Стаття з журналу № 3'1999

390
8.07.1999

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ У ТРИНАДЦЯТИ СПРАВАХ ПРОТИ ТУРЕЧЧИНИ

8 липня 1999 року в Страсбурзі Європейський суд з прав людини постановив рішення в таких тринадцяти справах: «Сейлан проти Туреччини» (Ceylan v. Turkey), «Арслан проти Туреччини» (Arslan v. Turkey), «Гергер проти Туреччини» (Gerger v. Turkey), «Полат проти Туреччини» (Polat v. Turkey), «Каратас проти Туреччини» (Karatas v. Turkey), «Ердогду та Інсe проти Туреччини» (Erdogdu and Ince v. Turkey), «Баская та Окчуоглу проти Туреччини» (Baskaya and Okçuoglu v. Turkey), «Окчуоглу проти Туреччини» (Okçuoglu v. Turkey), «Сюрек та Оздемір проти Туреччини» (Sürek and Özdemir v. Turkey), «Сюрек проти Туреччини (№ 1)» (Sürek v. Turkey, no. 1), «Сюрек проти Туреччини (№ 2)» (Sürek v. Turkey, no. 2), «Сюрек проти Туреччини (№ 3)» (Sürek v. Turkey, no. 3), «Сюрек проти Туреччини (№ 4)» (Sürek v. Turkey, no. 4).

Суд постановив, що було порушення права на свободу вираження поглядів, гарантованого статтею 10 Європейської конвенції з прав людини, у справах «Сейлан проти Туреччини» (шістнадцятьма голосами проти одного); «Арслан проти Туреччини» (одностайно); «Гергер проти Туреччини» (шістнадцятьма голосами проти одного); «Полат проти Туреччини» (одностайно); «Каратас проти Туреччини» (дванадцятьма голосами проти п'яти); «Ердогду та Інсе проти Туреччини», «Баская та Окчуоглу проти Туреччини» та «Окчуоглу проти Туреччини» (одностайно); «Сюрек та Оздемір проти Туреччини» (одинадцятьма голосами проти шести); «Сюрек проти Туреччини (№ 2)» і «Сюрек проти Туреччини (№ 4)» (шістнадцятьма голосами проти одного). Суд постановив, що не було порушення статті 10 у справах «Сюрек проти Туреччини (№ 1)» (одинадцятьма голосами проти шести) і «Сюрек проти Туреччини (№ 3)» (десятьма голосами проти семи).

Далі, у справах «Гергер проти Туреччини», «Каратас проти Туреччини», «Баская та Окчуоглу проти Туреччини», «Окчуоглу проти Туреччини», «Сюрек та Оздемір проти Туреччини», «Сюрек проти Туреччини (№ 1)», «Сюрек проти Туреччини (№ 2)», «Сюрек проти Туреччини (№ 3)», «Сюрек проти Туреччини (№ 4)», Суд постановив (шістнадцятьма голосами проти одного), що суди державної безпеки, які розглядали справи заявників, не були незалежні і безсторонні, відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки один із трьох суддів був військовим суддею.

У справі «Баская та Окчуоглу проти Туреччини» Суд одностайно постановив, що допущено порушення статті 7 Конвенції (ніякого покарання без закону) стосовно другого заявника.

Нарешті, відповідно до статті 41 Конвенції (справедлива сатисфакція), Суд присудив заявникам такі компенсації: 40 000 французьких франків — за моральну шкоду і 15 000 — за судові витрати у справі «Сейлан проти Туреччини»; 30 000 французьких франків — за моральну шкоду і 15 000 — за судові витрати у справі «Арслан проти Туреччини»; 40 000 французьких франків — за моральну шкоду і 20 000 — за судові витрати у справі «Гергер проти Туреччини»; 1 415 американських доларів — за матеріальні збитки, 40 000 французьких франків — за моральну шкоду і 20 000 французьких франків — за судові витрати у справі «Полат проти Туреччини»; 40 000 французьких франків — за моральну шкоду і 20 000 — за судові витрати у справі «Каратас проти Туреччини»; 30 000 французьких франків кожному заявникові — за моральну шкоду, а також за судові витрати 10 000 французьких франків — панові Ердогду і 2 004 — панові Інсе у справі «Ердогду та Інсе проти Туреччини»; 67 400 французьких франків — за матеріальні збитки першому заявникові і 17 400 — другому, 40 000 французьких франків — за моральну шкоду першому заявникові і 45 000 — другому, а також за судові витрати: 22 000 французьких франків — першому заявникові і 15 000 — другому у справі «Баская та Окчуоглу проти Туреччини»; 40 000 французьких франків — за моральну шкоду і 20 000 — за судові витрати у справі «Окчуоглу проти Туреччини»; 8 000 французьких франків — за матеріальні збитки першому заявникові, 30 000 французьких франків кожному заявникові — за моральну шкоду і 15 000 кожному — за судові витрати у справі «Сюрек та Оздемір проти Туреччини»; 10 000 французьких франків — за судові витрати у справі «Сюрек проти Туреччини (№ 1)»; 13 000 французьких франків — за матеріальні збитки, 30 000 — за моральну шкоду і 15 000 — за судові витрати у справі «Сюрек проти Туреччини (№ 2)»; 15 000 французьких франків — за судові витрати у справі «Сюрек проти Туреччини (№ 3)»; 3 000 французьких франків — за матеріальні збитки, 30 000 — за моральну шкоду і 15 000 — за судові витрати у справі «Сюрек проти Туреччини (№ 4)».

А. Основні факти

1. Справа «Сейлан проти Туреччини»

Заявник — Мюнір Сейлан (Münir Ceylan), громадянин Туреччини, 1951 року народження, проживає в Стамбулі.

Перебуваючи на посаді голови профспілки працівників нафтової промисловості (Petrol-Is Sendikasi), пан Сейлан написав статтю «Настав час робітникам сказати своє слово — завтра буде запізно», яку було опубліковано в номері за 21–28 липня 1991 року стамбульського тижневика «Нова земля» (Yeni Ülke). В результаті проти нього було порушено кримінальну справу в Стамбульському суді державної безпеки, і 3 травня 1993 року, відповідно до пунктів 2 і 3 статті 312 Кримінального кодексу Туреччини, його обвинуватили в розпалюванні ворожнечі та ненависті на етнічному та територіальному ґрунті. Заявникові присудили один рік і вісім місяців ув'язнення та штраф у розмірі 100 000 турецьких лір.

2. Справа «Арслан проти Туреччини»

Заявник — Гюнай Арслан (Günay Arslan), громадянин Туреччини, 1960 року народження, проживає в Стамбулі.

Він автор книжки «Історія в жалобі, 33 кулі» (Yas Tutan Tarih, 33 Kursun). Перше видання було опубліковано в грудні 1989 року. 29 березня 1991 року Стамбульський суд державної безпеки засудив пана Арслана, відповідно до пунктів 3 і 6 статті 142 Кримінального кодексу, до шести років і трьох місяців ув'язнення за пропаганду сепаратизму. Однак, оскільки це положення було скасоване Законом про запобігання тероризму 1991 року (Закон № 3713 від 12 квітня 1991 року), суд державної безпеки додатковим рішенням від 3 травня 1991 року оголосив свій вирок недійсним і таким, що не має юридичної сили.

Друге видання книжки побачило світ 21 липня 1991 року. Рішенням від 28 січня 1993 року суд державної безпеки обвинуватив пана Арслана в пропаганді ідей, спрямованих проти «цілісності держави» і, відповідно до статті 8 Закону № 3713, засудив його до одного року й восьми місяців ув'язнення та штрафу в розмірі 41 666 666 турецьких лір.

3. Справа «Гергер проти Туреччини»

Заявник — Галук Гергер (Haluk Gerger), громадянин Туреччини, 1950 року народження, журналіст, проживає в Анкарі.

23 травня 1993 року в Анкарі було проведено церемонію пам'яті Деніса Гезміса (Denis Gezmis), Юсуфа Аслана (Yusuf Aslan) і Хусейна Інана (Hüseyin Inan), засновників екстремістського лівого крила університетського студентського руху наприкінці 1960-х років, засуджених за порушення конституційного порядку до смертної кари і страчених у травні 1972 року. Заявника було запрошено взяти участь у церемонії, але він, не маючи змоги виступити особисто, надіслав організаційному комітетові послання, яке зачитали публічно.

Стверджуючи, що в посланні містилася сепаратистська пропаганда, спрямована проти єдності турецького народу і територіальної цілісності держави, суд державної безпеки Анкари визнав пана Гергера винним, відповідно до статті 8 Закону про запобігання тероризму 1991 року (Закон № 3713), і засудив його до одного року і восьми місяців ув'язнення та штрафу в розмірі 203 333 333 турецькі ліри.

4. Справа «Полат проти Туреччини»

Заявник — Едіп Полат (Edip Polat), громадянин Туреччини, 1962 року народження, проживає в Діярбакирі.

1991 року було видано його книжку «Ми перетворили кожний світанок на Свято Весни» (Nevrozladik Safaklari). Рішенням від 23 грудня 1992 року суд державної безпеки Анкари постановив, що, всупереч статті 8 Закону про запобігання тероризму 1991 року (Закон № 3713), у книзі містилися пропагандистські ідеї, спрямовані проти територіальної цілісності держави та єдності нації. Заявника засуджено до двох років ув'язнення і штрафу в розмірі 50 000 000 турецьких лір.

5. Справа «Каратас проти Туреччини»

Заявник — Хусейн Каратас (Hüseyin Karatas), громадянин Туреччини, 1963 року народження, проживає в Стамбулі.

У листопаді 1991 року було видано антологію його віршів «Пісня повстання — Дерсім» (Dersim — Bir Isyanin Tuksu). Рішенням від 22 лютого 1993 року Стамбульський суд державної безпеки постановив, що це видання містить пропаганду, спрямовану проти єдності держави, і, відповідно до статті 8 Закону про запобігання тероризму 1991 року (Закон № 3713), засудив заявника до одного року і восьми місяців ув'язнення та штрафу в розмірі 41 666 666 турецьких лір. Після того як набув чинності Закон № 4126 від 27 жовтня 1995 року, вирок було переглянуто, строк ув'язнення скорочено до одного року одного місяця і десяти днів, а штраф збільшено до 111 111 110 турецьких лір.

6. Справа «Ердогду та Інсе проти Туреччини»

Заявники — громадяни Туреччини Юміт Ердогду (Ümit Erdogdu), 1970 року народження, проживає в Стамбулі, та Селамі Інсе (Selami Ince), 1966 року народження, проживає в Анкарі.

На час подій, про які йдеться, пан Ердогду був редактором щомісячника «Демократична опозиція!» (Demokrat Muhalefet!). У номері за січень 1992 року було опубліковано інтерв'ю пана Інсе з турецьким соціологом. Стамбульський суд державної безпеки постановив, що шляхом цієї публікації заявники поширювали пропагандистські ідеї, спрямовані проти цілісності держави, що є злочином, відповідно до статті 8 Закону про запобігання тероризму 1991 року (Закон № 3713). Рішенням від 12 серпня 1993 року першого заявника було засуджено до п'яти місяців ув'язнення і штрафу в розмірі 41 666 666 турецьких лір, другого — до одного року і восьми місяців ув'язнення та штрафу в розмірі 41 666 666 турецьких лір. Після того як набув чинності Закон № 4126 від 27 жовтня 1995 року і Закон № 4304 від 14 серпня 1997 року, Стамбульський суд державної безпеки вирішив відкласти винесення остаточного вироку панові Ердогду і виконання вироку панові Інсе.

7. Справа «Баская та Окчуоглу проти Туреччини»

Заявники — двоє громадян Туреччини: Фікрет Баская (Fikret Bаskaya), 1940 року народження, і Мехмет Селім Окчуоглу (Mehmet Selim Okçuoglu), 1964 року народження. Пан Баская, професор економіки і журналіст, проживає в Анкарі; пан Окчуоглу, власник видавництва DOZ Basin Yayin Ltd Sti, проживає у Стамбулі.

У квітні 1991 року у видавництві вийшла книжка першого заявника «Вестернізація, модернізація, розвиток — крах парадигми / Вступ до критики офіційної ідеології» (Batililasma, Çagdaslasma, Kalkinma — Paradigmanin Iflasi / Resmi Ideolojinin Elestirisine Giris).

Державний обвинувач Стамбульського суду державної безпеки, відповідно до статті 8 Закону про запобігання тероризму 1991 року (Закон № 3713 від 12 квітня 1991 року), порушив проти заявників кримінальну справу за пропаганду ідей, спрямованих проти цілісності держави. 14 жовтня 1992 року суд державної безпеки виправдав заявників, постановивши, що книжка в цілому є академічним твором без жодних елементів пропаганди. Державний обвинувач подав скаргу до касаційного суду, який скасував рішення суду першої інстанції і повернув справу для повторного розгляду. Рішенням від 5 серпня 1993 року Стамбульський суд державної безпеки визнав заявників винними, засудивши першого заявника до одного року і восьми місяців ув'язнення та штрафу у розмірі 41 666 666 турецьких лір і другого заявника до п'яти місяців ув'язнення і такого самого штрафу.

8. Справа «Окчуоглу проти Туреччини»

Заявник — Ахмет Зекі Окчуоглу (Ahmet Zeki Okçuoglu), громадянин Туреччини, 1950 року народження, проживає в Стамбулі.

У травні 1991 року в 12-му номері журналу «Демократ» (Demokrat) було опубліковано статтю «Минуле і теперішнє курдської проблеми» (KürtSorunununDünü veBugünü) про круглий стіл, організований журналом, у якому брав участь заявник.

11 березня 1993 року Стамбульський суд державної безпеки постановив, що, відповідно до статті 8 Закону про запобігання тероризму 1991 року (Закон № 3713), висловлені заявником погляди, як їх наведено в статті, являли собою пропаганду, спрямовану проти цілісності держави. Суд засудив заявника до одного року і восьми місяців ув'язнення та штрафу в розмірі 41 666 666 турецьких лір. Після того як набув чинності Закон № 4126 від 27 жовтня 1995 року, суд державної безпеки переглянув справу заявника і скоротив строк його ув'язнення до одного року одного місяця і десяти днів, але збільшив штраф до 111 111 110 турецьких лір.

9. Справа «Сюрек та Оздемір проти Туреччини»

Заявники — громадяни Туреччини: Каміл Текін Сюрек (Kamil Tekin Sürek), 1957 року народження, проживає в Стамбулі, і Юсил Оздемір (Yücel Özdemir), 1968 року народження, проживає в Кельні (Німеччина).

На час подій, про які йдеться, пан Сюрек був власником контрольного пакета акцій турецької компанії (Deniz Basin Yayin Sanayi ve Ticaret Organizasyon), яка випускала в Стамбулі тижневик «Правда про новини і коментарі» (HaberdeYorumdaGerç). Пан Оздемір був головним редактором цього видання.

У номерах за 31 травня і 7 червня 1992 року було опубліковане інтерв'ю з лідером нелегальної Робітничої партії Курдистану. 31 травня 1992 року було опубліковано також спільну заяву чотирьох соціалістичних організацій.

27 травня 1993 року Стамбульський суд державної безпеки визнав заявників винними, відповідно до статей 6 і 8 Закону про запобігання тероризму 1991 року (Закон № 3713), у пропаганді ідей, спрямованих проти цілісності держави, яка містилася у згаданих публікаціях. Першого заявника було засуджено до двох штрафів на загальну суму 300 000 000 турецьких лір, другого — до шести місяців ув'язнення і двох штрафів на загальну суму 150 000 000 турецьких лір.

10. Справа «Сюрек проти Туреччини (№ 1)»

У 23-му номері тижневика «Правда про новини і коментарі» від 30 серпня 1992 року було опубліковано дві статті: «Зброєю свободу не перемогти» (Silahlar Özgürlügü Engelleyemez) і «Це наша провина» (Suç Bizim).

12 квітня 1992 року Стамбульський суд державної безпеки визнав заявника, як власника видання, в якому було опубліковано статті, винним у поширенні ідей, спрямованих проти цілісності держави, і, відповідно до статті 8 Закону про запобігання тероризму 1991 року (Закон № 3713), засудив його до штрафу в розмірі 166 666 666 турецьких лір. Заявник подав апеляцію до касаційного суду, який скасував це рішення і направив справу до Стамбульського суду державної безпеки для повторного розгляду. 12 квітня 1994 року заявникові було присуджено менший штраф — 83 333 333 турецькі ліри.

11. Справа «Сюрек проти Туреччини (№ 2)»

У номері тижневика Haberde Yorumda Gerç від 26 квітня 1992 року було опубліковано матеріали прес-конференції, влаштованої делегацією, яка відвідала село Сірнак (Sirnak), що в центрі заворушень цього регіону. Делегація складалася з двох колишніх членів турецького парламенту — Лейли Зана (Leyla Zana) і Орхана Догана (Orhan Dogan), лорда Авебері (Lord Avebury) і члена англіканської церкви. Серед матеріалів була стаття з розповіддю губернатора Сірнака, який стверджував, що шеф сірнацької поліції віддав наказ своїм підлеглим відкрити вогонь по місцевому населенню, і запис розмови, що відбулася між Лейлою Зана, Орханом Доганом та Ісметом Єдіїлдизом (Ismet Yediyildiz), начальником жандармерії.

2 вересня 1993 року Стамбульський суд державної безпеки визнав заявника, як власника тижневика, винним у розкритті імен офіційних осіб, відповідальних за боротьбу з тероризмом, і присудив йому сплатити штраф у розмірі 54 000 000 турецьких лір, відповідно до статті 6 Закону про запобігання тероризму 1991 року (Закон № 3713).

12. Справа «Сюрек проти Туреччини (№ 3)»

У номері 42 тижневика HaberdeYorumdaGerç від 9 січня 1993 року було опубліковано статтю «У Ботані бідні селяни експропріюють майно землевласників!».

27 вересня 1993 року Стамбульський суд державної безпеки визнав заявника, як власника тижневика, винним у пропаганді сепаратизму і, відповідно до статті 8 Закону про запобігання тероризму 1991 року (Закон № 3713), присудив йому сплатити штраф у розмірі 83 333 333 турецькі ліри.

13. Справа «Сюрек проти Туреччини (№ 4)»

У номері 51 тижневика Haberde Yorumda Gerç від 13 березня 1993 року було опубліковано статтю «Знову Кава і Дегак» — про події, які могли б статися під час святкування Наврузу (Свята Весни), що наближався. У цьому ж номері вміщено інтерв'ю Курдського інформаційного агентства з представником Національного визвольного фронту Курдистану — політичного крила нелегальної Робітничої партії Курдистану.

27 вересня 1993 року Стамбульський суд державної безпеки визнав заявника, як власника тижневика, винним у пропаганді сепаратизму і, відповідно до статей 6 і 8 Закону про запобігання тероризму 1991 року (Закон № 3713), присудив йому сплатити штраф у розмірі 83 333 333 турецькі ліри.

B. Процедура і склад Суду

Заяви було подано до Європейської комісії з прав людини у 1994–1995 роках. Визнавши заяви прийнятними або частково прийнятними (залежно від справи), Комісія підготувала тринадцять окремих доповідей: вісім 11 грудня 1997 року і п'ять 13 січня 1998 року. Комісія висловила думку, що було порушення статті 10 Конвенції в десяти справах: («Сейлан проти Туреччини», «Арслан проти Туреччини», «Гергер проти Туреччини», «Полат проти Туреччини», «Каратас проти Туреччини», «Ердогду та Інсe проти Туреччини», «Баская та Окчуоглу проти Туреччини», «Окчуоглу проти Туреччини», «Сюрек та Оздемір проти Туреччини», «Сюрек проти Туреччини, № 4)»); порушення пункту 1 статті 6 Конвенції в дев'яти справах: («Гергер проти Туреччини», «Каратас проти Туреччини», «Баская та Окчуоглу проти Туреччини», «Окчуоглу проти Туреччини», «Сюрек та Оздемір проти Туреччини», «Сюрек проти Туреччини (№ 1)», «Сюрек проти Туреччини (№ 2)», «Сюрек проти Туреччини (№ 3)», «Сюрек проти Туреччини (№ 4)»), і порушення статті 7 Конвенції стосовно другого заявника у справі «Баская та Окчуоглу проти Туреччини».

У березні та квітні 1998 року Комісія передала справи на розгляд до Суду.

Згідно з перехідними положеннями Протоколу № 11 до Конвенції, справу було передано до Великої палати нового Європейського суду з прав людини після набуття Протоколом чинності 1 листопада 1998 року. Судове рішення було постановлене Великою палатою, до складу якої увійшло 17 суддів, а саме:

Люціус Вільдхабер (Luzius Wildhaber, Швейцарія),Голова
Елізабет Палм (Elisabeth Palm, Швеція)
Антоніо Пастор Рідруехо (Antonio Pastor Ridruejo, Іспанія)
Джованні Бонелло (Giovanni Bonello, Мальта)
Єжи Макарчик (Jerzy Makarczyk, Польща)
Пранас Куріс (Pranas Kuris, Литва)
Жан-Поль Коста (Jean-Paul Costa, Франція)
Франсуаза Тюлкен (Franзoise Tulkens, Бельгія)
Вєра Стражніцка (Viera Stráznická, Словаччина)
Марк Фішбах (Marc Fischbach, Люксембург)
Володимир Буткевич (Україна)
Хосе Касадеваль (Josep Casadevall, Андорра)
Ханна Софія Грев (Hanne Sophie Greve, Норвегія)
Андраш Бака (Andrбs Baka, Угорщина)
Райт Марусте (Rait Maruste, Естонія)
Крістак Трая (Kristaq Traja, Албанія)
Фейяз Гьольчюклю (Feyyaz Gölcüklü, Туреччина), суддя ad hoc,

а також Пол Махоуні (PaulMahoney), заступник Секретаря Cуду.

C. Стислий виклад судового рішення

а) Стаття 10 Конвенції

Усі заявники стверджують, що їх засудження є порушенням їхнього права на свободу вираження поглядів, гарантованого статтею 10 Конвенції.

Суд постановив, що в кожній справі засудження призвело до «втручання» в право заявника на свободу вираження поглядів. Визнавши, що втручання було «передбачене законом» у рамках другого пункту статті 10 і передбачало щонайменше одну із «законних цілей», встановлених цим положенням, Суд уважно розглянув, чи було втручання «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення цих цілей. Суд вирішив, що було порушення статті 10 в одинадцяти з тринадцяти справ.

Стосовно справ «Ердогду та Інсe проти Туреччини», «Окчуоглу проти Туреччини», «Сюрек та Оздемір проти Туреччини», «Сюрек проти Туреччини (№ 1)», «Сюрек проти Туреччини (№ 2)», «Сюрек проти Туреччини (№ 3)», і «Сюрек проти Туреччини (№ 4)» Суд, зокрема, підкреслив особливу роль преси в забезпеченні належного функціонування політичної демократії. Не переступаючи меж, встановлених з метою захисту життєвих інтересів держави, таких, як державна безпека чи територіальна єдність, від загрози насильства чи для запобігання порушенню порядку та злочинам, преса однак повинна — і в цьому її головна функція — поширювати інформацію та політичні ідеї. Це з одного боку, а з іншого — громадськість має право отримувати їх. Свобода преси — один з найкращих засобів отримати інформацію та сформувати думку про погляди і позицію політичних лідерів.

І, нарешті, у справі «Каратас проти Туреччини» Суд зауважив, що стаття 10 передбачає свободу художньо-артистичного вираження поглядів, що дає можливість брати участь у публічному обміні культурною, політичною, соціальною інформацією та будь-якими ідеями. Особи, які створюють, виконують, поширюють чи виставляють витвори мистецтва, роблять свій внесок в обмін ідеями та думками, що є основою демократичного суспільства. Отже, обов'язок держави — безпідставно не посягати на свободу митців виражати свої погляди.

У кожному рішенні Суд зауважив, що в контексті прецедентного права пункт 2 статті 10 Конвенції дає небагато можливостей обмежити політичні виступи чи дебати з питань, що становлять інтерес для громадськості. Значно більше можливостей критикувати уряд, ніж окремого громадянина, навіть якщо він політик. У демократичній системі дії чи бездіяльність уряду перебувають під пильною увагою не лише з боку законодавчої та судової влади, а й громадськості. Більше того, домінантна позиція уряду зобов'язує його обмежувати себе в пенітенціарних засобах, зокрема, якщо доступні інші засоби відреагувати на необґрунтовані напади та критику з боку його противників. Однак компетентні органи влади, як гаранти громадського порядку, можуть в окремих випадках вдаватися до карально-правових заходів, щоб належно відреагувати і водночас не провокувати критичні виступи. Нарешті, якщо такі виступи фактично підбурюють до вчинення насильства проти особи, урядовця чи групи населення, державні органи влади мають ширші повноваження при оцінці необхідності втручання в свободу вираження поглядів.

Рішення в кожній справі Суд постановив у контексті викладених принципів стосовно до вчинків заявників. Суворість кожного винесеного вироку визначалася залежно від того, чи підбурювали згадані вчинки до насильства, збройного опору або повстання.

b) Пункт 1 статті 6 Конвенції

У дев'яти справах, щодо яких Суд мав юрисдикцію розглядати скарги, було постановлено, що заявникам відмовили у праві на розгляд їхніх справ «незалежним і безстороннім судом», відповідно до положення пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки справи розглядалися судами державної безпеки, в яких один із трьох суддів був військовим.

У зв'язку з цим Суд послався на свої рішення у справі «Інкал проти Туреччини» (Incal v. Turkey) від 9 червня 1998 року та у справі «Чіраклар проти Туреччини» (Зiraklar v. Turkey) від 28 жовтня 1998 року, в яких зазначено, що певні аспекти статусу військових суддів (як членів судів державної безпеки) ставлять під сумнів їхню незалежність і безсторонність: по-перше, вони є військовослужбовцями, а отже, отримують накази від старшого командира; по-друге, зобов'язані підкорятися військовій дисципліні; і, по-третє, питання про їхнє призначення значною мірою вирішують адміністративні органи влади та командування армії. З огляду на викладене, Суд постановив, що в дев'яти справах було порушення пункту 1 статті 6.

с) Стаття 7 Конвенції

У справі «Баская та Окчуоглу проти Туреччини» Суд наголосив, що, відповідно до прецедентного права, стаття 7, окрім іншого, передбачає принцип, згідно з яким тільки закон може встановити правопорушення та покарання за нього (nullum crimen, nulla poena sine lege), а кримінальне право не може трактуватися на шкоду обвинуваченому, наприклад, за аналогією.

Суд вирішив, що в цій справі засудження заявників відповідно до розділу 8 Закону про запобігання тероризму 1991 року не суперечило принципово nulla poena sine lege, що міститься в статті 7 Конвенції. З іншого боку, Суд постановив, що той факт, що засудження другого заявника до тюремного ув'язнення не сумісне з цією статтею, оскільки ув'язнення передбачається розділом 8 (2), який застосовується саме до редакторів, тимчасом як до видавців застосовуються тільки штрафні санкції. Суд вирішив, що розділ 8 (2) є lex specialis при засудженні редакторів та видавців і що засудження другого заявника, який фактично був видавцем, ґрунтувалося на широкому тлумаченні за аналогією до положення того самого підпункту про засудження редакторів.

Кілька суддів висловили окремі думки, які додаються до рішення.

Судові рішення можна знайти на веб-сторінці Суду в Інтернеті (http://www.dhcour.coe.fr) у день їх постановлення.

Канцелярія Європейського суду з прав людини
F–67075 Strasbourg Cedex
Звертатися до Родеріка Лідделла (Roderick Liddell),
телефон: (0)3 88 41 24 92;
або до Емми Гельєр (Emma Hellyer),
телефон: (0)3 90 21 42 15;
факс: (0)3 88 41 27 91

Європейський суд з прав людини було створено 1959 року в Страсбурзі з метою здійснення судочинства щодо порушень Європейської конвенції з прав людини 1950 року.

1 листопада 1998 року було створено Суд на постійній основі, який замінив колишню двоступеневу систему: Суд на тимчасовій основі і Комісія.

Голосування