Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Репетитор англійської мови
Петропавлівська Борщагівка.
Англійська для школярів.
 


Стаття з журналу № 1'2003

Назва
 
Рішення палати у справі «K.A. проти Фінляндії». Комюніке Секретаря Суду.
(Chamber Judgment in the Case of K.A. v. Finland)
 
Зміст
 

016
14.01.2003

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ ПАЛАТИ У СПРАВІ «K.A. ПРОТИ ФІНЛЯНДІЇ»

Сьогодні Європейський суд з прав людини письмово повідомив рішення[1] у справі «K.A. проти Фінляндії» (K.A. v. Finland) (заява № 27751/95).

Суд одноголосно постановив:

—  що допущено порушення статті 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя та до житла) Європейської конвенції з прав людини, у зв’язку з невжиттям достатніх заходів для возз’єднання сім’ї заявника;

—  що віддання дітей заявника під опіку та залучення заявника у процес прийняття відповідного рішення не містили ознак порушення статті 8.

Згідно зі статтею 41 Конвенції (справедлива сатисфакція), Суд присудив заявникові 8000 євро як компенсацію за моральну шкоду та 11 219,96 євро за судові витрати.

(Рішення викладене лише англійською мовою).

1. Основні факти

Заявник — громадянин Фінляндії, 1951 року народження. Він та його дружина S. мають трьох дітей: К., А. та J., 1980, 1981 та 1986 року народження, відповідно.

S. страждає на психічні розлади, достроково звільнена на пенсію. 28 січня 1992 року до Управління соціального забезпечення відповідного міста звернулася приватна особа, яка повідомила про свої підозри стосовно того, що діти заявника зазнають сексуальних посягань з боку батьків.

Із 24 по 29 лютого 1992 року J. перебував у дитячому відділі центральної лікарні, де провели дослідження його розвитку. При цьому ніяких ознак того, що він зазнав сексуальних посягань, виявлено не було. 16 березня 1992 року до органу соціального забезпечення надійшло повідомлення з дитячого садка, який відвідував J., про реґресію цієї дитини, що мала місце після перебування J. удома з матір’ю протягом тижня після лікарні. Також стверджувалося, що подібна реґресія спостерігалася щоразу після того, як він проводив триваліші періоди вдома.

Із 27 по 30 квітня 1992 року до органу соціального забезпечення надійшло ще три повідомлення, у яких висловлювалися підозри стосовно сексуальних посягань з боку S. по відношенню до дітей. Стверджувалося, що діти дивляться порнографічні фільми, що S. ходить по дому майже оголена і що в розмовах з дітьми і про дітей вона вживає сексуально відверту лексику. Крім того, нібито щодня батьки випивали велику кількість пива.

25 травня 1992 року працівники соціальної служби, шкільний працівник з питань соціального забезпечення та шкільна медсестра провели бесіду з К. і А. у присутності їхніх батьків. Як свідчить запис, зроблений шкільним працівником з питань соціального забезпечення у документах згаданого органу соціального забезпечення, дочки підтвердили підозри стосовно сексуальних посягань, тоді як батьки це заперечували.

Батьки погодилися на обстеження дітей у дитячому психіатричному відділі центральної лікарні.

12 червня 1992 року видано надзвичайні розпорядження про віддання дітей під державну опіку. Підставою для цього була стаття 18 Закону про охорону дитинства (lastensuojelulaki, barnskyddslagen 683/1983), а мета полягала в забезпеченні завершення розслідування за стверджуваними фактами кровозмішення та розтління.

15 червня 1992 року батьків запросили до дитячого психіатричного відділу, де з ними провів бесіду лікар H.L. Розмова відбувалася з використанням так званого «однобічного дзеркала», за яким перебували двоє психологів, що здійснювали нагляд за дітьми, лікар та медсестра з дитячого відділу лікарні, дитяча медсестра з дитячого будинку, працівник соціальної служби та медсестра з дитячої психіатричної клініки, а також відповідальна за цю справу посадова особа з органу соціального забезпечення. На магнітофонну плівку розмову не записували. Батьків попередили про виявлені очевидні докази сексуальних посягань з боку батьків по відношенню до дівчат, зловживання алкоголем та насильства, яке батьки чинили вдома по відношенню до дітей. Батьки заперечували факти сексуальних посягань і, на думку членів цієї робочої групи, не усвідомлювали серйозності ситуації.

6 липня 1992 року, під час розмови з працівниками соціальної служби, батьки заявили про свою незгоду з тим, що дітей віддали під державну опіку. 13 липня 1992 року Рада соціального забезпечення заслухала батьків, які заперечили стверджувані факти сексуальних посягань та відсутність батьківської турботи про дітей. Того самого дня Рада ухвалила рішення про збереження чинності розпорядження про опіку. Батьки оскаржили це рішення, але безуспішно.

План заходів з опіки було переглянуто на зустрічі 7 грудня 1992 року, на якому були присутні батьки. Батьки бачилися зі своїми дітьми тричі на тиждень, і дітям призначили психотерапевтичне лікування. Батьки заперечували проти альтернативи віддання дітей у фостерну сім’ю. 26 лютого 1993 року в присутності заявника знову було переглянуто план заходів з опіки. Побачення між дітьми та батьками проводилися надалі тричі на тиждень, а у вихідні дні діти тричі перебували у родичів. Заявник і далі був проти фостерної опіки. 5 квітня 1993 року в присутності батьків знову було переглянуто план заходів з опіки. Згодом, 5 травня 1993 року, батьків повідомили, що 1 липня 1993 року їхніх дітей віддадуть у фостерну сім’ю і що вони не зможуть бачитися з ними у період від названої дати і до жовтня-листопада 1993 року. Після цього мали відбутися чотири зустрічі на рік. 16 червня 1993 року Рада соціального забезпечення вирішила помістити дітей під фостерну опіку і ухвалила новий план відповідних заходів. Заявник оскаржив це рішення, але безуспішно. Також було відхилено його клопотання про припинення державної опіки над дітьми.

Із досягненням K. і А. повноліття — 8 травня 1998 року та 30 травня 1999 року, відповідно, — розпорядження про державну опіку над ними втратило чинність.

28 лютого 2000 року батьки звернулися з клопотанням про припинення державної опіки над J., але клопотання було відхилено.

Ніякого поліційного розслідування за фактами гаданого кровозмішення та сексуальних посягань стосовно дітей заявника не проводилося, і орган соціального забезпечення ніколи не звертався з клопотанням про проведення такого розслідування.

2. Процедура і склад Суду

Заяву подано до Європейської комісії з прав людини 6 березня 1995 року і передано до Суду 1 листопада 1998 року. 25 січня 2001 року її було оголошено прийнятною.

Судове рішення постановлене палатою, до складу якої увійшло сім суддів:

Ніколас Братца (Nicolas Bratza, Британія), голова

Матті Пеллонпя(Matti Pellonpää, Фінляндія)

Антоніо Пастор Рідруехо (Antonio Pastor Ridruejo, Іспанія)

Елізабет Палм (Elisabeth Palm, Швеція)

Марк Фішбах (Marc Fischbach, Люксембурґ)

Хосе Касадеваль (Josep Casadevall, Андорра)

Станіслав Павловський (Stanislav Pavlovschi, Молдова),

а також Франсуаза Елан-Пассо (Françoise Elens-Passos), заступник секретаря секції.

3. Стислий виклад судового рішення

Оскарження

Заявник скаржився, що віддання його дітей під опіку, а також те, як вирішувалося це питання і як здійснювалася державна опіка, становили порушення статті 8 Конвенції.

Рішення Суду

Стаття 8

a. Віддання дітей під державну опіку

Суд погодився з тим, що надзвичайні розпорядження, видані в червні 1992 року, ґрунтувалися на достатньо ретельному аналізі наслідків для батьків і для дітей з боку прийнятих на самому початку рішень стосовно державної опіки над дітьми, а також врахували можливе альтернативне розв’язання цієї проблеми. Крім того, заявник достатньою мірою брав участь у вирішенні цього питання. Зокрема, навіть якщо припустити, що у зв’язку з обставинами, які склалися, від нього не можна було очікувати звернення до місцевого органу з питань безоплатної правової допомоги з метою забезпечення належної участі у розв’язанні даної проблеми, матеріали справи свідчать про те, що органи влади і суди все ж таки вжили всіх необхідних заходів, щоб його участь у вирішенні цього питання була якомога ефективнішою.

Щодо звичайних розпоряджень про опіку від 13 липня 1992 року, Суд зазначив, що 6 липня 1992 року, ще до видання цих розпоряджень, заявникові було надано можливість зустрітися з працівником соціальної служби, який вислухав його. Хоча заявникові не розкрили особи тих, хто заявив Управлінню соціального забезпечення про свої підозри стосовно сексуальних посягань, він все ж таки мав змогу ознайомитися з матеріалами, підготовленими для вирішення проблеми з опікою над дітьми.

До того ж 13 липня 1992 року кожного з батьків персонально заслухала Рада соціального забезпечення, яка також одержала від них чотири письмові подання. Отже, батькам були відомі підстави, на яких було видано заплановані звичайні розпорядження про опіку.

Суд також зважив на те, що заявник мав можливість оскаржити згадані розпорядження і скористався нею. Він також мав змогу подати свої зауваження стосовно подання, яке надійшло в апеляційному провадженні до адміністративних судів від Ради соціального забезпечення. Крім того, він мав змогу достатньою мірою зрозуміти те вирішальне значення, яке Рада соціального забезпечення та адміністративні суди надавали матеріалам, на підставі яких вони подовжували строк чинності звичайних розпоряджень про опіку. Отже, заявник достатньою мірою був залучений у вирішення проблеми опіки над його дітьми.

З огляду на це, Суд дійшов висновку, що порушення статті 8 допущено не було ані у зв’язку з підставами видання розпоряджень про опіку в 1992 році, ані у зв’язку із залученням заявника у вирішення цієї проблеми.

b. Виконання заходів з державної опіки
і стверджувана відмова її припинення

Суд встановив, що упродовж багатьох років перебування дітей під опікою орган соціального забезпечення не докладав ніяких значних і наполегливих зусиль, щоб сприяти можливості возз’єднання сім’ї. Обмеженість контакту між природними батьками та їхніми дітьми, а також непроведення органом соціального забезпечення добросовісного і достатньо реґулярного перегляду таких обмежень зовсім не сприяли можливому возз’єднанню сім’ї, а лише заважали цьому.

Виявилося, що орган соціального забезпечення та адміністративні суди не налаштовані розглядати возз’єднання сім’ї як серйозну альтернативу; натомість вони вважали, що діти потребуватимуть довгострокової державної опіки у фостерній сім’ї. Суворі обмеження, встановлені стосовно права заявника на побачення з дітьми, свідчили про намір органу соціального забезпечення зміцнити зв’язки між дітьми та фостерною сім’єю, а не сприяти возз’єднанню сім’ї.

Суд взяв до уваги, що під час заслуховування дочки К. 4 липня 1992 року можливість повернення її батькам як альтернатива не розглядалася. У своїх розпорядженнях від 13 липня 1992 року Рада соціального забезпечення зазначила, що діти потребуватимуть довгострокової державної опіки. Влаштування дітей у фостерній сім’ї планувалося щонайпізніше на лютий 1993 року. При цьому вислухали думку самих дітей — яким на той час виповнилося 12, 11 та вісім років, відповідно, — стосовно такої альтернативи, тоді як остаточну апеляцію заявника проти цих розпоряджень про опіку Верховний адміністративний суд на той час іще не розглянув, а заявник, очікуючи на результати розгляду апеляції, прямо заявив про свою незгоду з відданням дітей у фостерну сім’ю. Очевидним фактом є те, що у квітні 1993 року, коли апеляцію вже було відхилено і коли знову заслуховували дітей, можливість їхнього повернення до заявника не розглядалася як альтернатива.

Нарешті, Суд взяв до уваги запис, зроблений 18 квітня 1994 року провідним працівником соціальної служби в матеріалах справи, де зазначалося, що розірвання шлюбу, запропоноване заявником на підтримку свого прохання припинити державну опіку, нічого не може змінити, оскільки дітей віддали під «довгострокову» опіку «до досягнення ними повноліття».

Суд дійшов висновку, що у зв’язку з невжиттям органами влади достатніх заходів для возз’єднання заявника та його дітей — починаючи з оцінки фактів, які, на його думку, свідчили про поліпшення ситуації з кінця 1993 року, — було допущено порушення статті 8. Зважаючи на цей висновок, Суд вирішив, що немає необхідності з’ясовувати, чи був заявник достатньою мірою залучений у вирішення питання стосовно його клопотання про припинення державної опіки, або встановлювати, чи були виправдані обмеження стосовно доступу до дітей.

 

 



[1] Згідно зі статтею 43 Європейської конвенції з прав людини, упродовж трьох місяців від дати постановлення рішення палатою будь-яка сторона у справі може, у виняткових випадках, звернутися з клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати Суду, яка складається з 17 суддів. Якщо колеґія у складі п’яти суддів вважає, що справа порушує серйозне питання щодо тлумачення або застосування Конвенції чи протоколів до неї або важливе питання загального значення, Велика палата виносить остаточне рішення. Якщо серйозних питань або проблем не виникає, колеґія відхиляє клопотання, а судове рішення стає остаточним. В іншому разі рішення палати стають остаточними зі спливом зазначених вище трьох місяців або раніше, якщо сторони заявляють, що вони не звертатимуться із клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати.

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2024 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua