Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Репетитор англійської мови
Петропавлівська Борщагівка.
Англійська для школярів.
 


Стаття з журналу № 3'1999

Назва
 
Рішення у справі «Селмуні проти Франції». Комюніке Секретаря Суду.
(Judgment in the case of Selmouni v. France)
 
Зміст
 

411
28.07.1999

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ У СПРАВІ
«СЕЛМУНІ ПРОТИ ФРАНЦІЇ»

У рішенні, ухваленому в Страсбурзі 28 липня 1999 року у справі «Селмуні проти Франції» (Selmouni v. France), Європейський суд з прав людини одностайно постановив, що було порушення статті 3 (заборона катування) і пункту 1 статті 6 (право на справедливий судовий розгляд упродовж розумного строку) Європейської конвенції з прав людини. Відповідно до статті 41 (справедлива сатисфакція) Конвенції, Суд постановив виплатити заявникові 500 000 французьких франків — як компенсацію за матеріальну і моральну шкоду і 113 364 французьких франки — за судові витрати.

1. Основні факти

Заявник — Ахмед Селмуні (Ahmed Selmouni), громадянин Нідерландів і Марокко, 1942 року народження, на цей час перебуває у в'язниці міста Монмеді (Montmédy, Франція).

Заявника тримали під вартою у поліції в Бобіньї (Bobigny) з 25 по 29 листопада 1991 року. Офіцери поліції з департаменту кримінальних розслідувань Сан-Сен-Дені (Seine-Saint-Denis), допитували його у зв'язку з провадженням про торгівлю наркотиками. Під час перебування заявника під вартою його шість разів оглядали лікарі, про що складено шість медичних висновків. Суддя-слідчий (у справі, в якій кримінальний суд Бобіньї зрештою засудив пана Селмуні рішенням від 7 грудня 1992 року до п'ятнадцяти років ув'язнення) теж зажадав медичного висновку про стан здоров'я заявника. Після чого його знов оглянув лікар з медчастини в'язниці Флері-Мерогі (Fleury-Mérogis), а 7 грудня 1991 року — експерт, призначений суддею. Експерт дійшов висновку, що виявлені травми та ушкодження завдано заявникові протягом того часу, який відповідав періоду тримання його під вартою. 1 грудня 1992 року пана Селмуні вперше допитав про зазначені обставини офіцер Національної поліційної інспекції. Протокол допиту надіслано державному обвинувачеві Бобіньї 2 грудня 1992 року.

1 лютого 1993 року пан Селмуні подав позов на поліцію та заяву про бажання взяти участь, як цивільна сторона, у провадженні стосовно «нападу з тілесними ушкодженнями, які призвели до повної непрацездатності протягом понад вісім днів; нападу із застосуванням або з погрозою застосування зброї (а саме — бейсбольної бити); сексуальних домагань; нападу, який призвів до інвалідності (а саме — до втрати одного ока); та зґвалтування, в якому брали участь двоє чи більше осіб. Усі ці злочини вчинені між 25 і 29 листопада 1991 року офіцерами поліції, які були при виконанні своїх службових обов'язків». 22 лютого 1993 року суд вищої інстанції (tribunal de grande instance) Бобіньї розпочав слідство за скаргою заявника і ще однієї особи, яку тримали під вартою. 10 лютого 1994 року на очній ставці заявник упізнав чотирьох офіцерів поліції (п'ятого впізнав інший позивач 7 березня 1996 року). Рішенням касаційного суду від 27 квітня 1994 року в інтересах належного судочинства справу було забрано в суді Бобіньї і передано на розгляд Версальського суду вищої інстанції (tribunal de grande instance). У січні, лютому та березні 1997 року проти впізнаних офіцерів поліції було висунуто обвинувачення. 21 жовтня 1998 року вони постали перед кримінальним судом за обвинуваченням у нападі, який призвів до непрацездатності протягом менш ніж восьми днів, та у груповому зґвалтуванні. Рішенням від 25 березня 1999 року Версальський кримінальний суд засудив трьох з обвинувачених поліцейських до трьох років ув'язнення і четвертого, їхнього начальника, — до чотирьох років з негайним взяттям під варту. Рішенням від 1 липня 1999 року Версальський апеляційний суд засудив зазначених обвинувачених за напад із застосуванням або з погрозою застосування зброї, який призвів до повної непрацездатності протягом менш ніж восьми днів у випадку пана Селмуні та понад вісім днів у випадку іншої жертви, вчинений без будь-якої законної причини офіцерами поліції, які були при виконанні своїх службових обов'язків. Трьох із них засуджено до ув'язнення строком від дванадцяти до п'ятнадцяти місяців умовно і одного — старшого офіцера — до вісімнадцяти місяців ув'язнення, п'ятнадцять з яких умовно.

2. Процедура і склад Суду

Заяву було подано до Європейської комісії з прав людини 28 грудня 1992 року. Визнавши заяву прийнятною, Комісія у своїй доповіді від 11 грудня 1997 року висловила одностайну думку, що було допущено порушення статті 3 і пункту 1 статті 6 Конвенції. 16 березня 1998 року Комісія передала справу на розгляд до Суду. Уряд Нідерландів також передав справу до Суду.

Згідно з перехідними положеннями Протоколу № 11 до Конвенції, справу було передано до Великої палати нового Європейського суду з прав людини після набуття Протоколом чинності 1 листопада 1998 року.

Судове рішення було постановлене Великою палатою, до складу якої увійшло 17 суддів, а саме:

Люціус Вільдхабер (Luzius Wildhaber, Швейцарія),Голова

Луїджі Феррарі Браво (Luigi Ferrari Bravo, Італія)

Джованні Бонелло (Giovanni Bonello, Мальта)

Люціус Кафліш (LuciusCaflisch, Швеція)

Пранас Куріс (Pranas Kuris, Литва)

Жан-Поль Коста (Jean-Paul Costa, Франція)

Віллі Фурманн (Willi Fuhrmann, Австрія)

Карел Юнгвірт (Karel Jungwiert, Чехія)

Марк Фішбах (Marc Fischbach, Люксембург)

Бостьян Жупанчич (Boštjan Zupancic, Словенія)

Ніна Важич (Nina Vajic, Хорватія)

Джон Хедіган (John Hedigan, Ірландія)

Вільгельміна Томассен (Wilhelmina Thomassen, Нідерланди)

Маргарита Цаца-Ніколовська (Margarita Tsatsa-Nikolovska, колишня республіка Югославії Македонія)

Тудор Пантіру (Tudor Pantiru, Молдова)

Райт Марусте (Rait Maruste, Естонія)

Крістак Трая (Kristaq Traja, Албанія),

а також Мод де Бур-Буквіккіо (Maud de Boer-Buquicchio), заступник Секретаря Суду.

3. Стислий виклад судового рішення

Оскарження

Заявник стверджує, що внаслідок неналежного поводження, якого він зазнав під час перебування під вартою у поліції, а також через невиправдану тривалість провадження, пов'язаного з його кримінальним позовом і заявою про намір взяти участь у провадженні як цивільна сторона, було порушено статтю 3 Європейської конвенції з прав людини, яка забороняє катування та нелюдське і таке, що принижує гідність, поводження, і пункт 1 статті 6 Конвенції, який гарантує право на вирішення питання стосовно цивільних прав і обов'язків упродовж розумного строку.

Рішення Суду

Попередні заперечення Уряду

Уряд вважає, що Суд не може розглядати скаргу заявника, оскільки він не вичерпав внутрішніх засобів правового захисту. На думку Уряду, заява пана Селмуні про намір приєднатися до кримінального провадження проти офіцерів поліції як цивільна сторона була звичайним засобом правового захисту, достатнім для відшкодування стверджуваної шкоди.

Розглянувши факти, Суд дійшов висновку, що питання полягає не в тому, чи проводилося розслідування взагалі (оскільки це вичерпно доведений факт), а в тому, чи було це розслідування достатньо ретельним, а отже, й ефективним. Інакше кажучи, чи мали органи влади намір знайти і притягти до відповідальності винуватців. Суд вважає, що обвинувачення пана Селмуні, про які свідчать відомі органам влади медичні висновки, є щонайменше такими, що їх можна довести. Вони достатньо серйозні як стосовно стверджуваних фактів, так і стосовно статусу причетних осіб.

На думку Суду, органи влади не вжили всіх заходів, необхідних за обставин цієї справи, а отже, засіб правового захисту, на який посилається Уряд, не можна вважати ефективним. Відповідно, враховуючи відсутність переконливих пояснень Уряду стосовно стверджуваної ним «ефективності» та «адекватності» засобу правового захисту у цій справі, Суд вирішив, що згаданий засіб не був достатнім для отримання належної сатисфакції за стверджувані порушення. Щоправда, Суд підкреслив, що його рішення обмежується лише обставинами справи, про яку йдеться, і його не слід тлумачити як загальну констатацію того, що звернення з кримінальним позовом чи заявою про бажання взяти участь у провадженні як цивільна сторона не є ефективним засобом правового захисту в разі обвинувачення у нелюдському поводженні під час тримання під вартою у поліції. Суд вирішив відхилити заперечення Уряду щодо невичерпання внутрішніх засобів правового захисту.

Стаття 3 Конвенції

Щодо встановлення фактів Суд задовольнили кілька медичних висновків, які містять точну і послідовну інформацію. Але водночас зауважено, що у справі немає будь-яких переконливих пояснень, яким чином було завдано тілесних ушкоджень. Суд вважає, що в контексті скарги обвинувачення пана Селмуні, не підтверджені медичними висновками, також можна вважати доведеними, за винятком обвинувачень у зґвалтуванні та втраті зору.

Суд постановив, що всі тілесні ушкодження, зафіксовані в медичних висновках, і заяви пана Селмуні стосовно нелюдського поводження, якого він зазнав під час перебування під вартою у поліції, доводять факт фізичних та — без сумніву (незважаючи на відсутність висновку психолога стосовно стану пана Селмуні після зазначених подій) — психічних страждань. Причому катуванню заявника було піддано умисне для того, щоб змусити його зізнатися в злочині, в якому його підозрювали. Медичні висновки, додані до матеріалів справи, незаперечно свідчать, що численні акти насильства вчинили офіцери поліції, які були при виконанні своїх службових обов'язків.

Дії, на які скаржиться заявник, були спрямовані на те, щоб викликати в нього почуття страху та власної нікчемності, зрештою, щоб принизити його і, можливо, зламати фізично й морально. Суд постановив, що справа дає достатньо серйозних підстав для того, щоб зробити висновок про нелюдське і таке, що принижує людську гідність, поводження із затриманим.

Іншими словами, у цій справі залишалося з`ясувати, чи «біль і страждання», завдані панові Селмуні, можна визначити словом «жорстокі» у значенні статті 1 Конвенції Організації Об'єднаних Націй проти катування, яка набрала чинності 26 червня 1987 року. Суд вважає, що так само, як і «мінімальна жорстокість», що дає підстави для застосування статті 3, ця «міра жорстокості» є відносною; вона залежить від обставин справи, таких, як тривалість жорстокого поводження, його фізичні або психічні наслідки та, у деяких випадках, від статі, віку, стану здоров'я жертви тощо.

Суду було доведено, що панові Селмуні завдано численних ударів. Зрозуміло, що, незалежно від стану здоров'я особи, можна припустити, що така кількість ударів спричинила значний біль. Тим більше з огляду на те, що один удар часто не залишає помітного сліду, а з медичного висновку експертів від 7 грудня 1991 року видно, що сліди насильства, якого зазнав пан Селмуні, помітні майже по всьому тілу.

Суд також зазначив, що заявника було піддано кільком актам, жахливим і принизливим для будь-кого, незалежно від його стану.

Нарешті, Суд підкреслив, що таке поводження не можна кваліфікувати як випадковий ексцес чи сутичку. Було переконливо доведено, що пан Селмуні зазнавав систематичних і постійних знущань протягом періоду, коли його допитували.

За цих обставин Суд визнав доведеним факт, що фізичне і психічне насильство, вчинене проти заявника, було особливо жорстоким і принизливим. Таке поводження слід вважати актами катування, як воно розуміється у статті 3 Конвенції.

Пункт 1 статті 6 Конвенції

Суд вважає, що початок відліку періоду, який слід брати до уваги при розгляді тривалості провадження як розумного строку, передбаченого у пункті 1 статті 6, є день, коли заявник під час співбесіди з офіцером Національної поліційної інспекції вперше поскаржився на зазначені обставини, тобто 1 грудня 1992 року. Державному обвинувачеві про скаргу заявника повідомили ще 2 грудня 1992 року, коли йому передали протокол бесіди. Суд зазначив, що ця проста форма кримінального обвинувачення є засобом правового захисту, гарантованого французьким законодавством. Беручи до уваги характер і надзвичайну серйозність стверджуваних дій, Суд не вважає, що днем відліку має бути 1 лютого 1993 року — дата, коли заявник подав кримінальний позов та заяву про бажання взяти участь у провадженні, і тим більше дата, коли ці документи були зареєстровані.

Суд зазначив, що провадження — оскільки ще можна подати апеляцію з правових питань — триває і досі, вже понад шість років і сім місяців. Незалежно від визнання Урядом того, що загальна тривалість провадження була надмірною, Суд, враховуючи свій висновок про прийнятність скарги щодо статті 3 і, зокрема, свою ухвалу про те, що деякі затримки сталися з вини судових органів, постановляє, що скарга стосовно пункту 1 статті 6 є добре обґрунтованою.

Суд вважає, що розумний строк у розумінні пункту 1 статті 6 було перевищено, а отже, допущено порушення пункту 1 статті 6 Конвенції з причини невиправданої тривалості судового розгляду.

Стаття 41 Конвенції

а) Шкода — судові витрати

Беручи до уваги надзвичайну серйозність порушень Конвенції, жертвою яких став пан Селмуні, Суд вважає, що він зазнав особистої моральної шкоди, стосовно якої судове рішення про факти порушення не є достатньою сатисфакцією, і присудив заявникові грошову компенсацію в розмірі 500 000 французьких франків.

Щодо всіх судових витрат Суд вважає розумною вимогу заявника лише стосовно витрат, понесених у зв'язку з провадженням у Комісії та Суді, а саме 113 364 французькі франки. Суд присудив йому цю суму повністю, мінус суми, отримані від Ради Європи як правова допомога.

b) Прохання про переведення до Нідерландів

Заявник звернувся з проханням перевести його для подальшого відбування строку свого ув'язнення до Нідерландів.

Уряд Нідерландів, враховуючи обставини справи, підтримав прохання заявника, зазначивши, що дві причетні держави є сторонами Конвенції від 21 березня 1993 року про передання засуджених осіб.

Суд наголосив, що стаття 41 не надає йому права видати такий наказ Договірній державі.

с) Прохання проголосити, що зазначені суми не підлягають арешту

З огляду на те, що заявникові разом з іншими засудженими у справі було наказано сплатити митний штраф у сумі 12 мільйонів французьких франків, він звернувся з проханням до Суду зазначити у своєму рішенні, що суми, присуджені йому згідно зі статтею 41, не підлягають арешту.

Суд вважає, що компенсація, надана відповідно до Конвенції, підлягає сплаті згідно із судовим рішенням і має бути вільна від арешту. Було б абсурдом присудити заявникові компенсацію за негуманне поводження з ним, яке становить порушення статті 3 Конвенції, та за судові витрати, понесені ним у зв'язку із провадженням заради цього рішення, якщо держава буде водночас і в ролі боржника, і в ролі кредитора стосовно цієї суми. Хоч суми, про які йдеться, відрізняються. Мета компенсування моральної шкоди неминуче стане марною, а систему справедливої сатисфакції буде викривлено, якщо погодитися з такою ситуацією. Однак Суд не має повноважень задовольнити таке прохання, він змушений залишити його на розсуд французьких органів влади.

Судові рішення можна знайти на веб-сторінці Суду в Інтернеті (http://www.dhcour.coe.fr) у день їх постановлення.

Канцелярія Європейського суду з прав людини
F–67075 Strasbourg Cedex
Звертатися до Родеріка Лідделла (Roderick Liddell),
телефон: (0)3 88 41 24 92;
або до Емми Гельєр (Emma Hellyer),
телефон: (0)3 90 21 42 15;
факс: (0)3 88 41 27 91

Європейський суд з прав людини було створено 1959 року в Страсбурзі з метою здійснення судочинства щодо порушень Європейської конвенції з прав людини 1950 року.

1 листопада 1998 року було створено Суд на постійній основі, який замінив колишню двоступеневу систему: Суд на тимчасовій основі і Комісія.

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2024 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua