005
08.01.2004

Комюніке секретаря Суду

РІШЕННЯ ПАЛАТИ У СПРАВІ
«АЙДЕР ТА ІНШІ ПРОТИ ТУРЕЧЧИНИ»

Сьогодні Європейський суд з прав людини повідомив у письмовій формі рішення у справі «Айдер та інші проти Туреччини» (Ayder and Others v. Turkey)  (заява № 23656/94). Суд одноголосно постановив:

— що було порушення статті 3 (заборона нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання) Європейської конвенції з прав людини внаслідок зруйнування будинків заявників та знищення їхнього майна;

— що було порушення статті 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя) Конвенції;

— що було порушення статті 1 Протоколу № 1 (захист права власності); і

—  що було порушення статті 13 (право на ефективний засіб правового захисту).

Суд також одноголосно постановив, що немає потреби розглядати подальші скарги заявників за статтею 3 (заборона нелюдського покарання) чи статтею 18 (обмеження у застосуванні обмежень на права) або з’ясовувати, чи є встановлені недоліки виявом звичайної практики, заведеної турецькими органами влади.

Згідно зі статтею 41 (справедлива сатисфакція), Суд присудив заявникам такі суми матеріального відшкодування: Ахмету Айдеру (Ahmet Ayder) — 26 144,9 євро, Юсуфу Лалеалпу (Yusuf Lalealp) — 20239,7 євро, Надіру Доману (Nadir Doman) — 20 239,7 євро, Севкету Бічеру (Sevket Biçer)  — 26 239,7 євро і Зейдіну Eкмекчі (Zeydin Ekmekçi) — 20144,9 євро. Суд також присудив кожному заявникові 14 500 євро як  компенсацію за нематеріальну шкоду і загалом 40 000 євро за судові витрати з вирахуванням 725 євро, отриманих як правова допомога.

(Рішення викладене лише англійською мовою).

1. Основні факти

Заявники — Ахмет Айдер, Юсуф Лалеалп, Надір Доман, Севкет Бічер і Зейдін Eкмекчі,  громадяни Туреччини курдського походження, відповідно, 1940, 1934, 1964, 1966 та 1963 року народження. Під час подій, що розглядаються,  заявники із сім’ями проживали в Ліче (Lice) в Діярбакирі  (Diyarbakir), південно-східна Туреччина.

Справа стосувалася широкомасштабного зруйнування та пошкодження будівель і знищення в Ліче 22 і 23 жовтня 1993 року; в тому числі було спалено домівки заявників та їхні особисті речі. Заявники стверджували, що їхнє майно було  знищено чи зруйновано умисне, що це становило частину планової операції, яку проводили сили безпеки, завдаючи контрудару по мешканцях міста, які нібито співчували Курдській робітничій партії (КРП). Заявники стверджували, що вони були охоплені жахом і залишилися без засобів до існування:  у них не було фактично нічого, крім одягу, в який вони були вдягнені, а  дехто залишився навіть без взуття. Усі вони були змушені  шукати інше місце проживання, а двох заявників було повністю позбавлено засобів до існування.

Уряд наполягав на тому, що сили безпеки захищали місто від нападів КРП.

Після повідомлення делеґації, яка займалася з’ясуванням фактів на місці подій,  Європейська комісія з прав людини встановила, що домівки і майно  заявників були умисно спалені силами безпеки 22 і 23 жовтня, після того як заявники та їхні сім’ї залишили Ліче. Комісія не виключала можливості присутності терористів у місті 22 жовтня або того факту, що там відбулися сутички  між КРП та силами безпеки, хоча велика кількість певних питань залишилася без відповіді, що викликало занепокоєння.

2. Процедура і склад Суду

Заяву подано до Європейської комісії з прав людини 20 квітня 1994 року.

Оголосивши заяву прийнятною, Комісія у своїй доповіді від 21 жовтня 1999 року висловила одностайну думку, що було порушення статей 3, 8 і 13 Конвенції та статті 1 Протоколу № 1. Комісія передала справу до Суду 30 жовтня 1999 року.

Судове рішення постановлене палатою, до складу якої увійшли сім суддів: 

Пер Лоренцен (Peer Lorenzen, Данія), голова

Джованні Бонелло (Giovanni Bonello, Мальта)

Ніна Важич (Nina Vajić, Хорватія)

Владиміро Заґребельський (Vladimiro Zagrebelsky, Італія)

Елізабет Штайнер (Elisabeth Steiner, Австрія)

Ханлар Гаджієв (Khanlar Hajiyev, Азербайджан)

Фейяз Гьольчюклю (Feyyaz Gölcüklü, Туреччина), суддя  ad hoc,

a також Ерік Фріберг (Erik Fribergh), заступник Секретаря Суду.

3. Стислий виклад судового рішення[1]

Оскарження

Посилаючись на статтю 3 (заборона нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання), статтю 8 та статтю 1 Протоколу № 1, заявники скаржилися, що турецькі сили безпеки умисно спалили їхні домівки і речі. Вони також стверджували, що не мали ефективного правового засобу оскаржити знищення свого майна або вимагати компенсації.

Вони також скаржилися, що в 1993 році у південно-східній Туреччині існувала практика умисного руйнування будинків, знищення майна та примусового виселення, а у відповідь на твердження про значні порушення прав людини органи влади зазвичай заперечували це.

Посилаючись на статтю 18, заявники доводили, що примусове виселення двох-трьох мільйонів людей з південно-східної Туреччини, нібито з міркувань безпеки, означає свавільне здійснення повноважень, що виходить за межі національних правових ґарантій і становить умисне порушення принципу верховенства права та прав, ґарантованих  Конвенцією.

Рішення Суду

Стаття 3

Суд зазначив, що знищення майна заявників позбавило їх та їхні сім’ї  притулку, а двох заявників — засобів до існування. До того ж це змусило заявників залишити свої оселі й налагоджувати нове життя  в інших місцях. Дехто із заявників та членів їхніх сімей були свідками підпалу їхніх домівок та майна.

Суд вважав, що знищення майна заявників, а також  відчуття муки та горя, яких зазнали члени їхніх сімей, очевидно, завдали їм страждання такої тяжкості, що є достатньою для кваліфікації дій сил безпеки як нелюдське поводження у значенні статті 3.

Навіть якщо припустити, що сили безпеки мали намір покарати заявників та їхніх родичів за ймовірну причетність до КРП чи її підтримку, таке жорстоке поводження не може бути виправданим.  Отже, було порушення статті 3.

 Зазначивши, що Комісія не з’ясувала, якими мотивами керувалися сили безпеки, знищуючи майно заявників, Суд визнав, що немає потреби розглядати інші твердження заявників на підставі статті 3 (заборона нелюдського покарання) стосовно того, що спалення їхніх осель було колективним покаранням або за напади, що здійснювалися КРП, або  за ймовірну підтримку КРП.

Стаття 8 і стаття 1 Протоколу № 1

Той факт, зауважив Суд, що сили безпеки зруйнували домівки і знищили майно заявників, змусивши їх та їхні сім’ї залишити Ліче, становить особливо значне і невиправдане втручання у їхнє право на повагу до приватного і сімейного життя і до житла, а  також у право на мирне володіння своїм майном. Отже, було порушення статті 8 та статті 1 Протоколу № 1.

Стаття 13

Суд визнав, що не було з достатньою достовірністю встановлено, що засоби правового захисту, доступні заявникам, — cтосовно тверджень, що їхнє майно було умисно знищене органами державної влади, — могли забезпечити будь-яку перспективу ефективного отримання відшкодування. Крім того, хоч деякі свідки від Уряду й заявляли Комісії, що незабаром після цього інциденту їм стало відомо про твердження стосовно того, що будинки були умисно спалені  силами безпеки, офіційне розслідування розпочалося лише після того, як Туреччину було повідомлено, що заявники звернулися до Європейського суду з прав людини. Прокурор м. Ліче виніс постанову про те, що ця справа виходить за межі його юрисдикції, тому що йшлося про розслідування стверджуваних неправомірних дій державних службовців, і справу було передано до окружної адміністративної ради.  Cуд нагадав, що цей орган, до складу якого входять державні службовці, ієрархічно підпорядковані губернаторові — керівникові, пов’язаному із силами безпеки, дії яких розслідуються, — не може вважатися незалежним. Крім того, особа, призначена розслідувати твердження заявників в окружній адміністративній раді, підготувала свій звіт на підставі свідчення лише одного із заявників, Зейдіна Екмекчі, і попри те, що п. Екмекчі наполягав на своїх твердженнях, не заслухала нікого із представників сил безпеки. Ось чому Суд вирішив, що не було проведено ретельного чи ефективного розслідування тверджень заявників, а отже, було порушення статті 13.

Стаття 18

Cуд вважав, що розглядати скаргу заявників згідно зі статтею 18 немає потреби.

---