Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Репетитор англійської мови
Петропавлівська Борщагівка.
Англійська для школярів.
 


Стаття з журналу № 1'2003

Назва
 
Рішення палати у справі «Маматкулов та Абдурасулович проти Туреччини». Комюніке Секретаря Суду.
(Chamber Judgment in the Case of Mamatkulov and Abdurasulovic v. Turkey)
 
Зміст
 

070
06.02.2003

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ ПАЛАТИ У СПРАВІ
«МАМАТКУЛОВ ТА АБДУРАСУЛОВИЧ ПРОТИ ТУРЕЧЧИНИ»

Сьогодні Європейський суд з прав людини письмово повідомив рішення[1] у справі «Маматкулов та Абдурасулович проти Туреччини» (Mamatkulov and Abdurasulovic v. Turkey) (заяви № 46827/99 і 46951/99). Суд постановив:

—       одноголосно, що порушення статті 3 Європейської конвенції з прав людини (заборона катування) допущено не було;

—       одноголосно, що стаття 6 Конвенції (право на справедливий судовий розгляд) не застосовується до судового провадження у справі екстрадиції в Туреччині;

—       одноголосно, що стосовно другої скарги з посиланням на статтю 6 Конвенції жодного питання не постає;

—       шістьма голосами проти одного, що допущено порушення статті 34 Конвенції (індивiдуальнi заяви).

Суд одноголосно постановив, що висновок про наявність порушення сам по собі становить достатню справедливу сатисфакцію за завдану заявникам нематеріальну шкоду. Суд присудив їм 10 000 євро за судові витрати, з відрахуванням 905 євро, які Рада Європи вже сплатила їм у формі правової допомоги.

(Рішення викладене лише французькою мовою).

1. Основні факти

Справа стосується двох заяв, поданих двома громадянами Узбекистану — Рустамом Маматкуловим (Rustam Mamatkulov) та Аскаровим Абдурасуловичем (Askarov Abdurasulovic), відповідно, 1959 та 1971 року народження. Вони є членами партії ERK (опозиційна партія в Узбекистані). 27 березня 1999 року Туреччина передала їх у порядку екстрадиції Узбекистану, і тепер вони перебувають там під вартою.

Маматкулов проти Туреччини

Заявник прибув до Стамбула 3 березня 1999 року з Алма-Ати (Казахстан) за туристичною візою. В аеропорту Ататюрка його заарештувала турецька поліція на підставі міжнародної санкції на арешт, після чого він перебував під поліційною вартою за підозрою у вбивстві, завданні тілесних ушкоджень в Узбекистані внаслідок застосування вибухівки, а також у спробі терористичного нападу на Президента Узбекистану. Узбекистан звернувся до Туреччини з проханням про екстрадицію заявника на підставі двостороннього договору між державами.

11 березня 1999 року заявника допитав суддя Бакіркойського (Bakrköy) суду з кримінальних справ. У розпорядженні, виданому суддею того самого дня, згідно з процедурою стосовно термінових справ, згадувалися обвинувачення проти заявника і зазначалося, що за своїм характером відповідні правопорушення були не політичними чи військовими, а звичайними кримінальними правопорушеннями. Суддя також видав розпорядження про запобіжне ув’язнення заявника до моменту його екстрадиції.

Абдурасулович проти Туреччини

Заявник прибув до Туреччини 13 грудня 1998 року за фальшивим паспортом. 5 березня 1999 року, після звернення Республіки Узбекистан до Туреччини з проханням його екстрадиції, турецька поліція заарештувала його, після чого він перебував під поліційною вартою за підозрою у вбивстві, завданні тілесних ушкоджень в Узбекистані внаслідок застосування вибухівки, а також у спробі терористичного нападу на Президента Узбекистану.

7 березня 1999 заявника було припроваджено до судді, який видав розпорядження про його запобіжне ув’язнення. 15 березня 1999 року Фатіський (Fatih) суд з кримінальних справ (Стамбул) встановив його громадянство і, керуючись статтею 9 Кримінального кодексу Туреччини, видав ухвалу стосовно характеру правопорушення. Суд ухвалив, що правопорушення, в яких обвинувачувався заявник, за своїм характером були не політичними чи військовими, а звичайними кримінальними правопорушеннями. Суд також видав розпорядження про запобіжне ув’язнення заявника в очікуванні екстрадиції.

18 березня 1999 року Європейський суд з прав людини, згідно з правилом 39 Реґламенту Суду (тимчасові заходи), повідомив Уряд Туреччини, що в інтересах сторін та належного проведення розгляду в Суді доцільно утриматися від екстрадиції заявника до Узбекистану доти, доки Суд не проведе додатковий розгляд заяви на своєму наступному засіданні 23 березня 1999 року. 19 березня 1999 року Кабінет міністрів Туреччини видав указ про екстрадицію заявників. 23 березня 1999 року Суд вирішив продовжити чинність тимчасового заходу до видання відповідної ухвали.

* * *

27 березня 1999 року заявників було передано органам влади Узбекистану. Рішенням від 28 червня 1999 року Верховний суд Республіки Узбекистан визнав заявників винними за пред’явленими їм обвинуваченнями і засудив їх, відповідно, до 20 та 11 років ув’язнення.

Представники заявників стверджують, що вони не мають жодної інформації про заявників з моменту їхньої екстрадиції.

2. Процедура і склад Суду

Заяви подано 11 та 22 березня 1999 року і оголошено прийнятними 31 серпня 1999 року. Слухання відбулося 23 жовтня 2001 року.

Судове рішення постановлене палатою, до складу якої увійшло сім суддів:

Елізабет Палм (Elisabeth Palm, Швеція), голова

Вільгельміна Томассен (Wilhelmina Thomassen, Нідерланди)

Ґаукур Йорундссон (Gaukur Jörundsson, Ісландія)

Ріца Тюрмен (Riza Türmen, Туреччина)

Корнеліу Бірсан (Corneliu Bîrsan, Румунія)

Хосе Касадеваль (Josep Casadevall, Андорра)

Райт Марусте (Rait Maruste, Естонія),

а також Майкл О’Бойл (Michael O’Boyle), секретар секції.

3. Стислий виклад судового рішення

Оскарження

Заявники скаржаться, що після екстрадиції їхнє життя опинилося в небезпеці і їм загрожує можливість катувань, що суперечить положенням статті 2 (право на життя) та статті 3 Конвенції.

Вони також скаржаться на несправедливість процедури екстрадиції в Туреччині та кримінального судового провадження проти них в Узбекистані.

Зазначаючи, що екстрадицію заявників уже фактично було здійснено, їхні представники стверджують, що Туреччина не виконала своїх зобов’язань за Конвенцією, відповідно до визначених Судом тимчасових заходів, згідно з правилом 39 Реґламенту Суду.

Рішення Суду

Статті 2 і 3 Конвенції

Суд вирішив, що цю скаргу слід розглянути у світлі статті 3.

Суд знову наголосив на тому, що Висока Договірна Сторона має право вирішувати питання в’їзду, проживання та вислання іноземців. Конвенція та протоколи до неї не передбачають права на політичний притулок. Водночас держава може виявитися відповідальною згідно з Конвенцією за наявності вагомих підстав вважати, що екстрадиція особи піддасть її реальному ризикові поводження, несумісного з вимогами статті 3.

Суд зважив на те, що представники заявників, обґрунтовуючи свої скарги, послалися на висновки розслідувань міжнародних правозахисних органів, які засудили адміністративну практику катувань та інших форм поганого поводження з прихильниками опозиційних партій. Однак Суд зауважив, що, незважаючи на значне занепокоєння, підстави для якого дають такі висновки, у них ідеться лише про загальну ситуацію в Узбекистані. Вони не підтверджують конкретні обвинувальні твердження заявників, і такі твердження мають бути підкріплені іншими доказами. Остаточні висновки за фактами справи зробити неможливо, оскільки заявників було позбавлено можливості клопотати про проведення певних слідчих дій з метою одержання свідчень на підтвердження своїх арґументів.

Суд зважив на запевнення Уряду Туреччини про те, що клопотання про екстрадицію було задоволено після того, як Уряд Узбекистану надав ґарантії щодо недопущення катування чи застосування смертної кари до заявників. Суд взяв до уваги умови дипломатичних нот з боку Уряду Узбекистану, які Уряд Туреччини надав Суду для ознайомлення, а також на судове рішення про покарання заявників у вигляді ув’язнення. Суд врахував і те, що твердження представників заявників про несумісне з вимогами статті 3 поводження з їхніми підзахисними не були підтверджені результатами медичних обстежень, проведених лікарями у в’язницях, в яких перебувають заявники. З огляду на обставини цієї справи та наявні матеріали, Суд визнав, що немає достатніх доказів, які дозволяли б зробити висновок про наявність порушення статті 3 Конвенції.

Стаття 6 Конвенції

Що стосується процедури екстрадиції в Туреччині, Суд знову наголосив на тому, що пункт 1 статті 6 Конвенції не застосовується при вирішенні питань в’їзду, проживання та вислання іноземців, оскільки ці питання не стосуються цивільних прав та обов’язків і не включають вирішення будь-якого кримінального обвинувачення проти даної особи.

Що стосується кримінального провадження в Узбекистані, Суд послався на свої висновки за статтею 3 і визнав, що наявні у нього докази не свідчать про те, що заявників позбавили правосуддя. Отже, будь-якого питання з цього приводу у світлі пункту 1 статті 6 Конвенції не постає.

Стаття 34 Конвенції

На думку Суду, у зв’язку з тим, що Туреччина вже здійснила екстрадицію заявників, не виконавши вимоги тимчасових заходів, передбачених правилом 39 Реґламенту Суду, постає питання, чи було допущено порушення статті 34 Конвенції, якщо зважати на особливий характер вимог статті 3. Суд знову наголосив, що з вимоги «ефективного здійснення права на індивідуальну заяву» випливає необхідність дотримання принципу рівності початкових умов для сторін у змагальному судовому процесі та надання заявникам достатнього часу і належних можливостей для підготовки своєї справи. У цій справі представники заявників були не в змозі, попри свої зусилля, зв’язатися із заявниками, які, таким чином, не мали можливості домогтися проведення додаткового розслідування, завдяки якому вони могли б одержати свідчення на підтвердження своїх заяв.

Суд зазначив, що, з огляду на загальні принципи міжнародного права, право міжнародних договорів та міжнародну судову практику, тлумачення сфери застосування тимчасових заходів не можна відокремлювати від судового провадження, якого вони стосуються, або від рішення по суті справи, винесення якого мають забезпечувати такі заходи. Суд наголосив, що право на індивідуальну заяву є однією з основних засад механізму, який забезпечує захист передбачених Конвенцією прав і свобод.

Стаття 34 ґарантує заявникам ефективне здійснення свого права на індивідуальну заяву, тобто Договірні держави не повинні були перешкоджати Суду у проведенні ефективного розгляду заяв. Крім того, заявник, який подав скаргу про порушення статті 3, мав право на ефективний розгляд свого твердження, що запропонована екстрадиція чи вислання означатимуть порушення статті 3. Тимчасові заходи, на які вказав Суд відповідно до правила 39 Реґламенту Суду, були призначені допомогти йому в проведенні ефективного розгляду заяви та забезпечити ефективне застосування передбачених Конвенцією ґарантій. Вони також давали Комітетові міністрів змогу здійснювати подальший нагляд за виконанням остаточного рішення. Отже, тимчасові заходи давали можливість державі, яка мала їх вжити, виконати остаточне рішення Суду, оскільки вона була юридично зобов’язана зробити це з огляду на вимоги статті 46 Конвенції (обов’язкова сила судових рiшень та їх виконання).

У справі, що розглядається Судом, вжиття зазначених заходів, безперечно, допомогли б заявникам представити свої справи. Той факт, що вони не мали змоги взяти участь у судовому провадженні або звернутися до своїх представників, завадив їм заперечити арґументи Уряду стосовно питань факту та одержати відповідні докази. З огляду на обов’язок усіх держав — учасниць Конвенції утримуватися від будь-яких дій чи бездіяльності, які можуть перешкоджати логічному та ефективному постановленню остаточного рішення (див. статтю 46), та з огляду на сказане вище, Суд визнав, що екстрадиція п. Маматкулова та п. Абдурасуловича, здійснена всупереч тимчасовим заходам згідно з правилом 39, позбавила заявників можливості здійснити своє право на індивідуальну заяву.

Суд дійшов висновку, що будь-яка держава — учасниця Конвенції, для якої було визначено тимчасові заходи, повинна — аби уникнути завдання непоправної шкоди потерпілому від стверджуваного порушення — виконати такі заходи і утриматися від будь-яких дій чи бездіяльності, які можуть завадити логічному та ефективному постановленню остаточного рішення. Отже, не виконавши визначені Судом тимчасові заходи, Туреччина порушила свої зобов’язання за статтею 34 Конвенції.

Суддя Тюрмен висловив окрему думку, яка не збігається з позицією більшості. Окрему думку додано до тексту судового рішення.

 



[1] Згідно зі статтею 43 Європейської конвенції з прав людини, упродовж трьох місяців від дати постановлення рішення палатою будь-яка сторона у справі може, у виняткових випадках, звернутися з клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати Суду, яка складається з 17 суддів. Якщо колеґія у складі п’яти суддів вважає, що справа порушує серйозне питання щодо тлумачення або застосування Конвенції чи протоколів до неї або важливе питання загального значення, Велика палата виносить остаточне рішення. Якщо серйозних питань або проблем не виникає, колеґія відхиляє клопотання, а судове рішення стає остаточним. В іншому разі рішення палати стають остаточними зі спливом зазначених вище трьох місяців або раніше, якщо сторони заявляють, що вони не звертатимуться із клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати.

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2024 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua