Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Репетитор англійської мови
Петропавлівська Борщагівка.
Англійська для школярів.
 


Стаття з журналу № 1'2003

Назва
 
Рішення палати у справі «E. та інші проти Сполученого Королівства». Комюніке Секретаря Суду.
(Chamber Judgment in the Case of E. and Others v. the United Kingdom)
 
Зміст
 

590
26.11.2002

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ ПАЛАТИ У СПРАВІ
«E. ТА ІНШІ ПРОТИ СПОЛУЧЕНОГО КОРОЛІВСТВА»

Сьогодні Європейський суд з прав людини письмово повідомив рішення[1] у справі «Е. та інші проти Сполученого Королівства» (E. and Others v. the United Kingdom) (заява № 33218/96). Суд одноголосно постановив:

—  що було допущено порушення статті 3 (заборона нелюдського чи такого, що принижує гiднiсть, поводження) Європейської конвенції з прав людини;

—  що жодного окремого питання за статтею 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя) не постає;

—  що було допущено порушення статті 13 (право на ефективний засіб правового захисту).

Згідно зі статтею 41 Конвенції (справедлива сатисфакція), Суд присудив заявникам E., H. та L. по 16 000 євро і 32 000 євро — заявниці Т. як компенсацію за шкоду, а також усім заявникам разом — компенсацію за судові витрати на загальну суму 64 000 євро. (Рішення викладене лише англійською мовою).

1. Основні факти

Заявники — E., H., L. і T., усі громадяни Сполученого Королівства, 1960, 1961, 1963 та 1965 року народження, відповідно, проживають у Шотландії. E., L. і T. — сестри, а Н. — їхній брат. Після смерті батька заявників у 1965 році їхня мати жила разом із W.H. Сім’я проживала в м.Дамфрісі (Dumfries), у квартирі, що належала місцевому органу влади.

Як свідчать документи, 16 листопада 1976 року Е. було знайдено в напівнепритомному стані внаслідок вжиття надмірно великої дози ліків. У медичних матеріалах зафіксовано, що Е. скаржилася на те, що W.H. ударив її, здійняв крик і вивів її із себе настільки, що вона втекла з наміром накласти на себе руки. 7 січня 1977 року друга заявниця, L., якій тоді було 13 років, утекла з дому після інциденту, а саме — як вона стверджувала, після спроби W.H. зґвалтувати її.

Поліція заарештувала W.H. і обвинуватила його в непристойній образі Е. та L.

8 січня 1977 року, у зв’язку з обвинуваченнями в непристойній поведінці стосовно E. та L., W.H. визнав себе винним у вчиненні цих правопорушень. До моменту винесення судом вироку під вартою його не тримали, і, за словами заявників, він повернувся до них додому. Його було засуджено до двох років ув’язнення умовно.

У листопаді 1988 року, чи приблизно в цей час, за порадою юриста E., L. і T. звернулися до поліції із заявою про насильницькі дії стосовно них з боку W.H. Після цього W.H. було висунуто обвинувачення і його визнали винним у вчиненні серйозних непристойних дій стосовно Е. (19 жовтня 1967 року — 18 жовтня 1972 року та 1 вересня 1976 року — 18 жовтня 1976 року); у вчиненні серйозних непристойних дій стосовно L. (28 липня 1968 року — 31 грудня 1974 року); та подібних дій стосовно Т. (28 серпня 1974 року — 27 серпня 1978 року).

20 липня 1989 року суд засудив W.H. до двох років ув’язнення умовно, взявши до уваги інформацію про те, що він проживав на той час у Йоркширі і що більшість із цих правопорушень він вчинив ще до попереднього засудження його судом у 1977 році.

Саме в цей час, за словами заявників, їм стало відомо про те, що W.H. було притягнуто до кримінальної відповідальності в 1977 році і що йому було винесено покарання з умовою, що він не житиме в їхньому домі.

У 1992–1993 роках, чи приблизно в цей час, заявники звернулися до Управління з питань компенсації потерпілим від злочинів з вимогою компенсації у зв’язку з образою, якої вони зазнали. Зокрема, вони зробили такі заяви:

Е. стверджувала, що приблизно з 1967 року, починаючи з шести- чи семирічного віку, вона зазнавала насильницьких дій з боку W.H.; він вимагав від неї мастурбувати його статевий орган, бив її кулаками, шарпав і чинив над нею сексуальне насильство; він також примушував її та інших роздягатися нижче пояса і бити одне одного ланцюгами для собак. За цей час вона зазнала серйозного стресу, робила кілька спроб самогубства і в неї розвинулася сильна залежність від алкоголю. У висновку психіатра від 24 квітня 1992 року зазначалося, що виявлені у неї симптоми свідчать про тяжкий розлад на ґрунті посттравматичного стресу.

Н. стверджував, що, починаючи приблизно з 1967 року, він зазнавав фізичного насильства, образ та погроз із боку W.H. вчинити насильницькі дії. Коли йому було шість чи сім років, W.H. бив його кулаками в живіт і бив його об стіну. У висновку психіатра від 9 червня 1992 року зазначалося, що тривалий час у нього був розлад міжособистісного спілкування, недостатня впевненість у собі та тривалі особистісні проблеми.

L. стверджувала, що в період від 1969 до 1979 року вона зазнавала сексуального та фізичного насильства з боку W.H., який почав зачіпати її, коли їй було років п’ять чи шість. Коли вона підросла, він став примушувати її до орального сексу, а також примушував її та інших дітей бити одне одного ланцюгами та батогами, а іноді й сам брав у цьому участь. Коли їй було 11 чи 12 років, він кілька разів мав із нею статеві контакти. У висновку психіатра від 24 квітня 1992 року зазначалося, що виявлені у неї симптоми, включаючи нічні кошмари та безсоння, свідчать про тяжкий розлад на ґрунті посттравматичного стресу.

Т. стверджувала, що в період від 1971 до 1979 року вона зазнавала сексуального і фізичного насильства з боку W.H. Він вимагав, щоб вона мастурбувала його статевий орган, а коли їй виповнилося 14, примусив її вступити з ним у статевий контакт. У висновку психіатра від 24 квітня 1992 року зазначалося, що виявлені у неї симптоми, зокрема недостатнє почуття власної гідності, страх, недовіра і депресія, свідчать про тяжкий розлад на ґрунті посттравматичного стресу.

Управління з питань компенсації потерпілим від злочинів (CICB), оцінивши ситуацію, присудило заявницям E., L. і T. 25 000 фунтів стерлінґів як компенсацію за загальну шкоду.

30 січня 1996 року заявники звернулися до уповноваженого місцевої адміністрації в Шотландії з проханням провести розслідування за фактами їхніх заяв про допущене місцевою владою недбальство та незадовільне ведення справ. Листом від 8 лютого 1996 року уповноважений повідомив про відсутність у нього відповідної юрисдикції.

2. Процедура і склад Суду

Заяву подано до Європейської комісії з прав людини 2 липня 1996 року і передано до Суду 1 листопада 1998 року. 23 жовтня 2001 року її оголошено прийнятною.

Судове рішення постановлене палатою, до складу якої увійшли судді:

Жан-Поль Коста (Jean-Paul Costa, Франція), голова

Ніколас Братца (Nicolas Bratza, Британія)

Лукіс Лукайдес (Loukis Loucaides, Кіпр)

Корнеліу Бірсан (Corneliu Bîrsan, Румунія)

Карел Юнґвірт (Karel Jungwiert, Чехія)

Володимир Буткевич (Volodymyr Butkevych, Україна)

Вільгельміна Томассен (Wilhelmina Thomassen, Нідерланди),

а також Саллі Долле(Sally Dollé), секретар секції.

3. Стислий виклад судового рішення

Оскарження

Заявники скаржаться, що місцевий орган влади не забезпечив їм захисту від насильницьких дій з боку їхнього названого батька і що вони не мали відповідного засобу правового захисту. При цьому вони посилалися на статті 3, 8 і 13 Конвенції.

Рішення Суду

Стаття 3

Суд взяв до уваги, що Уряд не спростовував ці обвинувальні заяви і не стверджував, що вони помилкові чи необґрунтовані. Управління з питань компенсації потерпілим від злочинів присудило заявницям E., L. і T. значну компенсацію, підтвердивши цим своє визнання фактів за обвинувальними заявами про вчинення насильства протягом тривалого часу. Однак другому заявникові, Н., компенсацію не присуджували і будь-яких пов’язаних з ним обвинувачень проти W.H. ніколи не висували. Матеріали свідчать про те, що Н. звернувся із заявою про фізичне насильство над ним лише через досить тривалий час. Однак показання інших заявників, його сестер, підтверджували його свідчення стосовно насильства та побиття, які відбувалися в домі, а подані психіатричні висновки відповідали фактам насильства, вчиненого раніше. Суд переконався, що заявники справді зазнали насильства, про яке вони стверджували. Проте Суд вважає, що цей висновок не можна тлумачити як визнання вини W.H. у кримінальних правопорушеннях, оскільки відповідальність за кримінальним правом відрізняється від міжнародно-правової відповідальності за Конвенцією.

Суд визнав, що соціальні служби повинні були усвідомлювати, що ситуація в цій сім’ї свідчить про вчинення паном W.H. у минулому сексуального та фізичного насильства і що, незважаючи на умовне засудження, він і далі перебував у безпосередньому контакті із сім’єю та дітьми. Навіть якщо соціальним службам і не було відомо про його насильницькі дії у той час, вони повинні були знати про потенційну небезпеку, в якій перебували діти. Фактично у відповідний час соціальні служби не мали такої інформації, яка у них є тепер, про повсюдність та неприпинення такого явища, як сексуальне насильство над дітьми в сім’ях, але цей факт не має значення в цій справі, оскільки цим службам були відомі випадки такого насильства, за яке порушника було притягнуто до кримінальної відповідальності, і вони були зобов’язані забезпечити контроль за його поведінкою після засудження. Проте соціальні служби не вжили заходів для того, щоб детально розібратися, наскільки небезпечною є дана ситуація, і запобігти подальшому насильству, якщо існує така небезпека.

Суд визнав, що зайнята відповідними органами влади позиція — невжиття слідчих дій, відсутність зв’язку і співробітництва — має вважатися чинником, який відчутно позначився на перебігові подій, і що є підстави вважати, що в разі належного та ефективного виконання ними своїх обов’язків можна було б сподіватися на уникнення згаданої небезпеки чи завданої шкоди або принаймні звести її до мінімуму.

Отже, було допущено порушення статті 3.

Стаття 13

Суд зауважив, що, хоча Управління CICB присудило компенсацію трьом заявницям, не можна вважати, що цей орган забезпечує механізм визначення відповідальності соціальних служб за те чи інше недбальство стосовно дітей. У будь-якому разі, незважаючи на надання компенсації заявницям E., L. і T., управління не присудило жодної компенсації заявникові Н. Причому в розмірі присуджених компенсацій не враховувалися будь-які матеріальні збитки, яких потерпілі зазнали внаслідок насильства.

До того ж, хоча у відповідний час уповноваженому з розгляду скарг проти місцевої влади було подано скаргу і на її підставі могло бути проведене розслідування певних аспектів ведення справи соціальними службами, висновки такого розслідування не були б обов’язковими для виконання, оскільки уповноважений має право давати лише рекомендації. Фактично, як свідчать матеріали справи, він відповів на скаргу, заявивши про відсутність у нього відповідної юрисдикції.

Якби заявники вчинили позов сьогодні, вони могли б, принаймні на спірних підставах, оскаржити стверджуване недбальство згідно з національним законодавством, а завдяки Закону про права людини могли б безпосередньо послатися на положення Конвенції. Проте Суд визнав, що в 1996 році такого засобу правового захисту вони не мали. До того ж у той час наглядове провадження з метою перевірки правомірності заходів соціальних служб могло відбутися лише безпосередньо після вжиття таких заходів. Заявники, які на той час були дітьми, не мали змоги скористатися цим засобом захисту.

На цих підставах Суд визнав, що заявники не мали засобів домогтися вирішення за фактами своїх обвинувальних заяв про те, що місцевий орган влади не забезпечив їхній захист проти нелюдського чи такого, що принижує гiднiсть, поводження. Отже, було допущено порушення статті 13.



[1]  Згідно зі статтею 43 Європейської конвенції з прав людини, упродовж трьох місяців від дати постановлення рішення палатою будь-яка сторона у справі може, у виняткових випадках, звернутися з клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати Суду, яка складається з 17 суддів. Якщо колеґія у складі п’яти суддів вважає, що справа порушує серйозне питання щодо тлумачення або застосування Конвенції чи протоколів до неї або важливе питання загального значення, Велика палата виносить остаточне рішення. Якщо серйозних питань або проблем не виникає, колеґія відхиляє клопотання, а судове рішення стає остаточним. В іншому разі рішення палати стають остаточними зі спливом зазначених вище трьох місяців або раніше, якщо сторони заявляють, що вони не звертатимуться із клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати.

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2024 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua