Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Репетитор англійської мови
Петропавлівська Борщагівка.
Англійська для школярів.
 


Стаття з журналу № 1'2003

Назва
 
Рішення палати у справах «Ван дер Вен проти Нідерландів» і «Лорсе та інші проти Нідерландів». Комюніке Секретаря Суду.
(Chamber Judgments in the Cases of Van der Ven v. the Netherlands and Lorsé and Others v. the Netherlands)
 
Зміст
 

068
04.02.2003

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ ПАЛАТИ У СПРАВАХ
«ВАН ДЕР ВЕН ПРОТИ НІДЕРЛАНДІВ»
І «ЛОРСЕ ТА ІНШІ ПРОТИ НІДЕРЛАНДІВ»

Сьогодні Європейський суд з прав людини письмово повідомив рішення[1] у справах «Ван дер Вен проти Нідерландів» (Van der Ven v. the Netherlands) (заява № 50901/99) і «Лорсе та інші проти Нідерландів» (Lorsé and others v. the Netherlands) (№ 52750/99). Суд одноголосно постановив:

У справі «Ван дер Вен проти Нідерландів»:

—  що допущено порушення статті 3 Європейської конвенції з прав людини (заборона катування або нелюдського чи такого, що принижує гiднiсть, поводження або покарання);

—  що порушення статті 8 Конвенції (право на повагу до приватного і сімейного життя) допущено не було.

У справі «Лорсе та інші проти Нідерландів»:

—  що допущено порушення статті 3 стосовно п. Лорсе;

—  порушення статті 3 стосовно інших заявників допущено не було;

—  порушення статті 8 допущено не було;

—  порушення статті 13 допущено не було (право на ефективний засіб правового захисту).

Згідно зі статтею 41 Конвенції (справедлива сатисфакція), Суд присудив п. ван дер Вену 3000 євро та п. Лорсе — 453,78 євро за нематеріальну шкоду. Суд також присудив 2195 євро п. Лорсе за судові витрати.

(Обидва рішення викладені лише англійською мовою).

1. Основні факти

Усі заявники — громадяни Нідерландів: Франсіскус Корнеліс ван дер Вен (Franciscus Cornelis van der Ven), 1949 року народження; Якобус Лорсе (Jacobus Lorsé), 1945 року народження; дружина п. Лорсе Евердина Лорсе-Квінт (Everdina Lorsé-Quint), 1961 року народження; троє їхніх дітей; а також четверо інших дітей заявника, народжених до цього шлюбу іншими жінками. Нині п. ван дер Вен та п. Лорсе перебувають у в’язниці в Маастрихті (Maastricht) та Дордрехті (Dordrecht), відповідно, а всі інші заявники проживають в м. Маастрихті та Роттердамі (Rotterdam).

Справи стосуються поводження, якого п. ван дер Вен зазнав, перебуваючи під вартою в закладах посиленого режиму (Extra Beveiligde Inrichting — EBI) у Ньїв-Воссевельдському (Nieuw Vosseveld) в’язничному комплексі у м. Вогті (Vught), Нідерланди. Пан Лорсе став особою, яка відбула найдовший в’язничний строк у закладі максимально посиленого режиму в Нідерландах.

До п. ван дер Вена було застосовано запобіжне ув’язнення 11 вересня 1995 року і 29 жовтня 1997 року його перевели до закладу EBI. Пана Лорсе взяли під поліційну варту 24 липня 1994 року і згодом ув’язнили в запобіжному порядку. 27 вересня 1994 року його тимчасово перевели до закладу EBI, а після 30 червня 1998 року він там і залишився.

Заявники скаржилися, зокрема, на відсутність в EBI контакту з людьми. Побачення дозволялися, як правило, лише в приміщенні зі скляною перегородкою між відвідувачами і в’язнями. Побачення без перегородки («відкриті побачення») дозволялися лише один раз на місяць з дружинами, батьками та дітьми, і єдиним дозволеним фізичним контактом був потиск рук на початку і в кінці побачення.

Крім того, перед відкритими побаченнями, як і перед відвідуванням клініки, перукаря чи зубного лікаря, в’язнів роздягали й обшукували. Такий обшук з роздяганням проводився раз на тиждень і включав, зокрема, перевірку анального отвору. Це робилося навіть тоді, коли протягом попереднього тижня вони не мали жодних контактів із зовнішнім світом.

Заявники стверджували, що такий режим виводив їх із психічної рівноваги. Психологи вважали, що п. ван дер Вен «здатен на нерозсудливі дії» і йому дуже важко керувати собою. Зазначалося, що його поведінка значно покращилася, коли він нетривалий час перебував у психіатричній клініці на обстеженні. У психологічному висновку зазначалося про наявність ознак того, що п. Лорсе «страждає від тривалої ізоляції», що у нього спостерігається «розлад пам’яті та орієнтування», а також «ознаки втрати почуття індивідуальності». Кримінальне провадження проти п. ван дер Вена, за обвинуваченнями, зокрема, в умисному вбивстві, неумисному вбивстві/заподіянні тяжкого тілесного ушкодження, зґвалтуванні та правопорушеннях, пов’язаних з наркотиками, завершилося 26 березня 2002 року. Його було засуджено до 15 років ув’язнення.

Пана Лорсе було визнано винним у правопорушеннях, пов’язаних з наркотиками та вогнепальною зброєю, і засуджено до 12 років ув’язнення разом зі стягненням штрафу розміром 1 мільйон нідерландських ґульденів. Обвинувальний вирок із визначенням міри покарання став остаточним 30 червня 1998 року. В апеляційному провадженні строк ув’язнення було збільшено до 15 років. Згідно з матеріалами справи, його також засуджено в Бельгії до шести років ув’язнення за злочини, пов’язані з наркотиками, але відповідне судове провадження ще не закінчено.

2. Процедура і склад Суду

Заяви було подано 30 серпня 1999 року та 19 листопада 1999 року, відповідно, і 3 квітня 2001 року їх оголошено прийнятними.

Судове рішення постановлене палатою, до складу якої увійшло сім суддів:

Елізабет Палм (Elisabeth Palm, Швеція), голова

Вільгельміна Томассен (Wilhelmina Thomassen, Нідерланди)

Ґаукур Йорундссон(Gaukur Jörundsson, Ісландія)

Ріца Тюрмен (Riza Türmen, Туреччина)

Корнеліу Бірсан(Corneliu Bîrsan, Румунія)

Хосе Касадеваль (Josep Casadevall, Андорра)

Бостьян Жупанчич (Boštjan Župančič, Словенія),

а також Майкл О’Бойл (Michael O’Boyle), секретар секції.

3. Стислий виклад судового рішення

Оскарження

Заявники стверджують, що умови тримання під вартою, з якими вони (чи їхній чоловік/батько) зіткнулися у в’язниці з посиленим режимом безпеки, суперечили вимогам статті 3 та статті 8. Заявники у справі Лорсе та інших посилалися також на статтю 13.

Рішення Суду

Стаття 3

Суд зазначив, що протягом усього періоду перебування в закладі EBI до п. ван дер Вена та п. Лорсе застосовувалися дуже суворі заходи безпеки. Суд також взяв до уваги сувору обмеженість їхніх соціальних контактів. Водночас Суд встановив, що такі умови не можна вважати ані сенсорною ізоляцією, ані абсолютною соціальною ізоляцією.

Заявників тримали в закладі EBI з огляду на висновок національних судів про велику ймовірність спроби їхньої втечі у разі поміщення їх у заклад з менш суворим режимом, а також про неприйнятний ризик, який така втеча може означати для суспільства, — відновлення небезпеки вчинення ними тяжких насильницьких злочинів. Саме з огляду на надзвичайну тяжкість злочинів, у яких обвинувачувалися і згодом були визнані винними заявники, Суд погодився з такою оцінкою.

Суд взяв до уваги психологічні висновки, які надали заявники, а також висновок Комітету із запобігання тортурам, зроблений після відвідування згаданого в’язничного комплексу в листопаді 1997 року. У висновках зазначено, що «режим, який застосовується в закладах (T)EBI та EBI, можна вважати режимом, що становить нелюдське поводження. Тримання в умовах такого режиму в’язнів, які були кваліфіковані як небезпечні злочинці, може зробити їх ще небезпечнішими». Позиція Суду не розходиться з цим висновком — ситуація в закладі EBI становить проблему і викликає занепокоєння, і особливо це стосується осіб, яких тримають під вартою в умовах такого режиму протягом тривалого часу.

Суд вражений тим фактом, що заявників щотижня роздягають та обшукують, на додаток до всіх інших суворих заходів безпеки в межах закладу EBI. З огляду на те, що національним органам влади було відомо про значні труднощі, яких зазнають заявники в умовах такого режиму, а також на те, що протягом перебування заявників у закладі EBI під час обшуків з роздяганням нічого недоречного ще ніколи виявлено не було, Суд дійшов висновку, що для систематичного проведення такого обшуку мають існувати вагоміші підстави, ніж ті, на які посилався Уряд.

Суд зазначив, що, враховуючи велику кількість контрольних заходів безпеки, які застосовувалися до заявників у цьому закладі, а також відсутність будь-якої переконливої необхідності в додаткових обшуках з роздяганням, практика таких обшуків, яка тривала приблизно три з половиною роки (стосовно п. ван дер Вена) та понад шість років (стосовно п. Лорсе), принижувала їхню людську гідність і, найімовірніше, породжувала в них почуття страждання та неповноцінності, що ображало і принижувало їх.

Отже, Суд дійшов висновку, що поєднання заведеної практики обшуків з роздяганням та інших суворих заходів безпеки в закладі EBI становило стосовно п. ван дер Вена та п. Лорсе нелюдське чи таке, що принижує гiднiсть, поводження, на порушення статті 3.

Хоча Суд погодився з тим, що умови, за яких відбувалися побачення між п. Лорсе та іншими заявниками, найімовірніше, спричиняли у нього емоційне страждання, Суд вважає, що суворість таких умов не виходить за рамки того, що являє собою нелюдське чи таке, що принижує гiднiсть, поводження, про яке йдеться в статті 3, а отже, порушення цієї статті стосовно інших заявників допущено не було.

Стаття 8

Суд зважив на те, що заявників тримали в закладі EBI, оскільки органи влади вважали ймовірним, що вони можуть вдатися до спроби втечі. Суд погодився з тим, що органи влади мали право вважати, що втеча заявників може становити серйозну небезпеку для суспільства. Згадувані заходи безпеки було встановлено для запобігання втечі. Визнавши, що обмеження права заявників на повагу до приватного і сімейного життя не виходили за рамки того, що є необхідним у демократичному суспільстві для досягнення законних цілей, Суд постановив, що і в першій, і в другій справі порушення статті 8 допущено не було.

Стаття 13 (лише у справі Лорсе та інших)

Суд взяв до уваги, що рішення про тримання п. Лорсе в закладі EBI переглядалося кожні шість місяців. Матеріали справи свідчать принаймні про кілька випадків, коли, перед тим як вирішити, чи подовжувати строк тримання під вартою, відповідні органи зверталися по консультацію до спеціального пенітенціарного центру стосовно психологічних аспектів такого подовження. Пан Лорсе мав змогу оскаржити рішення про подовження строку його ув’язнення. Рішення, ухвалені в його справі Апеляційною радою, свідчать про те, що Рада не лише оцінила можливий ризик і наслідки його втечі, а й проаналізувала, чи існують будь-які ознаки чи обставини, які не дозволяють продовжити тримання його в закладі EBI, а також зважила всі інтереси, які мають при цьому бути враховані та врівноважені. Отже, у судовому провадженні інтереси членів сім’ї Лорсе було враховано. У своєму рішенні від 16 березня 2000 року Апеляційна рада недвозначно зазначила, що вона також бере до уваги психічний стан п. Лорсе. Суд переконався в тому, що Рада фактично розглянула скарги стосовно стверджуваних згубних наслідків тривалого ув’язнення п. Лорсе в закладі EBI як для нього, так і для інших заявників і ухвалила відповідне рішення.

Суд також зазначив, що Апеляційна рада правоможна ухвалювати обов’язкові для виконання рішення: якби вона встановила недоцільність подовження строку тримання п. Лорсе в цьому закладі, вона могла б скасувати таке рішення, після чого було б необхідно ухвалити нове рішення — що фактично і зробила Рада. В альтернативному порядку вона могла б скасувати це рішення або ухвалити, що її рішення має замінити оскаржене рішення.

До того ж, якщо заявники бажали домогтися судової ухвали щодо відповідності згаданого режиму як такого вимогам статті 3, вони мали змогу вчинити позов з вимогою застосування тимчасового заборонного заходу. Таке провадження могло завершитися рішенням про застосування тимчасового заборонного заходу, згідно з яким умови тримання під вартою п. Лорсе в закладі EBI було б змінено.

Беручи до уваги, що термін «засіб правового захисту», згідно зі статтею 13, не обов’язково означає забезпечення виграшу справи, а означає лише надання реальної можливості для розгляду скарги по суті уповноваженим для цього органом, Суд визнав, що судове провадження в Апеляційній раді разом з наявною можливістю для вчинення позову про застосування тимчасового заборонного заходу становили для заявників ефективний засіб правового захисту. Отже, порушення статті 13 допущено не було.



[1] Згідно зі статтею 43 Європейської конвенції з прав людини, упродовж трьох місяців від дати постановлення рішення палатою будь-яка сторона у справі може, у виняткових випадках, звернутися з клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати Суду, яка складається з 17 суддів. Якщо колеґія у складі п’яти суддів вважає, що справа порушує серйозне питання щодо тлумачення або застосування Конвенції чи протоколів до неї або важливе питання загального значення, Велика палата виносить остаточне рішення. Якщо серйозних питань або проблем не виникає, колеґія відхиляє клопотання, а судове рішення стає остаточним. В іншому разі рішення палати стають остаточними зі спливом зазначених вище трьох місяців або раніше, якщо сторони заявляють, що вони не звертатимуться із клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати.

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2024 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua