Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Репетитор англійської мови
Петропавлівська Борщагівка.
Англійська для школярів.
 


Стаття з журналу № 1'2003

Назва
 
Рішення палати у справі «Краксі проти Італії» (№ 2). Комюніке Секретаря Суду.
(Chamber Judgment in the Case of Craxi v. Italy (no. 2))
 
Зміст
 

621
05.12.2002

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ ПАЛАТИ У СПРАВІ
«КРАКСІ ПРОТИ ІТАЛІЇ» (№ 2)

Сьогодні Європейський суд з прав людини повідомив у письмовій формі рішення[1] у справі «Краксі проти Італії» (№ 2) (Craxi v. Italy (no. 2)) (заява № 34896/97).

Суд одноголосно постановив:

—       що в провадженнях у кількох справах проти заявника, які слухалися безпосередньо одна за одною, порушення пункту 1 статті 6 (право на справедливий судовий розгляд) та пункту 3 (b) цієї статті (право на достатній час і можливості для пiдготовки свого захисту) Європейської конвенції з прав людини допущено не було;

—       що було допущено порушення пункту 1 та пункту 3 (d) статті 6 (право допитувати свiдкiв обвинувачення або вимагати їхнього допиту) Конвенції у зв’язку з відсутністю можливості допитати або домогтися допиту свідків обвинувачення, які вже померли або здійснювали своє право не свідчити в суді;

—       що у зв’язку з кампанією проти заявника у пресі порушення статті 6 (право на справедливий судовий розгляд) Конвенції допущено не було;

—       що висновок про наявність порушення сам по собі становить достатню справедливу сатисфакцію.

(Рішення викладене лише французькою мовою).

1. Основні факти

Бенедетто Краксі (Benedetto Craxi) був громадянином Італії, 1934 року народження. Більш відомий як Беттіно Краксі (Bettino Craxi), він обіймав посаду секретаря Італійської соціалістичної партії, а також посаду прем’єр-міністра Італії. Він помер у січні 2000 року в Тунісі. Його овдовіла дружина, Анна Марія Мончіні Краксі (Anna Maria Moncini Craxi) та двоє дітей, Стефанія (Stefania) і Вітторіо (Vittorio) Краксі, заявили про бажання підтримати провадження в цій справі. Кримінальне провадження було порушено проти заявника після виявлення значних порушень умов укладення угоди між групами «Ені» (Eni) та «Монтедісон» (Montedison) стосовно створення компанії «Енімонт» (Enimont). У 1992 році заявника та велику групу інших осіб було обвинувачено у складанні неправдивих звітів, незаконному фінансуванні політичних партій, корупції, злочинному вимаганні та керівництві злочинною діяльністю — всі вчинені при цьому правопорушення стосуються, зокрема, продажу пакета акцій «Монтедісона» компанії «Енімонт». Загалом було висунуто 26 заяв про намір порушити кримінальне провадження (avvisi di garanzia) проти нього. Кримінальне провадження проти заявника та інших політичних діячів, представників економічної сфери та впливових кіл, висвітлювалося в пресі.

Заявника було притягнуто до судової відповідальності. У районному суді м. Мілана (Milan) відбулося слухання справ стосовно шести компаній, а саме: «Ені-Сай» (Eni-Sai), «Банку Амбросьяно» (Banco Ambrosiano), «Енімонт», «Метрополітана Міланесе» (Metropolitana Milanese), «Каріпло» (Cariplo) та «Енель» (Enel). Заявника було визнано винним у всіх справах, за винятком справи «Каріпло». Його було засуджено до восьми з половиною років ув’язнення.

У справі «Ені-Сай» заявника обвинувачували в корупції, а саме — в тому, що він, користуючись своїм впливом, сприяв створенню запланованого спільного підприємства між трьома компаніями (зокрема компанією «Ені» та «Сай»), які займалися страховою діяльністю. Стверджувалося, що він і дехто з осіб, обвинувачених разом з ним у цій справі, незаконно заплатили державним посадовим особам та директорам згаданих вище компаній 8 779 767 євро і пообіцяли заплатити додаткові суми — приблизно 1 549 370 та 3 615 198 євро.

За словами адвокатів заявника, він не з’явився на перше слухання в цій справі, посилаючись на поганий стан здоров’я та небезпеку, яка загрожувала йому. Він не з’явився на жодне з інших 55 слухань у період з квітня по грудень 1994 року, оскільки 16 травня 1994 року виїхав до Тунісу. Під час судового процесу кілька співпідсудних у цій справі заявили про своє небажання давати свідчення в суді, і їхні заяви було долучено до матеріалів справи. Показання інших підсудних, які вони дали під час допиту в пов’язаних з цієї справою провадженнях, було запротокольовано, і протокол також долучено до матеріалів справи.

Рішенням від 6 грудня 1994 року заявника заочно засудили до п’яти з половиною років ув’язнення. Він подав проти цього рішення апеляцію, оскаржуючи, зокрема, використання протоколів з показаннями свідків, яких він не мав змоги піддати перехресному допитові. Однак апеляцію було відхилено. Касаційний суд рішенням від 12 листопада 1996 року також відхилив апеляцію заявника, зазначивши, що визнання заявника винним ґрунтувалося не лише на цих показаннях і що ці показання підтверджувалися доказами інших свідків.

2. Процедура і склад Суду

Заяву подано до Європейської комісії з прав людини 20 грудня 1996 року і 1 листопада 1998 року передано першій секції Суду. 11 жовтня 2001 року Суд оголосив її частково прийнятною.

Судове рішення постановлене палатою, до складу якої увійшло сім суддів:

Франсуаза Тюлкен (Françoise Tulkens, Бельгія), голова

Джованні Бонелло (Giovanni Bonello, Мальта)

Пер Лоренцен (Peer Lorenzen, Данія)

Ніна Важич(Nina Vajić, Хорватія),

Снежана Ботучарова (Snejana Botoucharova, Болгарія)

Владиміро Заґребельський (Vladimiro Zagrebelsky, Італія)

Елізабет Штайнер (Elisabeth Steiner, Австрія),

а також Серен Ньєльсен (Søren Nielsen), заступник секретаря секції.

3. Стислий виклад судового рішення

Оскарження

Посилаючись на пункти 1, 2 та 3 (b) і (d) статті 6, заявник скаржився на несправедливість кримінального провадження проти нього. Він стверджував, що не мав достатнього часу і можливостей для підготовки свого захисту і що не був у змозі піддати перехресному допитові свідків обвинувачення або домогтися їхнього допиту. Він також стверджував, що кампанія, яка велася проти нього в пресі, вплинула на позицію суддів у розгляді висунутих проти нього обвинувачень.

Рішення Суду

Пункти 1 і 3 (b) статті 6

Суд зазначив, що цю заяву було оголошено прийнятною виключно у зв’язку зі стверджуваною несправедливістю провадження у справі «Ені-Сай». Тому Суд обмежиться розглядом проблем, з якими заявник зіткнувся у зв’язку з цією справою.

Суд зважив на те, що в період від 18 жовтня 1994 року і до 6 грудня 1994 року, коли було ухвалено рішення по суті справи, слухання проводилися за графіком, попередньо погодженим з адвокатами заявника. Отже, заявник не може скаржитися на судові провадження, сплановані за згодою його адвокатів. Стосовно періоду до 18 жовтня 1994 року, Суд зауважив, що у справі «Ені-Сай» до цієї дати було проведено тридцять вісім слухань. Вони відбувалися в той самий час або майже в той самий час, що й численні слухання в інших порушених проти заявника справах.

Суд взяв до уваги те, що заявник, не з’явившись на перше слухання, за власним бажанням виїхав з Італії до Тунісу, тобто поза межі юрисдикції держави, яка керується принципом верховенства права, добровільно вирішивши не з’являтися до суду. Тому захист у справі заявника здійснювали адвокати, які мусили брати участь у великій кількості слухань упродовж короткого проміжку часу. Однак подані до Суду докази не свідчать про те, що здійснюваний за їхньою допомогою захист був неповноцінним чи неефективним. До того ж адвокати заявника не надали Суду відповідного пояснення стосовно того, чому до 9 листопада 1994 року вони не привернули увагу національних органів влади до проблем, з якими вони зіткнулися під час підготовки захисту. Щодо апеляційного провадження адвокати заявника також не подавали ніякої скарги на те, що графік проведення слухань настільки щільний, що це порушує права захисту. Отже, Суд визнав, що порушення статті 6 у зв’язку з цим допущено не було.

Пункти 1 та 3 (d) статті 6

Суд одразу зауважив, що показання свідка Пачіні Баттаґлія (Pacini Battaglia), які, у зв’язку з безвісною відсутністю цього свідка, було зачитано під час слухання в суді першої інстанції, як підстава для визнання заявника винним не використовувалися. Неможливість викликати цього свідка не перешкоджала праву заявника допитати чи домогтися допиту свідків обвинувачення. До того ж заявник не наполягав на необхідності викликати цього свідка, щоб встановити істину, а також на тому, що відмова допитати його порушує права захисту. Тому Суд постановив, що немає необхідності з’ясовувати, чи справді цього свідка було неможливо розшукати для виклику до суду.

Суд також зазначив, що статті 238, 512 і 513 Кримінально-процесуального кодексу передбачали можливість, при розгляді обвинувачень по суті, використовувати показання, надані до початку судового процесу співпідсудними, які згодом здійснили своє право не свідчити в суді, або показання осіб, які померли, не встигнувши скористатися можливістю дати свідчення в суді. Однак цей факт не позбавляє обвинуваченого його права на перевірку будь-якого речового доказу проти нього під час змагального судового процесу. У цій справі Суд взяв до уваги, що, як видно із рішення Касаційного суду від 12 листопада 1996 року, заявника було визнано винним виключно на підставі показань, даних до початку судового процесу іншими підсудними, які вирішили не свідчити в суді (п. Сузані (Cusani), п. Моліно (Molino) та п. Ліґресті (Ligresti)), а також свідком, який згодом помер (п. Кальярі (Cagliari)). Заявник та його адвокати не мали змоги піддати цих свідків перехресному допитові і, отже, не могли спростувати показання, які послужили юридичною підставою для визнання заявника винним.

З цього приводу Суд зазначив, що адвокати заявника не висловлювали ніяких заперечень у Міланському районному суді стосовно законності чи доцільності долучення згаданих показань до матеріалів справи. Проте, на думку Суду, оскільки ці показання було додано до матеріалів справи згідно з відповідним національним законодавством, чинним на той час, будь-яке заперечення заявника не мало б значних шансів на успіх, і той факт, що такого заперечення висунуто не було, не може розглядатися як мовчазна відмова від свого права на перехресний допит свідків обвинувачення, особливо з огляду на те, що згодом він порушив це питання в апеляційному та Касаційному судах. Отже, Суд постановив, що у зв’язку з цим було допущено порушення пунктів 1 і 3 (d) статті 6 і що немає необхідності з’ясовувати, чи чинили органи влади тиск на п. Кальярі та п. Моліно, оскільки обоє свідків — чи їхні спадкоємці — не подавали ніяких скарг стосовно цього до органів Конвенції.

Стаття 6

Суд зауважив, що інтерес засобів масової інформації та громадськості до справи «Ені-Сай» зумовлювався високою посадою, яку обіймав заявник, політичним контекстом, у якому відбулися стверджувані правопорушення, а також їхнім характером і тяжкістю. На думку Суду, невід’ємною рисою демократичного суспільства є те, що в пресі може з’являтися різка критика стосовно справ державного значення, як, наприклад, ця справа, яка ставить під сумнів моральність високопоставлених державних посадовців та стосунки між політичними і бізнесовими колами. Суд також зважив на те, що суди, які вели справу заявника, складалися виключно із професійних суддів і що заявника було засуджено після судового розгляду, здійсненого із дотриманням принципу змагальності сторін. Суд стверджує, що він таки встановив наявність порушення вимог справедливого розгляду в цій справі, але порушення виникло у зв’язку із застосуванням суддями законодавчих положень, які є загальними і можуть застосовуватися до кожного. Матеріали справи не дають жодних підстав вважати, що на суддів вплинули зроблені в пресі заяви.

Що стосується арґумента про те, що представники обвинувачення навмисно й систематично розголошували в пресі конфіденційну інформацію, Суд зазначив, що заявник не надав жодних доказів цих тверджень. Суд також взяв до уваги інші обставини, на які посилався заявник, зокрема винятковий, як стверджує заявник, характер предметної сфери даного судового провадження, час, що минув після відповідних подій, та суворість очікуваного покарання за правопорушення. Але при цьому Суд не виявив ніяких ознак порушення прав захисту. Тому Суд постановив, що порушення статті 6 допущено не було.



[1] Згідно зі статтею 43 Європейської конвенції з прав людини, упродовж трьох місяців від дати постановлення рішення палатою будь-яка сторона у справі може, у виняткових випадках, звернутися з клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати Суду, яка складається з 17 суддів. Якщо колеґія у складі п’яти суддів вважає, що справа порушує серйозне питання щодо тлумачення або застосування Конвенції чи протоколів до неї або важливе питання загального значення, Велика палата виносить остаточне рішення. Якщо серйозних питань або проблем не виникає, колеґія відхиляє клопотання, а судове рішення стає остаточним. В іншому разі рішення палати стають остаточними зі спливом зазначених вище трьох місяців або раніше, якщо сторони заявляють, що вони не звертатимуться із клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати.

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2024 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua