390
25.07.2002
Комюніке Секретаря Суду
РІШЕННЯ ПАЛАТИ У СПРАВІ «ПАПОН ПРОТИ ФРАНЦІЇ»
Сьогодні Європейський суд з прав людини
письмово повідомив рішення палати[1] у справі «Папон проти Франції» (Papon v. France)
(заява № 54210/00).
Суд одноголосно постановив:
— що допущено порушення пункту 1 статті 6 Європейської конвенції з прав
людини (право доступу до суду), і
— що порушення статті 2 Протоколу № 7 допущено не було (право на
оскарження у кримінальних справах).
Згідно зі статтею 41 Конвенції (справедлива сатисфакція), Суд присудив
заявникові 29 192,68 євро як компенсацію за судові витрати і відхилив
решту його вимог про справедливу сатисфакцію.
Рішенням від 15 листопада 2001 року Суд оголосив неприйнятними дев'ять
інших поданих заявником скарг. 7 червня 2001 року він також відхилив другу
заяву п. Папона (№ 64666/01) стосовно умов тримання його під вартою.
1. Основні факти
Моріс Папон (Maurice Papon) — громадянин Франції, 1910 року
народження, нині перебуває під вартою у в'язниці Санте (Santé), Париж.
Рішенням від 2 квітня 1998 року суд присяжних визнав його винним у сприянні
та співучасті в незаконному арешті і неправомірному ув'язненні євреїв, яких у
липні, серпні і жовтні 1942 року, а також у січні 1944 року під конвоєм
вивозили до Аушвіца (Auschwitz) — тобто у злочинах проти людства. Пана
Папона було засуджено до десяти років ув'язнення і на десять років позбавлено
цивільних, громадянських та сімейних прав.
3 квітня 1998 року у зв'язку з цим рішенням заявник подав апеляцію з питань
права і 17 вересня 1999 року звернувся з проханням про звільнення від обов'язку
з'явлення з повинною на слухання в Касаційному суді, але його заяву було
відхилено. У час, про який ідеться, цей обов'язок передбачала стаття 583
Кримінально-процесуального кодексу[2],
і визнані винними особи, яким не надавався такий імунітет і які не з'являлися з
повинною, втрачали своє право на апеляцію з питань права. Діставши відмову в
наданні імунітету, п. Папон не з'явився з повинною для ув'язнення і втік
до Швейцарії. Швейцарські органи влади наказали йому покинути їхню країну.
21 жовтня 1999 року палата з
кримінальних справ Касаційного суду оголосила про втрату заявником права на
апеляцію з питань права проти рішення суду присяжних від 2 квітня 1998 року.
2. Процедура і склад Суду
Заяву подано 14 січня 2000 року.
Судове рішення постановлене палатою, до
складу якої увійшло сім суддів:
Крістос Розакіс (Christos
Rozakis, Греція), голова
Франсуаза Тюлкен (Françoise Tulkens, Бельгія)
Жан-Поль Коста (Jean-Paul
Costa, Франція)
Джованні Бонелло (Giovanni
Bonello, Мальта)
Пер Лоренцен (Peer Lorenzen,
Данія)
Ніна Важич (Nina Vajić, Хорватія)
Анатолій Ковлер (Anatoly
Kovler, Росія),
а також Ерік Фріберг (Erik
Fribergh), секретар секції.
3. Стислий виклад судового рішення
Оскарження
Посилаючись на пункт 1 статті 6,
заявник скаржився, що він не мав доступу до Касаційного суду, оскільки його
було позбавлено права на апеляцію з питань права. Він також стверджував, що,
позбавивши цього права, його позбавили і права на апеляцію в кримінальних
справах, ґарантовану статтею 2 Протоколу № 7 до Конвенції.
Рішення Суду
Пункт 1 статті 6 Конвенції
Суд, посилаючись на свою практику
(зокрема на рішення у справі «Халфауї проти Франції» (Khalfaoui
v. France) від 14 грудня 1999 року), зазначив, що, з огляду на
важливість розгляду Касаційним судом у кримінальних справах законності рішення
і на значення такого розгляду для тих, кого засуджено на тривалі строки
ув'язнення, позбавлення права на апеляцію з питань права становить особливо
сувору санкцію, яка ущемляє право на доступ до суду, ґарантоване статтею 6
Конвенції.
Суд знову наголосив на тому, що повага
до принципу презумпції невинуватості у поєднанні з відкладеним ефектом апеляції
з питань права усувала підстави для покладення на заявника, який перебував на
волі, обов'язку з'явитися з повинною для взяття під варту, хоч би яким коротким
був строк його ув'язнення. Крім того, можливість подання заяви з проханням
звільнити від такого обов'язку, на думку Суду, не могла виправити
непропорційність санкції позбавлення права на апеляцію з питань права. Суд
також зазначив, що органи влади мали у своєму розпорядженні інші засоби, які
давали їм змогу взяти визнану судом винною особу під варту чи до, чи після
розгляду апеляції з питань права.
Нарешті, повністю усвідомлюючи
надзвичайно тяжкий характер злочинів, у яких обвинувачено заявника, Суд вважає,
що факт притягнення заявника до судової відповідальності і визнання винним у
сприянні злочинам проти людства та співучасті в них не позбавляє його
передбачених Конвенцією ґарантій прав і свобод.
Зваживши на всі обставини цієї справи,
Суд доходить висновку, що право заявника на доступ до суду було надмірно
обмежено, а отже, обмежено і його право на справедливий судовий розгляд.
Стаття 2 Протоколу № 7 до Конвенції
Суд зазначив, що він уже мав нагоду
розглянути французьку систему, чинну на час, який розглядається в цій справі, і
дійшов висновку, що вона у принципі не суперечила статті 2 Протоколу № 7
до Конвенції. Отже, Суд постановив, що порушення цього положення допущено не
було.
Суддя Коста зробив заяву, яку додано до
тексту рішення.