Стаття з журналу № 3'1999

410
28.07.1999

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ У СПРАВІ
«"ІММОБІЛЬЯРЕ САФФІ" ПРОТИ ІТАЛІЇ»

У рішенні, ухваленому в Страсбурзі 28 липня 1999 року у справі «"Іммобільяре Саффі" проти Італії» (Immobiliare Saffi v. Italy), Європейський суд з прав людини одностайно постановив, що допущено порушення статті 1 Протоколу № 1 до Європейської конвенції з прав людини (захист власності) і пункту 1 статті 6 Конвенції (право на справедливий судовий розгляд). Відповідно до статті 41 (справедлива сатисфакція) Конвенції, Суд присудив компанії-заявнику 28 032 150 італійських лір як компенсацію за матеріальні збитки та 5 000 000 італійських лір за судові витрати.

1. Основні факти

Заява подана італійською будівельною компанією «Іммобільяре Саффі». Внаслідок злиття корпорації 1988 року «Іммобільяре Саффі» стала власником квартири в Ліворно, яку було здано в оренду. Незважаючи на те, що строк оренди закінчився 31 грудня 1983 року і Ліворнський магістрат видав наказ про виселення, орендар відмовився звільнити приміщення. Попри численні спроби, судові виконавці не змогли забезпечити виконання судового наказу, оскільки, згідно з передбаченими законом положеннями про припинення виселень, компанія не мала права на допомогу поліції.

Компанія повернула собі цю квартиру лише у квітні 1996 року, після смерті орендаря.

2. Процедура і склад Суду

Заяву було подано до Європейської комісії з прав людини 23 вересня 1993 року. Визнавши заяву прийнятною, Комісія у своїй доповіді від 2 грудня 1998 року висловила думку, що було допущено порушення статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції (двадцять вісім голосів проти одного) і пункту 1 статті 6 Конвенції (одностайно), і що окремо питання стосовно тривалості провадження не поставало (одностайно). 4 грудня 1998 року Комісія передала справу до Суду. 25 січня 1999 року Італійський уряд також передав свою справу до Суду.

Згідно з перехідними положеннями Протоколу № 11 до Конвенції, справу було передано до Великої палати Європейського суду з прав людини.

Судове рішення було постановлене Великою палатою, до складу якої увійшло 17 суддів, а саме:

Люціус Вільдхабер (Luzius Wildhaber, Швейцарія),Голова

Матті Пеллонпя (Matti Pellonpдд, Фінляндія)

Антоніо Пастор Рідруехо (Antonio Pastor Ridruejo, Іспанія)

Луїджі Феррарі Браво (Luigi Ferrari Bravo, Італія)

Люціус Кафліш (LuciusCaflisch, Швеція)

Пранас Куріс (Pranas Kuris, Литва)

Ріца Тюрмен (Riza Türmen, Туреччина)

Жан-Поль Коста (Jean-Paul Costa, Франція)

Франсуаза Тюлкен (Franзoise Tulkens, Бельгія)

Вєра Стражніцка (Viera Stráznická, Словаччина)

Марк Фішбах (Marc Fischbach, Люксембург)

Володимир Буткевич (Україна)

Хосе Касадеваль (Josep Casadevall, Андорра)

Джон Хедіган (John Hedigan, Ірландія)

Ханна Софія Грев (Hanne Sophie Greve, Норвегія)

Райт Марусте (Rait Maruste, Естонія)

Снежана Ботучарова (Snejana Botoucharova, Болгарія),

а також Мод де Бур-Буквіккіо (Maud de Boer-Buquicchio), заступник Секретаря.

3. Стислий виклад судового рішення

Оскарження

Компанія-заявник подала скаргу стосовно порушення її права на безперешкодне користування своїм майном, відповідно до статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції, а також стосовно порушення пункту 1 статті 6, оскільки їй було відмовлено в доступі до суду з питання надання допомоги поліції, а процедура виконання судового рішення надто затяглася.

Рішення Суду

Попередні заперечення Уряду

Уряд стверджує, що компанія-заявник не використала всіх внутрішньодержавних засобів судового захисту, оскільки вона не зверталася з позовом в адміністративні суди, щоб оспорити відмову у наданні поліцією допомоги, і не намагалася з'ясувати питання конституційності відповідних законодавчих положень.

Щодо першої частини заперечення, а саме періоду часу до 1 січня 1990 року, Суд зауважив: з огляду на те, що виконання розпоряджень про власність були призупинені законом, а «Іммобільяре Саффі» не відповідала умовам, за яких цей закон на неї не поширювався б, заява до адміністративних судів не мала б перспектив на успіх.

Стосовно періоду після 1 січня 1990 року Суд вважає, що запит про надання допомоги поліції для виконання розпоряджень про володіння майном мав бути задоволений у порядку пріоритетів, які визначаються за відповідними критеріями, встановленими префектом. Адміністративні суди мали б юрисдикцію переглянути рішення префекта лише за умови, якби рішення не відповідали цим критеріям. Але скарга «Іммобільяре Саффі» полягала не в тому, що рішення префекта були довільні, а в тому, що застосування критеріїв при визначенні пріоритету мало диспропорційні негативні наслідки для здійснення її права на безперешкодне володіння майном. Отже, звернення до адміністративних судів не могло вважатися дієвим засобом захисту.

Щодо другої частини заперечення (питання конституційності) Суд зауважує, що в італійській правовій системі фізична особа не має права звертатися до Конституційного суду з позовом про перегляд закону на предмет його конституційності. Відповідно, така заява не могла бути ефективним внутрішньодержавним засобом захисту, як того вимагає стаття 35 Конвенції.

Заперечення має бути відхилене.

Стаття 1 Протоколу № 1 до Конвенції

А. Правило, яке застосовується

Суд визнав, що впровадження законодавчих заходів дозволило орендареві залишатися в приміщенні, що, безумовно, мало наслідком здійснення контролю за користуванням майном. Ця обставина є підставою для застосування частини другої статті 1.

B. Дотримання умов частини другої

1. Мета втручання

Суд визнав, що оскаржувані положення законодавства застосовувалися із законною метою і в загальних інтересах: адже одночасне виселення великої кількості мешканців, безумовно, викликало б значне соціальне напруження та поставило б під загрозу громадський порядок.

2. Пропорційність втручання

Суд іще раз наголосив, що втручання, особливо те, що має трактуватися відповідно до частини другої статті 1 Протоколу № 1, мало б створити «справедливий баланс» між загальним інтересом та основними правами особи. Щодо житлового питання, яке відіграє центральну роль у добробуті та економічній політиці сучасного суспільства, то Суд зважив би на рішення законодавчого органу як на ухвалене в інтересах широкого загалу, якби це рішення було достатньо обґрунтованим.

Однак було відзначено, що з метою вирішення проблеми хронічної нестачі житла Італійський уряд ухвалив низку екстрених заходів щодо контролю цін за оренду приміщень та подовження строку чинності наявних угод про оренду. У 1982–1983 роках, коли законний строк оренди закінчився, Італійський уряд вжив екстрених заходів з метою призупинити виконання нетермінових розпоряджень про володіння майном. Такі законодавчі заходи справедливо можуть вважатися відповідними для досягнення законно поставленої мети.

Після закінчення строку чинності указу про призупинення виселення Італійський уряд розпорядився виконати накази про володіння майном у випадках, на які положення про призупинення не поширювалися, і відповідно до пріоритетів, визначених префектом після консультацій з префектурою. З іншого боку, непріоритетні справи, як та, про яку йдеться, мали бути вирішені позитивно протягом щонайбільше чотирьох років, починаючи з 1 січня 1990 року.

Суд погодився, що загалом система тимчасового призупинення виконання судових розпоряджень, після чого право власника володіти своїм майном поновлювалося, сама по собі критики не викликає — особливо з огляду на зростання вартості майна, — оскільки це передбачено частиною другою статті 1. Однак було зауважено, що італійській системі бракує гнучкості, оскільки справам, у яких строк оренди припиняється внаслідок вимоги орендодавця негайно звільнити квартиру для своїх власних потреб або потреб своєї сім'ї, має завжди надаватися пріоритет. Це автоматично звільнило б від вирішення питання про пріоритетність при видачі нетермінових розпоряджень про володіння майном. До того ж, якщо взяти до уваги те, що завжди залишалася велика кількість не розглянутих заяв із проханням вирішити питання про пріоритетність, то згадані нетермінові розпорядження після січня 1990 року, по суті, не виконувалися.

Таким чином, надання допомоги поліції, що її дозволив префект, стало майже повністю залежати від кількості, чи від «черги», осіб зі статусом першочергового пріоритету, а також від кількості поліцейських службовців у розпорядженні префекта.

Як наслідок, протягом майже 11 років «Іммобільяре Саффі» була в «підвішеному» стані щодо строку, коли б вона могла знову безперешкодно володіти своєю квартирою. Вона не мала змоги звернутися до судді, який відає питаннями процедури виконання рішень, або до адміністративного суду. Вона не мала засобів переконати Уряд взяти до уваги конкретні ускладнення, які виникли внаслідок відкладення виселення. Не було також жодного шансу отримати компенсацію через італійські суди за невиправдано тривале очікування, протягом якого компанія не мала змоги продати або здати помешкання в оренду за ринковою ціною. Справа не містить жодного доказу на користь того, що орендар, який займав приміщення заявника, заслуговував на спеціальну протекцію.

З огляду на викладене, Суд погодився з Комісією, що система поступовості виконання розпоряджень про володіння майном у поєднанні з майже шестирічним очікуванням внаслідок законодавчого призупинення виконання таких розпоряджень стала надмірним тягарем для компанії-заявника, а отже, порушила баланс в обстоюванні загального інтересу на шкоду праву особи володіти своїм майном. А отже, мало місце порушення статті 1 Протоколу № 1.

Пункт 1 статті 6 Конвенції

Суд зауважив, що компанія-заявник обґрунтовувала свою скаргу згідно зі статтею 6 на підставі тривалості розгляду справи про власність. Але так само, як і Комісія, Суд висловився за те, що спочатку справа має бути розглянута з погляду більш загального права на звернення до суду.

А. Чи мала застосовуватися стаття 6

Компанія-заявник подала позов до Ліворнського магістрату з метою отримати позитивне рішення щодо припинення оренди та вимоги до орендаря звільнити помешкання. Оскільки орендар не заперечував факту припинення строку оренди, то єдиною невирішеною проблемою було визначення дати повернення власності. Події, що відбувалися протягом усього часу, коли ця дата відкладалася через небажання орендаря звільнити приміщення, що де-факто викликало подовження строку оренди та, відповідно, обмеження права компанії-заявника на власність, свідчать про наявність спору, як він розуміється у статті 6. Але Суд знову підтвердив, що здійснення права на звернення до суду буде ілюзорним, якщо національна правова система договірної держави не забезпечить дієвості остаточних, зобов'язуючих рішень суду. Виконання рішення будь-якого суду мало б розглядатися як обов'язкова складова частина судового провадження. Отже, є всі підстави для застосування статті 6.

B. Дотримання статті 6

Суд вважає, що призупинення виконання судового рішення на такий період часу могло бути виправдане лише за виняткових обставин. Однак справа, про яку йдеться, стосувалася не окремого питання про відмову префекта надати поліцейську допомогу з огляду на ризик порушення громадського порядку. Рішення магістрату про дату звільнення приміщення було переглянуте законодавчим органом, який і надав префектам, як особам, що відповідають за підтримання громадського порядку, повноваження, а можливо, навіть і зобов'язав постійно втручатися у виконання згаданих рішень про володіння майном. Відстрочення дати звільнення приміщень фактично анулювало рішення Ліворнського магістрату, яке було прийняте на підставі тих самих фактів.

Крім цього, Суд зауважив, що оцінка того, чи доцільним, зрештою, було призупинення виконання розпорядження про володіння майном, що фактично спричинилося до подовження строку оренди, не стала предметом дієвого судового розгляду, оскільки він обмежувався перевіркою рішення префекта лише на предмет дотримання критеріїв визначення пріоритетності.

Законодавче втручання не має перешкоджати, перепиняти або надміру відсувати виконання рішення, тим більше підривати його сутність. У цій справі відтоді, коли префект законодавчо втрутився у вирішення питання про строк виконання розпорядження про володіння майном, та з огляду на те, що не було дієвого судового перегляду його рішень, компанія-заявник була позбавлена свого права, відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції, вирішити свій спір з орендарем у суді, що не сумісне з принципом верховенства права. А отже, допущено порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

Що ж до скарги про надмірну тривалість процесу, то, на думку Суду, її слід розглядати як таку, що її поглинула попередня скарга.

Стаття 41 Конвенції

Компанія-заявник зажадала як компенсацію: а) 6 274 408 італійських лір — за правову допомогу та збитки, яких вона зазнала у процесі виконання рішення; б) 37 200 000 італійських лір — за втрати, пов'язані з орендою; в) 564 179 000 італійських лір — за грошові збитки, спричинені неможливістю реалізувати майно. А також — 20 000 000 італійських лір як компенсацію за моральну шкоду.

Суд присудив заявникові: щодо а) — 2 832 150 італійських лір, що становить підтверджені витрати; щодо б) — 25 608 000 італійських лір за період до того дня, коли «Іммобільяре Саффі» знову вступила у володіння помешканням. Суд відхилив вимогу щодо пункту в), оскільки не було підтверджено, що компанія-заявник намагалася продати своє майно.

Що ж до моральної шкоди, то Суд вважає, що немає потреби вивчати питання стосовно того, чи може комерційна компанія зазнати моральної шкоди внаслідок емоційного хвилювання, оскільки, з огляду на факти справи, ухвалено не приймати рішення щодо компенсації у цій частині. Суд присудив 5 000 000 італійських лір за витрати, пов'язані з провадженням у Комісії.

Судові рішення можна знайти на веб-сторінці Суду в Інтернеті (http://www.dhcour.coe.fr) у день їх постановлення.

Канцелярія Європейського суду з прав людини
F–67075 Strasbourg Cedex
Звертатися до Родеріка Лідделла (Roderick Liddell),
телефон: (0)3 88 41 24 92;
або до Емми Гельєр (Emma Hellyer),
телефон: (0)3 90 21 42 15;
факс: (0)3 88 41 27 91

Європейський суд з прав людини було створено 1959 року в Страсбурзі з метою здійснення судочинства щодо порушень Європейської конвенції з прав людини 1950 року.

1 листопада 1998 року було створено Суд на постійній основі, який замінив колишню двоступеневу систему: Суд на тимчасовій основі і Комісія.

Голосування