093
26.02.2004

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ ПАЛАТИ У СПРАВІ «ҐОРҐУЛЮ ПРОТИ НІМЕЧЧИНИ»

Сьогодні Європейський суд з прав людини повідомив у письмовій формі рішення[1] у справі «Ґорґулю проти Німеччини» (Görgülü v. Germany) (заява № 74969/01).

Суд одноголосно постановив:

— що було порушення статті 8 (право на повагу до приватного та сімейного життя) Європейської конвенції з прав людини стосовно відмови заявникові у здійсненні ним права на опіку та доступ до сина;

— порушення статті 8 стосовно випрацювання рішень не було;

— порушення пункту 1 статті 6 (право на справедливий судовий розгляд) не було.

Згідно зі статтею 41 Конвенції (справедлива сатисфакція),  Суд присудив заявникові  15 000 євро як компенсацію за нематеріальну шкоду та 1500 євро — за судові витрати.

(Рішення викладене лише англійською мовою).

1. Основні факти

Заявник — Казім Ґорґулю (Kazim Görgülü), громадянин Туреччини, представник народності заза (Zaza), 1969 року народження, проживає у Кростиці (Krostitz), Німеччина.

10 січня 2000 року п. Ґорґулю звернувся до Віттенберзького (Wittenberg) окружного суду з клопотанням про опіку над сином Крістофером, який народився поза шлюбом 25 серпня 1999 року і якого було передано на усиновлення без його батьківської згоди. Пан Ґорґулю ніколи не проживав спільно з матір’ю Крістофера і був одружений з іншою жінкою.

Було досягнуто домовленості про побачення заявника із сином. 8 лютого 2001 року суд прийняв рішення про тимчасовий захід, згідно з яким кількість і тривалість побачень батька з Крістофером мали поступово збільшуватися — від однієї години до восьми упродовж шести субот поспіль. 9 березня 2001 року суд постановив рішення про передання Крістофера під цілковиту опіку заявника, визнавши, що це найкраще відповідатиме інтересам дитини.

Однак 20 червня 2001 року Наумбурзький (Naumburg) апеляційний суд відхилив клопотання заявника щодо опіки. Суд вважав, що, хоча заявник спроможний піклуватися про сина — разом з дружиною, яка вже виховала двох дітей, — надання йому опіки не сприятиме основним інтересам Крістофера на тій підставі, що між ним та сім’єю, яка його прийняла (фостерна сім’я) і з якою він живе уже рік і десять місяців,  встановилися такі тісні соціальні та емоційні зв’язки, що в разі розлуки йому буде завдано величезної  й непоправної  психічної шкоди. З огляду на неспокій та непевність внаслідок цього невирішеного правового спору та в інтересах емоційної стабільності Крістофера суд також ухвалив рішення тимчасово припинити здійснення права заявника на побачення із сином до 30 липня 2002 року.

2. Процедура і склад Суду

Заяву подано 18 вересня 2001 року й оголошено частково прийнятною 20 березня 2003 року.

Судове рішення винесене палатою, до складу якої увійшло сім суддів:

Люціус Кафліш (Lucius Caflisch, Швейцарія), голова

Ґеорґ Ресс (Georg Ress, Німеччина)

Пранас Куріс (Pranas Kūris, Литва)

Бостьян Жупанчич (Boštjan Župančič, Словенія)

Джон Хедіґан (John Hedigan, Ірландія)

Марґарита Цаца-Ніколовська (Margarita Tsatsa-Nikolovska, Македонія)

Крістак Трая (Kristaq Traja, Албанія),

a також Венсан Берже (Vincent Berger), секретар секції.

 

3. Стислий виклад судового рішення[2]

Оскарження

Заявник стверджував, що відмова в доступі до сина та опіки над ним порушує його право на повагу до сімейного життя.  Він посилався на статтю 8 (право на повагу до приватного та сімейного життя). Він також скаржився на несправедливість провадження в апеляційному суді, посилаючись на пункт 1 статті 6 (право на справедливий судовий розгляд).

Рішення Суду

Стаття 8

Відмова в опіці

Як зазначив Суд, той факт, що заявник і Крістофер ніколи не жили разом, може бути суттєвим при врівноваженні конфліктуючих прав та інтересів заявника і прав та інтересів названих батьків. Однак стаття 8 покладає на Німеччину обов’язок щодо возз’єднання фактичних батьків з дітьми. Справжня повага до сімейного життя вимагає також, щоб майбутні стосунки між батьками та їхніми дітьми визначалися не лише в часовому вимірі. 

Cуд погодився з тим, що, якщо Крістофера відразу забрати із фостерної сім’ї, це може неґативно вплинути на його фізичний і психічний стан. Однак, пам’ятаючи, що заявник — біологічний батько Крістофера, який до того ж має бажання і спроможний піклуватися про нього, Суд переконаний, що апеляційний суд не розглянув усі можливі варіанти розв’язання цієї проблеми. Зокрема, як виявляється, він не розглянув питання практичної можливості возз’єднання Крістофера та заявника за таких обставин, щоб мінімізувати напруження для Крістофера. Очевидно, суд зосередив увагу виключно на найближчих  наслідках його розлуки з названими батьками, не враховуючи довгостроковий вплив його постійного окремого проживання  з біологічним батьком. Видається, що апеляційний суд не взяв до уваги рішення, винесене місцевим судом, а саме — збільшити кількість побачень та сприяти зустрічам заявника і Крістофера, який на початковому етапі й далі житиме з названими батьками. Суд нагадував, що можливості для возз’єднання з часом зменшуватимуться і зрештою можуть зовсім зникнути, якщо біологічному батькові та дитині зовсім не дозволятимуть зустрічатися або дозволятимуть зустрічатися так рідко, що малоймовірно, аби між ними встановилися природні зв’язки. Отже, Суд визнав порушення статті 8.

Відмова в праві доступу

Що стосується тимчасового припинення здійснення права доступу, Суд зауважив, що до червня 2001 року заявник зміг побачитися зі своєю дитиною лише шість разів. Рішення апеляційного суду унеможливило будь-яку форму возз’єднання сім’ї та налагодження будь-якого подальшого сімейного життя. Cуд нагадував, що підтримування родинних зв’язків — саме в інтересах Крістофера, бо якщо ці зв’язки розірвуться, це означатиме  відрив від свого коріння, а це можна виправдати лише за виняткових обставин. Проте у цій справі не було доказів наявності таких виняткових обставин. Скасувавши всі рішення, які надавали заявникові доступ до сина, апеляційний суд не виконав позитивного обов’язку щодо возз’єднання батька із сином, який покладався на нього статтею 8. Навіть через рік спроби заявника у липні 2002 року дістати доступ до сина все ще були безуспішними. Підстави, на які посилався апеляційний суд, постановляючи рішення про відстрочення доступу заявника до своєї дитини на один рік, були недостатніми, щоб виправдати таке грубе втручання в сімейне життя заявника.  Отже, було допущено порушення статті 8.

Випрацювання рішень

 Cуд зазначив, що заявник з допомогою адвоката мав змогу подати свої доводи письмово й усно. Його було поставлено у таке становище, яке давало йому можливість навести всі арґументи на користь отримання права на опіку та доступ, крім того, він міг ознайомитися з усією інформацією, на яку посилалися в судах. Далі Суд зазначав, що доказова база для рішення апеляційного суду включала докази, отримані в місцевому суді. Крім того, апеляційний суд розпорядився надати додатковий висновок стосовно добробуту дитини і житлових умов заявника та названих батьків. Таким чином, Суд переконався, що процесуальних вимог, які імпліцитно містяться у статті 8, було дотримано і що заявник був достатньою мірою залучений  у випрацювання рішень. Отже, порушення статті 8 допущено не було.

Пункт 1 статті 6

Суд не виявив ознак того, що процедури або рішення національних судів були несправедливими, зокрема тому, що заявник, якого представляв адвокат, мав змогу оспорювати зміст висновків експертів під час судового розгляду. Отже, стосовно провадження в апеляційному суді порушення пункту 1 статті 6 не було.

---