірландія проти Сполученого Королівства» (від 18 січня 1978 року, серія A, № 25, с. 76, п. 199), термін «promptly» у пункті 3 статті 5 можна тлумачити як такий, що має ширший зміст, ніж термін «aussitôt», який буквально означає «негайно». Отже, зіткнувшись із варіантами тексту нормативного договору, які є однаково автентичними, але не абсолютно однаковими, Суд має дати їм тлумачення у спосіб, який дозволяє, наскільки це можливо, узгодити їх і який найкращим чином відповідає меті та предметові цього договору (див., зокрема, рішення у справі «Санді Таймс» від 26 квітня 1979 року, серія А, № 30, с. 30, п. 48, та п. 4 статті 33 Віденської конвенції від 23 травня 1969 року про право міжнародних договорів (Vienna Convention on the Law of Treaties)).

Використання у французькому тексті слова «aussitôt», з його обмежувальною конотацією негайності, підтверджує те, що ступінь гнучкості, яка мається на увазі в понятті «негайність», обмежена, навіть якщо супровідні обставини жодним чином не можуть бути проіґноровані для цілей оцінки за пунктом 3 статті 5. Тимчасом як негайність має оцінюватися в кожній справі залежно від її конкретних особливостей (див. зазначене вище рішення у справі де Йонґа, Бальє та ван ден Брінка, серія А, № 77, с. 25, п. 52), в такі особливості ніколи не можна вкладати такий зміст, який завдає шкоди самій суті права, ґарантованого пунктом 3 статті 5, тобто зміст, який фактично скасовує обов'язок держави забезпечувати негайне звільнення особи чи її негайне припровадження особи до судової інстанції.

60. Ця справа стосується виключно арешту і тримання під вартою (через застосування повноважень, наданих згідно зі спеціальним законодавством) осіб, які підозрюються у причетності до терористичної діяльності в Північній Ірландії. До статті 12 (6) Закону 1984 року було внесено положення, в якому прямо зазначено про незастосовність до такого арешту і тримання під вартою вимоги звичайного права Північної Ірландії про припровадження обвинуваченої особи до суду (див. пункти 30 та 32 вище). При винесенні рішення в цій справі немає потреби визначати, чи міг би будь-який даний строк (який, наприклад, становить чотири дні) тримання під вартою в поліції чи адміністративному органі у звичайній кримінальній справі відповідати першій частині пункту 3 статті 5.

Фактично нікого із заявників під час тримання під вартою не було припроваджено до судді чи до особи, яка здійснює судову владу. Отже, треба відповісти на запитання, чи можна, беручи до уваги конкретні особливості, на які посилався Уряд, вважати звільнення кожного заявника «негайним» для цілей пункту 3 статті 5.

61. Розслідування терористичних правопорушень, безсумнівно, ставить перед органами влади особливі проблеми, і частково про це говорилося стосовно пункту 1 статті 5 (див. пункт 53 вище). Суд повністю погоджується з фактами, на які посилався Уряд з цього приводу. Також відповідає дійсності той факт, що в Північній Ірландії передання до міністра поліційних клопотань про подовження строку тримання під вартою та особисте вивчення міністром кожного такого клопотання насправді становлять форму контролю з боку виконавчої влади (див. пункт 37 вище). Крім того, потреба в продовженні особливих повноважень перебуває під постійним парламентським контролем, а їхнє застосування реґулярно контролюють незалежні особи (див. пункти 26 і 29 вище). Суд погоджується з тим, що, за умови дотримання достатніх ґарантій, загроза тероризму в Північній Ірландії виправдовує подовження строку, упродовж якого органи влади можуть, не порушуючи пункту 3 статті 5, тримати під вартою підозрювану в серйозному терористичному правопорушенні особу, перш ніж припровадити її до судді чи іншої особи, що здійснює судову владу.

Труднощі, на які посилався Уряд, пов'язані із забезпеченням судового контролю за рішеннями про арешт і тримання під вартою підозрюваних у тероризмі, можуть заважати виконанню вимог пункту 3 статті 5, наприклад — викликаючи потребу, з огляду на характер підозрюваних правопорушень, у забезпеченні відповідних запобіжних процедурних норм. Однак це не може виправдовувати, відповідно до пункту 3 статті 5, цілковиту відмову від здійснення «негайного» судового контролю.

62. Як зазначено вище (пункт 59), межі гнучкості в тлумаченні й застосуванні поняття «негайність» дуже невиразні. На погляд Суду, навіть найкоротший із даних чотирьох строків тримання під вартою, а саме — чотири дні й шість годин, проведені в поліційному ув'язненні п. МакФадденом (див. пункт 18 вище), виходить за рамки суворих обмежень стосовно часу, що його дозволяє перша частина пункту 3 статті 5. Надання конкретним особливостям цієї справи значення, що виправдовує такий тривалий строк тримання під вартою без припровадження до судді чи іншої особи, яка здійснює судову владу, було б неприйнятно широким тлумаченням чіткого значення слова «promptly», яке треба розуміти однозначно. Таке тлумачення означало б серйозне послаблення процедурної ґарантії, закладеної у пункті 3 статті 5, на шкоду даній особі, і його наслідки завдали б шкоди самій суті права, передбаченого цим положенням. Отже, Суд доходить висновку, що ніхто із заявників не був припроваджений «негайно» до судової інстанції чи звільнений «негайно» після арешту. Той безсумнівний факт, що арешт і тримання заявників під вартою були здійснені із законною метою захисту всього суспільства від тероризму, не є сам по собі достатнім для твердження про те, що конкретних вимог пункту 3 статті 5 було дотримано.

Отже, відбулося порушення пункту 3 статті 5 стосовно всіх чотирьох заявників.

V. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 4 СТАТТІ 5

63. За словами заявників, те, що стаття 5 не була інкорпорована у право Сполученого Королівства, фактично не дало змоги провести розгляд законності тримання їх під вартою, як цього вимагає пункт 4 статті 5. У пункті 4 статті 5 сказано:

«Кожен, кого позбавлено свободи внаслiдок арешту або затримання, має право на судовий розгляд, при якому суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним».

64. У цій справі заявники могли скористатися засобом правового захисту у вигляді процедури habeas corpus, але вони вирішили не робити цього. Ця процедура дала б змогу встановити, чи були законними їхні арешт і тримання під вартою, здійснені з посиланням на Закон 1984 року та на застосовні принципи, напрацьовані судовою практикою (див. пункти 39-40 вище).

Комісія встановила, що вимоги пункту 4 статті 5 були задоволені, оскільки, здійснюючи судовий нагляд, суд у Північній Ірландії розглянув би питання про те, чи відповідали Конвенції процедурні та матеріально-правові підстави тримання заявників під вартою. Уряд висунув такий самий арґумент.

65. Згідно із встановленими принципами практики Суду, поняття «законність» у пункті 4 має таке саме значення, що і в пункті 1 статті 5 (див., зокрема, рішення у справі Ашінґдейна (Ashingdane) від 28 травня 1985 року, серія А, № 93, с. 23, п. 52), і те, чи можна вважати «арешт» або «тримання під вартою» «законними», має вирішуватися у світлі не тільки національного права, а й у світлі положень Конвенції, втілених у ній загальних принципів та мети обмежень, передбачених пунктом 1 статті 5 (див., зокрема, згадане вище рішення у справі Вікса, серія А, № 114, с. 28, п. 57). На підставі пункту 4 статті 5, заарештовані особи або ті, що перебувають під вартою, мають право на розгляд, у порядку судового нагляду, дотримання тих процедурних і матеріально-правових умов, які забезпечують «законність», у контексті Конвенції, позбавлення їх свободи. Це означає, що в цій справі заявники повинні були отримати можливість скористатися засобом правового захисту, який дозволив би компетентному суду розглянути не лише дотримання процедурних вимог, викладених у пункті 12 Закону 1984 року, а й обґрунтованість підозри, на підставі якої було здійснено арешт, та законність мети здійснення арешту та подальшого тримання під вартою.

Як свідчать відповідні прецедентні рішення, зокрема рішення у справі Ван Гаута та Лінча (див. пункт 40 вище), ці умови задовольняються у практиці судів Північної Ірландії стосовно засобу захисту у вигляді процедури habeas corpus.

Отже, порушення пункту 4 статті 5 допущено не було.

VI. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 5 СТАТТІ 5

66. Заявники стверджували, що було порушено пункт 5 статті 5, в якому сказано:

«Кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання на порушення положень цiєї статтi, має захищене позовом право на відшкодування».

У Сполученому Королівстві вимога компенсації за незаконне позбавлення свободи може висуватися у зв'язку з порушенням національного права (див. пункт 41 вище про тримання під вартою без законних для цього підстав). Оскільки стаття 5 не вважається частиною національного права Сполученого Королівства, то жодна вимога компенсації не може висуватися у зв'язку з порушенням статті 5, яке водночас не становить порушення права Сполученого Королівства.

Уряд доводив, зокрема, що мета пункту 5 статті 5 полягає в забезпеченні потерпілому внаслідок «незаконного» арешту чи тримання під вартою захищеного позовом права на компенсацію. З цього приводу вони також зазначили, що слово «законний», для цілей кількох пунктів статті 5, має тлумачитися як таке, що передусім вимагає встановлення відповідності національному праву і також виключає будь-який елемент свавільності. Вони дійшли висновку, що навіть у разі встановлення порушення будь-якого з перших чотирьох пунктів порушення пункту 5 допущено при цьому не буде, оскільки позбавлення заявників свободи було, у світлі права Північної Ірландії, законним і не було свавільним.

67. Суд, як і Комісія, вважає, що таке обмежувальне тлумачення не відповідає вимогам пункту 5, у якому міститься посилання на арешт чи тримання під вартою «на порушення положень цiєї статтi».

У цій справі заявників було заарештовано і взято під варту на законних підставах, згідно з національним законодавством, але на порушення пункту 3 статті 5. Це порушення, як до, так і після висновків, зроблених Європейським судом у цьому рішенні, не могло б бути підставою для захищеної позовом вимоги потерпілими особами компенсації в національних судах. Уряд цього не заперечував.

Отже, у цій справі також було допущено порушення пункту 5 статті 5 стосовно всіх чотирьох заявників. Цей висновок не позбавляє Суд правоможності, згідно зі статтею 50, призначати компенсацію у вигляді справедливої сатисфакції (див. рішення у справі Ньюмейстера (Neumeister) від 7 травня 1974 року, серія А, № 17, с. 13, п. 30).

VII. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13

68. Заявники стверджували в Комісії, що вони не мали ефективного засобу правового захисту в Північній Ірландії стосовно їхніх скарг з посиланням на статтю 5, і тому також було допущено порушення статті 13, в якій сказано:

«Кожен, чиї права i свободи, викладенi в цiй Конвенцiї, порушуються, має право на ефективний засiб правового захисту у відповідному національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, що дiяли як офiцiйнi особи».

Виходячи з висновку про відсутність у цій справі порушення пункту 4 статті 5, Суд вважає, що немає потреби з'ясовувати, чи було дотримано менш суворих вимог статті 13, особливо з огляду на те, що заявники не підтримували цю скаргу в Суді (див., зокрема, рішення в справі Буамара (Bouamar) від 29 лютого 1988 року, серія А, № 129, с. 25, п. 65).

VIII. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 50

69. Згідно зі статтею 50,

«Якщо Суд встановлює, що рішення чи захід судового або будь-якого іншого органу влади Високої Договірної Сторони повністю або частково суперечить зобов'язанням, які випливають з ...Конвенції, і якщо внутрішнє право цієї Сторони передбачає лише часткову компенсацію такого рішення чи заходу, то Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».

70. Заявники, троє з яких одержали безоплатну правову допомогу на провадження в Комісії і в Суді, не заявили будь-якої вимоги щодо відшкодування судових витрат, і це не те питання, яке Суд має розглядати з власної ініціативи (див., як найостанніший прецедент, згадане вище рішення у справі Буамара, там само, с. 26, п. 68).

71. З іншого боку, заявники стверджували, що, «оскільки порушення були свідомими і кричущими, ...було б доречним присудження штрафних збитків або додаткової компенсації». За їхніми словами, розмір компенсації має виходити з розрахунку приблизно 2000 фунтів стерлінґів (дві тисячі фунтів стерлінґів) за кожну годину незаконного тримання під вартою.

Уряд звернувся до Суду з проханням відкласти розгляд цього питання.

З огляду на обставини справи, Суд вважає, що питання про застосування статті 50 поки що не готове до вирішення стосовно вимоги компенсації за зазнану шкоду. Тому він має відкласти розгляд цього питання і визначити подальшу процедуру з урахуванням можливості досягнення домовленості між державою і заявниками (пункти 1 та 4 правила 53 Реґламенту Суду).

На цих підставах Суд

1. Постановляє, шістнадцятьма голосами проти трьох, що порушення пункту 1 статті 5 допущено не було.

2. Постановляє, дванадцятьма голосами проти семи, що було допущено порушення пункту 3 статті 5 стосовно всіх чотирьох заявників.

3. Постановляє, одноголосно, що порушення пункту 4 статті 5 допущено не було.

4. Постановляє, тринадцятьма голосами проти шести, що було допущено порушення пункту 5 статті 5 стосовно всіх чотирьох заявників.

5. Постановляє, одноголосно, що немає потреби розглядати справу також у світлі статті 13.

6. Постановляє, одноголосно, що немає підстав розглядати питання про застосування статті 50 щодо відшкодування будь-яких зазнаних судових витрат.

7. Постановляє, одноголосно, що питання про застосування статті 50 щодо компенсації завданої шкоди не готове до вирішення;

тому:

а) відкладає розгляд згаданого питання;

b) запрошує Уряд подати упродовж наступних трьох місяців письмові зауваження з цього приводу і, зокрема, повідомити Суд про будь-яку домовленість у випадку її досягнення між Урядом і заявниками;

c) відкладає проведення подальшої процедури і передає Голові Суду повноваження визначити її у разі потреби.

Учинено англійською та французькою мовами й оголошено на відкритому слуханні в Палаці прав людини, Страсбурґ, 29 листопада 1988 року.

Підпис: Рольф Рюссдаль,
Голова Суду

Підпис: Марк-Андре Ейссен,
Секретар Суду

Згідно з пунктом 2 статті 51 Конвенції та пунктом 2 правила 52 Реґламенту Суду, до цього рішення додаються такі окремі думки:

— спільна окрема думка п. Тора Вільялмссона, пані Біндшедлер-Роберт, п. Ґьольчюклю, п. Матчера та п. Валтікоса, яка не збігається з позицією більшості;

— окрема думка п. Пінейро Фаріньї, яка частково не збігається з позицією більшості;

— окрема думка п. Волша і п. Каррілло Сальседо, яка не збігається з позицією більшості стосовно пункту 1 (с) статті 5;

— окрема думка сера Вінсента Еванса, яка частково не збігається з позицією більшості;

— окрема думка п. Де Мейєра, яка збігається з позицією більшості;

— окрема думка п. Мартенса, яка не збігається з позицією більшості.

Парафовано: Р. Р.

Парафовано: M.-A. E.

СПІЛЬНА ОКРЕМА ДУМКА СУДДІВ
ТОРА ВІЛЬЯЛМССОНА, БІНДШЕДЛЕР-РОБЕРТ, ҐЬОЛЬЧЮКЛЮ, МАТЧЕРА ТА ВАЛТІКОСА,
ЯКА НЕ ЗБІГАЄТЬСЯ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ

1. Застосування пункту 3 статті 5 у цій справі річ складна, оскільки вона порушує питання юридичного тлумачення — яке фактично вже було вирішене в попередніх справах — і спричиняє конфлікт між різними правами та інтересами. Ми не поділяємо думки більшості Суду щодо способу, в який має вирішуватися це питання.

Що стосується питання юридичного тлумачення, то, по-перше, зрозуміло, що в кількох попередніх справах як Суд, так і Комісія виходили з того, що положення, за яким «кожен, кого заарештовано або затримано ..., має негайно [фр.: aussitôt] постати перед суддею...», не означає — якщо зважати на вжитий англійський термін та виходити із загального контексту, — що це має відбутися миттєво, але означає, що це має відбутися якомога скоріше, з урахуванням місця, часу та обставин у кожній справі. Тут урядам надається певна — обмежена — свобода розсуду, яка підлягає контролю з боку органів Конвенції.

Питання полягає в тому, якими мають бути межі цієї свободи. Очевидно, для кожної справи буде свій прийнятний строк, і встановлення кількісного обмеження, чинного для будь-якої ситуації, було б штучним. Суд неодноразово визнавав, що неможливо тлумачити поняття розумного строку як фіксовану кількість днів, тижнів тощо (див. рішення у справі Штеґмюллера (Stögmüller) від 10 листопада 1969 року, серія А, № 9). Таким чином, у кожній справі постає питання оцінки, що залежатиме від конкретних обставин.

У попередніх справах Комісія дотримувалася думки, що у випадку звичайного кримінального правопорушення чотириденний строк тримання під вартою відповідає вимозі пункту 3 статті 5, а строк у п'ять днів було визнано прийнятним у винятковому випадку, коли затриманий має бути покладений у лікарню. З іншого боку, як Суд, так і Комісія визнали, що в різних справах — здебільшого вони стосувалися Швеції та Нідерландів, — у яких час, проведений під вартою до моменту припровадження до судді чи іншої службової особи, що здійснює судову владу, коливався від семи до п'ятнадцяти днів, мало місце порушення даного положення.

Події у цій справі відбулися на тлі обставин, винятковість яких ніхто не заперечуватиме. Тероризм у Північній Ірландії набув загрозливих масштабів і став причиною смерті 2000 осіб, які загинули внаслідок подібних дій. Характер та організація терористичної діяльності, страх, який вона насаджує, та таємність навколо неї ускладнюють, зважаючи також на застосовну кримінальну процедуру (яка не передбачає швидкого залучення судді-слідчого), негайне приведення затриманих до суду. Водночас жодним чином не можна погодитися з тривалим триманням затриманого під вартою, яке порушує його права і в будь-якому випадку прямо заборонене пунктом 3 статті 5 — положенням, що становить основу захисту особистої свободи.

Отже, необхідно ретельно зважити, з одного боку, права затриманого, а з іншого — тих груп населення, яким серйозно загрожують терористичні акти.

У цій справі чотирьох заявників було затримано без приведення до судового органу упродовж строків від чотирьох днів та шести годин до шести днів та шістнадцяти з половиною годин.

На наш погляд, між цими конкретними справами не можна проводити якоїсь різниці, оскільки вони всі належать до однієї категорії і ці строки суттєво не різняться між собою.

З огляду на винятковість ситуації в Північній Ірландії, про що мова йшла вище, видається, що в остаточному підсумку, якщо вважати чотири дні прийнятним строком у звичайному випадку, згадані вище строки, кожен з яких не перевищує тижня, розумно було б розглядати як прийнятні у цій справі. Такий підхід узгоджується з принципами прецедентної практики і виправдовується суцільно винятковими умовами, що існують у Північній Ірландії.

Отже, хоча ми вважаємо, що порушення пункту 3 статті 5 у цій справі немає, ми хочемо наголосити на тому, що цей підхід може застосовуватися лише тією мірою, якою такі виняткові обставини існують у даній країні, і що органи влади повинні уважно стежити за ситуацією, щоб одразу після її нормалізації повертатися до практики звичайного права. Однак ще до такого повернення вони мають докладати зусиль для того, щоб зменшити, наскільки це можливо, тривалість часу, протягом якого особу тримають під вартою до припровадження її до судді.

2. Ми також не можемо погодитися з висновком більшості Суду про порушення пункту 5 статті 5. З одного боку, оскільки ми дотримуємося думки про відсутність порушення пункту 3 статті 5, жодного питання про відшкодування не виникає. З іншого боку, визначення точних меж застосування пункту 5 статті 5 та умов, за яких висновок про неправомірність тримання під вартою може обґрунтовувати право на відшкодування шкоди, порушує складні питання, і ми вважаємо недоцільним у даному випадку обговорювати їх.

ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ ПІНЕЙРО ФАРІНЬЇ,
ЯКА ЧАСТКОВО НЕ ЗБІГАЄТЬСЯ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ

1. На мою думку, було також допущено порушення пункту 1 статті 5 у зв'язку з таким.

2. «...Суд уже наголошував на надзвичайній ролі міжнародної юрисдикції та на необхідності тлумачення обмежень особистої свободи, з обов'язковим урахуванням виняткового значення ґарантованого права, і це ключовий аспект забезпечення свободи і гідності людини» (Луї-Едмон Петтіті (Louis-Edmond Pettiti), передмова до книжки Венсана Берже (Vincent Berger) «Jurisprudence de la Cour européenne des Droits de l'Homme»).

3. «Особа, якій, з огляду на існуючі підстави, необхідно перешкодити ... у вчиненні правопорушення», може бути заарештована чи взята під варту лише з «метою припровадження її до компетентного судового органу» (див. рішення у справі Лолеса (Lawless) від 1 липня 1961 року, серія A, № 3, с. 51-52, п. 14). Однак заявників було затримано з метою розслідування справ, тобто збирання доказів, а не «з метою припровадження їх до компетентного судового органу».

4. Затримані мають бути припроваджені до компетентного судового органу для вирішення питання про законність їхнього затримання; належало проаналізувати, чи були підозри поліції обґрунтованими.

Я вважаю не відповідною Конвенції практику, коли працівник поліції повинен заарештувати особу, яку є підстави підозрювати у причетності до вчинення, підготовки терористичних актів чи до їх підбурювання, і коли поліції не треба звітувати судовому органові для того, щоб можна було перевірити, чи справді існувала обґрунтована підозра.

ОКРЕМА ДУМКА СУДДІВ ВОЛША І КАРРІЛЛО САЛЬСЕДО,
ЯКА НЕ ЗБІГАЄТЬСЯ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ СТОСОВНО ПУНКТУ 1 (С) СТАТТІ 5

Ми вважаємо, що стаття 5 Європейської конвенції з прав людини не надає державі будь-якої свободи розсуду. Якщо статтю 5 інтерпретувати як таку, що надає свободу розсуду, то це змінило б увесь характер цього надзвичайно важливого положення і поставило б його застосування в залежність від виконавчої політики.

Арешт, здійснений на підставі статті 12 Закону 1984 року про запобігання тероризмові, зміненого чи доповненого різними указами, згаданими в цій справі, та санкціоноване цими положеннями взяття під варту не вимагають, щоб проти заарештованої особи у той чи інший час було висунуте обвинувачення. Отже, такий арешт і тримання під вартою «не обов'язково... є першим кроком у кримінальному провадженні проти підозрюваної особи за обвинуваченням, яке має бути розслідуване в судовому порядку» (див. рішення лорда-головного судді Лаурі у справі «За заявою Лінча», згадуване в пункті 36 рішення Суду).

Єдине, що вимагається, це наявність у органу, який здійснює арешт, обґрунтованої підозри, що особа, яку заарештовують, залучена чи причетна до «терористичних актів, пов'язаних із внутрішніми справами Північної Ірландії» (див. пункт 30 рішення Суду).

Хоча такого правопорушення, як «тероризм» (визначення якого наведено в пункті 31 рішення Суду), фактично не існує, закон не вимагає, щоб затриману особу повідомили про будь-яке конкретне кримінальне правопорушення, в якому її можуть підозрювати, як не вимагає і того, щоб допит цієї особи стосувався правопорушень, у яких її можуть підозрювати. Насправді її допит може обмежуватися виключно питаннями стосовно фактів, у яких підозрюються інші особи. Чим довше особу тримають під вартою, тим більша ймовірність отримання її яких-небудь зізнань. На нашу думку, стаття 5 не дозволяє арешт і тримання під вартою осіб для їх допиту з надією, що під час допиту виявляться певні факти, які послужать підставою для висунення обвинувачення.

Ми вважаємо, що арешти в цих справах були здійснені з метою проведення допиту, тимчасом як не було жодних доказових підстав для висунення проти них будь-якого обвинувачення. Такі докази так і не були отримані, і зрештою заявників було звільнено з-під варти. Те, що даний закон використовується з такою метою, повністю підтверджується тим фактом, що з 1974 року на підставі цього закону були заарештовані і трималися під вартою у Сполученому Королівстві 15 173 особи, хоча з них, завдяки результатам проведених допитів, менше ніж 25%, тобто 3342 особи, були обвинувачені в тому чи іншому правопорушенні, включно з правопорушеннями, зовсім не пов'язаними з першопричиною арешту і взяття під варту. І ще менша кількість із них була визнана винною в тому чи іншому правопорушенні терористичного характеру.

Конвенція містить принцип презумпції невинуватості, що втілює найважливіше людське право, а саме — захист людини від свавільного втручання держави в її право на свободу. Обставини арешту і тримання під вартою в цих справах не відповідали цій ґарантії, і тому ми вважаємо, що було порушено пункт 1 статті 5.

Той безсумнівний факт, що арешт заявників мотивувався законним інтересом захисту суспільства загалом проти актів тероризму, на нашу думку, не є достатнім для того, щоб говорити про дотримання вимог пункту 1 (с) статті 5. Таке дотримання матиме місце, якщо метою арешту є припровадження заарештованої особи до компетентного судового органу на підставі обґрунтованої підозри у вчиненні нею конкретного правопорушення чи правопорушень. Конвенція не дозволяє здійснювати арешт для проведення допиту з надією отримати достатню інформацію для обґрунтування обвинувачення.

ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ СЕРА ВІНСЕНТА ЕВАНСА,
ЯКА ЧАСТКОВО НЕ ЗБІГАЄТЬСЯ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ

1. Я погоджуюся з рішенням Суду в тому, що в цій справі немає порушення пункту 1 статті 5 чи пункту 4 статті 5, а також у тому, що немає необхідності розглядати цю справу у світлі статті 13. Однак я не можу погодитися з більшістю моїх колеґ стосовно наявності порушень пунктів 3 та 5 статті 5.

2. Застосування пункту 3 статті 5 у цій справі залежить від змісту, що має вкладатися у слово «негайно» у контексті положення, відповідно до якого «кожен, кого заарештовано або затримано згiдно з положеннями підпункту с пункту 1 цiєї статтi, має негайно постати перед суддею чи iншою службовою особою, якiй закон надає право здійснювати судову владу». Згідно зі статтею 12 Закону 1984 року про запобігання тероризмові (Тимчасові положення), особа, яка, за наявності достатніх підстав, підозрюється у причетності до терористичних актів, може триматися під вартою до семи днів до її звільнення чи припровадження до суду, за умови отримання через сорок вісім годин відповідної санкції міністра.

Питання полягає в тому, чи відповідає пункту 3 статті 5 тримання заявників під вартою, згідно з положеннями цієї статті, протягом періоду від чотирьох днів і шести годин до шести днів і шістнадцяти з половиною годин без припровадження їх до суду.

У кількох своїх рішеннях Суд уже визнав, що слово «promptly» у контексті пункту 3 статті 5 не може означати «негайно». Так, у рішенні в справі де Йонґа, Бальє та ван ден Брінка Суд зазначив: «Питання негайності має вирішуватися в кожній справі залежно від її конкретних обставин» (рішення від 22 травня 1984 року, серія А, № 77, с. 25, п. 52). У тій справі Суд визнав, що «за певних обставин, навіть якщо враховувати невідкладні потреби військового життя та військового правосуддя, шість, сім і одинадцять днів не можна вважати строком, що відповідає вимозі "негайності"» (див. там само). Але цей висновок явно означав, що, на думку Суду, використання слова «promptly» (і слова «aussitôt» у французькому тексті), а також предмет і мета пункту 3 дозволяє певну — хоча звичайно не обмежену — гнучкість залежно від обставин, за яких взято під варту даних осіб.

Зі свого боку, Комісія протягом понад двадцяти років дотримувалася погляду, що у звичайних випадках чотири дні до моменту припровадження затриманої особи до судді є строком, сумісним з вимогою негайності, і що за певних обставин виправдовуються дещо триваліші строки. Суд поки що не піддав сумніву погляд Комісії з цих питань. У будь-якому разі, рішення Суду у справі де Йонґа, Бальє та ван ден Брінка, а також в інших справах приховано свідчать про те, що він підтримує такий погляд.

Крім того, Суд постійно визнавав, що, оцінюючи відповідність своїх законів і практики до вимог Конвенції, держави повинні отримувати право на певну «свободу розсуду» і що у всьому тексті Конвенції втілена вимога пошуку справедливої рівноваги між загальними інтересами суспільства та інтересами захисту основних прав людини. У справі Класса Суд погодився з Комісією, що в системі Конвенції втілений «певний компроміс між вимогою захисту демократичного суспільства та вимогою захисту прав конкретної людини» (рішення від 6 вересня 1978 року, серія А, № 28, с. 28, п. 59).

