Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Репетитор англійської мови
Петропавлівська Борщагівка.
Англійська для школярів.
 


Стаття з журналу № 4'2001

Назва
 
Справа «Люді проти Швейцарії»
(Case of Lüdi v. Switzerland)
 
Зміст
 


Європейський суд з прав людини

СПРАВА «ЛЮДІ ПРОТИ ШВЕЙЦАРІЇ»
(CASE OF LÜDI v. SWITZERLAND)

У справі «Люді проти Швейцарії»*

Європейський суд з прав людини, засідаючи палатою — згідно зі статтею 43 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Конвенція)** та відповідними положеннями Реґламенту Суду, — до складу якої увійшли судді:

п. Р. Рюссдаль (R. Ryssdal), Голова Суду

п. Дж. Кремона (J. Cremona)

п. Ф. Матчер (F. Matscher)

п. Б. Волш (B. Walsh)

п. А. Шпільманн (A. Spielmann)

п. С. К. Мартенс (S. K. Martens)

п. А. Н. Лоїзу (A. N. Loizou)

п. Ф. Біґі (F. Bigi)

п. Л. Вільдхабер (L. Wildhaber),

а також М.-А. Ейссен (M.-A. Eissen), Секретар Суду, та Г. Пецольд (H. Petzold), заступник Секретаря Суду,

після наради за зачиненими дверима 27 січня та 26 травня 1992 року

постановляє таке рішення, ухвалене в останній із зазначених днів:

ПРОЦЕДУРА

1. Справа передана до Суду Європейською комісією з прав людини (Комісія) 8 березня 1991 року та Урядом Швейцарської Конфедерації (Уряд) 25 квітня 1991 року — у межах тримісячного строку, передбаченого пунктом 1 статті 32 та статтею 47 Конвенції. Справу розпочато за заявою (№ 12433/86) проти Швейцарії, поданою до Комісії, згідно зі статтею 25, громадянином Швейцарії п. Людвіґом Люді (Ludwig Lüdi) 30 вересня 1986 року.

У своєму запиті Комісія посилалася на статті 44 і 48 та на заяву Швейцарії про визнання обов'язковості юрисдикції Суду (стаття 46), а Уряд у своїй заяві посилався на статті 45, 47 та 48. Метою запиту і заяви було отримання рішення Суду про те, чи становлять факти у справі порушення державою-відповідачем своїх зобов'язань за пунктом 1 статті 6 та пунктом 3 (d) статті 8.

2. У відповідь на запит, поданий згідно з пунктом 3 (d) правила 33 Реґламенту Суду, заявник повідомив про намір взяти участь у провадженні і призначив адвоката, який представлятиме його (правило 30) і якому Голова Суду дав дозвіл використовувати німецьку мову (пункт 3 правила 27).

3. До складу палати, що мала бути створена, увійшли за посадою пані Д. Біндшедлер-Роберт (D. Bindschedler-Robert), суддя, обрана від Швейцарії (стаття 43 Конвенції), та п. Р. Рюссдаль, Голова Суду (пункт 3 (b) правила 21). 22 березня 1991 року п. Ф. Матчер, належним чином уповноважений Головою Суду, визначив жеребкуванням у присутності Секретаря Суду імена інших семи членів палати, а саме — п. Дж. Кремони, п. Дж. Пінейро Фаріньї (J. Pinheiro Farinha), п. А. Шпільманна, п. С. К. Мартенса, п. І. Фойгеля (I. Foighel), п. А. Н. Лоїзу та п. Ф. Біґі (стаття 43 в кінці Конвенції та пункт 4 правила 21).

Згодом п. Ф. Матчер як підмінний суддя та п. Л. Вільхабер як суддя, обраний від Швейцарії, замінили п. Пінейро Фарінью та пані Д. Біндшедлер-Роберт, відповідно, які склали свої повноваження в Суді і наступники котрих приступили до своїх обов'язків перед слуханням (пункт 3 правила 2 та пункт 1 правила 22).

4. Пан Рюссдаль заступив на посаду голови палати (пункт 5 правила 21). Через Секретаря Суду він порадився з уповноваженою особою Уряду, представником Комісії та адвокатом заявника стосовно організації провадження (пункт 1 правила 37 та правило 38). Відповідно до виданого у зв'язку з цим наказу, Секретар Суду отримав 23 серпня 1991 року меморандум заявника та меморандум Уряду. 28 жовтня Секретар Комісії поінформував його про те, що представник Комісії подасть свої зауваження під час слухання справи.

5. 10 вересня 1991 року Комісія подала низку документів, які Секретар Суду запитував за вказівкою Голови.

10 січня 1992 року п. Фойгеля, який не міг брати участь у подальшому розгляді справи, замінив п. Б. Волш, підмінний суддя (пункт 1 правила 22 та пункт 1 правила 24).

6. Відповідно до рішення палати, відкрите слухання відбулося 22 січня 1992 року в Палаці прав людини, Страсбурґ. Перед його відкриттям Суд провів підготовче засідання.

На судовому розгляді були присутні:

a) від Уряду

 

п. О. Жако-Ґійярмо (O. Jacot-Guillarmod), заступник секретаря Федерального міністерства юстиції, начальник відділу міжнародних справ,

уповноважена особа;

п. Т. Море (T. Maurer), головуючий суддя суду
з кримінальних справ економічного характеру Бернського (Berne) кантону,

 

п. Ф. Шерманн (F. Schürmann), член секції європейського права і міжнародних справ Федерального міністерства юстиції,

консультанти;

b) від Комісії

 

п. С. Трешель (S. Trechsel)

представник;

c) від заявника

 

п. П. Жосе (P. Joset), адвокат,

представник,

п. Д. Краусс (D. Krauss), професор Базельського (Basel) університету

консультант.

Суд заслухав звернення п. О. Жако-Ґійярмо та п. Море від імені Уряду, п. Трешеля від імені Комісії та п. Жосе і п. Краусса від імені заявника, а також їхні відповіді на запитання.

ЩОДО ФАКТІВ

I. КОНКРЕТНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

7. Пан Людвіґ Люді, громадянин Швейцарії, проживає в м. Рощенці (Röschenz), Бернський кантон.

8. У 1983 році, під час його перебування в Німеччині, його було обвинувачено в торгівлі наркотиками. 30 листопада 1983 року 16-а кримінальна палата Штутґартського (Stuttgart) реґіонального суду видала розпорядження про припинення судового провадження з огляду на різні процедурні проблеми, зокрема на залучення у цій справі німецького таємного аґента (V-Mann).

За апеляцією прокуратури Федеральний суд (Bundesgerichtshof) скасував це розпорядження 23 травня 1984 року і передав справу на розгляд Штутґартського реґіонального суду. Цей суд відклав справу на невизначений строк у зв'язку з тим, що заявник та ще один співобвинувачений, які перебували на волі з 2 вересня 1983 року, повернулися до Швейцарії.

A. Залучення таємного аґента та арешт заявника

9. 15 березня 1984 року німецька поліція повідомила поліцію Бернського кантону про те, що заявник попросив у співвітчизника, якого він зустрів під час перебування під вартою, 200 000 швейцарських франків для купівлі приблизно п'яти кілограмів кокаїну у Швейцарії.

Для отримання повнішої інформації стосовно цієї наркоугоди і конфіскації наркотиків 15 березня 1984 року суддя-слідчий Лауфенського (Laufen) районного суду (Amtsgericht) почав досудове розслідування. За погодженням з обвинувальною палатою апеляційного суду (Obergericht) Бернського кантону та згідно зі статтею 171b Бернського кримінально-процесуального кодексу (див. пункт 26 нижче), він також видав наказ про прослуховування телефонних розмов заявника.

20 червня обвинувальна палата санкціонувала продовження прослуховування телефонних розмов до 15 вересня 1984 року.

10. Крім того, лауфенська поліція та спеціальний підрозділ боротьби з наркобізнесом вирішили, що співробітник поліції Бернського кантону, приведений до присяги, має видати себе за потенційного покупця кокаїну, відрекомендувавши себе під іменем Тоні (Toni). Вони діяли за санкцією Головного поліційного управління кантону і повідомили суддю-слідчого Лауфенського районного суду про свій план.

11. За словами Уряду, 12 і 13 грудня 1978 року Тоні відвідав заняття, що проводилися для службових осіб кантону, які займалися питаннями боротьби з наркобізнесом. Метою занять було привернення уваги до обмежень, яких мають дотримувати у своїй діяльності таємні аґенти, і до відповідних положень законодавства. Незадовго до виконання функцій у цій справі Тоні мав зустріч зі своїми керівниками, які нагадали йому про межі, за які він не може виходити.

12. Заявник зустрічався з Тоні 19 і 21 березня, 15 травня і 5 та 14 червня 1984 року, щоразу — з ініціативи останнього, оскільки заявник не знав його в обличчя, його адреси чи номера телефону.

13. 1 серпня 1984 року заявника було заарештовано й обвинувачено в незаконній торгівлі наркотиками. Суддя-слідчий Лауфенського районного суду припинив прослуховування телефону того самого дня. Листом від 22 серпня 1984 року він повідомив заявника, що було видано розпорядження про прослуховування телефону, яке тривало з 15 березня до 2 червня 1984 року.

Як свідчать доповіді Тоні, п. Люді пообіцяв продати йому як посередник 2 кілограми кокаїну на суму 200 000 швейцарських франків і позичив 22 000 швейцарських франків у третьої особи для придбання кокаїну та інших наркотиків.

14. 3 серпня 1984 року поліція здійснила вдома у заявника обшук і на кількох предметах знайшла сліди кокаїну та гашишу.

15. 5 вересня 1984 року суддя-слідчий Лауфенського районного суду видав наказ про звільнення заявника на підставі зроблених ним «докладних зізнань щодо основних фактів розслідування і, отже, з огляду на усунення будь-якого ризику обману суду чи втечі».

Спираючись на результати попереднього розслідування, 25 жовтня 1984 року бернська поліція розпочала кримінальне переслідування.

B. Провадження в Лауфенському районному суді

16. 4 червня 1985 року Лауфенський районний суд визнав заявника винним у семи порушеннях Федерального закону про наркотичні засоби і засудив його до трьох років ув'язнення. Для того щоб зберегти анонімність таємного аґента, суд не став викликати його як свідка обвинувачення; суд вважав, що записи телефонних розмов і доповіді таємного аґента явно свідчили про те, що навіть без залучення аґента п. Люді мав намір надати посередницькі послуги в постачанні великої кількості наркотиків.

C. Провадження в Бернському апеляційному суді

17. Пан Люді оскаржив засудження за два із семи правопорушень — спробу передання кокаїну Тоні та спробу купівлі кокаїну чи іншого наркотику завдяки позиці, про яку він домовився.

18. 24 жовтня 1985 року Бернський апеляційний суд (перша палата) залишив без зміни рішення від 4 червня 1985 року (див. пункт 16 вище). Апеляційний суд також не викликав таємного аґента.

Суд встановив, що докази, подані до суду першої інстанції, по суті, підтверджували зміст доповіді Тоні, зокрема стосовно загального перебігу подій. Це явно доводило, що заявник — а він це заперечував — доклав значних зусиль для того, щоб передати Тоні 2 кілограми кокаїну, встановив зв'язок з М. і потім — з В., з'їздив у Тічіно (Ticino) та Італію, а також організував зустрічі між Тоні та можливим постачальником. Спершу применшуючи факти, згодом він вирішив визнати всі ці факти, що частково також було наслідком прослуховування телефонних розмов і заяв М. Необхідно було вважати встановленим фактом те, що п. Люді перший заговорив з S. про купівлю кокаїну; крім того, S. підтвердив це, хоча він до деякої міри пом'якшив свої початкові заяви з цього приводу.

Після цього суд розглянув арґумент заявника про те, що пункт 2 статті 23 Федерального закону про наркотичні засоби до дій Тоні не застосовується. Лише той факт, зазначив Суд, що заявник, іще до свого першого контакту з таємним аґентом, спланував проведення серйозної кокаїнової операції, покладає на нього відповідальність за статтею 19 цього закону.

Нарешті, докладні звіти про прослухані телефонні розмови були яскравим свідченням того, що п. Люді наполегливо (beharrlich) та з власної ініціативи спробував здійснити операцію з наркотиками і що з цією метою він мав намір залучити в цю справу Тоні як «банкіра», оскільки сам він не мав потрібних коштів.

D. Апеляції до Федерального суду

19. Згодом п. Люді подав до Федерального суду (Bundesgericht) апеляцію з публічного права та заяву з проханням визнати недійсним наказ про прослуховування.

20. У заяві він стверджував про втручання в його право на повагу до приватного життя, про порушення статті 8 Конвенції. По-перше, він зазначав, що прослуховування його телефонних розмов здійснювалося не «згідно із законом» і не було виправданим за пунктом 2, оскільки його підозрювали тільки в тому, що він мав намір вчинити правопорушення. По-друге, він скаржився на використання таємного аґента, що, за його словами, мало на меті підбити його до участі в торгівлі наркотиками. Він також стверджував, що прослуховування телефону не може бути використане як доказ, а просте оголошення змісту доповідей аґента — без виклику цього аґента як свідка до суду — перешкодило здійсненню ним права на захист, на порушення статті 6.

21. 8 квітня 1986 року Федеральний суд відхилив апеляцію з публічного права, посилаючись на такі підстави:

«...

a) Апеляція з публічного права містить два заперечення проти наказу про прослуховування телефону. По-перше, стверджується, що на етапі «загальних слідчих дій поліції» було видано наказ про телефонне прослуховування, не передбачене в законодавчому порядку на цьому етапі; попереднє розслідування почалося тільки для проформи. По-друге, заявник скаржиться, що Бернський кримінально-процесуальний кодекс не допускає запобіжного прослуховування телефонних повідомлень і що ця справа стосується не розслідування вчиненого правопорушення, а з'ясування правопорушень, які мали відбутися.

b) Згідно зі статтею 171b Бернського кримінально-процесуального кодексу (StrV), суддя-слідчий може видавати наказ про контроль за кореспонденцією, телефонними розмовами і телеграфними повідомленнями підозрюваного, «якщо правопорушення, його тяжкість чи певні ознаки виправдовують таке втручання або якщо триває розслідування правопорушення, вчиненого за допомогою телефонного зв'язку». Не заперечується, що в цій справі наказ про прослуховування телефону видав компетентний орган, і процедурних норм статті 171c StrV було дотримано. Те, що прослуховування телефону на початковому етапі розслідування в законодавстві кантону виключається, не випливає з Кримінально-процесуального кодексу, і це також апелянт не показав. Залежно від обставин, перехоплення телефонних повідомлень часто є доцільним заходом саме на початку розслідування. Дотримуючись цієї точки зору, не знаходимо будь-яких ознак взагалі стосовно того, що наказ, який розглядається, міг становити порушення Конституції, або що його було видано внаслідок свавільного тлумачення законодавства кантону.

c) Тут немає потреби розглядати, чи повинні, відповідно до формулювання статті 171b StrV, заходи телефонного прослуховування та інші заходи, що передбачаються цією статтею, застосовуватися лише в розслідуванні вже вчинених правопорушень, з виключенням при цьому можливості проведення запобіжного прослуховування у випадку, коли існують вагомі підстави для підозри щодо підготовки вчинення злочину. Згідно з шостим підпунктом пункту 1 статті 19 Закону про наркотичні засоби (Betäubungsmittelgesetz), особа, яка вчиняє дії з метою участі тим чи іншим чином в операції з наркотиками, їх транспортуванні чи зберіганні, вважається такою, що вже вчинила правопорушення. Своїми діями Люді, як це свідчить інформація з Німеччини, а саме — пошуком грошей для кокаїнової угоди, вже зробив кроки, про які йшлося вище, і, у зв'язку з цим, ознаки правопорушення вже мали місце, а наказ про здійснення прослуховування телефону стосувався не лише виявлення запланованих злочинів, а й розслідування злочинів, які вже було вчинено.

Крім того, було б доречним тлумачити статтю 171b StrV за аналогією як правову підставу також для здійснення запобіжних заходів, коли втручання виправдовується тяжкістю або особливими ознаками правопорушення, що готується. Наказ про прослуховування телефону, виданий у цій справі на підставі серйозної підозри щодо злочину, без сумніву, не був порушенням закону.

3. a) Використання так званих таємних аґентів кримінально-процесуальне право Швейцарії прямо не передбачає, але переважає думка, що в принципі це допустимо тією мірою, якою конкретний характер правопорушення виправдовує приховані слідчі дії, а таємний аґент розслідує кримінальні дії здебільшого в пасивному режимі, не використовуючи свого власного впливу для стимуляції наміру вчинити діяння і спонукання до кримінальної поведінки... У пункт 2 статті 23 Закону про наркотичні засоби федеральний законодавчий орган включив положення, яке прямо передбачає можливість використання таємного аґента в кримінальних розслідуваннях у сфері наркоторгівлі.

b) У публічно-правовій апеляції допустимість таємних слідчих дій з позиції принципу верховенства права загалом не виключена, але є думка, що використання таємного аґента являє собою серйозне втручання у приватне життя та особисту свободу відповідної особи, і в державі, яка дотримується принципу верховенства права, таке втручання можливе лише тоді, коли воно ґрунтується на досить чіткій правовій підставі...

Така вимога щодо наявності правової підстави для використання таємного аґента у швейцарській судовій практиці та юридичній літературі поки що не розглядалася, і прямого визнання її обмеженням, з позиції принципу верховенства права, зроблено не було. Вона буде доповненням до підстав, на яких законодавчий орган ґрунтує вимогу про реґулювання телефонних перехоплень та пов'язаних із цим слідчих дій законодавчими актами. Хоча примусові заходи під час кримінальної процедури (такої, як арешт, обшук житла тощо) є явним втручанням супроти волі відповідної особи в захищені законом її права, а прослуховування телефону, контроль за кореспонденцією та телеграфними повідомленнями особи без її відома є втручанням, що здійснюється в інтересах судового переслідування злочину, у сфери, конфіденційність яких захищена законом, використання таємних аґентів становить проблему дещо іншого рівня: особиста свобода відповідної особи не обмежується, і ніщо не змушує її терпіти будь-які інші примусові заходи, однак вона вступає в контакт з партнером, якого вона не знає, але з яким вона не встановлювала б такого контакту, якби знала, що він працює в інтересах кримінального розслідування. Якщо таємний аґент за допомогою своїх контактів лише виявляє кримінальні дії, які відбулися б таким самим чи подібним чином навіть без його участі, таке використання таємного аґента, певна річ, не викликає заперечень. З іншого боку, було б неприпустимо, якби таємний аґент мав виявляти, так би мовити, ініціативу і провокувати кримінальні дії, яких без такої спонуки не було б вчинено взагалі; бо органи судового переслідування не повинні провокувати кримінальні вчинки, щоб дістати змогу притягти до суду злочинців, готовність яких вчинити злочин — можливо, присутня, але прихована, — не виявила б себе без такої спонуки. Якщо таємний аґент заохочує злочинні дії такої особи, не даючи підстав вважати його таким, що безпосередньо ініціює чи спонукає до кримінального вчинку, але водночас робить це у спосіб, який змушує припускати, що дане кримінальне діяння було б меншої тяжкості і серйозності без «участі» цього таємного аґента, це має враховуватися при винесенні покарання.

Таємні слідчі дії не суперечать основному праву, захищеному Федеральною конституцією (або Європейською конвенцією). Особа, якої вони стосуються, вільна приймати свої рішення чи вибирати свої дії стосовно таємного аґента; однак її свідомо вводять в оману щодо особи партнера, з яким вона має справу, та його зв'язку з поліцією. Конституційний закон не захищає злочинця від спостереження, яке може вести за ним під час його протиправних дій співробітник поліції, якого він не може упізнати як такого. Так само і Європейська конвенція не дає підстав для захисту злочинця від таємних слідчих дій (стаття 8). Законодавчий орган має вирішити, чи є необхідність, через існування певних ризиків зловживань, реґулювати слідчі дії таємних аґентів у законодавчому порядку. Згідно з чинним конституційним правом і статутним правом, використання таємного аґента дозволено в межах, визначених загальними принципами верховенства права, і це верховенство права не вимагає при цьому наявності прямої законодавчої підстави. Є також інші слідчі дії — наприклад, постійне спостереження за підозрюваним, — що можуть становити серйозне втручання у приватне життя і призвести до небажаного для даної особи встановлення фактів, без будь-якого визнання потреби в наявності законодавчої підстави для таких заходів.

c) Отже, якщо в чинному законі немає вимоги щодо наявності законодавчої підстави для використання таємного аґента, то немає необхідності розглядати, чи можна вважати пункт 2 статті 23 Закону про наркотичні засоби достатньою законодавчою підставою за відсутності відповідного положення в процедурному праві кантону. Формулювання цього пункту свідчить про те, що він є не уповноважувальним положенням кримінальної процедури, а нормою субстантивного права, застосовного до питання про обставини, за яких дії таємного аґента, що об'єктивно виступають ознаками злочину, не підлягають покаранню. Розглядати тут цю норму потреби немає.

4. Дії таємного аґента Тоні не виходили за наведені вище межі таємного розслідування, допустимого в державі, яка дотримується принципу верховенства права:

а) Розслідування гаданих правопорушень, пов'язаних з наркотиками, часто виявляється, з огляду на характер таких правопорушень, можливим лише з допомогою таємного аґента. Саме в цій сфері такий метод виявляється необхідним і ефективним... Оскільки надійшло повідомлення про наявність явної підозри, що апелянт бажає здійснити значну кокаїнову операцію, використання співробітника поліції як особи, що видає себе за покупця, не було невідповідним заходом. Це не становило ані свавільного тлумачення процедурного права кантону, ані порушення основного права чи права людини, передбаченого Європейською конвенцією.

b) Виходячи із тверджень, висунутих різними сторонами у справі, і оцінюючи докази за принципом справедливості та об'єктивності, суд далі визнав, що Люді спершу згадав кокаїнову операцію зі Шнайдером (Schneider) і потім мимовільно запропонував «наркоту» ще одній заінтересованій стороні — Тоні. Хоча згодом саме Тоні завжди виходив на контакт з Люді, щоб дізнатися, як просуваються справи, з цього не випливає, що апелянт не вчинив правопорушення. Люді зі своєї власної ініціативи встановив зв'язок з можливими постачальниками, а також намагався ще де-небудь знайти гроші для проведення наркооперації. Оскільки він не мав номера телефону Тоні, він мусив чекати, коли той зателефонує йому. Важливо те, що Тоні не діяв як ініціатор, а, видаючи себе за покупця, лише уможливлював розслідування діяльності апелянта, який мав намір здійснити велику кокаїнову операцію.

5. Чимало уваги в апеляції приділено доведенню неможливості безпосереднього чи опосередкованого врахування тверджень таємного аґента Тоні також на тій підставі, що його не викликали на судовий розгляд і не заслуховували як свідка... Якщо визнати, що використання таємних аґентів виправдане в інтересах суспільства як засіб, найефективніший із можливих засобів боротьби з наркобізнесом, то звідси випливає, що особисті дані особи та слідчі методи таких аґентів не можуть з легкістю розкриватися в кримінальному провадженні; бо це фактично великою мірою унеможливлювало б їх подальше застосування. Збереження в таємниці особи таємного аґента саме по собі не порушує принципів кримінальної процедури чи конституційних прав. Саме суд, який оцінює докази, має вирішити, яку вагу в конкретній справі можуть мати письмові свідчення таємного аґента, який не був присутнім на слуханні в суді, за наявності юридично обґрунтованих фактів, що є предметом спору. Твердження стосовно здійснення апелянтом підготовчих дій, що становили кримінальні правопорушення, були підтверджені результатами прослуховування телефонної розмови, власними свідченнями апелянта та свідченнями інших причетних до цієї справи осіб. Якщо суд далі приписував таємному аґентові роль, дещо менш активну ніж та, про яку стверджував апелянт у своєму викладі фактів, то це не було проявом свавільності, а ґрунтувалося на логічній оцінці доказів.

...»

(Annuaire suisse de droit international, 1987 р., с. 229–230 та 232–234).

22. З іншого боку, рішенням від того самого дня касаційна палата Федерального суду задовольнила заяву з проханням визнати недійсним наказ про прослуховування. Суд зауважив, що Лауфенський районний суд, засуджуючи заявника, недостатньо врахував наслідки впливу дій таємного аґента на поведінку заявника, а Бернський апеляційний суд не згадав результатів судового провадження, порушеного проти заявника в Німеччині, або того факту, що він не мав судимостей у минулому.

Федеральний суд передав справу на розгляд до Бернського апеляційного суду.

23. 19 лютого 1987 року перша палата цього суду скоротила строк покарання до вісімнадцяти місяців ув'язнення з відстроченням на три роки. Суд також розпорядився про продовження амбулаторного медичного лікування п. Люді, яке він почав, перебуваючи під вартою. Як підставу для свого рішення він навів важливість урахування факту залучення Тоні, а також висновок психіатра, в якому йшлося про те, що заявник під час вчинення правопорушень перебував під впливом кокаїну і, отже, ніс лише обмежену відповідальність.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО

А. Федеральний закон про наркотичні засоби
від 3 жовтня 1951 року

24. У статтях 19 та 23 цього закону сказано:

Стаття 19

«1. Будь-яка особа, що незаконно вирощує алкалоїдні рослини або коноплі для виробництва наркотичних засобів,

будь-яка особа, що незаконно виробляє, добуває, переробляє чи піддає обробці наркотичні засоби,

будь-яка особа, що незаконно створює їхній запас, відправляє, транспортує, імпортує чи експортує або перевозить їх транзитом,

будь-яка особа, що незаконно їх пропонує, розповсюджує, продає, перепродує, придбаває, приписує, виставляє на ринку чи передає,

будь-яка особа, що незаконно володіє, зберігає, купує чи якимсь іншим чином їх придбаває,

будь-яка особа, що розпочинає дії з такою метою,

будь-яка особа, що фінансує незаконну торгівлю наркотиками або діє як посередник у такому фінансуванні, і

будь-яка особа, що публічно заохочує вживання наркотиків чи публічно оголошує про можливість придбання або вживання наркотиків,

підлягає покаранню, якщо вона діє умисно, ув'язненням або штрафом. У серйозних випадках покаранням має бути ув'язнення на строк не менше ніж один рік, що може доповнюватися штрафом до одного мільйона франків.

2. Випадок є серйозним, зокрема, тоді, коли, вчиняючи правопорушення, особа

a) знає або повинна була знати про те, що це правопорушення пов'язане з кількістю наркотиків, яка може поставити під загрозу здоров'я великого числа людей;

b) діє як член банди, створеної з метою незаконної торгівлі наркотичними засобами;

c) має великий оборот чи значні прибутки від наркобізнесу.

...»

Стаття 23

«1. Якщо посадова особа, відповідальна за правозастосування цього закону, умисно вчиняє правопорушення, що підпадає під дію статей з 19 по 22, міра покарання відповідно збільшується.

2. Посадова особа, яка зі слідчою метою особисто чи за посередництва іншої особи приймає запропоновані наркотики або особисто чи за посередництва іншої особи придбаває наркотики, не підлягає покаранню, навіть якщо вона не розкриває свою особу й статус».

Заява Федеральної ради Федеральному парламенту від 9 травня 1973 року стосовно поправок до Федерального закону про наркотичні засоби [і зокрема стосовно внесення поправки до статті 23]

«...

Поправка, яка вноситься в кінці речення, призначена надати суду більшої свободи у визначенні міри покарання, коли посадова особа, відповідальна за правозастосування Закону про наркотичні засоби, умисно порушує закон.

Положення, запропоновані для внесення до чинної статті 23, мають полегшити поліційні розслідування у сфері, в якій їх проведення особливо ускладнене. Питання полягає в тому, щоб дозволити поліції увійти в середовище дилерів і продавців, не підпадаючи під критику за спонукання до вчинення правопорушень або навіть за їх вчинення особисто. Про незаконну торгівлю наркотиками часто говорять як про типовий приклад добре організованих міжнародних бандитських угруповань, декотрі з яких уже розпалися за останні місяці. Поліція повинна отримати належні засоби для підвищення ефективності своїх операцій проти таких банд наркоторговців, як цього вимагає від нас Рада Європи.

Стаття 32 Кримінального кодексу (службовий обов'язок) недостатня для виправдання таких дій. Вони мають ґрунтуватися на правовій підставі в кожному конкретному випадку (див. Prof. Max Waiblinger, no. 1204, Fiches juridiques suisses, faits justificatifs).

...»

25. Уряд зазначив, що суди кантону і Федеральний суд вважають, що пункт 2 статті 23 дозволяє таємним аґентам виконувати лише пасивну роль, і в разі підбурювання чи провокації з їхнього боку вони несуть кримінальну відповідальність. Крім того, наказ про використання таких аґентів може видаватися лише в серйозних справах із розслідування організованих злочинів, пов'язаних з торгівлею наркотиками.

Федеральний суд визнав, що дана стаття відступає від положень права кантону, які можуть входити з нею в суперечність:

«...мета пункту 2 статті 23 Закону про наркотичні засоби не повинна полягати в реґулюванні процедурного питання, а це оспорюється апелянтом; досить того, що законодавство кантону ставить під сумнів анонімність, яку федеральний законодавчий орган — наміри якого очевидні, якщо зважати на витяги із travaux préparatoiresпарламенту, доречно наведені органами влади кантону, — намагався ґарантувати особам, що здійснюють переслідування торговців наркотиками.

Анонімність, яку має на увазі законодавчий орган, має лише одну мету: дозволити слідчому здійснювати далі свою роботу, доки не буде заарештовано викриту ним особу чи осіб, і дати йому змогу вести кілька справ одночасно без припинення слідчих дій в інших справах внаслідок завершення однієї з таких справ. У разі завершення розслідування працівник поліції має розкрити свою особу і докладно пояснити зіграну ним роль. Зрозуміло, що після цього він має залишити будь-яку подальшу роботу, оскільки його належність до поліції вже буде відома в колах наркоділків. На цій підставі дотримання статей 58 та 59 Кримінально-процесуального кодексу кантону перебуває в суперечності з пунктом 2 статті 23 Закону про наркотичні засоби...» (рішення Касаційного суду від 5 червня 1986 року).

B. Бернський кримінально-процесуальний кодекс

26. Бернський кримінально-процесуальний кодекс передбачає різні слідчі дії:

Стаття 171b

«Суддя-слідчий має право видати наказ про контроль за поштовими, телефонними і телеграфними повідомленнями підозрюваного та про конфіскацію його пошти, якщо правопорушення, його тяжкість чи певні ознаки виправдовують таке втручання або якщо триває розслідування правопорушення, вчиненого за допомогою телефонного зв'язку».

Стаття 171с

«1. Суддя-слідчий повинен упродовж доби після прийняття ним рішення подати до обвинувальної палати для затвердження другий примірник свого наказу разом з матеріалами справи та стислим викладом підстав.

2. Наказ залишається чинним не більше ніж протягом трьох місяців; суддя-слідчий має право подовжити строк його дії щонайбільше до трьох місяців. Наказ про таке подовження подається до обвинувальної палати для затвердження разом з матеріалами справи та викладом підстав за десять днів до спливу цього строку.

3. Суддя-слідчий припиняє спостереження одразу, як тільки в ньому зникає потреба, або зі спливом строку чи відкликанням наказу».

С. Кримінальний кодекс Швейцарії

27. У статтях 24 і 32 Кримінального кодексу Швейцарії зазначено:

Стаття 24

«1. Особа, яка свідомо спонукає іншу особу вчинити правопорушення, підлягає, якщо це правопорушення вчиняється, тій мірі покарання, якій підлягає особа, що вчиняє це правопорушення.

2. Особа, яка вдається до спроби спонукати іншу особу вчинити серйозне правопорушення, підлягає покаранню, яке призначається за спробу вчинити таке правопорушення».

Стаття 32

«Діяння, вчинити яке вимагає закон або наказує посадова особа, чи вимагає професійний обов'язок, або яке за законом дозволяється і не підлягає покаранню, не становить правопорушення».

ПРОВАДЖЕННЯ В КОМІСІЇ

28. Пан Люді звернувся до Комісії 30 вересня 1986 року. Він скаржився на прослуховування його телефонних розмов та маніпуляцію, яку здійснив з ним таємний аґент; він стверджував, що це порушило його право на повагу до приватного життя (стаття 8). Він також стверджував, що його засудження ґрунтувалося виключно на доповідях, підготовлених цим аґентом, якого не викликали на судове слухання як свідка; він заявляв, що було порушено його право на справедливий судовий розгляд (пункт 1 статті 6), а також його право допитувати свідків обвинувачення або вимагати їхнього допиту (пункт 3 (d) статті 6).

29. 10 травня 1990 року Комісія оголосила заяву (№ 12433/86) прийнятною. У своїй доповіді від 6 грудня 1990 року (стаття 31) вона висловила думку, що було допущено порушення статті 8 (десять голосів проти чотирьох) та пункту 3 (d), взятого у поєднанні з пунктом 1 статті 6 (тринадцять голосів проти одного).

Повний текст думки Комісії та двох окремих думок, які не збігаються з позицією більшості складу Комісії і містяться в її доповіді, наведено в додатку до цього рішення***.

ОСТАТОЧНІ ПОДАННЯ УРЯДУ ДО СУДУ

30. Уряд звертався до Суду з проханням визнати, що «в цій справі, тією мірою, наскільки заявника можна було вважати «потерпілим», порушення статті 8 Конвенції чи пункту 3 (d), взятого у поєднанні з пунктом 1 статті 6, допущено не було».

ЩОДО ПРАВА

I. ПОПЕРЕДНЄ ЗАПЕРЕЧЕННЯ УРЯДУ

31. Уряд стверджував, як раніше в Комісії, що внаслідок рішення Бернського апеляційного суду від 19 лютого 1987 року (див. пункт 23 вище) п. Люді вже не вважається потерпілим для цілей пункту 25. Міру покарання було зменшено так, як сам заявник запропонував через свого адвоката на судовому розгляді.

32. Заявник спростовував цей арґумент. Таку саму позицію зайняла і Комісія; вона зазначила, що рішення апеляційного суду ґрунтувалося виключно на необхідності врахувати факт залучення таємного аґента, а також те, що висновок психіатра свідчив про меншу відповідальність п. Люді у час вчинення правопорушень (див. пункт 23 вище).

33. Посилаючись на свої відповідні прецедентні рішення (див., як одне з найостанніших, рішення у справі «В. проти Франції» від 26 березня 1992 року, серія А, № 232-С, с. 45, п. 34-36), Суд вважає, що він має юрисдикцію розглянути це заперечення, незважаючи на те, що це оспорювала Комісія в основному поданні.

34. Слово «потерпілий» у контексті статті 25 означає особу, якої прямо торкнулася дана дія або бездіяльність; наявність порушення Конвенції можлива навіть за відсутності шкоди; наявності шкоди вимагає лише контекст статті 50. Отже, у принципі, пом'якшення міри покарання позбавляє таку особу її статусу потерпілого лише тоді, коли національні органи влади визнали, прямо чи по суті, наявність порушення Конвенції і потім надали відповідну компенсацію (див. рішення у справі «Екль проти Німеччини» (Eckle v. Germany) від 15 липня 1982, серія A, № 51, с. 29–32, п. 64–70).

Із рішень судів Швейцарії, зокрема рішень Федерального суду (див. пункти 21 і 22 вище), випливає як те, що заявника прямо торкнулося залучення таємного аґента, так і те, що національні органи влади, зовсім не визнаючи, що це втручання становило порушення, ухвалили рішення, в якому прямо зазначили про фактичну сумісність такого втручання з обов'язками відповідно до Конвенції. Отже, заперечення має бути відхилене.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8

35. Пан Люді скаржився, що було допущено подвійне порушення статті 8, в якій сказано:

«1. Кожен має право на повагу до його приватного i сiмейного життя, до житла і до таємницi кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатися у здiйснення цього права iнакше ніж згiдно із законом і коли це необхiдно в демократичному суспiльствi в iнтересах нацiональної i громадської безпеки або економiчного добробуту країни, з метою запобiгання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралi або з метою захисту прав i свобод iнших осіб».

Перше порушення було допущено внаслідок тривалого використання таємного аґента Тоні, який скористався особистим контактом, встановленим шляхом обману, щоб одержати інформацію і вплинути на поведінку заявника; друге порушення випливало з того факту, що цей аґент водночас використовував технічні пристрої з метою отримання доступу в дім заявника і запису розмов, які були спровоковані у шахрайський спосіб чи за допомогою шахрайських засобів і стали неправомірною підставою для висунення обвинувачень проти нього. У кожному випадку відбулося втручання у здійснення ним права на повагу до приватного життя, і ці втручання були невиправдані, оскільки вони здійснювалися не «згідно із законом».

36. На думку Комісії, прослуховування телефону не є порушенням Конвенції. Однак залучення таємного аґента змінило характер операції, що, по суті, був пасивним, додавши до телефонного прослуховування новий фактор; перехоплена розмова була наслідком відносин, які таємний аґент встановив з підозрюваним. Отже, відбулося ще одне втручання у приватне життя п. Люді, яке вимагає окремого обґрунтування з погляду пункту 2 статті 8. Іншими словами, діяльність Тоні не мала достатньої правової підстави в чинному законодавстві.

37. Уряд піддав такий підхід критиці. На його думку, спочатку потрібно було розглянути саму по собі допустимість використання таємного аґента, а потім уже розглядати питання, чи було прослуховування телефону, здійснене на додаток до цього, заходом, через який використання таємного аґента — legitimate ex hypothesi — суперечило вимогам статті 8.

38. Суд зазначає, що, починаючи попереднє розслідування щодо заявника 15 березня 1984 року, суддя-слідчий Лауфенського районного суду також видав наказ про прослуховування його телефонних розмов. Обвинувальна палата апеляційного суду Бернського кантону погодилася з таким заходом і згодом дала санкцію на його продовження (див. пункт 9 вище).

39. Немає сумніву в тому, що телефонне прослуховування було втручанням у приватне життя п. Люді та його кореспонденцію.

Таке втручання не є порушенням Конвенції, якщо воно відповідає вимогам пункту 2 статті 8. У цьому питанні Суд погоджується з Комісією. Підставою для цього заходу були статті 171b та 171c Бернського кримінально-процесуального кодексу, які застосовуються — як це визнав Федеральний суд (див. пункт 21 вище) — навіть на попередньому етапі розслідування, коли існує вагома підстава вважати, що готується вчинення кримінальних правопорушень. Крім того, воно було призначене «запобігти злочинові», і Суд взагалі не має сумніву стосовно його необхідності в демократичному суспільстві.

40. З іншого боку, Суд погоджується з Урядом у тому, що в цій справі використання таємного аґента ані саме по собі, ані в поєднанні з прослуховуванням телефонних розмов не торкнулося приватного життя в контексті статті 8.

Тоні взяв участь в операції, що стосувалася 5 кілограмів кокаїну. Органи влади кантону, поінформовані німецькою поліцією, вибрали працівника, який під присягою мав проникнути в гадану велику мережу наркоділків, що мали намір реалізувати наркотики у Швейцарії. Мета операції полягала в тому, щоб заарештувати торговців після передання їм наркотиків. Керуючись цією метою, Тоні встановив контакт із заявником, який сказав, що він готовий продати йому 2 кілограми кокаїну вартістю в 200 000 швейцарських франків (див. пункти 9 і 13 вище). Отже, з того моменту п. Люді повинен був знати, що він вчиняє кримінальне правопорушення, яке карається за статтею 19 Закону про наркотичні засоби, і, отже, піддавав себе ризикові зіткнутися з таємним співробітником поліції, завдання якого фактично полягало в його викритті.

41. Іншими словами, порушення статті 8 допущено не було.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6

42. Пан Люді скаржився, що він не здійснив свого права на справедливий судовий розгляд. Він посилався на пункти 1 та 3 (d) статті 6.

«1.

Кожен ... при встановленні обґрунтованості будь-якого кримiнального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на справедливий i вiдкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним i безстороннiм судом...

(...)

3. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, має щонайменше такi права:

(...)

d) допитувати свiдкiв обвинувачення або вимагати їхнього допиту, а також вимагати виклику i допиту свiдкiв захисту на тих самих умовах, що й свiдкiв обвинувачення;

...»

Заявник стверджував, що його засудження ґрунтувалося передусім на матеріалах доповідей аґента і записах його телефонних розмов з аґентом, хоча на жодному етапі провадження він не мав можливості допитати його чи домогтися його допиту. Своєю відмовою вислухати Тоні як свідка швейцарські суди позбавили заявника можливості з'ясувати, до якої міри дії Тоні справили вплив на поведінку заявника і визначили її, — питання, яке, на думку Федерального суду (див. пункт 21 вище), все ж таки було дуже важливим і становило предмет спору. Відмова викликати Тоні як свідка позбавила суди змоги сформувати свою власну думку щодо його надійності.

43. Допустимість доказів здебільшого реґулюється нормами національного права, і загальним правилом є те, що саме національні суди мають оцінювати подані їм докази. Завдання Суду полягає в з'ясуванні, чи був розгляд справи справедливим, якщо його розглядати загалом, включно зі способом, у який подавалися докази (див., як одне з найостанніших, рішення у справі «Відаль проти Бельгії» (Vidal v. Belgium) від 22 квітня 1992 року, серія А, № 235-В, с. 32–33, п. 33).

Оскільки вимоги пункту 3 статті 6 становлять особливі аспекти права на справедливий судовий розгляд, ґарантовані пунктом 1, Суд розгляне скаргу з погляду цих двох положень, узятих разом.

44. Хоча Тоні не подавав докази в суді особисто, його необхідно, для цілей пункту 3 (d) статті 6, вважати свідком — термін, якому треба давати автономне тлумачення (те саме рішення, с. 32–33, п. 33).

45. Уряд надав великого значення двом чинникам. По-перше, доповіді Тоні не були вирішальною підставою для засудження заявника, оскільки відповідні суди посилалися здебільшого на зізнання самого заявника та свідчення його співобвинувачених. По-друге, намір зберегти анонімність таємного аґента зумовлювався потребою продовжувати практику проникнення в кола наркоділків та інтересами захисту особи інформаторів.

46. На думку Комісії, з якою Суд погоджується, п. Люді зробив зізнання після того, як йому показали записи телефонних розмов, і його було позбавлено протягом усього провадження будь-якої можливості перевірити їх чи піддати сумніву.

47. Суд також зазначає, що, попри те що швейцарські суди не ґрунтували свої рішення виключно на підставі письмових свідчень Тоні, ці свідчення відіграли певну роль у встановленні фактів, що призвели до обвинувального вироку суду.

Згідно з відповідними прецедентними рішеннями Суду, всі докази мають, як правило, подаватися у присутності обвинуваченого на відкритому слуханні і бути відкритими для спростування з боку іншої сторони. Є винятки з цього правила, але вони не повинні порушувати права сторони захисту; за загальним правилом, пункти 3 (d) та 1 статті 6 вимагають надання підсудному належної і достатньої можливості спростування і допиту свідка обвинувачення або під час подання ним свідчень, або на пізнішому етапі (див. рішення в справі «Аш проти Австрії» (Asch v. Austria) від 26 квітня 1991 року, серія А, № 203, с. 10, п. 27).

48. Як Лауфенський районний суд, так і Бернський апеляційний суд відмовилися викликати таємного аґента Тоні як свідка, посилаючись на необхідність збереження його анонімності (див. пункти 16 і 18 вище). Федеральний суд визнав, що «особа та слідчі методи таких аґентів не можуть з легкістю розкриватися в кримінальному провадженні» (див. пункт 21 вище).

49. Суд визнає, що ця справа, можливо, відрізняється від справ «Костовський проти Нідерландів» (Kostovski v. the Netherlands) та «Віндіш проти Австрії» (Windisch v. Austria) (рішення від 20 листопада 1989 року та від 27 вересня 1990 року, серія А, № 166 та № 186), в яких оскаржувані обвинувальні судові вироки ґрунтувалися на свідченнях анонімних свідків. У цій справі такою особою був працівник поліції, приведений до присяги, що виконував функцію, відому судді-слідчому. Крім того, заявник знав цього аґента, якщо не як реальну особу, то принаймні його фізичну зовнішність, оскільки п'ять разів зустрічався з ним (див. пункти 10 і 12 вище).

Проте ані суддя-слідчий, ані суди першої інстанції не могли чи не бажали вислухати Тоні як свідка і провести очну ставку, яка дала б змогу зіставити свідчення Тоні з твердженнями п. Люді; до того ж ані п. Люді, ані його захисник не мали жодної можливості протягом усього провадження допитати його і піддати сумніву достовірність його свідчень. Утім, це можна було зробити у спосіб, який враховував би у справі, пов'язаній із наркобізнесом, законні інтереси поліційних органів у збереженні анонімності їхнього аґента і дав би їм змогу захистити його і використовувати у майбутньому.

50. Іншими словами, права сторони захисту були обмежені такою мірою, що заявник не здійснив свого права на справедливий судовий розгляд. Отже, відбулося порушення пункту 3 (d), взятого у поєднанні з пунктом 1 статті 6.

IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 50

51. У статті 50 Конвенції сказано:

«Якщо Суд встановлює, що рішення або захід судового або будь-якого іншого органу влади Високої Договірної Сторони повністю або частково суперечить зобов'язанням, які випливають з ...Конвенції, і якщо внутрішнє право цієї Сторони передбачає лише часткову компенсацію за наслідки такого рішення чи заходу, то Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».

52. Згідно з цією статтею, п. Люді домагається відшкодування своїх витрат у судах, а саме — 5592 швейцарських франки, витрачені на публічно-правову апеляцію до Федерального суду, 13 168,2 швейцарського франка на провадження в Комісії та 11 420,4 швейцарського франка — на провадження в Суді, включаючи 3000 на гонорари професора Крауса.

Уряд заявив, що він готовий відшкодувати суму — не згадувану у вимозі компенсації — розміром 688 швейцарських франків, пов'язану із судовими витратами у Федеральному суді, але суми, які заявник вимагав відшкодувати, Уряд назвав надмірними; 2000 швейцарських франків за розгляд справи у Федеральному суді були б розумною сумою. Щодо провадження в органах Конвенції, то витрати мають бути оцінені з урахуванням всіх аспектів і складності цієї справи, яка виявилася складнішою за більшість справ, які були до цього часу подані до цих органів. Уряд оспорював обґрунтованість сум, компенсація яких вимагалася, та необхідність консультацій професора Крауса, і заявив, що він готовий сплатити 10 000 швейцарських франків у випадку, якщо Суд встановить, що було допущено порушення.

З огляду на складність справи, представник Комісії вважав, що вимоги заявника були виправдані.

53. Беручи до уваги зазначені вище висновки Суду (див. пункти 41 і 50 вище), наявні у нього докази, зауваження осіб, які виступили в Суді, та свої прецедентні рішення, які стосуються даної сфери, Суд вважає справедливим призначити заявникові 15 000 швейцарських франків.

На цих підставах Суд:

1. Відхиляє одноголосно попереднє заперечення Уряду, що заявник не є потерпілим.

2. Постановляє одноголосно, що порушення статті 8 допущено не було.

3. Постановляє, вісьмома голосами проти одного, що було допущено порушення пункту 1, взятого у поєднанні з пунктом 3 (d) статті 6.

4. Постановляє одноголосно, що держава-відповідач протягом трьох місяців має сплатити заявникові 15 000 (п'ятнадцять тисяч) швейцарських франків за судові витрати.

5. Відхиляє одноголосно решту вимог щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською і французькою мовами й оголошено на відкритому слуханні в Палаці прав людини, Страсбурґ, 15 червня 1992 року.

Підпис: Рольф Рюссдаль,

Голова Суду

Підпис: Марк-Андре Ейссен,

Секретар Суду

Згідно з пунктом 2 статті 51 Конвенції та пунктом 2 правила 53 Реґламенту Суду, до цього рішення додається окрема думка судді Матчера, яка частково не збігається з позицією більшості.

Парафовано: Р. Р.

Парафовано: M.-A. E.

ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ МАТЧЕРА,
ЯКА ЧАСТКОВО НЕ ЗБІГАЄТЬСЯ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ

Я шкодую, що не можу погодитися з думкою більшості суддів палати, які дійшли висновку про недотримання вимог пунктів 1 та 3 (d) статті 6.

Я, так само як і більшість, опікуюсь правами сторони захисту, які можуть бути порушені внаслідок втручання «анонімних свідків», яких потім не викликають давати свідчення в суді, через що підсудний позбавляється права на спростування їхніх (письмових) свідчень, як це передбачено пунктом 3 (d) статті 6, у справі, в якій суд ґрунтує свій висновок про вину «вирішальною мірою» на таких свідченнях. Так було в справах Костовського і Віндіша, згаданих у цьому рішенні.

Але в цьому випадку, на відміну від справи Костовського та Віндіша, документи розгляду справи у швейцарських судах явно свідчать про те, що суд першої інстанції обґрунтовував своє рішення, по суті, на неоспорюваних зізнаннях п. Люді та свідченнях його співобвинувачених.

Фактично, ці зізнання були отримані шляхом обману із залученням таємного аґента Тоні, але це не означає, що їх не можна було використовувати.

Я також погоджуюся з тим, що використання таємних аґентів або інших хитрих засобів, до яких удаються поліційні детективи, хоча й повністю законний (у певних межах), але не дуже «добрий» метод. Однак у боротьбі з певними видами злочинів — такими, як тероризм або злочини, пов'язані з наркотиками, — що є одним з найважливіших завдань поліції в інтересах суспільства, часто це єдиний метод, що дає змогу встановити особу винних і ліквідувати кримінальні банди, і вони, у свою чергу, також використовують усі методи, що є в їхньому розпорядженні. Тому кожен, хто свідомо бере участь в організованому злочині, піддає себе ризикові потрапити в пастку.

Звичайно, навіть злочинець, якого спіймали за допомогою одного з тільки-но наведених методів, має право на справедливий судовий розгляд, одним з невід'ємних елементів якого є можливість висувати в суді, з належним обґрунтуванням, усі арґументи захисту. Але, якщо він уже значною мірою визнав діяння, в яких його обвинувачують, оцінка його зізнань є частиною вільної оцінки доказів, що в основному є обов'язком і правом суду першої інстанції. За таких обставин відхилення судом заяви з проханням викликати таємного аґента як додаткового свідка не підлягає критиці з боку Європейського суду, особливо якщо з'явлення в суді даного свідка взагалі не допомогло б краще пояснити факти, спростовані згодом підсудним.

Це позбавляє мене необхідності робити припущення щодо пропозицій — до речі, досить нереалістичних, на мій погляд, — що для швейцарських судів існувала можливість заслухати свідчення таємного аґента у спосіб, який дав би змогу уникнути розкриття його особи.

Отже, я доходжу висновку, що порушення прав сторони захисту в цій справі допущено не було.



* Примітка канцелярії: Справі привласнено номер 17/1991/269/340. Перше число позначає порядковий номер у списку справ, переданих до Суду у відповідному році (друге число). Останні два числа вказують на порядкові номери справи у списку справ, переданих до Суду від часу його створення, і в списку відповідних початкових заяв до Комісії.

**З поправками, внесеними згідно зі статтею 11 Протоколу № 8, що набрав чинності 1 січня 1990 року.

*** Примітка канцелярії: З практичних міркувань цей додаток з'явиться лише з друкованою версією судового рішення (том 238 серії А публікацій Суду), але копію доповіді Комісії можна одержати в канцелярії Суду.

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2024 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua