274
01.06.2004

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ ПАЛАТИ У СПРАВІ «АЛТУН ПРОТИ ТУРЕЧЧИНИ»

Сьогодні Європейський суд з прав людини письмово повідомив рішення[1] у справі «Алтун проти Туреччини» (Altun v. Turkey) (заява №24561/94).

Cуд одноголосно постановив:

— що було порушення статті 3 (заборона нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання) Європейської конвенції з прав людини;

— що немає потреби приймати рішення, чи було порушення статті 6 (право на справедливий судовий розгляд);

— що було порушення статті 8 (право на повагу до сімейного життя);

— що було порушення статті 13 (право на ефективний засіб правового захисту);

— що не було порушення статті 14 (заборона дискримінації);

— що не було порушення статті 18 (обмеження в застосуванні обмежень на права);

— що було порушення статті 1 Першого протоколу (захист права власності).

Згідно зі статтею 41 (справедлива сатисфакція) Конвенції, Суд присудив заявникові 22 000 євро як компенсацію за матеріальну шкоду, 14 500 євро за нематеріальну шкоду та 15 000 євро за судові витрати.

(Рішення викладено лише англійською мовою.)

1. Основні факти

Заявник — Абдулла Алтун (Abdullah Altun), громадянин Туреччини, 1933 року народження, проживає в Діярбакирі (Diyarbakır). До кінця 1993 року він жив у селі Акдорук (Akdoruk), що входить до складу округу Кулп (Kulp) у провінції Діярбакир. Заявник виїхав зі свого села, так і не повернувшись туди після стверджуваного інциденту. Факти цієї справи оспорювалися обома сторонами. З огляду на показання свідків, яких заслухала Європейська комісія з прав людини під час своєї місії з встановлення фактів, та письмові докази, подані сторонами, Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що 13 листопада 1993 року рано-вранці до села Акдорук прибула велика кількість солдатів. Солдати мали список прізвищ і почали підпалювати деякі будинки. Заявника не було в селі під час інциденту, він працював у полі. З того місця, де він стояв, заявник бачив дим та вогонь, що здіймалися над селом. Будинок, майно та худобу заявника було знищено під час цього інциденту.

2. Процедура і склад Суду

Заяву подано до Європейської комісії з прав людини 30 червня 1994 року, і Комісія оголосила її прийнятною 11 вересня 1995 року. Представники Комісії заслухали усні свідчення на засіданні в Анкарі з 28 червня по 2 липня 1999 року. Справу було передано до Суду 1 листопада 1999 року.

Судове рішення постановлене палатою, до складу якої увійшло сім суддів:

Вєра Стражницька (Viera Strážnická, Словаччина), голова

Хосе Касадеваль (Josep Casadevall, Андорра)

Райт Марусте (Rait Maruste, Естонія)

Станіслав Павловський (Stanislav Pavlovschi, Молдова)

Лех Ґарлицький (Lech Garlicki, Польща)

Елізабет Фура-Сандстрьом (Elisabet Fura-Sandström, Швеція)

Фейяз Ґьольчюклю (Feyyaz Gölcüklü, Туреччина), суддя ad hoc,

а також Майкл О’Бойл (Michael O’Boyle), секретар секції.

3. Стислий виклад судового рішення[2]

Оскарження

Заявник стверджував, що сили державної безпеки зруйнували будинок його сім’ї та знищили його майно. Він також наголошував, що його майно було знищене внаслідок офіційної політики щодо людей курдського походження. Він посилався на статті 3, 5, 6, 8, 13, 14 і 18 Конвенції та статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

Рішення Cуду

Стаття 3

 Cуд зазначив, що будинок заявника згорів на очах членів його сім’ї, внаслідок чого вони були позбавлені притулку та підтримки і були вимушені покинути свою домівку й друзів. З огляду на те, що зруйнування будинку та знищення майна заявника за названих вище обставин вочевидь спричинило йому досить сильні страждання, завдані йому діями сил безпеки, які мають класифікуватися як нелюдське поводження в значенні статті 3, Суд дійшов висновку, що було порушення статті 3.

Стаття 5

Cуд зауважив, що заявника не було заарештовано, чи затримано, чи іншим способом позбавлено свободи. Непевні особисті обставини заявника, що випливають із втрати ним домівки, не підпадають під поняття особистої недоторканності, передбачене пунктом 1 статті 5 Конвенції. Таким чином, порушення пункту 1 статті 5 не було.

Стаття 8 та стаття 1 Першого протоколу

Cуд нагадує, що сили безпеки умисно зруйнували будинок та знищили майно заявника, примусивши його сім’ю покинути своє село. Не викликає сумніву, що ці дії, крім того, що вони спричинили порушення статті 3, становили серйозне і невиправдане втручання у права заявника на повагу до його приватного і сімейного життя та на мирне володіння майном. Таким чином, Суд дійшов висновку, що було порушено статтю 8 Конвенції та статтю 1 Першого протоколу.

Стаття 6

 Cуд зазначив, що заявник не звернувся до цивільного суду. Отже, було неможливо визначити, чи змогли б національні суди прийняти рішення стосовно позовних вимог заявника, якби він порушив провадження в суді. Однак, на думку Суду, скарги заявника в основному стосувалися відсутності ефективного розслідування умисного зруйнування будинку його сім’ї та знищення майна силами безпеки. Тому Суд вирішив розглянути скаргу з точки зору статті 13, якою на держави покладається більш загальний обов’язок забезпечення ефективного засобу правового захисту у випадках стверджуваних порушень Конвенції. Отже, Суд визнав, що немає потреби визначати, чи порушено пункт 1 статті 6.

Стаття 13

 Cуд нагадує: оскільки твердження заявника з приводу того, що його будинок був умисне зруйнований і майно знищене аґентами держави, могло бути доведеним, стаття 13 вимагає, крім виплати компенсації, якщо це потрібно, також ретельного й ефективного розслідування, яке могло б мати наслідком виявлення та покарання осіб, відповідальних за це діяння, і при цьому забезпечити ефективний доступ скаржника до процедури розслідування.

Як зауважив Cуд, після того як майно заявника було спалено, він подав скаргу прокуророві Кулпа, в якій чітко зазначалося, що його будинок був спалений силами безпеки. Однак розслідування, що проводилося прокуратурою, обмежилося тим, що було прийнято заяви від трьох скаржників. Виявилося, що не було жодної спроби оглянути місце події, встановити реальну версію стосовно фактів шляхом опитування інших селян, які, можливо, були свідками цих подій, чи допитати представників сил безпеки, що, як стверджувалось, були причетними до цього інциденту. Суд вважав, що ці елементи розкривають значні недоліки розслідування і свідчать про брак надійності та ретельності цієї частини розслідування.

Cтосовно другої частини розслідування національними органами Суд вважав, що органам влади, відповідальним за проведення розслідування, бракувало необхідної незалежності та безсторонності. Губернатор округу Кулп призначив слідчим командувача жандармерії округу Кулп, який за ієрархією стоїть вище від жандармів, причетних до цього інциденту. Із показань свідків очевидно, що командувач жандармерії округу Кулп далі делеґував проведення розслідування керівникові жандармського відділку Кулпа. З огляду на той факт, що жандармерія Кулпа була обвинувачена в причетності до спалення будинку заявника, Cуд визнав неприйнятним, що той самий жандармський відділок був наділений повноваженнями щодо проведення розслідування зазначених тверджень.

Таким чином, Cуд дійшов висновку, що органи державної влади не провели ретельного та ефективного розслідування тверджень заявника і відмовили йому в доступі до будь-якого іншого наявного засобу правового захисту, в тому числі до вчинення позову з вимогою компенсації. Отже, було порушення статті 13.

Статті 14 і 18

Розглянувши твердження заявника у світлі доказів, поданих до Суду, Суд визнав необґрунтованими скарги заявника на підставі статей 14 і 18. Отже, порушення статей 14 і 18 не було.

---