Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Репетитор англійської мови
Петропавлівська Борщагівка.
Англійська для школярів.
 


Стаття з журналу № 3'2004

Назва
 
Справа Абдулазіз, Кабалес і Балкандалі
(Case of Abdulaziz, Cabales and Balkandali)
 
Зміст
 

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

 

 

СПРАВА АБДУЛАЗІЗ, КАБАЛЕС І БАЛКАНДАЛІ

(Case of ABDULAZIZ, CABALES AND BALKANDALI)

 

У справі Абдулазіз, Кабалес і Балкандалі[1]

Європейський суд з прав людини, ухвалюючи рішення на пленарному засіданні, згідно з правилом 50 Реґламенту Суду, у складі таких суддів:

 п. Ж. Віарда (G. Wiarda), голова

 п. Р. Рюссдаль (R. Ryssdal)

 п. Дж. Кремона (J. Cremona)

 п. Тор Вільялмссон (Thór Vilhjálmsson)

 п. В. Ґаншоф ван дер Меерш (W. Ganshof van der Meersch)

 п. Д. Евріґеніс (D. Evrigenis)

 п. Ф. Ґьольчюклю (F. Gölcüklü)

 п. Ф. Матчер (F. Matscher)

 п. Л.-Е. Петтіті (L.-E. Pettiti)

 п. Б. Волш (B. Walsh)

 сер Вінсент Еванс (Sir Vincent Evans)

 п. К. Руссо (C. Russo)

 п. Р. Бернхардт (R. Bernhardt)

 п. Дж. Ґерсінґ (J. Gersing),

а також п. М.-А. Ейссен (M.-A. Eissen), Секретар Суду, та Г. Пецольд (H. Petzold), заступник Секретаря,

після нарад за зачиненими дверима 27 і 28 вересня, а також 24листопада 1984 року і 23 та 24 квітня 1985 року

постановляє таке рішення, затверджене в останній із зазначених днів:

ПРОЦЕДУРА

1. Справа передана до Суду Європейською комісією з прав людини (Комісія) 14 жовтня 1983 року, в межах тримісячного строку, передбаченого пунктом 1 статті 32 і статтею 47 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Конвенція). Справу розпочато за трьома заявами (№ 9214/80, 9473/81 і 9474/81) проти Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, поданими до Комісії у 1980 та 1981 роках на підставі статті 25 пані Нарґіс Абдулазіз (Nargis Abdulaziz), пані Арджелі Кабалес (Arcely Cabales) та пані Согаїр Балкандалі (Sohair Balkandali). На час подання заяви пані Абдулазіз не мала громадянства або була громадянкою Малаві, пані Кабалес була громадянкою Філіппін, а пані Балкандалі — громадянкою Сполученого Королівства та Колоній.

Пані Абдулазіз, яка на початковому етапі виступала під ініціалом Х, пізніше погодилася розкрити своє ім’я.

Як пояснюється у пункті 48, викладеному нижче, під час розгляду в Суді постало питання про законність одруження другої заявниці; у цьому рішенні для зручності на неї робитимуть посилання як на «пані Кабалес».

2. У своєму запиті Комісія посилалася на статті 44 і 48, а також на заяву Сполученого Королівства про визнання обов’язкової юрисдикції Суду (стаття 46). Запит подано з метою отримати рішення Суду про те, чи було допущено порушення статей 3 і 8 (взятої окремо або в поєднанні зі статтею 14), а також статті 13.

3. У відповідь на запит, зроблений згідно з пунктом 3(d) правила 33 Реґламенту Суду, заявниці повідомили про свій намір взяти участь у судовому розгляді й призначили адвоката, який їх представлятиме (правило 30).

4. До складу палати із семи суддів увійшли за посадою: сер Вінсент Еванс, суддя, обраний від Сполученого Королівства (стаття 43 Конвенції), та п. Ж. Віарда, Голова Суду (пункт 3(b) правила 21). 27 жовтня 1983 року в присутності Секретаря Голова Суду жеребкуванням визначив імена інших п’яти членів палати, а саме: п. Р. Рюссдаля, п.В. Ґаншофа ван дер Меерша, п. Ґ. Лаґерґрена (G. Lagergren), п.Л. Ліша (L. Liesch) та п. Р. Макдоналда (R. Macdonald) (стаття 43 (наприкінці) Конвенції та пункт 4 правила 21).

5. Заступивши на посаду голови палати (пункт 5 правила 21), п.Віарда через Секретаря Суду з’ясував позиції уповноваженої особи Уряду Сполученого Королівства (Уряд), представника Комісії та представника заявниць щодо необхідності письмової процедури (пункт 1 правила 37). 10 листопада 1983 року він видав розпорядження про подання уповноваженою особою Уряду та представником заявниць своїх меморандумів не пізніше 10 лютого 1984 року, зазначивши при цьому, що представник Комісії має право подати меморандум у відповідь упродовж двох місяців від дня отримання ним від Секретаря Суду зазначених вище документів. Згодом Голова Суду погодився подовжити строк подання меморандуму Уряду до 9 березня 1984 року, а меморандуму заявниць — до 30 березня 1984 року.

Меморандум Уряду було подано до канцелярії 12 березня, а меморандум заявниць — 30 березня 1984 року. Листом від 15 травня Секретар Комісії повідомив Секретаря Суду про те, що представник Комісії висловить свої зауваження під час усних слухань.

6. 22 травня 1984 року палата, на підставі правила 50, ухвалила рішення негайно відмовитися від своєї юрисдикції на користь пленарного засідання Суду.

7. Провівши консультації через Секретаря Суду з уповноваженою особою Уряду, представником Комісії та представником заявниць, Голова Суду 28 травня видав розпорядження про початок усного провадження 25 вересня 1984 року.

8. Відкрите слухання відбулось у призначений день у Палаці прав людини в Страсбурзі. Напередодні Суд провів підготовче засідання.

На судовому розгляді були присутні:

— від Уряду

пані А. Ґловер (A. Glover), радник з правових
питань Міністерства закордонних справ та
у справах Співдружності,                                      уповноважена особа,

лорд Ролінсон (Rawlinson),
королівський адвокат,

п. Дж. Лоз (J. Laws), баристер,                          консультанти,

пані С. Еванс (S. Evans),
Міністерство внутрішніх справ,

пані Дж. Рейз (J. Reisz),
Міністерство внутрішніх справ,

п. Р. Фрайз (R. Fries),
Міністерство внутрішніх справ,                              радники;

— від Комісії

п. Дж.А. Каррілло (J.A. Carrillo),                         представник;

— від заявниць

п. М. Белофф (M. Beloff),
королівський адвокат,

проф. Р. Хіґґінс (R. Higgins),                               консультанти,

п. С. Ґросз (S. Grosz),                                       соліситор.

Суд заслухав звернення лорда Ролінсона від імені Уряду, п. Каррілло від Комісії та п. Белоффа від імені заявниць, а також їхні відповіді на запитання, поставлені Судом та кількома його членами.

9. У період з 27 липня 1984 року до 8 лютого 1985 року, з огляду на обставини, канцелярія отримала від Уряду, заявниць та Комісії відповіді на запитання, з якими Суд звернувся до сторін 7 серпня 1984 року, а також додаткові меморандуми, зауваження та деякі інші документи.

ЩОДО ФАКТІВ

10. Заявниці постійно проживають у Сполученому Королівстві на законних підставах. Згідно з чинними на час подій імміґраційними правилами, їхнім чоловікам, п. Абдулазізу, п. Кабалесу і п. Балкандалі, було відмовлено в дозволі проживати з ними у цій країні або приєднатися до них. Заявниці стверджували, що з цієї причини вони зазнали дискримінації за ознаками статі та раси, а у випадку пані Балкандалі ще й за ознакою народження, і що було допущено порушення статті 3 Конвенції, а також статті 8, узятої окремо або разом зі статтею 14. Вони також стверджували, що, всупереч статті 13, у національних органах не існує ефективного засобу правового захисту для викладених вище вимог.

I. НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО І ПРАКТИКА

A. Історія та підґрунтя

11. Розвиток практики імміґраційного контролю у Сполученому Королівстві має розглядатися у світлі історії Британської імперії та відповідних змін у законах про громадянство. Початково всі особи, які народилися або мали чітко визначений зв’язок зі Сполученим Королівством або домініонами, були зобов’язані зберігати вірність Короні та були британськими підданими. Проте загальнобританське громадянство було важко узгоджувати з незалежністю самов­рядних країн Співдружності, в яку трансформувалася імперія. Здобувши незалежність, ці різноманітні території встановлювали власні закони щодо громадянства, але, для цілей права Сполученого Королівства, за особами, які мали громадянство незалежної країни Співдружності, зберігався особливий статус, відомий як «британський підданий» або «громадянин Співдружності» (ці терміни були синонімічними). Цей статус також мали «громадяни Сполученого Ко­ролівства та Колоній». До 1 січня 1983 року таке громадянство надавалось у випадку народження у Сполученому Королівстві або в одній із залежних територій, передавалось у спадок від батька, що мав таке громадянство, а також шляхом натуралізації або реєстрації (Закон про британське громадянство 1948 року).

12. Тимчасом як іноземці підлягали постійному суворому імміґраційному контролю протягом тривалого періоду, такий контроль не поширювався на громадян Співдружності. До 1962 року вони всі, незалежно від свого місцевого громадянства, мали вільний в’їзд до Сполученого Королівства для працевлаштування та постійного проживання без будь-яких обмежень. Швидке зростання напливу імміґрантів, особливо у 1960 та 1961 роках, і, як наслідок, ризик того, що число імміґрантів перевищить ту кількість, яку здатна прийняти країна, призвели до радикальних змін у цій ситуації. Закон про імміґрантів з країн Співдружності 1962 року і пізніше Закон про імміґрантів з країн Співдружності 1968 року об­межили право на в’їзд і запровадили імміґраційний контроль стосовно деяких категорій громадян Співдружності, включаючи тих громадян Сполученого Королівства та Колоній, які не мали тісних зв’язків з Британією.

B. Закон про імміґрацію 1971 року

13. Поправки та зміни до існуючих імміґраційних законів були внесені Законом про імміґрацію 1971 року (Закон 1971 року), який набрав чинності 1 січня 1973 року. Однією з його головних цілей було прирівняти правила імміґраційного контро­лю стосовно в’їзду громадян Співдружності, які не мали тісних зв’язків з Британією, до відповідних правил для іноземців. Законом було визначено дві нові категорії імміґрантів, а саме: ті, хто мав право на проживання у Сполученому Королівстві («патріали»), і ті, хто такого права не мав («непатріали»).

14. «Патріали» не підлягали імміґраційному контролю. Статус «патріала» передбачалося надавати громадянам Співдружності, які «належали» до Сполученого Королівства і, в підсумку (стаття 2 Закону 1971 року), надавався:

a) громадянам Сполученого Королівства і Колоній, які одержали таке громадянство за народженням, внаслідок усиновлення, натуралізації чи реєстрації на Британських островах (тобто у Сполученому Королівстві, Нормандських ост­ровах та острові Мен) або дітям чи онукам будь-якої з таких осіб;

b) громадянам Сполученого Королівства і Колоній, які будь-коли оселилися на Британських островах щонайменше на п’ять років;

c) іншим громадянам Співдружності, які були дітьми особи, що має громадянство Сполученого Королівства і Колоній за правом народження на Британських островах;

d) жінкам, громадянкам Співдружності, які одружені чи були одружені з чоловіком, що належить до будь-якої з попередніх категорій.

15. На підставі статті 1(2) Закону 1971 року, «непатріали» (як громадяни Співдружності, так і іноземці) «можуть проживати, працювати й оселятись у Сполученому Королівстві за дозволом, а їхній в’їзд, перебування та виїзд зі Сполученого Королівства підлягають такому реґулюванню та контролю, який встановлюється» цим законом.

Окрім деяких винятків, що не мають стосунку до цієї справи, «непатріал» не має права на в’їзд до Сполученого Королівства без отримання дозволу на це (стаття 3(1)). Йому може бути виданий такий дозвіл (або дозвіл залишитися (leave to remain), якщо він уже перебуває в країні) як на обмежений, так і на необмежений строк; у першому випадку дозвіл може обумовлювати обмеження працевлаштування, або вимогу реєстрації в поліції, або і те й інше (ibid.). Виданий обмежений дозвіл на в’їзд або проживання в країні може згодом бути змінений, як стосовно його тривалості, так і стосовно зазначених у ньому умов, але якщо обмеження на тривалість знімається, то будь-які умови, зазначені у дозволі, скасовуються (стаття 3(3)). Право надавати дозвіл на в’їзд або відмовляти в ньому належить представникам імміґраційної служби, але повноваження з надання або зміни дозволу на проживання може здійснювати лише міністр внутрішніх справ (стаття 4(1)).

C. Імміґраційні правила

16. Відповідно до статті 3(2) Закону 1971 року, міністр внутрішніх справ зобов’язаний періодично подавати на розгляд Парламенту виклад правил чи будь-яких змін до них, підготовлених ним, з огляду на практику реалізації положень цього закону для реґулювання в’їзду та перебування у Сполученому Королівстві. Ці правила містять інструкції представникам імміґраційної служби щодо того, яким чином вони повинні здійснювати передбачені законом дискреційні повноваження, надані їм згідно з цим законом, та визначення способу, в який міністр внутрішніх справ здійснюватиме свої повноваження щодо контролю після в’їзду. Ці правила мають забезпечувати прийом осіб, що прибувають з метою працевлаштування, навчання або як туристи чи утриманці осіб, які на законних підставах перебувають у Сполученому Королівстві або в’їжджають до нього, проте для цих категорій не потрібно розробляти єдиного положення; зок­рема, має враховуватись їхнє громадянство або національність (статті 1(4) і 3(2)). Відповідно до цього, різні правила можуть бути встановлені і встановлюються для громадян держав — членів Європейської Економічної Співдружності на підставі законодавства Співдружності; особливий статус мають громадяни Ірландії.

17. Правила підлягають відхиленню за процедурою, згідно з якою, якщо одна з палат Парламенту ухвалює резолюцію не підтримувати подання міністра внутрішніх справ протягом сорока днів з часу його представлення, міністр зобов’язаний якнайшвидше внести такі зміни, які він вважає необхідними за даних обставин, і подати на розгляд Парламенту ці правила з внесеними поправками у межах сорока днів з дня прийняття резолюції (стаття 3(2)). Викладення правил, виправлених таким чином, підлягає такій самій процедурі, що й перше викладення. Внаслідок триваючого характеру прийняття рішень представниками імміґраційної служби, представлене перше викладення правил не анулюється прийняттям будь-якої резолюції про відхилення; вони вступають у дію з часу створення або з дня, передбаченого у цьому відношенні, і залишаються чинними до їх заміни.

18. Визначення точного правового статусу цих правил становить певну складність. Це питання розглядалось апеляційним судом у справі «R. проти міністра внутрішніх справ» (R. v. Secretary of State for the Home Department), ex parte Hosenball, 1977, 3 All England Law Reports 452, у якій лорд Деннінґ (Denning), голова апеляційного суду, заявив:

«[Правила міністра внутрішніх справ] не є нормами права. Вони є практичними правилами, встановленими як інструкції для представників імміґраційних служб та судових органів, на яких покладено виконання [Закону 1971 року].

Заявники можуть використовувати і часто використовують їх як допомогу в судових справах, пов’язаних з імміґрацією. До певної міри суди мають враховувати їх, оскільки в самому Законі є положення, зокрема у статті 19, за якими, в разі недотримання імміґраційних правил, дозволяється подання апеляції. До того ж суди завжди враховують ці правила не лише у випадках, коли існує право на апеляцію, а й на підставі прероґативи судових наказів, якщо постає питання щодо справедливості дій посадовців. Проте вони не є нормами, властивими делеґованому законодавству, і не дорівнюють чітким нормам права».

Лорд-суддя Джеффрі Лейн (Geoffrey Lane) також піддав сумніву, що ці правила становлять норму делеґованого законодавства. Він зауважив: «Ці правила важко віднести до певної категорії або класифікувати. Вони належать до своєї власної категорії. Вони, безперечно, є практичними інструкціями для... представників імміґраційних служб. ...Фактично, вони, головним чином, ...є чимось трохи більшим за пояснювальні нотатки до самого [Закону 1971 року]». Проте він зауважив, що у разі незатвердження правил Парламентом вони не підлягають скасуванню. Мало того, принаймні коли суддя приймав апеляції до розгляду, ці правила набували сили закону, хоч, здавалося б, від них можна було відступити за згодою самого заявника.

Лорд-суддя Каммінґ-Брюс (Cumming-Bruce) заявив:

«[Ці правила] є видом публікації, що цілковито відрізняється від постанов, які зазвичай виникають на підставі повноважень, наданих міністрам згідно з парламентськими актами, ...на мій погляд, вони самі жодним чином не мають юридичної сили. Ці правила справді мають юридичну силу при розгляді апеляції суддею або органом правосуддя. ...Але юридична сила, яку правила мають у цій обмеженій сфері, випливає не з того факту, що вони були видані міністром і подані на розгляд Парламенту, а тому, що статтею 19 (2) [Закону 1971 року] цим правилам надається сила, яка у певній сфері чітко забезпечується правовою санкцією, а це вже зовсім інша річ».

19. Незважаючи на те, що заява про надання початкової в’їзної візи (див. пункт 22 (b) нижче) або постійного місця проживання може бути відхилена згідно з відповідними імміґраційними правилами, міністр внутрішніх справ має право, на підставі історично прероґативних повноважень, за виняткових обставин дати згоду на видачу початкової в’їзної візи, дозволу на в’їзд або дозволу на перебування особи у Сполученому Королівстві. Якщо заявником є чоловік, який прагне приєднатися до дружини або залишитися з дружиною, яка живе у Сполученому Королівстві, фактори, які братиме до уваги міністр внутрішніх справ, включають міру її зв’язків з цією країною і труднощів, яких вона могла б за­знати в разі виїзду на проживання за кордон, та будь-які рекомендації апеляційних органів в імміґраційних справах (див. пункти 34–37 нижче).

D. Ситуація на час подій, які спричинили виникнення цієї справи

1. Вступ

20. Правила, чинні на час подій, у зв’язку з якими виникла ця справа, були викладені у «Змінах до імміґраційних правил» (HC 394), поданих на розгляд Парламенту 20 лютого 1980 року (Правила 1980 року); вони застосовувалися в усіх рішеннях, прийнятих 1 березня 1980 року або після цієї дати, за винятком тих, що стосувалися заяв, поданих 14 листопада 1979 року або раніше цієї дати. Початково проект правил було включено до офіційного звіту Британського уряду (White Paper), опублікованого у листопаді 1979 року.

У Правилах 1980 року, пункт 2 яких зобов’язував представників імміґраційної служби виконувати свої обов’язки без дискримінації кандидата на в’їзд за ознакою раси, кольору шкіри або релігії, спочатку детально визначалися захо­ди контролю, що здійснюються під час в’їзду до Сполученого Королівства «непатріалів», а потім ті, що здійснюються після їхнього в’їзду. Перші заходи залежали від того, чи прибувала така особа на короткий строк (наприклад, туристи чи студенти), для працевлаштування, у відрядження, як особа з незалежними коштами або з метою поселення. Відповідно до правил, які були чинними раніше, туристам, як правило, заборонялося працевлаштування, а на осіб, які мали на меті приїхати для працевлаштування, поширювалися суворі правила про надання дозволу на роботу. Проте вимоги стосовно дозволу на роботу не поширювалися на громадян інших держав — членів Європейського Економічного Співтовариства, а також осіб, стосовно яких діє «правило Сполученого Королівства про походження»; відповідно до цього правила, що вступило в дію з моменту набрання чинності Законом 1971 року, громадянин Співдружності, який мав діда, що народився на Британських островах, і який бажав або мав на меті знайти роботу у Сполученому Королівстві, міг одержати безстрокову візу, навіть не маючи дозволу на роботу. Ще один виняток містився у «правилі про роботу під час канікул», за яким молоді громадяни Співдружності мали право без дозволу влаштуватися на тимчасову роботу під час канікул у Сполученому Королівстві, але, відповідно до Правил 1980 року, строк такого перебування не міг бути більшим за два роки. Усі ці винятки збережені в подальших імміґраційних правилах.

21. Характерною рисою змін, запроваджених Правилами 1980 року, було внесення великої кількості положень, спрямованих на здійснення політики захисту внутрішнього ринку праці у періоди високого рівня безробіття шляхом скорочення «початкової імміґрації», тобто імміґрації осіб, від яких можна було очікувати вимоги постійного працевлаштування з метою утримання родини. Вживаючи таких заходів, Уряд мав на меті також внести спокій у суспільство і, здійснюючи жорсткий і справедливий імміґраційний контроль, допомогти в забезпеченні нормальних громадських стосунків.

Задля досягнення такої мети серед запроваджених змін було введення жорсткіших умов для надання чоловікові або нареченому-«непатріалу» дозволу приєднатися чи залишитися зі своєю дружиною або нареченою, яка оселилася у Сполученому Королівстві. Раніше такий чоловік або наречений, як правило, одержував дозвіл на постійне проживання після того, як мине відповідний період, за умови, що початковою метою одруження не було отримання права на постійне місце проживання. Ці нові заходи не поширювалися на дружин або наречених чоловіків, які постійно проживали в країні, що пояснювалося довгостроковими зобов’язаннями держави (які, як стверджувалось, ґрунтувалися на підставах гуманітарного, соціального та етичного характеру) щодо возз’єднання родин імміґрантів чоловічої статі. Нові заходи також не застосовувалися до громадян інших держав — членів Європейського Економічного Співтовариства.

22. Відповідні положення Правил 1980 року та положення, ухвалені пізніше, стисло викладені нижче:

a) Особа є «постійним мешканцем Сполученого Королівства», якщо вона постійно проживає там, в’їхавши і залишившись без порушень імміґраційних законів, і не підлягає жодним обмеженням щодо строку її перебування (пункт 1).

b) Початкова в’їзна віза (пункти 10–14) — це документ (віза, в’їзний сертифікат або письмова згода міністра внутрішніх справ, залежно від громадянства особи), який повинен бути пред’явлений представникові імміґраційної служби як доказ того, що його власник, незважаючи на те, що він є «непатріалом», має право на в’їзд до Сполученого Королівства на підставі імміґраційних правил. Її можна одержати в британських дипломатичних представництвах за кордоном або в Міністерстві внутрішніх справ до прибуття до Сполученого Королівства.

c) Одруження або намір одружитися вважається «фіктивним», якщо є підстави вважати, що:

— їхньою основною метою є отримати дозвіл на в’їзд або постійне проживання у Сполученому Королівстві; або

— сторони не збираються постійно проживати разом як чоловік і дружина; або

— сторони ще не зустрілися (пункти 50, 52 і 117).

d) «Потенційне ухилення від правил» має місце, якщо існує підстава вважати, що чоловік, на порушення імміґраційних правил, залишився у Сполученому Королівстві до одруження, що одруження відбулося після рішення чи рекомендації про його депортацію або що шлюб розірвано (пункт 117).

e) «Вимога матеріального забезпечення» — це вимога, що змінюється, залежно від обставин, у кожному конкретному випадку: головним чином вона означає, що особа повинна мати відповідне матеріальне забезпечення та житло і не потребувати звернення по державну допомогу (пункти 42, 52 і 55).

2. «Непатріали», які прагнуть приєднатися до дружини/чоловіка
або нареченої/нареченого, що постійно проживають
у Сполученому Королівстві

23. Якщо «непатріал», чия дружина/чоловік або наречена/наречений «постійно проживає у Сполученому Королівстві», прибув до цієї країни для постійного проживання, йому/їй дозволяється в’їзд з цією метою за умови наявності чинної початкової в’їзної візи та за відсутності обставин, зазначених у пункті 13 Правил 1980 року (наприклад, неправдиве подання фактів, медичні підстави, судимість, виняток, що застосовується в інтересах громади).

a) Якщо особа, що мала намір в’їхати до країни, була чоловіком або нареченим, він міг отримати початкову в’їзну візу на підставі пунктів 50 і 52:

(i) якщо одруження або намір одружитися не були «фіктивними»;

(ii) якщо його дружина або наречена була громадянкою Сполученого Королівства та Колоній і її батьки або вона сама народилися у Сполученому Королівстві; та

(iii) якщо, лише у випадку наречених, було дотримано «вимоги матеріального забезпечення».

b) Якщо особа, що мала намір в’їхати до країни, була дружиною або нареченою, вона могла, на підставі пунктів 42, 43 і 55, одержати початкову в’їзну візу незалежно від громадянства її чоловіка або нареченого чи місця народження його чи його батьків. У цьому випадку не існувало умови щодо «фіктивного» шлюбу, але «вимога матеріального забезпечення» мала загалом бути дотримана.

c) Дружинам, яким дозволявся в’їзд на підставі цих правил, видавався безстроковий дозвіл на в’їзд; чоловіки спочатку отримували дозвіл на в’їзд строком на 12 місяців, а наречені, як чоловіки, так і жінки, — на три місяці з наданням можливості, з певними застереженнями, звернутися пізніше до Міністерства внутрішніх справ по дозвіл на постійне місце проживання (пункти 44, 51, 53, 55, 114 і 116).

3. «Непатріали», які прагнули залишитись у Сполученому Королівстві з дружиною/чоловіком, які там постійно проживають

24. «Непатріали», які вже одержали дозвіл на тимчасове перебування у Сполученому Королівстві і які пізніше одружилися з особою, що «постійно проживала у Сполученому Королівстві», також могли отримати дозвіл залишитися.

a) Якщо «непатріалом», який просив надати дозвіл, був чоловік, основними умовами були (пункт 117):

(i) щоб його дружина була громадянкою Сполученого Королівства та Колоній, яка сама або її батьки народились у Сполученому Королівстві; та

(ii) щоб одруження не було «фіктивним» і не було «потенційного ухилення від правил».

b) Якщо «непатріалом», який домагався дозволу, була жінка, їй, як правило, дозвіл залишитися надавався за заявою (пункт 115).

c) Дозвіл залишитися, на підставі цих правил, для дружин був безстроковим, а для чоловіків — спочатку на дванадцять місяців з наданням згодом можливості, за умов, зазначених у підпункті (a) (ii) вище, на зняття обмеження строку (пункти 115 і 117).

4. Загальні підстави для дозволу залишитися

25. Рішення стосовно заяв про дозвіл залишитися приймалися з урахуванням усіх відповідних фактів; отже, навіть якщо особа відповідала офіційним вимогам, дозвіл, як правило, не надавався, коли мали місце обставини, зазначені в пункті 88 Правил 1980 року (наприклад, неправдиве представлення фактів, недотримання обмеження строку або умов, за яких особа в’їхала в країну або одержала дозвіл залишитися, небажана поведінка, загроза національній безпеці).