На мою думку, напрацьована з даного питання судова практика надає обґрунтоване тлумачення пунктові 3 статті 5 та, зокрема, слову «promptly».

4. Необхідність вирішення питання негайності залежно від конкретних обставин даної справи та забезпечення справедливої рівноваги між різними залученими правами та інтересами є факторами, цілком доречними з огляду на особливість ситуації у Північній Ірландії, де безпосередньо внаслідок терористичної діяльності вже було вбито, покалічено або поранено понад тридцять тисяч осіб. При застосуванні Конвенції у такій ситуації необхідно забезпечувати рівновагу, з одного боку, між інтересами суспільства і простими добропорядними чоловіками, жінками та дітьми, які так часто потерпають від терористичних актів, та, з іншого боку, правами осіб, які на достатніх підставах підозрюються у членстві в забороненій терористичній організації чи її підтримці або, за якихось інших обставин, у причетності до вчинення, підготовки терористичних актів чи підбурюванні до них.

Особливі фактори, які, на думку Уряду, виправдовують виняткові повноваження тримання під вартою у справах, що підпадають під статтю 12 Закону 1984 року, стисло викладені у пункті 56 рішення Суду. До них належать труднощі, з якими стикаються у таких справах сили безпеки при отриманні доказів. Передусім це — прийоми, яких, зокрема, навчають терористів і які допустимі і використовуються ними, щоб завадити процедурі допиту. Крім того, це дуже конфіденційний характер інформації, на якій часто в таких справах ґрунтується підозра, що унеможливлює її розголошення в суді у присутності затриманої особи чи її юридичного радника. Це також додатковий час, що потребується для вивчення і співвідношення доказів та зв'язку із силами безпеки. Потреба в таких виняткових повноваженнях на підставі статті 12, які зумовлені названими факторами, підтверджується статистичними даними, наведеними в тому самому пункті рішення, — що, наприклад, у 1987 році із 83 осіб, яких тримали під вартою понад п'ять днів, 39 було обвинувачено в серйозних терористичних злочинах протягом днів, доданих до первісного строку тримання під вартою.

Вісконт Колвілл (Viscount Colville) у розділі 12 своєї Доповіді про застосування Закону 1984 року визнав, що немає жодної технічної підстави, яка не дозволяла б судді Високого суду, а не міністрові, приймати рішення про подовження тримання особи під вартою після відбуття нею перших 48 годин. Однак він дійшов висновку, що така зміна була б неправильною. Він зазначав, що у такому випадку подібні рішення мав би приймати суддя в закритому судовому засіданні без реального представництва затриманої особи і що, на його думку, така зміна жодним чином не зміцнила б ґарантії цивільних свобод, а натомість могла б викликати неспростовну критику на адресу судової влади. Ці висновки, звичайно, були так само актуальними і 1984 року, коли було затримано заявників (див., наприклад, Доповідь від 1983 року лорда Джелікоу про застосування Закону 1976 року про запобігання тероризмові (Тимчасові положення), п. 70). Я вважаю, що ці висновки переконливі, і вони підтверджують думку, що відповідні положення статті 12 Закону 1984 року насправді дають змогу забезпечувати справедливу рівновагу між інтересами суспільства та правами осіб, затриманих на підставі цих положень.

У пункті 61 свого рішення Суд бере до уваги і не оспорює фактори, на які посилається Уряд, і визнає особливість проблем, які постають перед державними органами під час розслідування терористичних злочинів. Він також погоджується з тим, що труднощі здійснення судового контролю над арештом і взяттям під варту осіб, підозрюваних у терористичній діяльності, можуть потребувати запровадження «відповідних процедурних ґарантій». Незважаючи на це, більшість Суду була змушена дати слову «негайно» тлумачення, згідно з яким будь-який строк понад чотири дні тримання під вартою на підставі статті 12 Закону 1984 року, що раніше розглядався, принаймні Комісією, як прийнятний у звичайних справах, уже не відповідав пункту 3 статті 5. На мою думку, враховуючи те, що поняття негайності в контексті пункту 3 статті 5 має застосовуватися з певним ступенем гнучкості, це тлумачення є надмірно обмежувальним і в ньому достатньою мірою не врахована особливість ситуації, що мається на увазі в положеннях статті 12. Я вважаю, що дані положення виправдовуються потребою забезпечення в таких обставинах справедливої рівноваги і що вони відповідають тому, що також має становити, за Конвенцією, інтерес захисту людських прав проти подальшої нелюдськості терористичних актів у Північній Ірландії.

5. На цих підставах я вважаю, що положення статті 12 Закону 1984 року, яке надає повноваження тримати особу під вартою до семи днів без припровадження її до суду, саме по собі відповідає пункту 3 статті 5. Що стосується здійснення цього повноваження у чотирьох випадках, які розглядав Суд, немає жодних підстав для сумніву в тому, що кожного заявника було затримано на законних підставах, відповідно до статті 12, а отже, на мою думку, у будь-якій із цих справ порушення пункту 3 статті 5 допущено не було.

6. Звідси випливає і мій висновок про те, що порушення пункту 5 статті 5 також не було допущено.

ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ ДЕ МЕЙЄРА,
ЯКА ЗБІГАЄТЬСЯ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ

Повністю погоджуючись із висновками рішення, хотів би зазначити, стосовно зауваження, наведеного в пункті 48, що фактично ця справа питання «захисту інститутів демократії» не порушує, а стосується проблеми громадянського співіснування груп суспільства, які роз'єднані гострими національними та релігійними антагонізмами.

ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ МАРТЕНСА,
ЯКА НЕ ЗБІГАЄТЬСЯ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ

I. ПОПЕРЕДНІ ЗАУВАЖЕННЯ

1. Я вважаю, що не можу погодитися з думкою більшості в тому, що в цій справі Сполучене Королівство порушило свої зобов'язання за пунктом 3 статті 5 Конвенції.

Шкода, що після зовсім нещодавнього призначення мене суддею Суду я змушений висловлювати незгоду з такою великою кількістю моїх більш досвідчених колеґ.

2. Я шкодую ще більше через те, що, загалом кажучи, для авторитету Суду краще, якщо право на висловлення окремої думки використовується досить стримано. До того ж у цій конкретній справі я в багатьох аспектах поділяю думку більшості. Як і більшість, я вважаю: 1) що цю справу не можна вирішувати, не враховуючи того, що вона стосується терористичних актів (пункт 48 рішення Суду); 2) що цей фактор дозволяється враховувати, хоча стаття 15 Конвенції не застосовується (див. там само); і 3) що «судовий контроль стосовно втручання з боку виконавчої влади у право людини на свободу є суттєво важливою особливістю ґарантії, втіленої в пункті 3 статті 5» (пункт 58 рішення Суду).

Те, що я, незважаючи на це, дійшов іншого висновку, є, на мою думку, наслідком різниці у поглядах, по-перше, стосовно серйозності, з якою має розглядатися питання тероризму, чи, мабуть, стосовно свободи, яка має надаватися урядам у вирішенні цього питання та подібних гострих проблем нашого часу, особливо коли йдеться про право людини на свободу, і, по-друге, стосовно значення, яке має приділятися конкретному формулюванню Конвенції.

3. Як слушно нагадує Суд у пункті 48 свого рішення, тероризм є рисою сучасного життя, і він досяг свого теперішнього розмаху та інтенсивності лише за той час, що минув з моменту появи проекту Конвенції. Тероризм, і зокрема терористична діяльність, що має місце в межах Північної Ірландії, — це саме заперечення принципів, за які виступає Конвенція, і тому з ним необхідно боротися якомога рішучіше. Здається очевидним, що для подолання тероризму виконавчій владі потрібно мати надзвичайні повноваження, так само як здається очевидним, що урядам слід надати велику свободу вибору способів та засобів, які вони вважають найдієвішими для боротьби з тероризмом. Певна річ, у боротьбі з тероризмом держави, що підписали Конвенцію, мають забезпечувати повагу до прав і свобод, ґарантованих нею кожному. Я погоджуюся з цим, і мені відомо про небезпеку з боку заходів, які вживаються і які, за словами Суду, можуть підірвати або навіть знищити демократію на тлі її захисту (див. рішення у справі Класса та інших від 6 вересня 1978 року, серія А, № 28, п. 23, п. 49). Однак я вважаю, що цю небезпеку не можна перебільшувати — особливо коли йдеться про держави, які мають тривалі й міцні традиції демократії — і це не повинно призводити до надмірного «підрізування крил» національним органам влади, бо це дасть незаконні переваги тим, хто без вагань стане зневажати права та свободи інших.

4. Зрозуміло, що особа, стосовно якої є обґрунтована підозра в тому, що вона залучена в терористичні акти, не повинна зазнавати катування або нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження. Проте, гадаю, правомірно буде запитати, чи не можна її тримати під вартою, до моменту припровадження до судді, протягом строку, дещо тривалішого, ніж той, що є прийнятним відповідно до звичайного кримінального закону. У зв'язку з цим я вважаю, що Суд, говорячи в другій статті пункту 58 свого рішення, що стаття 5 «втілює в собі основоположне право людини», дещо переоцінює важливість цього положення в системі Конвенції. Немає сумніву в тому, що право на свободу і недоторканність людини є важливим правом, але воно не належить до того невеликого ядра прав, які не підлягають жодному обмеженню. Це говорить про можливість співставлення загальних інтересів ефективної боротьби з тероризмом та особистих інтересів тих, кого заарештовано за обґрунтованою підозрою в причетності до терористичних актів. Пошук такої справедливої рівноваги між загальними інтересами суспільства та інтересами окремої особи є, як Суд уже неодноразово зазначав і зазначає знов у цьому рішенні (пункт 48), вимогою, втіленою у всьому тексті Конвенції.

5. Однак Суд визнає вирішальним те, що формулювання пункту 3 статті 5 — зокрема «очевидне значення слова "promptly"» — не залишає (або принаймні навряд чи залишає) будь-яку можливість для такого зіставлення інтересів (див. пункти 59-69 цього рішення). У пунктах від 6 до 13 нижче я поясню, чому я не поділяю такого погляду. А тут мені хотілося б стисло навести дві підстави для висновку про недоцільність надавати формулюванню цієї Конвенції такого важливого значення, що виключає застосування принципу, який вважається основоположним у цьому контексті і який, згідно зі встановленою Судом прецедентною практикою, втілений у всьому тексті Конвенції.

Першою підставою є те, що спосіб, у який сформульовано текст Конвенції, досі зберігає помітні риси свого походження: її текст нерідко краще пасує для маніфесту, ніж до міжнародного договору, покликаного забезпечувати, протягом значного періоду часу та стосовно великої кількості різних форм правового порядку, відповіді на основоположні, але часто-густо делікатні питання права.

Другою підставою для ненадання занадто великої ваги формулюванню Конвенції є те, що, на мою думку, Суд має залишатися вільним у праві пристосовувати тлумачення Конвенції до мінливих соціальних умов та моральних підвалин. Це потребує методів тлумачення, які не дають передчасно зупинитися на формулюванні певного положення.

II. ЧИ ВІДПОВІДАЄ ВИМОЗІ НЕГАЙНОСТІ СЕМИДЕННИЙ СТРОК
ЗА СТАТТЕЮ 12 ЗАКОНУ 1984 РОКУ?

6. Я переходжу до питання, яке, на мою думку, має вирішальне значення, а саме: чи відповідає пункту 3 статті 5, і зокрема вимозі «негайності» у цьому положенні, семиденний строк за статтею 12 Закону 1984 року.

7. Однак, оскільки мені вперше надають можливість висловити свою думку стосовно питань тлумачення Конвенції, я дозволю собі невелике відхилення від теми, для того щоб пояснити свій підхід до згаданого вище питання, а також викласти вихідний пункт моєї подальшої арґументації.

Оскільки ми розглядаємо питання тлумачення статті 5 Конвенції, можливо, варто почати із з'ясування того, які саме формальні зобов'язання за цією статтею взяли на себе, підписавши Конвенцію, Високі Договірні Сторони.

Мені видається очевидним, що ці зобов'язання мають дві складові:

1) забезпечувати відповідність свого національного законодавства до положень цієї статті; і

2) застосовувати це законодавство і забезпечувати його застосування[2] відповідно до цих положень.

Вважаю, що те саме стосується всієї Конвенції в цілому. На перший погляд може здаватися, що формулювання багатьох її положень містять норми тотожного закону, але, добре розміркувавши, доходимо висновку, що, хоча, можливо, вони іноді й відіграють таку роль, загалом їхня функція має характер настанов[3]. Настанов національним законодавчим органам (здебільшого законодавцям), що допомагають їм моделювати свої закони, директив для національних виконавчих органів, що допомагають їм моделювати свої дії, і директив для Суду, що допомагають йому оцінювати, чи відповідають ці закони і ці дії нормам Конвенції.

Звичайно, я розумію, що Суд неодноразово наголошував на тому, що в провадженнях, які порушуються на підставі індивідуальної заяви, його завдання полягає — згідно з правилом[4] — не в тому, щоб шляхом абстрактного аналізу з'ясовувати, чи відповідає закон даної держави Конвенції, а лише в з'ясуванні, чи порушило право, викладене в Конвенції, застосування цього закону до заявника. Підґрунтям цієї концепції — на яке Суд посилається і в цьому рішенні (пункт 53) — є різниця між формулюваннями статей 24 і 25, але, на мій погляд, більш суттєвим підґрунтям для неї є обмеження судової влади рамками відведеної їй юрисдикції.

Однак я гадаю, що у справах, в яких оскаржуване заявником поводження у кожному аспекті відповідає одному чи кільком конкретним і точно сформульованим положенням національного закону, як логіка, так і необхідність встановлення істини вимагають, що першим кроком у з'ясуванні того, чи було застосування цього закону порушенням Конвенції, має бути вирішення питання, чи відповідає даний закон Конвенції. Якщо на це запитання дається позитивна відповідь, то відповідь на попереднє запитання майже завжди виявиться неґативною. Але якщо встановлюється, що внутрішній закон як такий не відповідає Конвенції, то все ще залишається ймовірність того, що його застосування в конкретному випадку не порушує Конвенції.

Саме це і має місце в цій справі. Якщо стаття 12 Закону 1984 року відповідає статті 5 Конвенції, то звідси випливає, що арешти в конкретних випадках не порушили цього положення; але якщо Закон 1984 року не відповідає Конвенції, то й далі можливо дійти висновку, що арешти (один чи кілька) в конкретних випадках не порушили статтю 5.

8. Пояснивши, чому питання, викладене в пункті 6 вище, має вирішальне значення, переходжу до відповіді на дане запитання, що, звичайно, залежить від змісту слова «негайно». Що тоді це слово означає в контексті пункту 3 статті 5?

Вважаю, що на це запитання можна дати дві відповіді, залежно від того, зупинимося ми, як це зробив Суд, на розгляді формулювання цього положення чи скоріше також розглянемо інші способи його тлумачення.

9. Але почнемо з розгляду даного формулювання. Спочатку формулювання пункту 3 статті 5, особливо якщо читати французький текст Конвенції[5], видається таким, що передбачає припровадження заарештованої особи до судді негайно після арешту. Вже на цьому етапі стає очевидним, однак, що ви просто не можете зупинитися на буквальному тлумаченні, бо цим буде встановлено норму, не придатну для застосування. Необхідно залишити певне місце для винятків. Отже, така норма має передбачати, що заарештовану особу слід припровадити до судді негайно, якщо це дозволяють конкретні обставини справи: якщо на момент арешту суддя зайнятий або якщо існують які-небудь інші причини, що унеможливлюють негайне припровадження особи до судді, то ця процедура може бути трохи відстрочена, за умови, що

відстрочення триватиме не довше, ніж це є абсолютно необхідним у конкретних обставинах даної справи[6].

10. Однак, якщо продовжити наш аналіз, то виявляється зовсім неймовірним, що тлумачення, наведене в попередньому пункті, є саме тим тлумаченням, яке вкладали у пункт 3 статті 5 його автори. Із того, що я вже зазначив у пункті 7 вище, випливає, що автори виклали критерій, яким мають тестуватися національні закони або, якщо говорити конкретніше, тестування національних положень, які встановлюють строк, протягом якого особа може триматися під вартою без припровадження до судді.

За словами Фосетта (Fawcett), у більшості державах — членах Конвенції цей строк «рідко перевищує» два дні[7]. Фосетт не наводить будь-якого джерела на підтвердження цієї думки, але припустимо, заради арґументації, що вона правильна. Далі, як мені здається, розумно припустити, що автори Конвенції, формулюючи цей пункт, намагалися викласти положення, якому б відповідали їхні згадані вище національні положення (у тому вигляді, який вони мали на той час). Тоді постає незаперечний висновок, що просто неможливо, щоб слово «promptly» мало досить точний зміст, наведений у пункті 5 вище, оскільки, згідно з цим тлумаченням пункту 3, майже кожний національний закон став би невідповідним до Конвенції із самого початку! Знову стає зрозумілим, що не можна просто зупинятися на буквальному тлумаченні цього тексту.

На мою думку, ці міркування підтверджують висновок про те, що сторони, які підписували Конвенцію, мали на увазі, що слово «promptly» у контексті пункту 3 статті 5 матиме «особливий зміст»[8] і має розумітися як: (досить) короткий строк, але який, водночас, може тривати кілька днів і має бути закріплений у національних законах Високих Договірних Сторін.

Згідно з цим тлумаченням, під словом «promptly» мається на увазі, що національний законодавчий орган має певну свободу розсуду і має право встановлювати строк, який, на його думку, є найприйнятнішим у конкретних умовах даної країни, хоч і підлягає остаточному контролю з боку органів Конвенції[9].

Межі цієї свободи розсуду залежать від точності наведеного вище твердження Фосетта: якщо існує встановлена європейська норма — два дні, то три дні можуть вважатися відповідним, але чотири дні — вже не відповідним цьому критерію строком. Однак насмілюсь зауважити, що принаймні стосовно перших десятиріч Конвенції це твердження було слушним. По-перше, якби воно не було правильним, Комісія навряд чи визнала б — як це було в її ухвалі від 6 жовтня 1966 року щодо заяви № 2894/66, Yearbook, т. 9, с. 564 — строк тривалістю в чотири дні «відповідним загальній тенденції в інших державах — членах Ради Європи». По-друге, Гулсман (Hulsman) у своїй доповіді на Конґресі з питань європейського кримінального права, який відбувся у Брюсселі в листопаді 1968 року, зазначив: «Максимальна тривалість запобіжного тримання під вартою, яке передує судовому розгляду його законності, передбачена законом у більшості країн і становить від двадцяти чотирьох годин до семи днів»![10] Ці дані підтверджують згадану вище ухвалу Комісії від жовтня 1966 року. Оскільки поки що не оголошувалося, і тим паче не запроваджувалося, що за час, який минув, було напрацьовано нову, суворішу європейську норму, я не можу приєднатися до критики цієї ухвали, висловленої в пункті 60 рішення Суду (проте хотів би запитати, чи доцільна, з погляду правової безсумнівності, така несподівана критика на адресу рішення, яке протягом багатьох років було керівним прецедентом для вирішення подібних справ).

11. Два можливих тлумачення пункту 3 статті 5, розглянуті в пунктах 9 і 10 вище, видаються такими, що взаємно виключають одне одне у тому сенсі, що якщо одне є правильним, то друге вже не може бути правильним. Але, на мою думку, із зазначеного в пункті 7 випливає, що ситуація не така проста.

Тлумачення, наведене в пункті 10 (слово «promptly» означає строк, який може тривати кілька днів і має бути закріплений у національному законодавстві), узгоджується з директивним характером цього положення: отже, у принципі, це правильне тлумачення. Але тлумачення, наведене в пункті 9, може до певної міри бути слушним, коли, після встановлення факту відповідності національного закону до Конвенції, необхідно вирішити питання, чи становило порушення застосування цього закону в конкретному випадку.

Потім вирішального значення може набути питання, чи виправдовують конкретні обставини даної справи припровадження затриманої особи до судді лише зі спливом максимального строку, передбаченого цим законом.

Вважаю, що цей аспект висвітлюється рішеннями Комісії і пояснює помітну різницю між ухвалою Комісії 1972 року, згаданою у виносці 5, та її ухвалою від жовтня 1966 року, згаданою вище у пункті 10: у попередній ухвалі Комісія розглядала лише конкретну заяву, тимчасом як в останній вона передусім мала з'ясувати, чи відповідає законодавство Данії пункту 3 статті 5.

Оскільки мене насамперед цікавить саме це запитання, доцільно зазначити, що Комісія у своїй ухвалі 1966 року явно дотримувалася тлумачення, наведеного у пункті 10 вище:

«Незважаючи на те, що … Комісія вважає, що Договірним сторонам надається певна свободу розсуду в тлумаченні і застосуванні вимоги негайності, закладеній у пункті 3 статті 5».

Наскільки мені відомо, Суд ніколи однозначно не висловлював своєї думки стосовно цього тлумачення. Однак було б цікаво відзначити, що у своєму рішенні в справі де Йонґа, Бальє та ван ден Брінка від 22 травня 1984 року (серія А, № 77, с. 25, п. 52) Суд взяв до уваги не лише конкретні обставини кожної окремої справи — і це було б доречним, якби Суд дотримувався думки, викладеної у пункті 9 вище, — але також послався на «невідкладні потреби військового життя та правосуддя». Тому видається, що Суд також дотримується думки, наведеної вище у пункті 10.

Проте з цього рішення Суду випливає, що тепер Суд заперечує це тлумачення, хоча, судячи з наведених вище міркувань, я відчуваю, що Суд достатнім чином не обґрунтував це заперечення, оскільки лише наголосив, що, з мовного погляду, «межі гручкості поняття «негайності» дуже невиразні».

12. Дійшовши висновку, що, відповідно до пункту 3 статті 5, Договірні держави користуються правом на певну свободу розсуду, я переходжу тепер до питання, чи перевищило Сполучене Королівство межі цієї свободи, запровадивши статтю 12 Закону 1984 року.

Якби це положення було положенням звичайного кримінального права, то тут не виникало б жодного питання взагалі: після прийняття рішення у справі де Йонґа, Бальє та ван ден Брінка (серія A, № 77, с. 25, п. 52) слід вважати вже вирішеним, що положення звичайного кримінального права, яке дозволяє тримання особи під вартою без припровадження її до судді протягом семи днів, порушує пункт 3 статті 5. Але ми розглядаємо не звичайний кримінальний закон Сполученого Королівства стосовно тримання під вартою, а — як я вже наголошував у пункті 3 вище — особливе положення спеціального закону, спрямованого проти тероризму. Позиція Уряду Сполученого Королівства саме і полягає в тому, що при відповіді на запитання, чи перевищила держава межі своєї свободи розсуду за статтею 5, цей особливий аспект даного закону не тільки враховано, йому також приділено велику увагу.

Як уже зазначено в пунктах 2 — 4 вище, я вважаю, що перше із цих тверджень є правильним: на мою думку, обґрунтування державою запровадження тривалішого строку, протягом якого особа, заарештована за обґрунтованою підозрою у причетності до терористичних актів, може триматися без припровадження до судді, необхідністю боротьби з тероризмом відповідає системі Конвенції достатньою мірою.

Це, звичайно, наштовхує мене на ключове питання: чи може бути, враховуючи твердження Уряду Сполученого Королівства про необхідність запровадження особливих повноважень за статтею 12 Закону 1984 року для боротьби з тероризмом, прийнятним строк тривалістю в сім днів — строк, який у контексті звичайного кримінального права вже було визнано несумісним з вимогою негайності.

Я переконаний, що в цьому відношенні слід застосовувати принцип, відпрацьований Судом стосовно вимог моралі[11]. Забезпечення справедливої рівноваги між інтересами суспільства, яке страждає від тероризму, та інтересами конкретної людини є надзвичайно складним завданням, і національні органи, які завдяки тривалому і болючому досвіду вже набагато краще розуміють методи ефективної боротьби з тероризмом та захисту своїх громадян (коли про таке розуміння суддя міжнародного суду, обізнаний з цією проблемою лише завдяки друкованим виданням, може лише мріяти), є, у принципі, краще підготовленими для визначення цієї рівноваги, ніж суддя міжнародного суду.

Саме в цьому контексті, на мою думку, важливе значення мають три фактори:

i) Першим фактором є особливий масштаб, інтенсивність та сталий характер тероризму, який з 1969 року лютує у Північній Ірландії, країні з півторамільйонним населенням. У своєму зверненні до Суду заступник генерального прокурора зазначив, що з 1969 року безпосередньо внаслідок терористичної діяльності загинуло 2646 осіб, а 30 658 було покалічено або поранено. За його словами, було здійснено 43 649 нападів з використанням вибухівки та вогнепальної зброї.

ii) Другим фактором є те, що мова, безсумнівно, йде про суспільство, в якому тривалий час існує демократичний режим, і тому в ньому повністю усвідомлюють як важливість права людини на свободу, так і небезпеку, з якою пов'язане надання виконавчій владі занадто широких повноважень стосовно затримання громадян[12].

iii) Третім фактором є те, що законодавчий орган Сполученого Королівства, очевидно обізнаний про таку небезпеку терористичних актів, щоразу надавав надзвичайні повноваження лише на обмежений період, тобто на один рік у кожному випадку, і лише після належного з'ясування наявності подальшої потреби в даному законі, що його здійснювали дослідники, які — як стверджує Уряд і, по суті, не заперечують заявники — були незалежними і професійно підготовленими для такого дослідження[13]. І щоразу як ці дослідники, так і британський парламент доходили висновку, що без даної статті обійтися не можна.

На мою думку, ці три фактори також підтверджують цілковиту доцільність стриманого підходу з боку судді міжнародного суду.

Гадаю, на тлі зазначеного Суд може визнати, що Сполучене Королівство, запроваджуючи і зберігаючи чинність статті 12 Закону 1984 року, вийшло за межі свободи розсуду, на яку воно має право згідно з пунктом 3 статті 5, але тільки тоді, коли, на його думку, арґументи стосовно збереження семиденного строку є зовсім не переконливими і не можуть бути достатньо захищені. Вважаю, що цю умову не було задоволено.

Звичайно, як свідчать письмові зауваження Постійної консультативної комісії з прав людини, можна поставити запитання, чи доцільно, щоб строк тримання під вартою за антитерористичним законодавством становив сім чи п'ять днів (як це пропонує Комісія), і стверджувати, що судовий контроль є досить здійсненним завданням. Ознайомившись з арґументами обох сторін, я навіть готовий зазначити, особливо стосовно останнього питання, що арґументи на підтримку судового контролю, можливо, є трохи сильнішими, ніж арґументи проти нього[14]. Але, на мою думку, ці питання залишаються такими, стосовно яких розумні люди можуть висловити різні погляди. Це означає, що Суд має поважати вибір Уряду Сполученого Королівства, не може не визнати, що Уряд не вийшов за межі своєї свободи розсуду.

Однак, окрім цих факторів, необхідно враховувати деякі інші аспекти.

Уряд Сполученого Королівства вже зазначав, що семиденний строк є максимальним[15], і при цьому міністерство піклується про те, щоб у кожній окремій справі строк тримання під вартою був якомога коротшим. Це твердження серйозно не заперечувалося, і, як демонструє ця справа, у будь-якому випадку, воно принаймні правдоподібне.

Уряд також стверджував, що, як правило, упродовж сорока восьми годин після арешту про це повідомляють сім'ю заарештованої особи[16] і що через сорок вісім годин після арешту та далі через кожні сорок вісім годин затриманий має можливість звертатися по юридичну консультацію[17].

Ці твердження також не заперечувалися, як не заперечувалося і те, що заарештована особа, подавши клопотання про видання наказу habeas corpus, може домогтися розгляду в суді питання щодо законності її арешту, тобто з'ясування, чи були задоволені вимоги статті 12 Закону 1984 року[18].

Я вважаю, що це — важливі ґарантії проти можливого зловживання повноваженнями взяття під варту на підставі статті 12 Закону 1984 року[19].

Враховуючи всі ці фактори і пам'ятаючи, що — як це випливає з пункту 10 вище — для звичайних кримінальних справ чотириденний строк має вважатися прийнятним, я доходжу висновку, що не можна стверджувати про невідповідність Закону 1984 року пунктові 3 статті 5 Конвенції.

13. Висновок, якого я дійшов у попередньому пункті, звільняє мене від потреби переходити до питання, чи було застосування Закону 1984 року в конкретному випадку порушенням пункту 3 статті 5: тримання під вартою заявників, яке вони оскаржують, тривало менше семи днів і, отже, не може вважатися порушенням, якщо є правильним мій висновок, що сім днів не є строком, не відповідним Конвенції.

---