Стаття з журналу № 4'1999

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ У СПРАВІ «ОЗТЮРК ПРОТИ ТУРЕЧЧИНИ»

У рішенні, ухваленому у Страсбурзі 28 вересня 1999 року у справі «Озтюрк проти Туреччини» (Öztürkv. Turkey), Європейський суд з прав людини одностайно постановив, що було порушення статті 10 (свобода вираження поглядів) Європейської конвенції з прав людини і що не було потреби розглядати скаргу за статтею 1 Протоколу № 1 (захист права власності). Відповідно до статті 41 Конвенції (справедлива сатисфакція), Суд присудив заявникові 10 000 доларів США за грошові збитки та 20 000 французьких франків за судові витрати.

1. Основні факти

Заявник — Унсал Озтюрк (ÜnsalÖztürk), громадянин Туреччини, 1957 року народження, проживає в Анкарі (Туреччина). У листопаді 1988 року він опублікував друге видання книги Hayatin Tanikliginda — Iskencede Ölümün Güncesi(«Свідчення життю — щоденник смерті від тортур») про Ібрагіма Кайпаккайю (Ibrahim Kaypakkaya), одного з лідерів крайніх лівих у Туреччині.

30 березня 1989 року суд державної безпеки м. Анкари визнав пана Озтюрка винним, окрім інших порушень, у підбурюванні людей до ненависті та ворожнечі (стаття 312 Кримінального кодексу). Заявник повинен був сплатити штраф у сумі 285 000 турецьких лір. Примірники видання, про яке йдеться, було конфісковано.

22 травня 1991 року автора книги М. Н. Бехрама (M. N. Behram), обвинуваченого відповідно до тих самих положень Кримінального кодексу, що й заявника, було визнано невинуватим. А отже, у зв'язку зі своїм засудженням пан Озтюрк звернувся до відповідного відділення Державної прокурорської служби з проханням передати його справу до касаційного суду на підставі апеляції з питань права. Державна прокурорська служба дала згоду і прийняла цю апеляцію. 8 січня 1993 року касаційний суд відхилив її.

Книга, яку згодом опублікувало інше видавництво, сьогодні є у вільному продажу.

2. Процедура і склад Суду

Заяву подано до Європейської комісії з прав людини 24 травня 1993 року. Оголосивши заяву прийнятною, Комісія у своїй доповіді від 30 червня 1998 року висловила думку, що було порушення статті 10 (одноголосно) і що не було потреби розглядати скаргу відповідно до статті 1 Протоколу № 1 (30 голосів проти одного).

Згідно з перехідними положеннями Протоколу № 11 Конвенції, справу було передано до Великої палати Європейського суду з прав людини після набрання Протоколом чинності 1 листопада 1998 року. Судове рішення постановлене Великою палатою, до складу якої увійшло 17 суддів, а саме:

Люціус Вільдхабер (Luzius Wildhaber, Швейцарія), Голова

Антоніо Пастор Рідруехо (Antonio Pastor Ridruejo, Іспанія)

Джованні Бонелло (Giovanni Bonello, Мальта)

Люціус Кафліш (Lucius Caflisch, Швейцарія)

Пранас Куріс (Pranas Kuris, Литва)

Жан-Поль Коста (Jean-Paul Costa, Франція)

Франсуаза Тюлкен (Françoise Tulkens, Бельгія)

Вєра Стражніцка (VieraStrážnická, Словаччина)

Марк Фішбах (Marc Fischbach, Люксембург)

Володимир Буткевич (Україна)

Хосе Касадеваль (Josep Casadevall, Андорра)

Ханна Софія Грев (Hanne Sophie Greve, Норвегія)

Андраш Бака (Andrбs Baka, Угорщина)

Райт Марусте (Rait Maruste, Естонія)

Крістак Трая (Kristaq Traja, Албанія)

Снежана Ботучарова (Snejana Botoucharova, Болгарія)

Фейяз Гьольчюклю (FeyyazGölcüklü, Туреччина), суддя ad hoc,

та Мод де Бур-Буквіккіо (Maud de Boer-Buquicchio), заступник Секретаря Суду.

3. Стислий виклад судового рішення

Оскарження

Заявник скаржиться на необґрунтоване порушення його права на свободу вираження поглядів, викладеного у статті 10 Європейської конвенції з прав людини. Він також скаржиться, що порушено його право на мирне користування своєю власністю, гарантоване статтею 1 Протоколу № 1.

Рішення Суду

Стаття 10 Конвенції

Попередні заперечення Уряду

Уряд стверджує, що, оскільки заяву до Комісії було подано 24 травня 1993 року, Комісія мала оголосити її неприйнятною, тому що минув строк її подання. Комісія неправильно обчислила шестимісячний строк з 8 січня 1993 року, коли касаційний суд постановив рішення у зв'язку з другим переданням справи до касаційного суду головним державним радником, оскільки це передання, яке було надзвичайним засобом судового захисту, не могло бути підставою для відліку нового шестимісячного строку.

Суд зауважив, що цей засіб правового захисту може застосовуватися лише головним державним радником у касаційному суді і лише за офіційним розпорядженням міністра юстиції. Він не застосовується безпосередньо у справах, які вже було розглянуто, а отже, у принципі не повинен братися до уваги при застосуванні правила про шестимісячний строк, яке викладене у статті 35 Конвенції.

Однак ідеться про інший випадок, коли справді було застосовано цей засіб судового захисту. У такій справі це стало схожим на звичайну апеляцію з питань права, адже касаційний суд мав можливість, у разі необхідності, відкласти заперечуване рішення і передати справу до суду нижчого рівня, а отже, виправити ситуацію, що викликала критику у відповідній справі. У даному випадку, оскільки застосована заявником процедура підтвердила свою ефективність, шестимісячний строк дійсно почав свій відлік із 8 січня 1993 року — дати постановлення рішення. Оскільки заяву було подано своєчасно, то заперечення Уряду мають бути відхилені.

Суть скарги

Стаття 10 гарантує свободу вираження поглядів «кожному». Право користуватися цією свободою надається незалежно від характеру поставленої мети чи ролі, яку відіграє фізична або юридична особа при здійсненні цієї свободи. Надаючи авторам друковані засоби, видавництва беруть участь у реалізації свободи вираження поглядів і стають непрямим суб'єктом «обов'язків та відповідальності», що їх автори беруть на себе, коли публічно поширюють свої погляди.

Безумовно, засудження пана Озтюрка за сприяння в опублікуванні та розповсюдженні книги пана Бехрама — це втручання у здійснення його права на свободу вираження поглядів, а таке втручання є порушенням статті 10, якщо це не відповідає вимогам пункту 2 цього положення.

Приписи, «встановлені законом»; законна мета

У цій справі Суд погодився, що втручання у право заявника на свободу вираження поглядів внаслідок його засудження за пунктом 2 статті 312 Кримінального кодексу можна було б вважати таким, що встановлене законом. З огляду на делікатний характер боротьби з тероризмом і на те, що органам влади необхідно виявляти обачність, вживаючи заходів, які можуть спричинити насилля, Суд вважає, що можна також погодитися з тим, що заявника було засуджено з подвійною метою відповідно до пункту 2 статті 10, а саме — для охорони порядку або запобігання злочинам.

«Необхідність у демократичному суспільстві»

Суд ще раз нагадав про основні принципи, на яких ґрунтуються його рішення стосовно статті 10.

Він зауважив, що книга написана у формі біографії, у якій автор намагався (принаймні не прямо) критикувати дії турецьких властей, спрямовані на придушення лівоекстремістських рухів, і таким чином надати моральну підтримку тій ідеології, якій присвятив себе І. Кайпаккайя.

Суд державної безпеки вирішив, що книга, сповнена поклоніння перед ідеями комунізму та перед «тероризмом» І. Кайпаккайї, «відверто провокувала людей до ненависті і ворожнечі».

З цього приводу Суд наголосив, що за пунктом 2 статті 10 Конвенції рамки обмежень щодо політичних висловлювань або обговорення питань загального інтересу незначні. Це питання, безумовно, залишається відкритим для компетентних державних органів влади; саме вони, як гаранти публічного порядку, затверджують заходи, навіть кримінально-правового характеру, з метою адекватної та доцільної реакції та такі висловлювання. Нарешті, у випадках, коли такі висловлювання провокують до насильства, національні органи влади користуються ширшими можливостями при оцінці ситуації, вивчаючи необхідність втручання у здійснення свободи вираження поглядів.

У зв'язку з цим важливо зауважити, що судді суду державної безпеки, які розглядали справу автора книги М. Н. Бехрама, постановили, що в книзі не було нічого, що підбурювало до кримінальних вчинків, відповідно до статті 312 Кримінального кодексу. На думку Суду, разюча відмінність між двома тлумаченнями тієї самої книги, здійсненими з інтервалом у два роки двома різними складами суддів того самого суду, була одним елементом, який слід було взяти до уваги.

Суд вважає, що слова, які були вжиті у відповідному виданні книги, зміст якої, до речі, нічим не відрізняється від змісту інших її видань, не могли розцінюватися як підбурювання до насильства або ворожнечі та ненависті між громадянами. Безумовно, Суд не міг виключити можливості, що така книга могла мати цілі та наміри інші, ніж ті, які вона проголошувала. Однак він не бачив причини сумніватися у щирості мети, якої прагнув пан Озтюрк у другому виданні цієї книги, особливо з огляду на те, що перше видання було продане і не стало предметом кримінальної справи.

Суд готовий взяти до уваги обставини поданих йому справ, особливо проблеми, пов'язані із запобіганням тероризмові, і вважає, що національні суди повинні були визначити, чи друкував заявник книгу з матеріалом, який слід було засудити. Той факт, що національне право не вимагало підтвердження того, що порушення, у якому обвинувачувався заявник, мало конкретні наслідки, сам по собі не послаблював потребу обґрунтувати втручання органів державної влади відповідно до пункту 2 статті 10.

У цій справі книга була у відкритому продажу з 1991 року і, очевидно, не посилила загрози «сепаратизму». Крім того, Уряд не пояснив, як друге видання книги могло викликати більшу занепокоєність судових органів, ніж перше, яке вийшло у жовтні 1988 року. Отже, Суд не знаходить жодного підтвердження того факту, що пан Озтюрк був якимось чином відповідальний за проблеми, викликані тероризмом у Туреччині, і вважає застосування кримінального права щодо заявника невиправданим за умов цієї справи.

З огляду на те, що превентивний аспект втручання, а саме — арешт кількох примірників книги, сам по собі викликав питання відповідно до статті 10, Суд вважає, що за обставин даної справи цей факт не міг бути вирішальним при визначенні поміркованої суми штрафу, який було накладено на заявника.

Відповідно, Суд зауважив, що в той час, коли було опубліковане зазначене видання, не було встановлено «нагальної соціальної потреби», яка б виправдовувала висновок про те, що втручання «відповідало поставленій законній меті».

Так само Суд не міг прийняти аргумент, за яким Уряд посилався на «розвиток прецедентного права» відтоді, як заявника було засуджено, і яким він стверджував, що в тих випадках, коли попереднє порушення Конвенції було доведене, Суд не повинен ухвалювати рішення з цього приводу.

Єдиним завданням Суду було оцінити конкретні обставини цієї справи. Суд нагадав, що ухвала або захід на користь заявника загалом був би достатньою підставою для позбавлення його статусу «потерпілої особи» — тільки якби органи державної влади прямо або по суті визнали наявність порушення Конвенції з подальшим наданням компенсації. Однак у цій справі заявник не мав найменшої користі від такого рішення або заходу. Навіть якщо припустити, що «розвиток прецедентного права» підштовхнув до виправдання пана Бехрама, то можна лише зазначити, що цього було недостатньо для того, щоб касаційний суд міг виправити ту ситуацію, з приводу якої заявник звернувся до Суду.

Отже, Суд дійшов висновку, що було порушення статті 10 Конвенції.

Стаття 1 Протоколу № 1

Суд зазначив, що конфіскація примірників видання, з приводу чого скаржиться заявник, була випадковим наслідком його засудження, що, на думку Суду, є порушенням статті 10. А отже, немає потреби розглядати цю скаргу окремо.

Стаття 41 Конвенції

Ухвалюючи справедливе рішення на підставі всієї наявної інформації, Суд присудив заявникові 10 000 доларів США за грошові збитки та 20 000 французьких франків за судові витрати.

Судові рішення можна знайти на веб-сторінці Суду в Інтернеті (http://www.dhcour.coe.fr) у день їх постановлення.

Канцелярія Європейського суду з прав людини
F-67075 Strasbourg Cedex
Звертатися до Родеріка Лідделла (Roderick Liddell),
телефон (0)3 88 41 24 92;
або до Емми Гельєр (Emma Hellyer),
телефон (0)3 90 21 42 15;
факс: (0)3 88 41 27 91

Європейський суд з прав людини було створено 1959 року в Страсбурзі з метою здійснення судочинства щодо порушень Європейської конвенції з прав людини 1950 року.

1 листопада 1998 року було створено Суд на постійній основі, який замінив колишню двоступеневу систему: Суд на тимчасовій основі і Комісія.

Голосування