373
15.07.2002

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ ПАЛАТИ У СПРАВІ
«КАЛАШНИКОВ ПРОТИ РОСІЇ»

Сьогодні Європейський суд з прав людини письмово повідомив рішення[1] у справі «Калашников проти Росії» (Kalashnikov v. Russia) (заява № 47095/99). Суд одноголосно постановив:

— що було допущено порушення статті 3 (заборона нелюдського чи такого, що принижує гiднiсть, поводження) Європейської конвенції з прав людини;

— що було допущено порушення пункту 3 статті 5 (право на судовий розгляд упродовж розумного строку);

— що було допущено порушення пункту 1 статті 6 (право на справедливий судовий розгляд упродовж розумного строку).

Згідно зі статтею 41 Конвенції (справедлива сатисфакція), Суд присудив заявникові 5000 євро як компенсацію за нематеріальну шкоду та 3000 євро за судові витрати. (Рішення викладене лише англійською мовою).

1. Основні факти

Валерій Єрмилович Калашников — громадянин Росії, 1955 року народження, проживає в Москві. У лютому 1995 року, коли п. Калашников був головою Північно-східного акціонерного банку, його було обвинувачено у привласненні коштів шляхом шахрайства. У червні 1995 року до нього було застосовано запобіжне ув'язнення. Розгляд його справи Магаданським міським судом розпочався в листопаді 1996 року, але з травня 1997 року розгляд було відстрочено до квітня 1999 року. 3 серпня 1999 року його було визнано винним, і 29 вересня 1999 року справу припинили. 30 вересня 1999 року проти нього було висунуто ще одне обвинувачення, яке стосувалося незаконного привласнення майна. 31 березня 2000 року його виправдано, а 26 червня 2000 року звільнено з в'язниці внаслідок амністії.

Із 29 червня 1995 року до 20 жовтня 1999 року заявник перебував під вартою у слідчому ізоляторі IZ-47/1 у місті Магадан (СІЗО-1). 20 жовтня 1999 року, на підставі рішення міського суду від 3 серпня 1999 року, його відправили відбувати строк покарання до виховно-трудової колонії AV-261/3 в с. Талая. 9 грудня 1999 року його знову перевели в магаданський слідчий ізолятор, де він перебував до свого звільнення 26 червня 2000 року.

Заявник скаржився на умови тримання в магаданському СІЗО, зокрема на те, що:

— його камера мала площу 17 квадратних метрів і в ній містилося вісім двоярусних ліжок; майже завжди в камері перебували 24 затримані особи; на кожному ліжку було три чоловіки і вони спали по черзі;

— оскільки телевізор і світло в камері ніколи не вимикалися, нормальний сон був неможливий;

— людина, яка користувалася туалетом, була перед очима як своїх товаришів по камері, так і в'язничної варти;

— затримані мусили приймати їжу в камері на обідньому столі, який містився лише на відстані одного метра від туалету;

— камера не мала вентиляції, і влітку в ній було задушливо спекотно, а взимку — дуже холодно;

— оскільки заявника оточували запеклі курці, він був змушений стати пасивним курцем;

— у камерах кишіли таргани і мурашня;

— він заразився кількома шкірними хворобами і грибковими інфекціями, втратив нігті на пальцях ніг і деякі нігті на пальцях рук; під час судового розгляду, який тривав з 11 листопада 1996 року до 23 квітня 1997 року, а також з 15 квітня 1999 року до 3 серпня 1999 року, оголошувалася перерва, щоб дати йому змогу лікувати коросту; було шість випадків, коли в камеру поміщали затриманих, хворих на туберкульоз і сифіліс, і йому вводили профілактичні антибіотики.

Медичні документи заявника свідчать про те, що в грудні 1996 року він хворів на коросту, в липні і серпні 1997 року — на алергічний дерматит, у червні 1999 року — на грибкову інфекцію на ногах, у серпні 1999 року — на грибкову інфекцію на нігті пальця руки, у вересні 1999 року — на мікоз і в жовтні 1999 року — на грибкову інфекцію на ногах, руках і в паху. У висновку медичних експертів, виданому в липні 1999 року, зазначалося, що він хворіє на нейроциркуляторну дистонію, астено-невротичний синдром, хронічний шлунково-кишковий розлад, грибкову інфекцію на ногах, руках і в паху, а також на мікоз.

2. Процедура і склад Суду

Заяву подано до Суду 1 грудня 1998 року. 18 вересня 2001 року відбулося усне слухання, після якого справу було оголошено прийнятною.

Судове рішення постановлене палатою, до складу якої увійшло сім суддів:

Жан-Поль Коста (Jean-Paul Costa, Франція), голова

Віллі Фурманн (Willi Fuhrmann, Австрія)

Лукіс Лукайдес (Loukis Loucaides, Кіпр)

Ніколас Братца (Nicolas Bratza, Британія)

Ханна Софія Ґрев (Hanne Sophie Greve, Норвегія)

Крістак Трая (Kristaq Traja, Албанія)

Анатолій Ковлер (Anatoliy Kovler, Росія),

а також Саллі Долле (Sally Dollé), секретар секції.

3. Стислий виклад судового рішення

Оскарження

Заявник скаржився, посилаючись на статтю 3, на умови тримання його під вартою, а також на те, що тривалість його запобіжного ув'язнення та кримінального провадження у справі проти нього становили порушення прав, ґарантованих пунктом 3 статті 5 та пунктом 1 статті 6.

Рішення Суду

Стаття 3

Суд, зокрема, зазначив, що, згідно з поданими даними, у кожний момент часу в камері заявника було 0,9–1,9 м² площі на одного затриманого. З цього приводу Суд нагадав, що Європейський комітет із запобігання катуванню і нелюдському чи такому, що принижує гiднiсть, поводженню і покаранню встановив, що бажаною нормою для камери ув'язнення є приблизно 7 м² площі на одну особу під вартою. Таким чином, на погляд Суду, камера була постійно вкрай переповнена — лише самі ці обставини дають підстави для порушення питання за статтею 3. Суд також узяв до уваги, що, з огляду на неймовірну переповненість, затримані особи в камері заявника мусили спати по черзі, змінюючи один одного через кожні вісім годин, що умови сну, на додаток до цього, погіршувалися через постійно ввімкнене в камері світло, а також через постійний гомін і шум великої кількості затриманих у камері, і що систематичне позбавлення сну обов'язково мало становити тяжке фізичне і психологічне навантаження на заявника.

Суд також взяв до уваги відсутність у камері заявника належної вентиляції, хоча в ній перебувала надмірна кількість в'язнів, яким, як видно з документів, дозволялося курити; зараження камери паразитами; забруднення і ветхий стан камери та місця для туалету, неможливість усамітнитися; а також той факт, що за час ув'язнення заявник заразився кількома шкірними хворобами і грибковими інфекціями. Суд також із значним занепокоєнням зазначив, що під час тримання заявника під вартою в камеру разом з ним іноді поміщали затриманих, які хворіли на сифіліс і туберкульоз, хоча Уряд Росії наголошував на профілактиці захворювань.

Хоча Суд із задоволенням відзначив значні поліпшення, які, згідно з матеріалами, вже відбулися на території магаданського слідчого ізолятора, в якому перебував заявник (як про це свідчить відеозапис, поданий до Суду), це не може применшити серйозність того факту, що в час, про який ідеться у справі, умови тримання заявника були явно неприйнятними.

Хоча Суд погодився з тим, що не було фактів, які б свідчили про реальні наміри принизити чи зганьбити заявника, відсутність такого наміру не могла виключати можливість висновку про наявність порушення статті 3. Суд зазначив, що умови тримання під вартою, в яких заявник мусив перебувати протягом приблизно 4 років і 10 місяців, безперечно, спричинили йому значні психічні страждання, принизили його людську гідність і змушували його почувати себе приниженим і зганьбленим.

Отже, Суд дійшов висновку, що умови тримання заявника під вартою, зокрема надзвичайна переповненість і антисанітарія камери та шкідливі наслідки цих факторів для здоров'я і життєвого стану заявника, у поєднанні з тривалістю періоду, протягом якого заявника тримали в таких умовах, становило поводження, що принижує гiднiсть. Це означає, що було порушено статтю 3.

Пункт 3 статті 5

Суд взяв до уваги, що загальний період запобіжного ув'язнення заявника становив чотири роки, один місяць і чотири дні. Однак, оскільки період до 5 травня 1998 року, тобто до дня, коли Конвенція набрала чинності в Росії, перебуває поза межами юрисдикції Суду, Суд має право розглянути лише період тривалістю один рік, два місяці і 29 днів, який тривав від зазначеного дня і до дня винесення рішення Магаданським міським судом (3 серпня 1999 року). Попри це, Суд мусив зважити на той факт, що станом на 5 травня 1998 року заявник, якого було взято під варту 29 червня 1995 року, вже провів у в'язниці два роки, десять місяців і шість днів.

Суд також нагадав, що наявність вагомої підозри в причетності особи до тяжких злочинів хоч і є доречною, але не може сама по собі служити підставою для подовження строку запобіжного ув'язнення. Беручи до уваги інші арґументи, на які посилався Магаданський міський суд, подовжуючи ув'язнення заявника, а саме — небезпечність створення ним перешкод для розгляду справи, Суд зазначив, що міський суд не навів жодних фактичних обставин на підтвердження своїх висновків, які були ідентичними в 1996, 1997 і 1999 роках. У його рішенні не було жодних посилань на той чи інший фактор, який міг би свідчити, що дана небезпека справді продовжувала існувати протягом періоду, який розглядається. У підсумку, Суд дійшов висновку, що підстави, на які посилаються органи влади, хоч і були на початку доречними і достатніми для тримання заявника під вартою, зі спливом часу втратили свою силу.

Крім того, тривалість судового провадження не була наслідком ані складності справи, ані поведінки заявника. Беручи до уваги матеріали розслідування і значні затримки в судовому провадженні, Суд визнав, що органи влади діяли без належної оперативності. Отже, Суд дійшов висновку, що період, проведений заявником під вартою в очікуванні судового розгляду, перевищив «розумний строк» і що було допущено порушення пункту 3 статті 5.

Пункт 1 статті 6

Період, який розглядається, — від 8 лютого 1995 року до 31 березня 2000 року, — тобто загалом п'ять років, один місяць і 23 дні, фактично стосувався судового провадження в одній юрисдикції, хоча воно супроводжувалося багатьма допоміжними провадженнями. Попри те, що юрисдикція Суду поширювалася лише на період після 5 травня 1998 року, Суд зазначив, що він має право взяти до уваги стан провадження на зазначений день.

Суд також зауважив, що після рішення від 3 серпня 1999 року та ухвали про припинення решти обвинувачень 29 вересня 1999 року органи влади висунули нове обвинувачення проти заявника на підставі тієї самої сукупності фактів, через що тривалість судового провадження, яка вже становила понад чотири з половиною роки в суді першої інстанції, було подовжено.

Суд зауважив, що органи влади не виконали обов'язку забезпечення особливої ретельності, особливо після того, як Конвенція набрала чинності в Росії 5 травня 1998 року.

Отже, Суд дійшов висновку, що тривалість судового провадження не задовольняла вимогу «розумного строку», тому було допущено порушення пункту 1 статті 6.

Суддя Ковлер висловив окрему думку, яка збігається з позицією більшості. Окрему думку додано до тексту судового рішення.

 

---