E. Подальші вдосконалення

1. Вступ

26. Одним із наслідків Закону 1971 року було те, що право на проживання у Сполученому Королівстві було відокремлене від громадянства, а отже, велика кількість громадян Сполученого Королівства та Колоній не мала такого права (наприклад, через те, що не народилися на Британських островах; див. пункт 14(а) вище), тоді як значна кількість осіб, що не мали такого громадянства (наприклад, громадяни Співдружності, які мали родовий зв’язок зі Сполуче­ним Королівством; див. пункт 14(с) вище), одержали його. З метою приведення громадянства у відповідність до імміґраційних законів, така ситуація була виправлена Законом про британське громадянство від 1981 року. Щоб досягти зазначених цілей, цей закон:

a) замінив громадянство Сполученого Королівства та Колоній (див. пункт 11 (наприкінці), викладений вище) трьома різними категоріями громадянства: «британським», «громадянством Британських залежних територій» та « британським громадянством за кордоном»;

b) передбачав у статті 11(1), що 1 січня 1983 року особи, які раніше були громадянами Сполученого Королівства та Колоній і мали право проживати у Сполученому Королівстві на підставі Закону 1971 року, отримували «британське громадянство»; до цієї категорії могли належати особи, які не народилися самі і жоден з їхніх батьків не народився у Сполученому Королівстві (див. пункт 14(b) вище);

c) заклав детальні положення щодо отримання британського громадянства особами, які народилися після 1 січня 1983 року;

d) містив у статті 6 і Додатку 1 детальні положення стосовно натуралізації як британського громадянина на підставі проживання у Сполученому Королівстві, надавши міністрові внутрішніх справ повноваження приймати рішення про видачу свідоцтва про натуралізацію;

e) змінив Закон 1971 року, передбачивши у статті 39, що право на проживання у Сполученому Королівстві — застосування термінів «патріал» та «непатріал» було скасовано — і, як наслідок, звільнення від імміґраційного контролю в майбутньому надавалося лише громадянам Британії та тим громадянам Співдружності, які станом на 31 грудня 1982 року мали право на проживання в країні на підставі Закону 1971 року.

2. Імміґраційні правила 1982 року

27. 6 грудня 1982 року, після дебатів у Палаті громад та Палаті лордів, міністр внутрішніх справ подав на розгляд Парламенту Виклад змін до імміґраційних правил (HC 66; Правила 1982 року), які мали на меті узгодити імміґраційні правила із Законом про британське громадянство 1981 року і мали набути чинності 1 січня 1983 року. Проте 15 грудня 1982 року Палата громад прийняла резолюцію про неухвалення змін, деякі члени визнали зміни занадто м’якими, інші — неповними. Оскільки до 1 січня 1983 року нові зміни не було подано до Парламенту, Правила 1982 року набрали чинності у цей день, незважаючи на неґативну резолюцію (див. пункт 17 вище).

28. Правила 1982 року не змінили режиму реґулювання в’їзду та перебування дружин і наречених, викладеного у пунктах 23–25 вище. Режим реґулювання стосовно чоловіка або нареченого був змінений в основному таким чином:

a) Вимога про те, що для отримання права на в’їзд або права залишитися дружина або наречена мала бути громадянкою Сполученого Королівства та Колоній, яка народилася або мала одного з батьків, що народився у Сполученому Королівстві, була, на підставі пунктів 41, 54 і 126, замінена на вимогу, щоб вона була громадянкою Британії. Місце її народження або народження її батьків перестало бути суттєвим, оскільки громадянами Британії могли бути осо­би незалежно від місця їх народження (наприклад, жінка, яка народилась у колишній колонії, мала право на проживання у Сполученому Королівстві на підставі тривалого перебування там; див. пункти 14(b) і 26(b) вище).

b) На підставі пунктів 41, 54 і 126 тягар доведення було змінено таким чином, що чоловік, який прагнув отримати дозвіл на в’їзд або продовжити візу, мав довести, що одруження не було «фіктивним» або, у випадках, до яких застосовувався пункт 126, що не було «потенційного ухилення від правил».

c) Дозвіл залишитися з метою проживання після одруження, що його одержував чоловік, який тимчасово перебував у країні (див. пункт 24(с) вище), надавався спочатку строком на 12 місяців з подальшим подовженням цього строку ще на 12 місяців, після чого надавалась можливість, за умов, визначених у підпункті (b) вище, на скасування обмеження строку (пункт 126).

29. У Правилах 1982 року не було визначено норм стосовно жінок, які постійно проживали у Сполученому Королівстві і не мали британського громадянства, щодо приєднання до них їхніх чоловіків, але міністр внутрішніх справ міг надати такий дозвіл в межах своїх дискреційних повноважень (див. пункт 19 вище). Такі жінки могли також звернутися з проханням про натуралізацію як громадянок Британії на підставі проживання у країні, згідно зі статтею 6 Закону про британське громадянство 1981 року (див. пункт 26(d) вище).

3. Імміґраційні правила 1983 року

30. 9 лютого 1983 року на розгляд Парламенту було подано новий Виклад змін до імміґраційних правил (HC 169; Правила 1983 року). Пропозиція про неухвалення цих правил була відхилена Палатою громад, і вони набрали чинності 16 лютого 1983 року.

31. До Правил 1983 року знову не було внесено змін щодо режиму, який реґулює перебування дружин і наречених. Режим, який реґулює перебування чоловіків, був змінений у тій частині, що стосується цієї справи, оскільки, відповідно до пункту 126, норма щодо строку дії дозволу залишитися, який надавався чоловікові, що вже прибув до Сполученого Королівства, поверталася до норми, закладеної у Правилах 1980 року (тобто до початкового дозволу на дванадцять місяців з подальшою можливістю отримання безстрокового дозволу; див. пункт 24(с) вище). Ця зміна поєднувалася з перехідним положенням (пункт 177) стосовно чоловіків, які у період дії Правил 1982 року (див. пункт 28(с) вище) отримали на цій підставі право на подовження строку перебування ще на дванадцять місяців; вони одержували право негайно звернутися з клопотанням про безстроковий дозвіл, не очікуючи спливу цього строку.

32. Зміни до положення стосовно жінок, які постійно проживали у Сполученому Королівстві, але не мали британського громадянства, про яке йдеться у пункті 29 вище, внесено не було.

F. Санкції

33. Відповідно до статей 3(5)(a), 3(6), 5, 6, 7 і 24(1)(b) Закону 1971 року, особа, яка не має права на постійне проживання у Сполученому Королівстві, а має обмежений дозвіл на в’їзд або перебування у цій країні, і яка порушує строк доз­волу або не дотримується визначеної умови:

a) вчиняє кримінальне правопорушення, за яке призначається покарання у вигляді штрафу, який не має перевищувати 200 фунтів, або ув’язнення на строк, що не перевищує шести місяців, або і те й інше; до цих покарань суд може, з деякими винятками, додати рекомендацію про депортацію; та

b) підлягає, з деякими винятками, депортації, проте не може залишити країну в примусовому порядку, якщо міністр внутрішніх справ не прийняв рішення про видачу розпорядження про депортацію.

G. Оскарження

34. Апеляційні органи з питань імміґрації було створено на підставі Закону про апеляцію з питань імміґрації 1969 року. До їх складу входять:

a) судді, які засідають одноособово і призначаються міністром внутрішніх справ;

b) апеляційний суд з питань імміґрації, який засідає відділеннями, до складу яких входять щонайменше троє осіб; члени відділень призначаються лордом-канцлером, і певна їх кількість має бути адвокатами.

Фактично не існує права на подальше оскарження в судах загальної юрисдикції, але рішення апеляційних органів підлягають перегляду Високим судом, коли йдеться про такі питання, як правова помилка чи безпідставність. Судовий перегляд рішень з питань імміґрації може також стосуватися питань приниження гідності, перевищення повноважень з боку міністра внутрішніх справ або з’ясування безсторонності та справедливості дій представника імміґраційної служби.

35. Відповідно до статей 13, 14 і 15 Закону 1971 року, скарга може, з деякими винятками, подаватися судді в разі:

a) відмови в дозволі на в’їзд до Сполученого Королівства або у початковій в’їзній візі;

b) зміни або відмови у зміні обмеженого дозволу залишитися у Сполученому Королівстві;

c) рішення про видачу розпорядження про депортацію.

Апелянтові не може бути висунута вимога залишити Сполучене Королівство на підставі закінчення строку дії дозволу, доки його скарга на відмову продовжити дію або зняти обмеження на дозвіл перебуває на розгляді. Проте скарга на відмову в подовженні строку дії дозволу залишитися не може бути подана, якщо заяву зроблено після закінчення строку дії існуючого дозволу.

36. Якщо інше не зазначено в Законі 1971 року, суддя повинен, на підставі статті 19(1), дозволити оскарження, якщо він вважає:

a) що рішення чи дія, які оскаржуються, не відповідали закону чи будь-яким імміґраційним правилам, застосовним у цьому випадку; або

b) що у випадках, коли рішення чи дія вимагали б здійснення дискреції міністром внутрішніх справ або службовцем, ця дискреції мала б бути здійснена інакше.

Проте, якщо рішення або дія відповідає правилам, суддя може не переглядати відхилене міністром внутрішніх справ клопотання особи про відступ від правил (стаття 19(2)).

Якщо апеляцію дозволено, суддя повинен дати такі вказівки для виконання свого рішення, які вважає за необхідне, а також може видати подальші рекомендації; виконання вказівок покладається на міністра внутрішніх справ, за винятком часу, коли апеляція може бути подана до апеляційного суду з питань імміґрації чи перебуває на розгляді (статті 19(3) і 20(2)).

37. Будь-яка сторона, що звернулася з апеляцією до судді, може оскаржити його рішення в апеляційному суді з питань імміґрації, який може залишити його рішення без зміни або постановити будь-яке інше рішення, яке міг би прийняти суддя; цей суд також має такі самі обов’язки і повноваження давати вказівки і рекомендації. Відповідно до закону, чинного на той час, як правило, дозвіл на апеляцію мав надаватися; він мав бути наданий, зокрема, у тому випадку, якщо рішення за скаргою залежало від спірного питання права (стаття 20(1) Закону 1971 року та правило 14 Правил (процедури) подання апеляції з питань імміґрації 1972 року).

H. Статистика

38. a) Уряд визначив обсяг загальної імміґрації до Сполученого Королівства з країн Нової Співдружності (тобто Співдружності за винятком Австралії, Канади та Нової Зеландії) у 500000 осіб за період з 1955 року до середини 1962 року. Вважалося, що до останньої дати близько 600 мільйонів осіб мають право на проживання у Сполученому Королівстві (див. пункти 13–14 вище). Із середини 1962 року до кінця 1982 року ще 900000 осіб з країн Нової Співдружності та Пакистану, близько 420000 осіб з країн, що не є членами Співдружності, за винятком Пакистану, та близько 94000 осіб з колишньої Співдружності (Австралія, Канада та Нова Зеландія) оселилися в країні; більшість цієї імміґрації становили вихідці з незначної кількості країн.

Офіційні дані за 1981 рік показують, що населення Сполученого Королівства (53,7 мільйона) включало 2,2 мільйона осіб, що були вихідцями з країн Нової Співдружності та Пакистану (з яких близько 1 мільйона проживали на території Великого Лондона), та 1,2 мільйона інших осіб, які не народилися у Сполученому Королівстві (включно з тими, хто народився в Ірландській Республіці). Передбачається, що населення пакистанського походження та з країн Нової Співдружності могло б зрости до 2,5 мільйона до 1986 року і 3 мільйонів (5% від загальної передбачуваної кількості населення) до 1991 року.

b) Як заявив Уряд, близько 3500 осіб щороку в’їжджали до Сполученого Королівства на підставі «Правила Сполученого Королівства про походження» (див. пункт 20 вище), але значна їх кількість залишила країну через кілька років.

c) У 1980–1983 роках середня щорічна кількість осіб, що залишили Сполучене Королівство, становила 44 000, але густота населення у 1981 році — 229 осіб/км2 чи лише в Англії 355 осіб/км2 — була вищою, ніж у будь-якій іншій країні — члені Європейського Економічного Співтовариства.

d) Статистичні дані, наведені Урядом, свідчать, що в 1981 році у Великій Британії 90% усіх чоловіків та 63% усіх жінок працездатного віку були «економічно активними» (тобто мали роботу, займалися власним бізнесом чи були безробітними). Відповідні цифри стосовно осіб, що прибули з Індійського субконтиненту, становили 86% для чоловіків і 41% для жінок, а стосовно осіб, що прибули з Вест-Індії або Гайани, — 90% для чоловіків і 70% для жінок. Статистика також показала, що значно вищий порівняно з чоловіками відсоток «економічно активних» жінок (особливо заміжніх) працювали неповний робочий день — 47% заміжніх жінок, порівняно з 2,3% чоловіків.

Упродовж останніх років у Сполученому Королівстві спостерігався високий рівень безробіття. У 1983 році 15,3% «економічно активних» чоловіків та 8,4% «економічно активних» жінок були безробітними, як показали офіційні дані, основані на кількості осіб, що звернулися по допомогу з безробіття. У 1980–1981 роках спостерігалося збільшення цього рівня, при якому цифри зросли, відповідно, з 7,9% до 12,5% та з 4,3% до 6,4%.

e) Уряд також надав Суду детальні статистичні дані на підтвердження своєї заяви, що загальна дія Правил 1980 року мала призвести до щорічного зменшення до 5700 (а не 2000, як Уряд визначив у Комісії) чоловіків, які прибули на постійне проживання або отримали дозвіл на приїзд для постійного проживання з усіх частин світу. Уряд, проте, погоджувався, що частина — хоч і не основна — цієї кількості могла бути пов’язана з погіршенням економічних умов. Як стверджував Уряд, це зменшення було значним, порівняно із загальною кількістю осіб, які прибули на постійне проживання до Сполученого Королівства. Останні цифри (близько половини становили дружини та діти чоловіків, що вже постійно проживали в країні) були такими: понад 80 000 у 1975 та 1976 роках; близько 70000 щороку, починаючи з 1977-го і до 1980 року; 59100 у 1981 році; 53 900 у 1982 році; та 53 500 у 1983 році. Кількість чоловіків, що були прийняті на постійне проживання на підставі шлюбу, становила: 11190 у 1975 році; 11060 у 1976 році; 5610 у 1977 році; 9330 у 1978 році; 9900 у 1979 році; 9160 у 1980 році; 6690 у 1981 році; 6070 у 1982 році; та 5210 у 1983 році. Кількість жінок, прийнятих на цій підставі, складала: 19890 у 1977 році; 18950 у 1978 році; 19780 у 1979 році; 15430 у 1980 році; 16760 у 1981 році; 15 490 у 1982 році; та 16800 у 1983 році.

Вимога зменшення кількості чоловіків, яким надається дозвіл на постійне проживання у країні, до 5700 на рік була оспорена заявницями на таких підставах: вимога ґрунтувалася на порівнянні з цифрами 1979 року — року, в якому кількість заяв від осіб з Індійського субконтиненту була штучно завищена; з метою врахування зволікань при розгляді заяв і дванадцятимісячний строк очікування надання дозволу на постійне проживання точнішим було б порівняння цифр 1981 та 1983 років; не було враховано природного зменшення заяв; не були враховані особи, що не одержали дозволу на законній підставі (наприклад, на підставі того, що шлюб був недійсним).

II. КОНКРЕТНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

A. Пані Абдулазіз

39. Пані Нарґіс Абдулазіз постійно і на законній підставі проживає у Сполученому Королівстві з правом на безстрокове перебування. Вона народилася в Малаві 1948 року і виросла в цій країні. Її батьки також народилися там. За її словами, вона була громадянкою Малаві з народження, але, через індіанське походження, була згодом позбавлена цього громадянства і зараз є особою без громадянства. Вона має малавійський проїзний документ.

Заявниця прибула до Сполученого Королівства 23 грудня 1977 року. Як «непатріал» (див. пункти 13–15 вище), вона одержала туристичну в’їзну візу, строк якої потім тричі подовжувався. Оскільки члени її родини отримали спеціальні ваучери, які уможливлювали постійне проживання у Сполученому Королівстві, від її імені було подано заяву про надання дозволу постійно проживати в країні. 16 травня 1979 року, на здійснення дискреції поза межами імміґраційних правил (див. пункт 19 вище), вона одержала такий дозвіл, головним чином на тій підставі, що вона була незаміжньою жінкою з незначною перспективою на одруження і членом дружної родини, яка складалася з батька та матері, що постійно проживали у Сполученому Королівстві.

40. Пан Ібрамобай Абдулазіз (Ibramobai Abdulaziz) — громадянин Португалії, який народився в Дамані (Daman), колишній португальській території в Індії, 1951 року. Він імміґрував до Португалії в 1978 році. 4 жовтня 1979 року, будучи «непатріалом», він одержав дозвіл на в’їзд до Сполученого Королівства як турист строком на шість місяців. Че­рез 6 днів він познайомився із заявницею, 27 листопада вони заручилися з метою одружитись. 8 грудня 1979 року вони побралися, і наступного тижня пані Абдулазіз звернулася з проханням про надання її чоловікові дозволу на постійне проживання у Сполученому Королівстві. Невдовзі після цього Об’єднана рада з питань добробуту імміґрантів також подала клопотання про продовження його візи строком на дванадцять місяців.

41. Після співбесіди з паном та пані Абдулазіз у Міністерстві внутрішніх справ 6 червня 1980 року її прохання було відхилено 1 липня на тій підставі, що вона не була громадянкою Сполученого Королівства та Колоній, яка сама або батьки якої народилися у Сполученому Королівстві (пункт 117 Правил 1980 року; див. пункт 24 (а)(і) вище).

Пан Абдулазіз звернувся до судді (див. пункти 34–36 вище) з оскарженням цього рішення, але скаргу було відхилено 6 жовтня 1981 року на тій підставі, що, відповідно до Правил 1980 року, він не мав права залишитися. Суддя підкреслив, що, якби заяву було подано до 14 листопада 1979 року або рішення було прийняте до 1 березня 1980 року, п. Абдулазіз одержав би дозвіл на підставі попередніх правил (див. пункти 20 і 21 вище). Апеляційний суд з питань імміґрації відмовив у дозволі на подання апеляції з огляду на те, що розгляд апеляції не залежав від жодного спірного питання права, а це було єдиною підставою для надання дозволу на апеляцію.

42. Зрештою, п. Абдулазіз залишився і далі залишається у Сполученому Королівстві без дозволу. Зараз він працює шеф-кухарем у ресторані; його дружина не працює. У жовтні 1982 року у подружжя народився син. Подання до міністра внутрішніх справ, зроблені за посередництва членів Парламенту, були відхилені, головним чином на тій підставі, що подружжя могло жити разом у Португалії і що обставини справи не давали підстав робити винятки. У листі від 24 лютого 1982 року до одного з членів Парламенту міністр внутрішніх справ зазначив, що органи влади незабаром мають повідомити п. Абдулазіза про необхідність його невідкладного виїзду з країни, додавши, що в разі відмови має «бути прийняте рішення про його примусову депортацію», проте в листі від 29 листопада 1982 року до іншого члена Парламенту зазначалося, що «[міністр] не пропонував на той час застосовувати будь-які дії щодо виїзду [п. Абдулазіза]». Мало того, органи влади до сьогоднішнього дня не порушили кримінальної справи проти нього чи не розпочали процедуру депортації (див. пункт 33 вище); як заявив Уряд, його рішення було прийняте з огляду на всі обставини, включаючи ухвалу Комісії про прийнятність заяви пані Абдулазіз (див. пункт 55 нижче).

Становище подружжя й досі не змінилося — на підставі як Правил 1982 року, так і Правил 1983 року, оскільки пані Абдулазіз, незважаючи на постійне проживання у Сполученому Королівстві, не є громадянкою Британії (див. пункти 27–32 вище). Попри це, вона 16 серпня 1984 року звернулась із клопотанням про натуралізацію як громадянки Британії на підставі статті 6 Закону про британське громадянство 1981 року (див. пункт 26(d) вище).

43. Під час співбесіди в Міністерстві внутрішніх справ п. Абдулазіз заявив, що не можна очікувати, що його дружина житиме в Португалії, оскільки її зв’язок з родиною завжди був міцним і хворий батько (він помер у вересні 1980 року) потребував її присутності. У Комісії та Суді пані Абдулазіз заявила, що стан її здоров’я погіршився через проблеми з поселенням її чоловіка, а міркування гуманітарного характеру утримують її від переїзду до Португалії, країни, де у неї немає родичів і мови якої вона не знає. Уряд стверджує, що не існує жодної перепони для її виїзду разом з чоловіком на проживання до Португалії.

B. Пані Кабалес

44. Пані Арджелі Кабалес постійно і на законній підставі проживає у Сполученому Королівстві з правом на безстрокове перебування. Вона народилася на Філіппінах у 1939 році, виросла там і є азіаткою за походженням. Вона мала громадянство цієї країни до 1984 року (див. пункт 47 нижче). Її батьки народилися і живуть на Філіппінах.

Заявниця прибула до Сполученого Королівства у 1967 році з дозволом на працевлаштування як асистентки медичної сестри і, будучи «непатріалкою» (див. пункти 13–15 вище), одержала дозвіл на перебування в країні упродовж дванадцятимісячного строку. Відтоді вона залишалася на цій посаді, а 10 червня 1971 року умови щодо її перебування були скасовані і вона одержала дозвіл на постійне проживання у Сполученому Королівстві. Нині, склавши відповідний іспит, вона постійно працює молодшою медсестрою.

45. Пан Людовіко Кабалес (Ludovico Cabales) — громадянин Філіппін, він народився у цій країні 1937 року. Познайомився із заявницею в Манілі у 1977 році, під час відпочинку, а потім знову зустрівся з нею, коли вона приїхала туди на місяць чи два. Під час останньої зустрічі вони заручилися. 23 квітня 1980 року на Філіппінах відбулася церемонія їхнього одруження. Невдовзі після цього заявниця повернулася до Сполученого Королівства і знову почала працювати. У травні 1980 року вона повідомила Міністерство внутрішніх справ про своє одруження і звернулася по дозвіл на в’їзд до країни п. Кабалеса. З цим клопотанням вона повторно звернулася у серпні. 27 листопада, будучи «непатріалом», п.Кабалес звернувся до Британського посольства в Манілі з проханням про надання йому візи для постійного проживання зі своєю дружиною у Сполученому Королівстві.

46. Після того як пані Кабалес надала деяку додаткову інформацію на запит Міністерства внутрішніх справ, воно надіслало їй 23 лютого 1981 року письмове повідомлення про відхилення клопотання щодо надання візи на тій підставі, що вона не була громадянкою Сполученого Королівства та Колоній, яка сама або батьки якої народилися у Сполученому Королівстві (пункт 50 Правил 1980 року; див. пункт 23 (а)(іі) вище). Повідомлення про це рішення не було вручено п. Кабалесу до 12 листопада 1981 року, оскільки він не відповів на зроблену в березні 1981 року пропозицію відвідати посольство у Манілі з цією метою.

20 серпня 1981 року Об’єднана рада з питань добробуту імміґрантів звернулася до департаменту з питань громадянства та імміґрації Міністерства внутрішніх справ з вимогою переглянути це рішення. Однак 13 січня 1982 року департамент, вивчивши обставини, повідомив раду про своє рішення підтримати відмову. 8 грудня 1981 року п.Кабалес звернувся до судді (див. пункти 34–36 вище) з оскарженням цього рішення, але скаргу було відхилено 25 липня 1983 року на тій підставі, що рішення представника візового відділу відповідало закону та імміґраційним правилам. Суддя, який зауважив, що пані Кабалес не звернулася по юридичну консультацію, а, одружуючись, вважала, що нова зміна закону дасть п. Кабалесу змогу одержати право на в’їзд, висловив сподівання, що органи влади постав­ляться до цієї справи із співчуттям. Від самого початку органи влади не погодилися з цією порадою, а згодом міністр внутрішніх справ дійшов висновку, що немає достатніх підстав для застосування заходів поза межами імміґраційних правил. Письмового клопотання до апеляційного суду з питань імміґрації про надання дозволу на апеляцію не існувало. Подання до Міністерства внутрішніх справ були також відхилені, головним чином на тій підставі, що подружжя могло проживати разом на Філіппінах, а достатніх причин для здійснення міністром внутрішніх справ своєї позастатутної дискреції не було.

47. З квітня 1980 року по грудень 1984 року п. Кабалес продовжував жити на Філіппінах і подружжя було роз’єднане, за винятком короткого проміжку у 1983 році, коли пані Кабалес приїздила до цієї країни. Проте, завдяки поданому нею в листопаді 1982 року клопотанню на підставі Закону про британське громадянство 1981 року (див. пункт 26(d) вище), пані Кабалес домоглася натуралізації як громадянка Британії, що ставала чинною з 18 квітня 1984 року; внаслідок цього вона втратила своє філіппінське громадянство. 10 липня 1984 року п. Кабалес звернувся по початкову в’їзну візу для постійного проживання як чоловік громадянки Британії на підставі пункту 54 Правил 1983 року (див. пунк­ти 30–31 вище). На підставах та за умов, зазначених у наступному пункті, це клопотання було відхилене 1 жовтня 1984 року, проте наступного дня п. Кабалес звернувся з клопотанням і одержав візу, яка надавала йому право на в’їзд до Сполученого Королівства на три місяці з метою одруження. 19 грудня 1984 року він прибув до країни, і 26 січня 1985 року сторони одружилися. 4 лютого він отримав дозвіл на перебування на наступні дванадцять місяців як чо­ловік; зі спливом цього строку він матиме право звернутися по дозвіл на постійне проживання.

48. У меморандумі, поданому до Суду 27 липня 1984 року, Уряд висловив сумнів стосовно юридичної сили одруження 1980 року (див. пункт 45 вище). Відповідно до статей 53 і 80 Цивільного кодексу Філіппін, шлюб без відповідного дозволу вважається таким, що не має юридичної сили, за винятком «шлюбу виняткового характеру», тобто шлюбу осіб, які прожили разом як чоловік та дружина принаймні п’ять років (стаття 76). У шлюбному контракті Кабалесів зазначено, що церемонія, яку пройшло подружжя, була здійснена без дозволу відповідно до статті 76. Сторони у зроблених одночасно письмових свідченнях під присягою засвідчили, що прожили разом принаймні п’ять років, але, згідно з викладом фактів пані Кабалес, це не могло відповідати дійсності, оскільки вона не зустрічалася з п. Кабалесом до 1977 року (див. пункт 45 вище). Як заявив Уряд, тим самим вимоги статті 76 не були дотримані, а отже, шлюб має вважатися таким, що не має юридичної сили.

Під час слухань 25 вересня 1984 року адвокат заявниці висловив думку, що, припускаючи наявність помилки суто формального характеру, статус пана та пані Кабалес може вважатися подібним до статусу сторін у цивільному шлюбі. Її представник згодом надав Суду деталі консультації, яку він одержав від філіппінських адвокатів, для доведення, що, відповідно до закону цієї країни, шлюб має вважатися дійсним доти, доки суд не оголосить його недійсним. Уряд у відповідь заявив, що до його відома було доведено, що цей шлюб був недійсним ab initio, і що в судовому наказі для доведення його недійсності немає потреби. Ця думка була спростована подальшою інформацією, одержаною від імені пані Кабалес.

Органи влади Сполученого Королівства у серпні та вересні 1984 року провели співбесіди з паном і пані Кабалес, які не надали доказів, що змінили б висновок Уряду про недійсність їхнього шлюбу. Як заявила пані Кабалес, якщо п. Кабалес отримає дозвіл на в’їзд до Сполученого Королівства, подружжя пройде церемонію одруження в цій країні. За цих обставин у жовтні 1984 року п. Кабалесу було відмовлено в дозволі на постійне проживання як чоловікові, але було визнано його право як нареченого громадянки Британії на отримання дозволу на в’їзд до Сполученого Королівства згідно з Правилами 1983 року.

49. У Комісії та Суді пані Кабалес заявила, що на шляху до її повернення для проживання на Філіппіни виникли б реальні перешкоди: вона занадто стара, її кваліфікація там не визнається і, працюючи у Сполученому Королівстві, вона може надавати фінансову підтримку батькам та іншим членам родини. Ці твердження заперечувались Урядом, зокрема на тій підставі, що було б нереальним вважати, що її вміння медичної сестри не можуть знадобитися на Філіппінах.

C. Пані Балкандалі

50. Пані Согаїр Балкандалі постійно і на законній підставі живе у Сполученому Королівстві з правом на безстрокове перебування. Вона народилася в Єгипті 1946 чи 1948 року. Її батьки народилися і живуть у цій країні.

Заявниця вперше прибула до Сполученого Королівства у листопаді 1973 року і, будучи «непатріалкою» (див. пункти 13–15 вище), одержала дозвіл на в’їзд до країни як туристка строком на один місяць. Пізніше вона отримала кілька подальших дозволів на перебування як туристка або як студентка, останній із дозволів був дійсним до серпня 1976 року. Вона має вищу університетську освіту. У 1978 році вона вийшла заміж за п.Корбетта (Corbett), громадянина Сполученого Королівства і Колоній, і через п’ять днів одержала дозвіл на постійне проживання у Сполученому Королівстві з огляду на її одруження, згідно з чинними на той час положеннями. 26 жовтня 1979 року, також на підставі її одруження, її було зареєстровано як громадянку Сполученого Королівства і Колоній, відповідно до Закону про британське громадянство 1948 року, в результаті чого вона стала «патріалкою» (див. пункти 11 (наприкінці) та 14(а) вище). На той час вона вже жила окремо від п. Корбетта, і у жовтні 1980 року шлюб було розірвано.

51. Пан Бекір Балкандалі (Bekir Balkandali) — громадянин Туреччини, який народився в Туреччині 9 квітня 1946 року. В січні 1979 року він, будучи «непатріалом», одержав дозвіл на в’їзд до Сполученого Королівства, очевидно, як турист, строком на один місяць. Згодом він отримав дозвіл на перебування як студент до 31 березня 1980 року. Його заяву про продовження дії цього дозволу було відхилено 23 вересня 1980 року з огляду на те, що він не відвідував занять, і міністр внутрішніх справ не вважав його справжнім студентом, який має намір залишити країну після завершення навчання. Оскільки його заява про продовження дозволу на перебування в країні була подана зі спливом строку дії дозволу, відповідно до Закону 1971 ро­ку, він не мав права на подання апеляції (див. пункт 35 вище); він отримав розпорядження виїхати зі Сполученого Королівства, і його попередили про можливість порушення кримінальної справи або початку процедури депортації (див. пункт 33 вище) у разі його невиконання.

52. З осені 1979 року заявниця жила з п. Балкандалі. У квітні 1980 року у них народився син, який має право на постійне проживання у Сполученому Королівстві. 14 жовтня 1980 року Об’єднана рада з питань добробуту імміґрантів подала клопотання про надання п. Балкандалі дозволу на перебування у Сполученому Королівстві, доки він не одружиться зі своєю нареченою, заявницею. 30 березня 1981 року представники Міністерства внутрішніх справ провели з ними співбесіду і отримали від них докази їхнього одруження, яке ті відсвяткували в січні 1981 року. Отже, клопотання розглядалось як прохання про надання дозволу на перебування чоловіка, дружина якого постійно проживає у Сполученому Королівстві.

У дозволі було відмовлено 14 травня 1981 року на тій підставі, що пані Балкандалі не була громадянкою Сполученого Королівства і Колоній, яка сама або батьки якої народилися у Сполученому Королівстві (див. пункт 117 Правил 1980 року; див пункт 24 (а) (і) вище). Можливості оскаржити це рішення не було, оскільки п. Балкандалі не мав дійсного дозволу на перебування в країні, коли подавалося клопотання (див. пункт 35 вище). Подання до Міністерства внутрішніх справ за посередництва члена Парламенту були відхилені, головним чином на тій підставі, що подружжя могло проживати в Туреччині і що не було достатніх нездоланних обставин, що викликають співчуття, для виняткового поводження поза рамками імміґраційних правил. У листі від 18 грудня 1981 року до члена Парламенту міністр внутрішніх справ писав, що «п. Балкандалі повинен негайно готуватися до виїзду зі Сполученого Королівства, інакше буде вжито заходів примусової депортації», але в листі до цього члена Парламенту від 3 грудня 1982 року йшлося про те, що «[міністр] не пропонував на той час застосовувати будь-які дії щодо [п. Балкандалі]». Фактично органи вла­ди взагалі не порушили проти нього кримінальної справи чи справи стосовно депортації (див. пункт 33 вище); як заявив Уряд, рішення ухвалювалося з урахуванням усіх обставин, включаючи й ухвалу Комісії про прийнятність зая­ви пані Балкандалі (див. пункт 55 нижче).

53. 20 січня 1983 року, як чоловік громадянки Британії, п. Балкандалі одержав дозвіл на перебування у Сполученому Королівстві строком на дванадцять місяців, згідно з пунктом 126 Правил 1982 року (див. пункт 28(а) вище); це стало можливим внаслідок того, що 1 січня 1983 року пані Балкандалі автоматично отримала британське громадянство на підставі Закону про британське громадянство 1981 року (див. пункт 28(b) вище). Згодом п. Балкандалі звернувся з проханням про надання йому дозволу на постійне проживання і отримав його 18 січня 1984 року на підставі пункту 177 Правил 1983 року (див. пункт 31 вище). У вересні 1984 року він працював у сфері громадського харчування і планував невдовзі відкрити свій ресторан; його дружина двічі на тиждень працювала в дитячих яслах.

54. У Комісії та Суді пані Балкандалі заявила, що на шляху до її виїзду для проживання до Туреччини разом з чоловіком виникли б реальні перешкоди: вона стверджувала про свій тісний зв’язок зі Сполученим Королівством і заявляла, що, як освічена жінка та мати незаконнонародженої дитини, у Туреччині вона зазнала б поводження як із соціальною парією. Уряд доводив відсутність реальних перешкод.

ПРОВАДЖЕННЯ В КОМІСІЇ

55. Заяву пані Абдулазіз (№ 9214/80) подано до Комісії 11 грудня 1980 року, а заяви пані Кабалес (№ 9473/81) та пані Балкандалі (№9474/81) — 10 серпня 1981 року. Кожна заявниця стверджувала, що постраждала від практики, яку ухвалив Парламент і яка міститься у Правилах 1980 року, практики, що несумісна з Конвенцією. Вони стверджували про порушення статті 3, статті 8 (взятої окремо та у поєднанні зі статтею 14) і статті 13.

56. 11 травня 1982 року Комісія оголосила три заяви прийнятними і видала розпорядження об’єднати їх в одну справу, відповідно до правила 29 Правил процедури.

У своїй доповіді від 12 травня 1983 року Комісія висловила таку думку:

—   було допущено порушення статті 14 у поєднанні зі статтею 8 стосовно дискримінації за ознакою статі (одноголосно);

—   не було порушення цих статей стосовно дискримінації за ознакою раси (дев’ять голосів проти трьох);

—   початкове застосування Правил 1980 року у справі пані Балкандалі становить дискримінацію за ознакою народження, що суперечить статті 14 у поєднанні зі статтею 8 (одинадцять голосів, один утримався);

—   відсутність ефективних національних засобів правового захисту щодо вимог заявниць на підставі статей 3, 8 і 14 становить порушення статті 13 (одинадцять голосів проти одного);

—   немає необхідності продовжувати розгляд справи за статтями 3 і 8.

Повний текст висновку Комісії та окремої думки, що не збігається з позицією більшості, викладено в додатку до цього рішення.

ОСТАТОЧНІ ПОДАННЯ ДО СУДУ,
ЗРОБЛЕНІ УРЯДОМ І ЗАЯВНИЦЯМИ

57. Під час слухань 25 вересня 1984 року Уряд оголосив, що заява пані Кабалес є неприйнятною ratione materiae. Щодо інших, він підтримав подання по суті, викладені в його меморандумі від 12 березня 1984 року, в якому звернувся до Суду з проханням:

«1. Стосовно статей 8 і 14:

a)   постановити та оголосити, що питання імміґраційного контролю виходять за межі дії статті 8, а отже, розгляд скарг, пов’язаних із застосуванням імміґраційного контролю на підставі статті 8 або статті 14, взятої разом зі статтею 8, є неможливим;

b)   постановити та оголосити після вивчення фактів у цих справах, що питання, які оскаржуються, виходять за межі дії статті 8, що призводить до наслідку, зазначеного вище;

c)    постановити та оголосити, у разі потреби, що будь-яка дискримінація, зазначена у статті 14, є об’єктивно та розумно виправданою і не є непропорційною відносно мети оскаржуваних заходів;

d)   постановити та оголосити, у разі потреби, що, якщо й мало місце втручання у здійснення прав, викладених у статті 8, воно відповідає закону і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах економічного добробуту країни, запобігання заворушенням та з метою захисту прав і свобод інших громадян.

2. Стосовно статті 3 постановити та оголосити, що факти цих справ не можуть і, альтернативно, не є рівнозначними нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню, про яке йдеться у статті 3.

3. Постановити та оголосити, що стаття 13 не є застосовною до цих справ, оскільки скарги не підпадають під дію статей 3, 8 і 14; у будь-якому разі постановити, що стосовно імміґраційних правил не існує зобов’язання забезпечувати національний засіб правового захисту на підставі цієї статті; як альтернатива, постановити, що, оскільки стаття 13 фактично покладає обов’язок надавати національний засіб правового захисту стосовно будь-якого питання, що оскаржується, цей обов’язок виконується».

Зі свого боку, заявниці підтримали подання по суті, викладені в їхньому меморандумі від 30 березня 1984 року, в якому вони звернулися до Суду з проханням постановити та оголосити:

«1. Що заявниці є потерпілими від порушення їхнього права на повагу до сімейного життя, а це суперечить статті 8 Конвенції;

2. Що вони потерпіли від дискримінації при забезпеченні цього права:

a) усі три заявниці — за ознакою статі й раси; та

b) пані Балкандалі — за ознакою народження, всупереч статті 14 у поєднанні зі статтею 8 Конвенції.

3. Що така дискримінація становить поводження, яке принижує гідність, усупереч статті 3 Конвенції.

4. Що відсутність ефективних засобів правового захисту щодо вимог заявниць відповідно до статей 3, 8 і 14 становить порушення статті 13 Конвенції.

5. Що, надаючи справедливу сатисфакцію, Уряд Сполученого Королівства зобов’язаний виплатити заявницям відповідну компенсацію, включаючи судові витрати».

ЩОДО ПРАВА

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8

58. Заявниці стверджували, що потерпіли від порушення права на повагу до сімейного життя, ґарантованого статтею 8 Конвенції, яка передбачає:

«1. Кожен має право на повагу до його приватного і сімейного життя, до житла і до таємниці кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатися у здійснення цього права інакше ніж згідно із законом і коли це необхідно у демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробу­ту країни, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб».

A. Застосовність статті 8

59. Головним твердженням Уряду було те, що ані стаття 8, ані будь-яка інша стаття Конвенції не застосовуються до питань імміґраційного контролю, для цього підходив лише Протокол № 4. На думку Уряду, той факт, що цей Протокол, як зазначено у преамбулі, покликаний забезпечити права, додаткові до прав, які захищені розділом І Конвенції, остаточно продемонстрував, що права у сфері імміґрації не були надані самою Конвенцією, і зокрема статтею 8. Мало то­го, заявниці вимагали права, яким іноземці не забезпечувались — навіть на підставі Протоколу № 4, який не був ратифікований Сполученим Королівством.

Комісія відхилила цей арґумент на стадії визначення прийнятності. Діючи у такий спосіб, вона підтвердила свою усталену практику, на яку тепер посилаються заявниці: право іноземця в’їжджати або залишатися в країні фактично не було ґарантоване Конвенцією, але імміґраційний контроль мав здійснюватися з постійним дотриманням конвенційних зобов’язань, і заборона в’їзду особи до країни, де проживають члени її родини, могла викликати питання на підставі статті 8.

60. Суд не може погодитися з твердженням Уряду.

Заявниці — не чоловіки, а дружини, і вони скаржаться не на відмову в дозволі на в’їзд або проживання у Сполученому Королівстві, а, як особи, що проживають у цій країні на законній підставі, скаржаться на позбавлення (пані Каба­лес) або загрозу позбавлення (пані Абдулазіз та пані Балкандалі) присутності там їхніх чоловіків.

Передусім Суд нагадує, що Конвенцію та протоколи до неї слід розглядати як єдине ціле; тому питання, що стосується головним чином одного з їхніх положень, може також у деяких аспектах стосуватися інших положень (див. рішення в Бельгійській мовній справі (Belgian Linguistic) від 23 липня 1968 року, серія А, № 6, с. 33, п. 7). Таким чином, незважаючи на те, що деякі аспекти права на в’їзд до країни реґулюються Протоколом № 4 (для держав, які мають зобов’язання за цим документом), не можна виключати, що застосовані імміґраційні заходи могли вплинути на право поваги до сімейного життя, закладене у статті 8. Отже, з цього питання Суд погоджується з Комісією.

61. Як альтернативу, Уряд наводив два нові арґументи на підтримку свого твердження про незастосовність статті 8.

По-перше, як відомо, стаття 8 забезпечує повагу лише до існуючого сімейного життя, тоді як пари, про які йдеться, у той час, коли подавалося клопотання про дозвіл для чоловіка на в’їзд або проживання у Сполученому Королівстві, не почали такого життя, законно сподіваючись здійснити це в даній країні.

По-друге, оскільки не існувало перешкоди для проживання подружжя разом, відповідно, в Португалії, на Філіппінах або в Туреччині, вони насправді вимагали права вибрати країну проживання, що не передбачено у статті 8.

Ці арґументи були оскаржені заявницями. Оскільки Комісія не розглядала заяви на підставі статті 8, взятої окремо, вона вважала, що ці заяви не виходять за межі її дії.

62. Суд нагадує, що, ґарантуючи право на повагу до сімейного життя, стаття 8 «передбачає існування сім’ї» (див. рішення у справі Маркса (Marckx) від 13 червня 1979 року, серія А, № 31, с. 14, п. 31). Проте це не означає, що будь-яке сімейне життя, яке лише має початися, повністю виходить за межі її дії. Хоч би що означало слово «сім’я», воно, в будь-якому разі, має включати стосунки, які виникають на підставі законного і фактичного одруження, такого як у пана та пані Абдулазіз і пана та пані Балкандалі, навіть якщо таке сімейне життя, про яке заявляв Уряд, ще не зовсім почалося. Такі шлюби слід вважати достатніми, щоб викликати до них повагу, як це передбачено у статті 8.

До того ж вираз «сімейне життя» щодо одруженої пари, як правило, передбачає спільне проживання. Останнє твердження підкріплюється статтею 12, бо здається малоймовірним, щоб право створити сім’ю не включало право на проживання разом. Далі Суд зауважив, що пан і пані Абдулазіз не лише уклали шлюб, а й проживали разом певний час до відмови п. Абдулазізу в дозволі на перебування у Сполученому Королівстві (див. пункти 40–41 вище). Пан та пані Балкандалі також проживали разом і мали сина, хоч і не були одружені доти, доки не закінчився строк дії студентської візи п. Балкандалі і йому було відмовлено в її подовженні; вони продовжували жити разом і тоді, коли його кло­потання про дозвіл на перебування в країні як чоловіка було відхилено (див. пункти 51–52 вище).

63. Справу пані Кабалес потрібно розглядати окремо, зважаючи на питання, яке виникло стосовно юридичної сили її шлюбу (див. пункт 48 вище). Уряд доводив, що фактично її заява є неприйнятною ratione materiae, а отже, не повинна розглядатися Судом.

Незважаючи на те, що цей довід стосувався прийнятності, Суд вважає, що йдеться про суть заяви, а отже, його краще розглядати, виходячи з цього (див., mutatis mutandis, рішення у справі Ейрі (Airey)від 9 жовтня 1979 року, серія А, № 32, с. 10, п. 18).

Суд не вважає, що він має приймати рішення щодо розходження у поглядах на результати дії законодавства Філіппін. Пан і пані Кабалес дотрималися шлюбної церемонії (див. пункт 45 вище), а отримані Судом докази підтверджують, що вони вважали себе одруженими і справді мали намір жити разом та вести нормальне сімейне життя. Згодом вони справді це зробили. За цих обставин відносини, оформлені таким чином, були достатніми для застосування статті 8.

64. Залишається арґумент Уряду щодо вибору країни проживання. На думку Суду, це більше стосується поваги до сімейного життя, яка має забезпечуватися, отже, Суд розглядатиме його саме в цьому контексті (див. пункт 68 нижче).

65. Отже, у кожної заявниці достатньою мірою було «сімейне життя» для цілей статті 8; таким чином, це положення є застосовним у даній справі.

З огляду на важливість питань, що постали, Суд, на відміну від Комісії, вважає за необхідне з’ясувати, чи було порушення статті 8, взятої окремо.

B. Дотримання статті 8

66. Заявниці доводили, що повага до сімейного життя, яке в їхніх випадках Сполучене Королівство мало захищати в межах власної юрисдикції, охоплює право особи мати домівку в державі, громадянином якої вона є або в якій вона проживає на законній підставі; відповідно лише до пункту 2 статті 8, дилема переїжджати за кордон чи бути розлученим з дружиною або чоловіком є несумісною з цим принципом. Мало того, фактична перешкода мала таке саме значення, що й правова: проживання подружжя, відповідно, в Португалії, на Філіппінах або в Туреччині створювало або створило б їм значні труднощі (див. пункти 43, 49 і 54 вище), хоча правових перешкод для цього не існувало.

67. Суд нагадує: незважаючи на те, що метою статті 8 значною мірою є захист права особи від свавільного втручання органів державної влади, можуть додатково існувати встановлені обов’язки, притаманні фактичній «повазі» до сімей­ного життя (див. згадане вище рішення у справі Маркса, серія А, № 31, с. 15, п. 31). Проте, особливо якщо йдеться про такі встановлені обов’язки, поняття «повага» визначено нечітко: зважаючи на різноманітність причин і ситуацій, що виникають у Договірних державах, вимоги до цього поняття будуть постійно і суттєво змінюватись. Отже, це сфера, в якій Договірні сторони користуються широкими межами самостійної оцінки при визначенні заходів, що мають бути здійснені з метою забезпечення дотримання положень Конвенції стосовно потреб і можливостей громади та окремих осіб (див. серед інших джерел, mutatis mutandis, згадане вище рішення в Бельгійській мовній справі, серія А, №6, с. 32, п. 5; рішення у справі Національної спілки бельгійської поліції (National Union of Belgian Police) від 27 жовтня 1975 року, серія A, № 19, с.18, п. 39; згадуване рішення у справі Маркса, серія A, № 31, с. 15, п.31; та рішення у справі Расмуссена (Rasmussen) від 28 листопада 1984 року, серія A, № 87, с. 15, п. 40). Зокрема, у сфері, що розглядається, рамки зобов’язання держави приймати на своїй території родичів імміґрантів, які постійно там проживають, змінюватимуться залежно від конкретних обставин, що склалися у зацікавлених осіб. До того ж Суд не може іґнорувати той факт, що справа, яка розглядається, стосується не лише сімейного життя, а й імміґрації, а отже, на підставі визнаного міжнародного права та згідно зі своїми договірними зобов’язаннями, держава має право здійснювати контроль за в’їздом негромадян на її територію.

68. Суд зауважує, що цей етап розгляду не стосується імміґрантів, які вже мали родину, яку вони залишили в іншій країні до того, як дістали статус постійного мешканця Сполученого Королівства. Заявниці одружилися лише після того, як оселилися у Сполученому Королівстві як неодружені особи (див. пункти 39–40, 44–45 і 50–52 вище). Обов’язок, покладений статтею 8, не можна розглядати як загальне зобов’язання з боку Договірної держави поважати вибір подружжям країни для спільного проживання та приймати чоловіків і дружин, які не є її громадянами, для постійного проживання у цій країні.

У цій справі заявниці не довели, що існували перешкоди для влаштування сімейного життя в їхніх власних країнах або країнах їхніх чоловіків або що були особливі причини, через які очікувати цього від них було неможливим.

До того ж на час їхнього одруження

i) пані Абдулазіз було відомо, що її чоловік одержав дозвіл на перебування у Сполученому Королівстві на обмежений строк і лише як турист і що він буде зобов’язаний подати клопотання про постійне проживання, тож вона могла б знати, з огляду на те, що проект положень був уже опублікований (див. пункт 20 вище), що це клопотання, ймовірно, буде відхилено;

ii) пані Балкандалі знала, що строк дії дозволу на тимчасове перебування її чоловіка як студента вже закінчився, а отже, його проживання у Сполученому Королівстві є незаконним, і що, відповідно до Правил 1980 року, чинних на той час, не слід було очікувати дозволу на його постійне проживання.

Щодо пані Кабалес, яка не проживала спільно з п. Кабалесом у Сполученому Королівстві, то вона мала б знати, що він подаватиме клопотання про дозвіл на в’їзд і що, згідно з правилами, чинними на той час, його буде відхилено.

69. Таким чином, «неповаги» до сімейного життя не було, а отже, не порушено статтю 8, узяту окремо.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 14,
УЗЯТОЇ РАЗОМ ЗІ СТАТТЕЮ 8

A. Вступ

70. Заявниці стверджували, що вони постраждали від порушення статті 14 Конвенції, взятої разом зі статтею 8, внаслідок необґрунтованої відмінності у поводженні за ознакою статі, раси, а щодо пані Балкандалі — і за ознакою народ­ження, при здійсненні права на повагу до сімейного життя. Колишня стаття 14 передбачає:

«Здійснення прав і свобод, викладених у цій Конвенції, ґарантується без будь-якої дискримінації за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного або соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або інших обставин».

В результаті прийняття Судом рішення про застосовність статті 8 у цій справі, Уряд заперечив будь-яку відмінність у поводженні за ознакою раси і заявив, що, оскільки відмінності у поводженні за ознакою статі та народження об’єктивно й достатньо виправдані і пропорційні до поставлених цілей, вони сумісні зі статтею 14.

71. Згідно з усталеною практикою Суду, стаття 14 доповнює інші існуючі положення Конвенції та протоколів до неї. Вона не може існувати незалежно, оскільки діє лише стосовно «здійснення прав і свобод», які захищені цими положеннями. Незважаючи на те, що застосування статті 14 не обов’язково передбачає порушення цих положень, — і з цього погляду вона автономна, — вона не може застосовуватися, якщо факти, що оспорюються, не підпадають під дію одного з положень Конвенції або протоколів до неї (див., inter alia, згадане вище рішення у справі Расмуссена, серія A, № 87, с. 12, п. 29).

Суд вважає застосовною статтю 8 (див. пункт 65 вище). Незважаючи на те, що Сполучене Королівство не було зобов’язане надавати дозвіл на постійне проживання у країні п. Абдулазізу, п. Кабалесу та п.Балкандалі і, з цієї причини, Суд не визнав порушення статті 8, взятої окремо (див. пункти 68–69 вище), факти, що оскаржуються, все ж таки підпадають під дію цієї статті. У зв’язку з цим можна провести паралель, mutatis mutandis, зі справою Національної спілки бельгійської поліції (див. рішення від 27 жовтня 1975 року, серія А, № 19, с. 20, п. 45).

Отже, стаття 14 також є застосовною.

72. Для цілей статті 14 відмінність у поводженні становить дискримінацію, якщо вона «не має об’єктивного і достатнього виправдання», тобто якщо вона не має «леґітимної мети» або якщо не забезпечено «належного пропорційного співвідношення між використаними засобами та поставленою метою» (див., inter alia, згадувані рішення в Бельгійській мовній справі, серія А, № 6, с. 34, п. 10, у справі Маркса, серія А, № 31, с.16, п. 33, та у справі Расмуссена, серія А, № 87, с. 14, п. 38).

Договірні держави користуються певними межами самостійної оцінки щодо того, чи дають змогу — і якою мірою — відмінності в ситуаціях, подібних у решті аспектів, виправдовувати різний правовий режим (див. згадуване вище рішення у справі Расмуссена, там само, с. 15, п. 40), проте остаточне рішення стосовно цього питання ухвалює Суд.

73. За конкретних обставин цієї справи Суд вважає необхідним розглянути по черзі три ознаки, за якими, як стверджувалося, було допущено дискримінаційну відмінність у поводженні.

B. Стверджувана дискримінація за ознакою статі

74. Стосовно стверджуваної дискримінації за ознакою статі, безперечним був той факт, що, на підставі Правил 1980 року, чоловікові, який постійно проживав у Сполученому Королівстві, було легше одержати дозвіл для своєї дружини, ніж жінці для свого чоловіка, які не були громадянами цієї країни, в’їхати або залишитися тут для постійного проживання (див. пункти 23–25 вище). Головне питання полягало у з’ясуванні, чи була така відмінність об’єктивно і достатньо виправданою.

75. Як заявив Уряд, відмінність у поводженні, що оскаржується, мала на меті обмеження «початкової імміґрації» (див. пункт 21 вище) і була виправдана необхідністю захистити внутрішній ринок праці за високого рівня безробіття. Значною мірою він посилався на межі самостійної оцінки, якими користуються Договірні держави у цій сфері і особливо наголошував на так званому статистичному факті: ймовірнішим було те, що чоловіки більше, ніж жінки, вимагатимуть роботи, внаслідок чого імміґранти-чоловіки мали б більший вплив на цей ринок, аніж жінки. До того ж зменшення кількості чоловіків, яким надавався дозвіл на постійне проживання у Сполученому Королівстві, до приблизно 5700 осіб на рік, яке Уряд пояснював вимогами Правил 1980 року (див. пункт 38(е) вище), визнано істотним. Це справді так, особливо коли зменшення розглядалося через порівняння його кумулятивної дії упродовж тривалого часу із загальною кількістю дозволів на постійне проживання.

Заявниці з такою думкою не погодилися. Вони стверджували, що заява Уряду не враховувала сучасну роль жінок, а також той факт, що чоловіки можуть обслуговувати своє власне підприємство та, як у випадку з п. Балкандалі (див. пункт 53 вище), створювати робочі місця, а не вимагати роботи. Крім того, цифра 5700, яку надав Уряд, називалася непоказовою і, в будь-якому разі, недостовірною з багатьох причин (див. пункт 38(е), наприкінці, вище).

76. Уряд також доводив, що здійснені заходи були виправдані необхідністю здійснювати ефективний імміґраційних контроль, який поширювався як на імміґрантів, які постійно проживали в країні, так і на корінне населення. Імміґрація спричи­няє напруженість у суспільстві; метою Уряду було забезпечення громадського спокою, а жорсткий і справедливий контроль забезпечував гарні стосунки між різними громадами, що проживають у Сполученому Королівстві.

У відповідь заявниці зауважили, що расова упередженість населення Сполученого Королівства не може слугувати виправданням вжитих заходів.

77. У своїй доповіді Комісія зазначила, що, коли розглядати річні рівні імміґрації, безробіття та економічної діяльності порівняно з імміґрацією інших категорій осіб, то вплив на внутрішній ринок праці щорічного зменшення на 2000 (цифра, визначена на той час Урядом) кількості чоловіків, яким надавався дозвіл на постійне проживання у Сполученому Королівстві (див. пункт 38(е) вище), не був настільки великим і важливим, щоб виправдати відмінність у поводженні за ознакою статі та, як результат, згубні наслідки для сімейного життя їхніх дружин. До того ж довгострокове зобов’язання щодо возз’єднання родин чоловіків-імміґрантів, на яке Уряд посилався як на підставу для надання дозволу на в’їзд дружинам, водночас не надаючи його чоловікам, більше не відповідало сучасним вимогам рівності статей. Також не було доведено, що правила покращили расові відносини або імміґраційний контроль: вони могли викликати обурення серед частини імміґрантів. Не було продемонстровано й те, що обмежити зловживання з боку чоловіків-негромадян було важче, ніж зловживання з боку інших категорій імміґрантів. Комісія одноголосно визнала, що була дискримінація за ознакою статі, на порушення статті 14, щодо ґарантії права заявниць на повагу до сімейного життя, а застосування правил не відповідало поставленим цілям.

Під час слухань у Суді представник Комісії заявив, що переглянута Урядом цифра (приблизно 5700) щорічного зменшення кількості чоловіків, яким надавався дозвіл на постійне проживання, не вплинула на цей висновок.

78. Суд погоджується, що Правила 1980 року мали на меті захист внутрішнього ринку праці. Той факт, що, як припускали заявниці, ця мета, ймовірно, призвела б до скасування «правила Сполученого Королівства про походження» та «пра­вила про роботу під час канікул» (див. пункт 20 вище), жодним чином не змінює цього рішення. Не бачить Суд і жодних переконливих доказів для заперечення проти цього рішення під час парламентських дебатів, на які заявниці також посилаються. Справді, як вони зазначали, рівень безробіття у Сполученому Королівстві у 1980 році був нижчий, ніж у наступні роки, але, незважаючи на це, воно вже досягло значного рівня і, порівняно з попередніми роками, відбувалось його істотне зростання (див. пункт 38(d) вище).

Тимчасом як зазначена мета була, безсумнівно, леґітимною, само по собі це не доводить леґітимність тієї відмінності, яка була закладена у Правилах 1980 року стосовно можливості чоловіків та жінок-імміґрантів, які постійно прожива­ли у Сполученому Королівстві, щоб одержати дозвіл, з одного боку, для своїх дружин або наречених-негромадянок, а з іншого — чоловіків або наречених-негромадян на в’їзд або перебування в країні.

Незважаючи на те, що Договірні держави мають право на певну свободу розсуду в оцінці того, чи дають змогу — і якою мірою — відмінності в ситуаціях, подібних у решті аспектів, виправдовувати різний правовий режим, межа цього права змінюватиметься відповідно до обставин, суті та підстави (див. згадуване вище рішення у справі Расмуссена, серія А, № 87, с. 15, п. 40).

Щодо цієї справи можна сказати, що досягнення рівності статей сьогодні є головною метою держав — членів Ради Європи. Це означає, що для того, аби відмінність у поводженні за ознакою статі могла вважатися сумісною з Конвенцією, мають існувати дуже вагомі підстави.

79. На думку Суду, арґументи Уряду, викладені у пункті 75, є непереконливими.

Можливо, й справді відсоток чоловіків працездатного віку в середньому вищий від відсотка жінок працездатного віку, які є «економічно активними» (для Великої Британії — 90% чоловіків та 63% жінок), і порівняльні цифри знаходять своє підтвердження і стосовно імміґрантів (згідно зі статистичними даними — 86% чоловіків і 41% жінок, імміґрантів з Індійського субконтиненту, та 90% чоловіків і 70% жінок, імміґрантів з Вест-Індії та Гайани) (див. пункт 38(d) вище).

Проте це не доводить, що подібні відмінності справді існують — чи існували б, якби не діяли Правила 1980 року, — щодо відповідного впливу на ринок праці Сполученого Королівства дружин-імміґранток та чоловіків-імміґрантів. У зв’язку з цим необхідно брати до уваги й інші чинники. Бути «економічно активним» не завжди означає, що особа вимагатиме від когось працевлаштування. До того ж, хоча більше чоловіків, аніж жінок, можуть бути схильними прагнути працевлаштування, ще до запровадження Правил 1980 року кількість дружин-імміґранток, багато з яких також були «економічно активними», перевищувала кількість чоловіків-імміґрантів (див. пункт 38(е) вище). Незважаючи на те, що значна частина таких жінок, хоч вони й були «економічно активними», працювала неповний робочий день, їхній вплив на внутрішній ринок праці, порівняно з чоловіками, не слід недооцінювати.

У будь якому разі, Суд не переконаний, що відмінність, яка, незважаючи на це, може існувати між відповідним впливом чоловіків та жінок на внутрішній ринок праці, є достатньо вагомою для виправдання відмінності у поводженні, на яку скаржаться заявниці, стосовно можливості приєднання до особи, яка постійно проживає у Сполученому Королівстві, відповідно, її чоловіка або дружини.

80. У цьому контексті Уряд підкреслив важливість впливу на імміґрацію чоловіків обмежень, які містяться у Правилах 1980 року і які призвели, за оцінкою Уряду, до щорічного зменшення до 5700 (а не 2000, як зазначено в доповіді Комісії) кількості чоловіків, яким надається дозвіл на постійне проживання.

Не висловлюючи своєї думки щодо правильності цифри 5700, Суд зауважує, що це зменшення збіглося в часі зі значним зростанням рівня безробіття у Сполученому Королівстві, і Уряд погодився, що певною мірою зменшення було зумовлене економічними умовами, а не самими Правилами 1980 року (див. пункт 38 (d) і (e) вище).

У будь-якому разі, з підстав, викладених у пункті 79 вище, здійснене зменшення не виправдовує відмінність у поводженні з чоловіками та жінками.

81. Суд погоджується, що Правила 1980 року, як заявив Уряд, мали на меті забезпечення громадського спокою. Проте не передбачалося, що досягнення цієї мети відбуватиметься за рахунок проведення розмежування між чоловіками та жінками.

82. Залишається більш загальний арґумент, наведений Урядом, а саме — що Сполучене Королівство не порушило статтю 14 на тій підставі, що в деяких відношеннях (скажімо, стосовно дозволу на в’їзд дружин і наречених-негромадянок чоловіків, які постійно проживали в країні) воно діяло шляхетніше, ніж того вимагала Конвенція.

Суд не погоджується з таким арґументом. Він хотів би зазначити, що стаття 14 стосується уникнення дискримінації у здійсненні прав, викладених у Конвенції, оскільки вимоги Конвенції щодо цих прав можуть бути дотримані в різні спо­соби. Поняття дискримінації у значенні статті 14 включає в основному випадки, коли особа чи група осіб зазнає без належного виправдання поводження, яке є менш сприятливим, ніж інше, навіть якщо сприятливіше поводження не вимагається Конвенцією.

83. Таким чином, Суд робить висновок, що заявниці постраждали від дискримінації за ознакою статі, на порушення статті 14 узятої разом зі статтею 8.

C. Стверджувана дискримінація за ознакою раси

84. Щодо стверджуваної дискримінації за ознакою раси, заявниці спиралися на думку меншості Комісії. Вони посилалися, зокрема, на історію та основи імміґраційного законодавства Сполученого Королівства (див. пункти 11–15 вище) і парламентські дебати стосовно імміґраційних правил.

Оспорюючи це твердження, Уряд заявив, що Правила 1980 року не мали расової мотивації, їхньою метою було обмеження «початкової імміґрації» (див. пункт 21 вище).

Більшість Комісії дійшла висновку про відсутність порушення статті 14 за цим пунктом. Більша частина імміґраційних заходів, що обмежують вільний в’їзд до країни, відрізнялася на підставі громадянства осіб та, опосередковано, їхньої раси, етнічного походження і, можливо, кольору шкіри. Незважаючи на те, що Договірна держава не могла проводити «політику явно расистського характеру», застосування кращого поводження по відношенню до своїх громадян або осіб з країн, з якими у неї найтісніші зв’язки, не становило «расової дискримінації». Практичне застосування правил Сполученого Королівства не означало, що вони були несумісними на підставі расової дискримінації, оскільки не існувало доказу фактичної відмінності у поводженні за ознакою раси.

З іншого боку, меншість Комісії зазначила, що головною метою правил було запобігання імміґрації з Нової Співдружності та Пакистану. Це було не випадково: історія законодавства довела, що наміром було «зменшення кількості кольорових імміґрантів». За своєю метою та наслідком ці правила були опосередковано расистськими, а отже, було допущено порушення статті 14 за цим пунктом стосовно пані Абдулазіз і пані Кабалес.

85. Стосовно цього Суд погоджується з більшістю Комісії.

Правила 1980 року, застосовані загалом до всіх «непатріалів», що бажали в’їхати і постійно проживати у Сполученому Королівстві, не містили норм розмежування осіб або груп за ознакою раси чи етнічного походження. У пункті 2(а) цих правил містилася спеціальна інструкція, за якою представники імміґраційної служби мали виконувати свої обов’язки, незважаючи на расу, колір шкіри або релігію особи, що мала намір в’їхати на територію країни (див. пункт 20 вище), і вони застосовувалися до всіх без винятку потенційних імміґрантів з усіх частин світу, незалежно від раси чи походження.

Як Суд уже погодився, головною і суттєвою метою Правил 1980 року було обмеження «початкової імміґрації» для захисту ринку праці від високого на той час рівня безробіття. Це означає, що посилення обмежень на імміґрацію, за цими правилами, було викликане не запереченням стосовно походження «непатріалів», які бажали в’їхати до країни, а необхідністю стримати потік імміґрантів у відповідний час.

Той факт, що масова імміґрація, проти якої були спрямовані правила, складалася головним чином з потенційних імміґрантів з Нової Співдружності та Пакистану, внаслідок чого правила торкнулися білого населення менше, ніж інших, не дає достатньої підстави вважати їх расистськими: це наслідок, який випливає не із змісту Правил 1980 року, а з того факту, що серед бажаючих імміґрувати деякі групи своєю чисельністю переважали інші.

Суд з викладеного вище робить висновок, що Правила 1980 року не встановлювали розмежування за ознакою раси, а отже, не були дискримінаційними у цьому відношенні. Цей висновок залишається незмінним, незважаючи на наступні два арґументи, на які спираються заявниці.

a) Як стверджувалося, вимога стосовно того, щоб дружина або наречена особи, яка має намір в’їхати до країни, народилася або мала одного з батьків, що народився у Сполученому Королівстві, а також «правило Сполученого Королівства про походження» (див. пункт 23, 24 і 20 вище) надавали перевагу певному етнічному походженню. Проте Суд вважає ці положення винятками, зробленими на користь осіб, що мають міцні зв’язки зі Сполученим Королівством, і вони не впливають на загальний зміст правил.

b) Заявлялося, що вимога необхідності знайомства сторін у шлюбі або при намірі одружитися (див. пункти 22–24 вище) діє проти осіб з Індійського субконтиненту, де звичайною є практика укладати шлюб за домовленістю батьків. Однак, на думку Суду, така вимога не може вважатися проявом расової дискримінації: її головною метою було запобігання ухиленню від правил за допомогою фіктивних шлюбів або заручин. До того ж вона не стосується цієї справи.

86. Отже, Суд постановляє, що заявниці не постраждали від дискримінації за ознакою раси.

D. Стверджувана дискримінація за ознакою народження

87. Пані Балкандалі стверджувала, що вона зазнала також дискримінації за ознакою народження, тому що серед жінок — громадянок Сполученого Королівства і Колоній, які постійно проживали у Сполученому Королівстві, лише ті, хто сам або один з їхніх батьків народився у цій країні, могли, на підставі Правил 1980 року, одержати дозвіл на в’їзд свого чоловіка-негромадянина для постійного проживання у цій країні (див. пункти 23–24 вище).

Безперечно, Правила 1980 року встановили відмінність у поводженні за ознакою народження, спірним залишалося питання, чи була така відмінність об’єктивно та обґрунтовано виправдана.

Окрім посилання на доповідь Комісії, пані Балкандалі заявляла, що вилучення цієї відмінності з наступних імміґраційних правил (див. пункт 28(а) вище) доводило, що вона була зазнаки невиправданою.

Уряд доводив, що така відмінність виправдана турботою про запобігання труднощів, з якими жінки, що мають міцні зв’язки зі Сполученим Королівством, можуть зіткнутися, якщо після одруження вони будуть зобов’язані переїхати за кордон для проживання зі своїми чоловіками.

Комісія вважала, що, попри вилучення цієї відмінності з подальших правил, загальний інтерес і, можливо, тимчасовий характер імміґраційних правил змушують її висловити свою позицію. Вона дотримувалася думки, що відмінність у поводженні на підставі простого факту народження, без розгляду особистих обставин або суті, становить дискримінацію, на порушення статті 14.

88. Суд не може погодитися з Комісією. Мета, наведена Урядом, є, безсумнівно, леґітимною для цілей статті 14. Справді, в особи, що, як пані Балкандалі, прожила у країні кілька років, можуть скластися міцні зв’язки з нею, навіть якщо та­ка особа й не народилася тут. Незважаючи на це, існують загалом переконливі соціальні підстави для особливого поводження з тими, чий зв’язок з країною виникає внаслідок народження в ній. Таким чином, відмінність у поводженні слід вважати такою, що мала об’єктивне й обґрунтоване виправдання; крім того, не було доведено, що її наслідки порушили принцип пропорційності. На це рішення не впливає той факт, що згодом до імміґраційних правил було внесено зміни за цим пунктом.

89. Отже, Суд постановляє, що пані Балкандалі не постраждала від дискримінації за ознакою народження.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3

90. Заявниці скаржилися на поводження, що принижує гідність, усупереч статті 3, яка передбачає:

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню».

На їхню думку, дискримінація проти них становила приниження людської гідності. Вони також посилалися на тривалість строку нарізного проживання пана та пані Кабалес і на хвилювання й стрес, яких зазнали пані Абдулазіз та пані Балкандалі.

Уряд оспорив це твердження з різних підстав. На думку Комісії, стаття 14 засуджує принижувальний характер дискримінації за ознакою статі та інших її форм, тому окремих питань на підставі статті 3 не виникає.

91. Суд зауважує, що відмінність в оскаржуваному поводженні не означала будь-якої зневаги або неуваги до особи заявниць і не була створена для приниження та не принижувала гідність, а мала на меті лише досягнення цілей, вик­ладених у пунктах 75, 76, 78 і 81 вище (див. рішення у справі Альберта та Ле Конта (Albert and Le Compte) від 10 лютого 1983 року, серія A, № 58, с. 13, п. 22). Отже, вона не може вважатися такою, «що принижує гідність».

Відповідно, порушення статті 3 не було.

IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13

92. Заявниці стверджували про відсутність ефективного засобу правового захисту щодо своїх скарг на підставі статей 3, 8 і 14, а отже, було допущено порушення статті 13, яка передбачає:

«Кожен, чиї права і свободи, викладені в цій Конвенції, порушуються, має право на ефективний засіб правового захисту у відповідному національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, що діяли як офіційні особи».

У разі визнання Судом застосовності статей 3, 8 і 14, Уряд доводив, що імміґраційні правила, хоч вони й не становлять частину делеґованого законодавства, підпадають під дію принципу, викладеного Комісією в її доповіді у справі Янґа, Джеймса і Вебстера (Young, James and Webster) (серія B, № 39, с. 49), а саме — що стаття 13 не вимагає, щоб засіб правового захисту передбачав контроль щодо відповідності закону до Конвенції. Альтернативно, він стверджував, що наявні для заявниць засоби правового захисту є «ефективними».

Комісія вважала, що імміґраційні правила виходять за рамки згаданого вище принципу. Переглянувши наявні підстави скарги, вона дійшла висновку про відсутність порушення статті 13.

93. Суд визнав, що дискримінація за ознакою статі, якої зазнали пані Абдулазіз, Кабалес і Балкандалі, була спричинена нормативними положеннями, які у цьому відношенні були несумісними з Конвенцією. З цього погляду, оскільки Сполучене Королівство не включило Конвенцію до свого національного права, не могло існувати «ефективного засобу правового захисту», як того вимагає стаття 13 (див. рішення у справі Сілвера та інших (Silver and Others) від 25 березня 1983 року, серія A, №61, с.42–44, п. 111–119, та рішення у справі Кемпбелла і Фелла (Campbell and Fell) від 28 червня 1984 року, серія A, № 80, с. 52, п. 127). Перегляд наявних підстав скарги (система апеляції з питань імміґрації, подання до міністра внутрішніх справ, звернення про перегляд рішення суду, див. пункти 19 і 34–37 вище) міг би бути ефективним лише у разі, коли б позивач стверджував, що дискримінація була наслідком неправильного застосування Правил 1980 року. Досі такого твердження не зроблено, як і не висловлено припущення, що така дискримінація будь-яким іншим чином суперечить національному праву.

Отже, Суд робить висновок, що було допущено порушення статті 13.

V. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 50

94. Пані Абдулазіз, Кабалес і Балкандалі вимагали за «моральну шкоду» та судові витрати справедливої сатисфакції на підставі статті 50, яка передбачає:

«Якщо Суд встановлює, що рішення чи захід судового або будь-якого іншого органу влади Високої Договірної Сторони повністю або частково суперечить зобов’язанням, які випливають з... Конвенції, і якщо внутрішнє право цієї Сторони передбачає лише часткову компенсацію за наслідки такого рішення чи заходу, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».

Усі заявниці, включаючи пані Кабалес, потерпіли від порушення статті 14, взятої разом зі статтею 8 (див. пункти 63 і 83 вище), внаслідок чого стаття 50 є застосовною щодо кожної з них.

A. Шкода

95. Заявниці вимагали «значної», але конкретно не визначеної компенсації за моральну шкоду, завдану їм у формі приниження, страждання та тривоги. Вони стверджували, що втручання у право, яке оскаржується, стосується дуже важливого складника суспільства, а саме — сімейного життя; що дискримінація за ознакою статі засуджується в усьому світі і що наявність такої практики, на порушення положень Конвенції, є обтяжувальним чинником. Окрім того, вони скаржилися, що це неґативно позначилося на сімейних стосунках та складанні довгострокових планів; на загрозу порушення кримінальної справи та застосування процедури депортації щодо п. Абдулазіза і п.Балкандалі (див. пункт 33 вище); тривале нарізне проживання пана та пані Кабалес; говорили також про той факт, що п. Абдулазіз мав би отримати дозвіл на постійне проживання у Сполученому Королівстві на підставі правил, що були чинними на час його одруження та подання клопотання про дозвіл на перебування (див. пункт 41 вище). Пані Балкандалі підкреслювала, що надання (згодом) її чоловікові дозволу на перебування (див. пункт 53 вище) не компенсу­вало ті страждання, яких вона зазнала.

Спочатку Уряд доводив, що присудження справедливої сатисфакції пані Абдулазіз та пані Балкандалі не є «необхідним»: немає доказів ані стверджуваної шкоди, ані того, що будь-яка шкода є наслідком порушень, які, можливо, визнає Суд. Альтернативно, він заявляв, що визнання порушення становитиме достатню справедливу сатисфакцію: на час одруження парам було відомо, що вони не мають права проживати разом у Сполученому Королівстві; фактично їм ніхто не перешкоджав зробити це, і, оскільки вони могли б жити в Португалії чи Туреччині, сімейні стосунки та складання довгострокових планів не зазнали неґативного впливу. Подібне стосувалося і пані Кабалес.

96. З огляду на її природу, стверджувана моральна шкода не завжди може бути предметом чіткого доведення. Проте розумно припустити, що особи, які, як заявниці, зіткнулися з проблемами початку або продовження свого подружнього життя, можуть зазнати страждань і тривоги. Але все ж таки, зокрема з урахуванням тих чинників, на які посилається Уряд у своєму альтернативному поданні, Суд вважає, що за обставин цієї справи визнання ним порушення є достатньою справедливою сатисфакцією. Таким чином, вимога заявниць про грошову компенсацію не може бути задоволена.

B. Судові витрати

97. Заявниці вимагали виплати таких сум (без ПДВ) на відшкодування судових витрат за провадження в органах Конвенції з відрахуванням 342 фунтів стерлінґів і 83 пенсів, наданих як правова допомога та дотація:

a) 14 955,61 фунта стерлінґів як гонорари за послуги і витрати соліситорів фірми «Біндман і партнери» (Bindman & Partners);

b) 8745 фунтів стерлінґів як гонорар п. Міхаелю Белоффу (Michael Beloff), королівському адвокату;

c) 5411 фунтів стерлінґів як гонорари молодшим адвокатам (до березня 1984 року — пані Данґор (Dangor), а після цього професорові Хіґґінсу);

d) 120,75 долара США як половину невідшкодованої суми з фонду правової допомоги Суду за гонорари, сплачені фірмі «Сисіп, Салазар, Фелічіано і Гернандес» (Sycip, Salazar, Feliciano & Hernandez) за надану консультацію з питань філіппінського законодавства стосовно одруження пані Кабалес.

98. Уряд зазначив, що готовий виплатити суми, які відповідають практиці Суду і не покриваються наданою заявницям правовою допомогою. За винятком питань, згаданих у наступному пункті, Уряд не наполягав, що висунута вимо­га не відповідає критеріям Суду з цього питання (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі Ціммерманна і Штайнера (Zimmermann and Steiner) від 13 липня 1983 року, серія A, № 66, с. 14, п. 36); він також не заперечував того факту, що витрати заявниць є більшими, ніж ті, що їх покриває правова допомога (див., зокрема, рішення у справі Ейрі (Airey) від 6 лютого 1981 року, серія А, № 41, с. 9, п. 13). Перевіривши всі питання, Суд підтримує повністю всю вимогу.

99. a) Уряд зауважив, що гонорари, які вимагалися для молодшого адвоката, порівняно з гонорарами головного адвоката сторони більші за ті, що зазвичай сплачувалися б у разі розгляду справи національними органами. Заявниці заперечили існування чітко визначеної норми у цьому відношенні.

Суд нагадує, що в будь-якому разі він не зобов’язаний дотримуватися національної практики у цій сфері (див. рішення у справі Сілвера та інших від 24 жовтня 1983 року, серія А, № 67, с. 10, п. 20). Зважаючи на обставини та складність цієї справи, Суд вважає, що розміри гонорарів, про які йдеться, є розумними.

b) Уряд доводив, що в разі, коли особа, яка отримувала консультацію від фірми «Сисіп, Салазар, Фелічіано і Гернандес», не діяла як уповноважена особа фірми «Біндман і партнери», гонорари першої фірми мають бути зменшені відповідним чином. Пані Кабалес у відповідь заявила, що ця особа виступала саме в такій якості і остання фірма сплатила гонорари. Суд зауважує, що сума, про яку йдеться, справді була адресована фірмі «Біндман і партнери».

100. Суд ухвалив, що загальна сума судових витрат становить 120,75 долара США та (після вирахування дотації у 342,83 фунта стерлінґів) 28 768,78 фунта стерлінґів. Остання сума підлягає зменшенню на 9650 французьких франків, отриманих заявницями від Комісії та Суду як правова допомога; остаточна цифра має бути збільшена на суму податку на додану вартість, що підлягає сплаті.

 

На цих підставах Суд одноголосно

1. Постановляє, що стаття 8 була застосовною у цій справі, але, якщо брати окремо, не порушена.

2. Постановляє, що стаття 14 була застосовною у цій справі.

3. Постановляє, що було допущено порушення статті 14, узятої разом зі статтею 8, на підставі дискримінації за ознакою статі стосовно кожної із заявниць.

4. Постановляє, що не було допущено порушення статті 14, узятої разом зі статтею 8, за іншими пунктами.

5. Постановляє, що не було допущено порушення статті 3.

6. Постановляє, що було допущено порушення статті 13 стосовно скарги на дискримінацію за ознакою статі.

7. Постановляє, що Сполучене Королівство зобов’язане відшкодувати заявницям сукупно судові витрати після розрахунків, що мають бути зроблені згідно з пунктом 100 цього рішення.

 

Вчинено англійською і французькою мовами й оголошено на відкритому слуханні в Палаці прав людини, Страсбурґ, 28 травня 1985 року.

Підпис: Жерар Віарда, Голова Суду

Підпис: Марк-Андре Ейссен, Секретар Суду

 

Відповідно до пункту 2 статті 51 Конвенції та пункту 2 правила 52 Реґламенту Суду, до цього рішення додано окремі думки суддів Тора Вільялмссона, Бернхардта, Петтіті та Ґерсінґа, що збігаються з позицією більшості.

Парафовано: Ж.В.

Парафовано: M.-A.E.

 

 

ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ ТОРА ВІЛЬЯЛМССОНА,
ЩО ЗБІГАЄТЬСЯ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ

Я проголосував разом з іншими членами Суду. Проте мої міркування стосовно висновку про відсутність порушення статті 8, узятої окремо (пункт 1 постановчої частини), відрізняються від тих, що викладені у цьому рішенні. Я переконаний, що не було допущено порушення цієї статті, хоча, на мою думку, мала місце відсутність поваги до сімейного життя заявниць. Я вважаю, що втручання виправдане на підставі пункту 2 статті 8, оскільки воно було здійснене згідно із законом і було необхідним у демократичному суспільстві в інтересах економічного добробуту держави-відповідача.

ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ БЕРНХАРДТА,
ЩО ЗБІГАЄТЬСЯ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ

Я проголосував разом з іншими членами Суду, але мої міркування стосовно статей 8 і 13 Конвенції певною мірою відрізняються від думок, викладених у цьому рішенні.

1. Згідно з цим рішенням, пункт 1 статті 8 є застосовним, але взятий окремо він не був порушений, оскільки не існує «неповаги» до сімейного життя. Таке обґрунтування виключає застосування пункту 2 статті 8 і фактично накладає обмеження на права, ґарантовані в пункті 1 статті 8. На мою думку, заходи, про які йдеться, можуть бути і справді є виправданими лише на підставі пункту 2 статті 8.

2. Стосовно статті 13, рішення у цій справі спирається на практику, встановлену Судом у його рішенні у справі Сілвера та інших від 25 березня 1983 року. На мою думку, цю практику належить змінити, оскільки вона не відповідає задуму та меті статті 13 — положенню, формулювання якого, за загальним визнанням, викликає сумніви.

Згідно з рішенням, про яке йдеться, стаття 13 завжди та автоматично порушується за наявності таких умов: 1) Конвенція не є складовою внутрішнього права держави та 2) на підставі внутрішнього права держави, за висновком нашого Суду, порушуються інші права, ґарантовані Конвенцією (у цій справі стаття 8 взята разом зі статтею 14). Як випливає з цих міркувань, тлумачення Судом існуючих положень є також вирішальним при з’ясуванні питання про порушення чи непорушення статті 13. Щоразу, коли Суд визнаватиме порушення однієї зі статей від 2 до 5 або від 8 до 12 Конвенції внаслідок існування та застосування національної правової норми державою, в якій Конвенція не є складовою внутрішнього права, стаття 13 також автоматично порушуватиметься. Таке тлумачення викликає сумнів щонайменше з двох причин.

Відповідно до місця, яке Конвенція займає в національному праві, до держав застосовуються неоднакові стандарти. Держава, в якій Конвенція не має безпосереднього застосування, може мати найвичерпніший перелік прав людини у своєму внутрішньому праві та/або складну систему правового захисту, але, незважаючи на це, завжди порушуватиме статтю 13, якщо будь-яка норма національного права не узгоджуватиметься з Конвенцією. Таке важко збагнути.

На мою думку, статті 13 потрібно надати значення, яке не залежить від питання, чи справді було допущено порушення будь-якого положення Конвенції. Кожного разу, коли особа скаржиться, що національним органом (адміністративним або виконавчим) порушено одне з положень самої Конвенції або таку саму ґарантію чи принцип, що міститься в національній правовій системі, стаття 13, на мою думку, є застосовною, а отже, має бути наявний певний засіб правового захисту.

Незважаючи на ці міркування, я проголосував разом з більшістю, оскільки почуваюсь певною мірою зв’язаним попередньою практикою Суду; до того ж, як я бачу, Сполучене Королівство не надало у цих справах необхідного засобу правового захисту, передбаченого статтею 13, навіть якщо тлумачити це положення відповідно до точки зору, викладеної у цій окремій думці.

 

ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ ПЕТТІТІ,
ЩО ЗБІГАЄТЬСЯ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ

Стосовно статті 13 Конвенції я погоджуюся з точкою зору судді Бернхардта, яку він висловив у своїй окремій думці.

 

ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ ҐЕРСІНҐА, ЩО ЗБІГАЄТЬСЯ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ

Стосовно статті 13 Конвенції я погоджуюся з точкою зору судді Бернхардта, яку він висловив у своїй окремій думці.



[1] Примітка Секретаря Суду: Справі привласнено номер 15/1983/71/107-109. Перше число позначає порядковий номер у списку справ, переданих до Суду у відповідному році (друге число); два останні числа вказують на порядкові номери справи у списку справ, переданих до Суду від часу його створення, і в списку відповідних початкових заяв до Комісії.

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2024 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua