Стаття з журналу № 4'1999

Європейський суд з прав людини

СПРАВА ЕЙРІ ¹
(AIREY CASE)

РІШЕННЯ

Страсбург
9 жовтня 1979 року

У справі Ейрі

Європейський cуд з прав людини, засідаючи палатою — згідно зі статтею 43 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Конвенція) і відповідними положеннями Регламенту Суду, — до складу якої увійшли судді:

Ж. Віарда (G.Wiarda), голова

П. О'Донахью (P. O'Donoghue)

Тор Вільямссон (Thor Vilhjаlmsson)

В. Ганшоф ван дер Меерш (W. Ganshof van der Meersch)

Д. Еврігеніс (D. Evrigenis)

Л. Ліш (L. Liesch)

Ф. Гьольчюклю (F. Gölcüklü),

а також пан М.-А. Ейссен (M.-A. Eissen), секретар, і пан Г. Пецольд (H. Petzold), заступник секретаря ,

після наради за зачиненими дверима 23 і 24 лютого та 10 і 11 вересня 1979 року

постановляє таке рішення, прийняте в останній із зазначених вище днів:

ПРОЦЕДУРА

1. Справа передана до Суду Європейською комісією з прав людини (Комісія). Справу розпочато за заявою проти Ірландії, поданою до Комісії, відповідно до статті 25 Конвенції, громадянкою Ірландії пані Джоанною Ейрі (Johanna Airey) 14 червня 1973 року.

2. Запит Комісії з доданою до нього, відповідно до статті 31 Конвенції, доповіддю було подано до канцелярії Суду 16 травня 1978 року, у межах тримісячного строку, передбаченого пунктом 1 статті 32 та статтею 47. У своєму запиті Комісія посилалася на статті 44 і 48 та на заяву Ірландії про визнання обов'язковості юрисдикції Суду (стаття 46). Мета запиту Комісії полягала в отриманні рішення Суду щодо того, чи вказували факти цієї справи на порушення державою-відповідачем її зобов'язань згідно з пунктом 1 статті 6, статтями 8, 13 та 14.

3. До складу палати із семи суддів увійшли за посадою пан П. О'Донахью, обраний суддя, громадянин Ірландії (стаття 43 Конвенції), та пан Дж. Балладор Пальєрі (G. Balladore Pallieri), Голова Суду (пункт 3 (b) правила 21 Регламенту Суду). 31 травня 1978 року у присутності Секретаря Голова Суду шляхом жеребкування визначив імена п'яти інших членів, а саме: пан Дж. Кремона (J. Cremona), пан Тор Вільямссон, пан В. Ганшоф ван дер Меерш, пан Л. Ліш, пан Ф. Гьольчюклю (стаття 43 (в кінці) Конвенції та пункт 4 правила 21).

Пан Дж. Балладор Пальєрі обійняв посаду голови палати (пункт 5 правила 21). Згодом його не було допущено до розгляду справи, і його замінив пан Віарда, заступник Голови Суду (пункти 3 (b) та 5 правила 21). На пізнішому етапі та з тієї самої причини підмінний суддя пан Еврігеніс посів місце пана Кремони (пункт 1 правила 22).

4. З допомогою заступника Секретаря Суду голова палати з'ясував позицію уповноваженої особи уряду Ірландії (Уряд) та представників Комісії щодо організації судового провадження. 15 липня 1978 року він зобов'язав уповноважену особу подати до 17 жовтня 1978 року меморандум. Представникам надавалося право подати меморандум у відповідь протягом двох місяців з дня передання їм Секретарем меморандуму Уряду.

Канцелярія Суду отримала меморандум Уряду 16 жовтня 1978 року. 15 грудня 1978 року представники Комісії подали меморандум разом із зауваженнями заявниці щодо меморандуму Уряду; 22 січня 1979 року вони подали додатковий документ.

5. Після консультації через Секретаря Суду з уповноваженою особою Уряду і представниками Комісії, голова 1 лютого 1979 року прийняв рішення, що слухання справи розпочинається 22 лютого 1979 року.

6. Відкрите слухання у справі відбулося 22 лютого 1979 року у Палаці прав людини в Страсбурзі. Уранці перед цим Суд провів коротке підготовче засідання.

Перед Судом виступили:

Cуд заслухав звернення пана Дж. Фосетта, пана Т. Опсала і сенатора Робінсона — від Комісії та пана Маккарті — від Уряду, а також їхні відповіді на запитання, поставлені Судом та його Головою.

На слуханні Комісія підготувала документ для Суду.

7. За вказівками Суду, 26 лютого 1979 року Секретар передав уповноваженій особі кілька запитань щодо окремого аспекту справи. Відповіді були отримані канцелярією Суду 26 березня 1979 року і того самого дня передані представникам Комісії. 6 квітня 1979 року заступник Секретаря Комісії повідомив Секретаря Суду, що у представників немає зауважень стосовно отриманих ними відповідей.

ФАКТИ

Обставини справи

8. Пані Джоанна Ейрі, громадянка Ірландії, 1932 року народження, проживає в Корку. Вона походить з незаможної сім'ї. В юному віці почала працювати продавцем у крамниці. У 1953 році вийшла заміж, має чотирьох дітей, наймолодший з яких досі перебуває на її утримуванні. На час затвердження доповіді Комісії пані Ейрі отримувала державну допомогу у зв'язку з безробіттям, але з липня 1978 року вона працює. У грудні 1978 року її щотижневий чистий заробіток складав 39,99 фунта стерлінгів. 1974 року до її відома було доведено наказ суду, який вимагав від її чоловіка сплачувати аліменти на утримування у розмірі 20 фунтів стерлінгів на тиждень. У 1977 році розмір аліментів було збільшено до 27, а в 1978 році — до 32 фунтів стерлінгів на тиждень. Проте пан Ейрі, який у минулому працював водієм вантажного автомобіля, а згодом став безробітним, у травні 1978 року сплату аліментів припинив.

Пані Ейрі стверджує, що її чоловік алкоголік і що до 1972 року він часто погрожував їй, а іноді чинив фізичне насильство. У січні 1972 року в ході судового провадження, порушеного заявницею, Коркський районний суд визнав пана Ейрі винним у заподіянні словесної образи та у погрозі фізичним насильством і наклав на нього штраф. У червні того самого року пан Ейрі залишив сімейне житло і більше туди не повертався, але пані Ейрі побоюється, що він може зробити це.

9. Протягом приблизно восьми років, до 1972 року, пані Ейрі намагалася укласти зі своїм чоловіком угоду про окреме проживання, але її зусилля були безуспішними. У 1971 році чоловік відмовився підписати акт, підготовлений у зв'язку з цим її соліситором, а подальші її спроби досягти згоди з чоловіком також не принесли успіху.

Починаючи з червня 1972 року, вона домагається отримати постанову суду про окреме проживання на підставі стверджуваного нею заподіяння їй та її дітям фізичних страждань і психічних травм. З цього приводу вона проконсультувалася у кількох соліситорів. Однак через відсутність передбаченої законом безоплатної правової допомоги незаможним та за браком коштів, потрібних для сплати юридичних послуг, вона не змогла знайти соліситора, готового надати такі послуги.

У 1976 році вона подала заяву про розірвання шлюбу до церковного суду. Її заява досі перебуває на розгляді; задоволення цієї вимоги все одно не змінить соціального статусу пані Ейрі.

Законодавство Ірландії

10. В Ірландії розлучення як розірвання шлюбу законодавством не передбачене, хоча в деяких випадках можна отримати судове рішення про визнання шлюбу недійсним: його приймає Високий суд у вигляді декларації про визнання шлюбу таким, що не мав юридичної сили ab initio (тобто з самого початку). Фактично, у статті 41.3.2 Конституції зазначається: «Не може бути прийнято жодного закону, який надає право розірвання шлюбу».

Проте подружжя може бути звільнене від обов'язку спільного проживання шляхом укладення між ними юридично чинного акта про окреме проживання або прийняття судом відповідної постанови (яка також відома як «судове рішення про встановлення статусу окремого проживання подружжя» (розлучення a mensa et thoro)). Така постанова не скасовує юридичної чинності шлюбу. Вона може бути ухвалена лише в разі надання позивачем доказів вчинення одного з трьох конкретних злочинів проти шлюбу, а саме — порушення подружньої вірності, жорстокість або неприродна поведінка. Доведення відбувається з викликом і опитуванням свідків сторонами.

Відповідно до пункту 2 статті 120 Закону про правонаступництво 1965 року, особа, яку суд своєю постановою зобов'язує проживати окремо від своєї сім'ї, позбавляється певних прав щодо успадкування майна, яке належить іншому з подружжя.

11. Прийняти постанову про окреме проживання подружжя може лише Високий суд. Сторони мають право представляти свою справу особисто. Однак відповіді Уряду на поставлені Судом запитання (див. пункт 7 вище) говорять про те, що в кожному без винятку судовому провадженні у 255 справах, порушених в Ірландії у період із січня 1972 року по грудень 1978 року, позивач був представлений адвокатом.

У своїй доповіді від 9 березня 1978 року Комісія зазначила, що приблизний розмір витрат позивача на юридичне представництво становить від 500 до 700 фунтів стерлінгів у судовій справі, щодо якої немає заперечень відповідача, і від 800 до 1200 фунтів стерлінгів — у справі, яка розглядається в змагальному процесі. При цьому точний розмір витрат залежить від таких чинників, як кількість свідків та складність питань, що розглядаються. Якщо справа вирішується на користь жінки-позивача, суд, як правило, наказує її чоловікові сплатити всі зазнані нею судові витрати, точний розмір яких визначається розпорядником із судових витрат.

Законодавством Ірландії не передбачене надання незаможним безоплатної правової допомоги у справах, в яких вони домагаються прийняття постанови про окреме проживання подружжя, а фактично, і в будь-яких інших цивільних справах. 1974 року було створено комісію з питань правової допомоги у цивільних справах, яку очолив суддя Прінгл (Pringle). У грудні 1977 року комісія подала Урядові доповідь, в якій містилася рекомендація щодо запровадження у згаданій сфері широкої системи правової допомоги для незаможних. На слуханнях 22 лютого 1979 року представник Уряду поінформував Суд про те, що Уряд, у принципі, уже прийняв рішення запровадити систему правової допомоги для незаможних у питаннях сімейного права і що необхідні заходи, імовірно, буде вжито до кінця 1979 року.

12. Закон про сімейне право (утримання на іншого з подружжя та дітей) 1976 року набрав чинності вже після того, як пані Ейрі подала скаргу до Комісії. У частині 1 статті 22 цього закону зазначається:

«На підставі поданої до суду заяви будь-ким із подружжя суд може, якщо, на його думку, існують достатні підстави вважати, що цього потребує необхідність забезпечення безпеки і добробуту цього чоловіка чи жінки або дитини, що перебуває на його чи її утриманні, наказати іншому з подружжя, якщо він чи вона проживає разом із заявником (чи заявницею) або разом з цією дитиною, залишити це місце проживання і, незважаючи на те, чи проживає інший із подружжя в цьому місці, заборонити заходити туди доти, доки не буде прийнято подальшого судового наказу, або до іншого часу, визначеного судом».

Такий наказ, загальновідомий як «barring order» (наказ, який забороняє одному з подружжя доступ до місця проживання сім'ї), не передбачає постійної дії, і в будь-який час може бути подана заява про його скасування (пункт 2 статті 22). Максимальна тривалість чинності наказу, виданого районним судом, на відміну від наказу, який видається окружним судом або Високим судом, становить три місяці, хоча передбачається можливість подовження строку його дії. Дружина, яка зазнала образи чи фізичного насильства з боку свого чоловіка, також має право порушити сумарне, спрощене кримінальне провадження.

провадження в Комісії

13. У своїй заяві від 14 червня 1973 року до Комісії пані Ейрі виклала низку скарг у зв'язку з провадженнями проти її чоловіка, які відбулися в 1972 році, а також у зв'язку зі стверджуваним заподіянням їй у 1973 році образи з боку поліції та незаконним її затриманням у цьому ж році. Головним чином її скарга полягала в тому, що держава не спромоглася захистити її від психічної та фізичної жорстокості з боку її чоловіка — за її словами, грубої і схильної до алкоголю людини, — а саме:

- не затримала її чоловіка і не направила його на лікування як алкоголіка;

- не забезпечила регулярної сплати ним аліментів;

- не надала їй допомогу в умовах надмірно високої вартості судового провадження, через що вона була не в змозі отримати судової постанови про окреме проживання з чоловіком.

Щодо останнього пункту, заявниця стверджувала, що відбулося порушення:

- пункту 1 статті 6 Конвенції, з огляду на те, що фактично її було позбавлено права на розгляд справи судом;

- статті 8, з огляду на те, що держава не забезпечила доступної правової процедури для визначення прав і обов'язків, передбачених законодавством, яке регулює питання сімейного права;

- статті 13, з огляду на те, що заявницю було позбавлено ефективного засобу судового захисту у відповідному національному органі від стверджуваних нею порушень;

- статті 14 у поєднанні з пунктом 1 статті 6, з огляду на те, що добитися судової постанови про окреме проживання легше тим, хто має кошти для сплати судових витрат, ніж тим, хто їх не має.

14. 7 липня 1977 року Комісія визнала заяву прийнятною у тій частині, де пані Ейрі скаржилася на недоступність засобу судового захисту, тобто отримання судової постанови про окреме проживання з чоловіком. Іншу частину заяви Комісія оголосила неприйнятною.

У своїй доповіді від 9 березня 1978 року Комісія висловлює думку, що:

- неспроможність держави забезпечити на практиці право заявниці на судовий розгляд її справи, в якій вона намагалася отримати судове рішення про окреме проживання з чоловіком, становить порушення пункту 1 статті 6 (одноголосно);

- з огляду на попередній висновок, немає необхідності розглядати справу в контексті статей 13 та 14 (одноголосно) та статті 8 (12 голосів проти 1, 1 утримався).

ОСТАТОЧНІ ТВЕРЖЕННЯ І ЗАУВАЖЕННЯ, ПОДАНІ ДО Суду

15. На слуханні 22 лютого 1979 року в своєму меморандумі Уряд подав такі твердження:

«Звертаємося до Суду з проханням визнати, що Комісія не повинна була оголошувати цю заяву прийнятною.

Звертаємося до Суду з проханням визнати, що навіть якщо рішення Комісії про прийнятність заяви є правильним, її потрібно було відхилити по суті.

Уряд-відповідач не порушив своїх зобов'язань за Європейською конвенцією з прав людини».

З цього самого приводу адвокат пані Ейрі підсумував позицію своєї клієнтки таким чином:

«Заявниця стверджує, що цілковита недоступність такого засобу судового захисту, як постанова Високого суду про окреме проживання з чоловіком, є порушенням її права на розгляд справи у цивільному суді, здійснення якого уряд Ірландії повинен забезпечити, згідно з пунктом 1 статті 6; вона стверджує, що відсутність у законодавстві Ірландії сучасного, ефективного і доступного засобу судового захисту щодо її права на розірвання шлюбу є порушенням передбаченого в статті 8 права на повагу до сімейного життя; вона стверджує, що наслідком надзвичайно високої вартості судових витрат, які має нести сторона, добиваючись судової постанови про окреме проживання подружжя, є те, що на рік ухвалюється менше дюжини таких судових постанов, і це є дискримінацією за ознакою майнового стану, на порушення статті 14; вона також стверджує, що не має ефективного засобу судового захисту щодо права на розірвання шлюбу, відповідно до ірландського законодавства, і це само по собі становить порушення статті 13».

ЩОДО ПРАВА

І. Попередні питання

16. У своєму запереченні Уряд стверджує, що заява пані Ейрі є неприйнятною на тій підставі, що, по-перше, є явно необґрунтованою і, по-друге, у справі не було вичерпано всіх національних засобів судового захисту.

На думку Комісії, Суд, безперечно, має повноваження визначати всі питання щодо фактів або права, які виникають упродовж судового провадження, але до його компетенції не належить виявлення помилки Комісії в оголошенні заяви прийнятною. На слуханнях головний представник Комісії висловив думку, що питання, пов'язані з визначенням прийнятності заяви, розглядаються Судом як питання щодо суті справи, і при цьому Суд не має повноважень апеляційного суду.

17. У зв'язку з цим Суд встановив два принципи. Перший полягає в тому, що рішення Комісії про оголошення заяви прийнятною не підлягає оскарженню; другий — у тому, що після передання справи до Суду він отримує всю повноту юрисдикції і має право визначати питання щодо прийнятності, які до цього моменту ставилися перед Комісією (див., зокрема, рішення у справі Класса та інших (Klass and others) від 6 вересня 1978, серія А, № 28, с. 17, п. 32). Із поєднання цих принципів випливає, що, розглядаючи згадані питання, Суд не виступає як апеляційний суд, а просто встановлює факт задоволення умов, що дозволяють йому розглядати справу по суті.

18. Із твердження Уряду про те, що заява є явно необґрунтованою, питання стосовно таких умов насправді не виникає. Цим запереченням Уряд заявляє, що для порушення справи проти нього просто немає достатньо серйозних доказів. Заперечення такого змісту, зроблене відповідачем, має бути взяте Комісією до уваги перед прийняттям нею рішення про прийнятність заяви (пункт 2 статті 27 Конвенції); відхиливши таке заперечення, Комісія, як правило, повинна, після розгляду конкретних обставин справи, висловити думку щодо того, чи було допущено порушення статей Конвенції (стаття 31). До того ж різниця між визнанням заяви явно необґрунтованою і встановленням відсутності порушення не має для Суду жодного інтересу. Завдання Суду полягає в тому, щоб, постановляючи остаточне рішення, встановити факт додержання або, навпаки, порушення державою-відповідачем положень Конвенції (статті 50, 52 та 53).

Разом з тим інтерес представляє твердження про те, що не було вичерпано національних засобів судового захисту. Згідно зі статтею 26, «держави звільнені від обов'язку відповідати перед міжнародним органом за свої дії, поки ними не будуть використані можливості виправити порушення за допомогою своєї правової системи» (Рішення у справі Де Вільда, Омса та Версіпа (De Wilde, Ooms and Versyp) від 18 червня 1971 року, серія А, № 12, с. 29, п. 50); йдеться про юридичну можливість відповідальності держави відповідно до Конвенції. Отже, зрозуміло, що таке твердження справді може порушити питання, відмінні від тих, які стосуються суті стверджуваного порушення.

Таким чином, Суд не має виносити ухвалу щодо першого попереднього заперечення, зробленого в заяві Уряду-відповідача, але повинен зробити це стосовно другого; тим паче, що друге заперечення висувалося Урядом перед Комісією, і тому питання про позбавлення його права заперечення (forclusion) не виникає (див. згадане вище рішення у справі Де Вільда, Омса та Версіпа, с. 30, п. 54).

19. Уряд стверджує, що заявниця не вичерпала національних засобів судового захисту в багатьох аспектах.

a) По-перше, на його думку, вона могла укласти документ про окреме проживання зі своїм чоловіком, або могла клопотати про видання судом наказу, який забороняє чоловікові доступ до місця проживання сім'ї (barring order), або подати заяву з вимогою примусити її чоловіка сплачувати аліменти, відповідно до закону 1976 року (див. пункти 10 та 12 вище).

Суд наголошує на тому, що, відповідно до статті 26 Конвенції, мають бути використані лише ті засоби судового захисту, які стосуються оскаржуваного порушення. Порушення, про яке йдеться у скарзі пані Ейрі, полягає в тому, що в її справі держава не спромоглася забезпечити для неї права доступу до суду, а саме — права на судовий розгляд клопотання щодо прийняття постанови про окреме проживання з чоловіком. Однак ні висновок документа про окреме проживання, ні видання наказу, який забороняє чоловікові доступ до місця проживання сім'ї, чи наказу про сплату аліментів не можуть забезпечити такого доступу. Отже, Суд не може прийняти першу частину цього заперечення Уряду.

b) По-друге, Уряд наголошує на тому факті, що заявниця могла представляти себе у Високому суді без допомоги адвоката. Крім того, прийняття судом постанови про окреме проживання з чоловіком не дало б їй ніякої користі.

Суд нагадує, що міжнародне право, чітке посилання на яке міститься в статті 26, вимагає звернення лише до таких засобів судового захисту, які «доступні особам, що їх потребують, і ...є достатніми, щоб задовольнити позов» (див. згадане вище рішення у справі Де Вільда, Омса та Версіпа, с. 33, п. 60). Однак без розгляду суті скарги пані Ейрі, відповідно до пункту 1 статті 6, а саме — стверджуваної відсутності у неї реальної можливості порушити справу у Високому суді, Суд не зміг би з'ясувати, чи вважається «національним засобом захисту», у згаданому вище сенсі, наявність у неї можливості представляти свою справу особисто. Так само твердження, що судова постанова про окреме проживання з чоловіком не дала б заявниці ніякої користі, безпосередньо пов'язане з іншим аспектом її скарги, а саме: з тим, чи було їй завдано якоїсь реальної шкоди. Отже, Суд приймає решту заперечення Уряду й по суті справи.

ІІ. Окремо щодо пункту 1 статті 6

20. У пункті 1 статті 6 сказано:

«Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов'язків або при встановленні обґрунтованості будь-якого кримінального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть не допускатися в зал засідань протягом усього судового розгляду або якоїсь його частини в інтересах збереження моралі, громадського порядку або національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх чи захист приватного життя сторін, чи в разі крайньої необхідності, якщо, на думку суду, в особливих випадках публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя».

Пані Ейрі цитує рішення у справі Голдера (Golder) від 21 лютого 1975 року (серія А, № 18), де Суд визнав, що цей пункт містить у собі право на судове вирішення спору щодо цивільних прав та обов'язків; вона стверджує, що згадане положення було порушене, бо надмірно висока вартість судового провадження не дозволила їй подати до Високого суду клопотання щодо отримання судової постанови про окреме проживання з чоловіком.

Це твердження було одностайно прийняте по суті Комісією, але заперечувалося Урядом.

21. Заявниця бажає отримати судову постанову про окреме проживання зі своїм чоловіком. Не може бути сумніву в тому, що підсумок провадження, у ході якого вирішується таке питання, має «вирішальне значення для визначення особистих прав і обов'язків», а особливо «цивільних прав і обов'язків» у контексті пункту 1 статті 6; виходячи з цього, пункт 1 статті 6 може бути застосований у цій справі (див. рішення у справі Кеніга (König) від 28 червня 1978 року, серія А, № 27, с. 30 і 32, п. 90 і 95). До того ж це не заперечувалося в Суді.

22. «Пункт 1 статті 6 гарантує кожному право вчинити будь-який позов щодо його цивільних прав і обов'язків у суді або судовому органі» (див. згадане вище рішення у справі Голдера, с. 18, п. 36). Отже, пункт 1 статті 6 передбачає право пані Ейрі звернутися до Високого суду із клопотанням щодо отримання судової постанови про окреме проживання з чоловіком.

23. У зв'язку з цим доцільно розглянути твердження Уряду про те, що заявниця все одно не мала б ніякої користі від судової постанови про окреме проживання з чоловіком (див. пункт 19 (b) вище).

Суд відхиляє такий порядок викладу мотивів. Судова постанова про окреме проживання є засобом судового захисту, який гарантується законодавством Ірландії, і як такий він має бути доступним кожному, хто задовольняє передбачені для цього умови. Особа сама має вирішити, який засіб судового засобу використати; отже, навіть якби виявилося, що пані Ейрі обрала засіб судового захисту, менш підходящий для неї, ніж інші у даних обставинах, то це не мало б значення.

24. Уряд стверджує, що все ж таки заявниця не позбавлена права на розгляд її справи Високим судом, бо вона має змогу представити її в цьому суді без допомоги адвоката.

Суд не розглядає цю можливість як таку, що сама по собі становить переконливий доказ. Права, які гарантує Конвенція, повинні бути не теоретичними чи нереальними, а такими, що мають реальну силу і можуть бути здійснені на практиці (див., з необхідними змінами, рішення від 23 липня 1968 року в «Бельгійській мовній справі» («Belgian Linguistic» case), серія А, № 6, с. 31, п. 3в кінці та 4; згадане вище рішення у справі Голдера, с. 18, п. 35в кінці; рішення Люедіка, Белкасема і Коча (Luedicke, Belkacem and Koз) від 28 листопада 1978 року, серія А, № 29, с. 17-18, п. 42; а також рішення у справі Маркса (Marckx) від 13 червня 1979 року, серія А, № 31, с. 15, п. 31). Особливо це стосується права доступу до суду з огляду на визначне місце, яке в демократичному суспільстві належить праву на справедливий судовий розгляд (рішення зі змінами у справі Делкорта (Delcourt) від 17 січня 1970 року, серія А, № 11, с. 15, п. 25). Отже, потрібно довести, чи було б ефективним особисте представництво пані Ейрі у Високому суді без допомоги адвоката, тобто чи змогла б вона представити свою справу належним чином і ефективно.

На слуханнях Уряд і Комісія висловили щодо цього питання протилежні погляди. На думку Суду, заявниця потрапила б у невигідне становище, якби в суді її чоловіка представляв адвокат, а її — ні. Крім того, Суд вважає нереальним припускати, що в судовому провадженні такого характеру заявниця спромоглась би ефективно вести свою справу, навіть і з допомогою, яку, за словами Уряду, суддя надає сторонам, які представляють себе особисто.

В Ірландії постанова про окреме проживання подружжя не може бути ухвалена районним судом, де процедура є відносно простою, а може бути прийнята лише Високим судом. Фахівець у галузі сімейного права Ірландії пан Дж. Шаттер вважає Високий суд найменш доступним не тільки тому, що «дуже великими є гонорари, які мають сплачуватися за представництво у цьому суді», а й з огляду на той факт, що «складною є процедура порушення судового провадження... особливо у випадках, коли таке порушення має відбутися за клопотанням», як це має бути у справі про окреме проживання подружжя (Сімейне право у Республіці Ірландії, Дублін, 1977 р., с. 21).

Окрім того, що судовий процес такого характеру супроводжується розглядом складних питань права, він потребує доведення порушення подружньої вірності, неприродної поведінки або, як це має місце у цій справі, — жорстокості; для встановлення фактів може виникнути потреба в наданні експертних доказів, пошукові, виклику та опитуванні свідків. Більше того, розв'язання сімейного спору часто супроводжується емоційним напруженням, що зовсім не сприяє забезпеченню обєктивності, якої вимагає захист у суді.

Виходячи з цих міркувань, Суд вважає, що цілком неможливо, щоб особа з таким становищем, як у пані Ейрі (див. пункт 8 вище), спромоглася ефективно представити свою справу в суді. Цей погляд підтверджується тими відповідями Уряду на запитання Суду, згідно з якими виявилося, що в кожному без винятку судовому провадженні із 255 проваджень, порушених в Ірландії у період із січня 1972 року по грудень 1978-го, позивач був представлений адвокатом (див. пункт 11 вище).

З огляду на зазначене, Суд доходить висновку, що можливість представляти себе особисто у Високому суді не забезпечує заявниці реального права на судовий розгляд, а тому така можливість також не є національним засобом судового захисту, використання якого вимагає стаття 26 (див. пункт 19 (b) вище).

25. На думку Уряду, справа Голдера відрізняється від даної тим, що у першій заявника було позбавлено права на судовий розгляд через встановлення державою явної перешкоди на шляху здійснення цього права — у вигляді розпорядження міністра внутрішніх справ, у якому заявникові заборонялося звертатися до соліситора. Проте у справі пані Ейрі, як вважає Уряд, з боку держави немає жодної явної перешкоди і не чиниться жодних навмисних дій з метою ускладнити здійснення її права: стверджувана відсутність можливості порушити судове провадження обумовлена не діями повноважних органів, а виключно особистими обставинами пані Ейрі, за які Ірландія не може нести відповідальність згідно з Конвенцією.

Хоча між фактами двох справ дійсно існує така відмінність, Суд не погоджується з висновком, який на підставі цього робить Уряд. Насамперед, встановлення фактичної перешкоди може суперечити Конвенції так само, як і юридична перешкода (див. згадане вище рішення у справі Голдера, с. 13, п. 26). До того ж виконання обов'язку за Конвенцією у деяких випадках може вимагати певних конструктивних заходів з боку держави; за таких обставин держава не може просто залишатися пасивною, і «немає жодних підстав для встановлення різниці між діяльністю і бездіяльністю» (див., з необхідними змінами, згадане вище рішення у справі Маркса, с. 15, п. 31, та рішення у справі Де Вільда, Омса та Версіпа від 10 березня 1972 року, серія А, № 14, с. 10, п. 22). Зобов'язання забезпечувати реальне право на судовий розгляд належить до цієї категорії обов'язку.

26. Наводячи свій основний аргумент, Уряд виходить із того, що, на його думку, випливає із заяви Комісії, а саме: що у всіх справах, які стосуються вирішення спору щодо «цивільного права», держава мусить забезпечити безоплатну правову допомогу. Насправді ж єдиним положенням Конвенції, де чітко передбачено надання такої допомоги, є пункт 3 (с) статті 6, який стосується кримінальних проваджень і сам підлягає обмеженню; крім того, відповідно до встановленої Комісією прецедентної практики, пункт 1 статті 6 не гарантує жодного права на безоплатну правову допомогу як таку. Уряд додає, що, оскільки Ірландія ратифікувала Конвенцію із застереженням щодо пункту 3 (с) статті 6 з метою обмеження своїх зобов'язань у сфері надання правової допомоги в кримінальному провадженні, то з цього безпосередньо випливає, що не можна твердити про її однозначну згоду надавати необмежену правову допомогу в цивільних справах. Нарешті, на думку Уряду, Конвенція не може тлумачитись як така, що потребує створення в державі, яка її підписала, відповідного соціального та економічного становища; така перебудова може відбуватися тільки поступово.

Суд розуміє, що подальша реалізація соціальних та економічних прав здебільшого залежить від ситуації, особливо фінансової, яка склалася в даній державі. З іншого боку, Конвенція має тлумачитися у світлі ситуації сьогодення (згадуване рішення у справі Маркса, с. 19, п. 41), і вона покликана гарантувати особі реальні права, що можуть бути практично реалізовані у сферах, які вона охоплює (див. пункт 24 вище). Хоча в Конвенції пояснюється, які саме права є цивільними і політичними, чимало з них обумовлені соціальними або економічними чинниками. Тому Суд, як і Комісія, вважає, що сам факт тлумачення Конвенції як такої, що може поширюватися на сферу соціальних та економічних прав, не може бути вирішальним аргументом проти такого тлумачення; між цією сферою і сферою, яку охоплює Конвенція, не існує якоїсь непроникної межі.

Крім того, Суд не поділяє погляду Уряду щодо наслідку, який випливає із заяви Комісії.

Було б помилкою узагальнювати справу висновком, що можливість постати перед Високим судом особисто не забезпечує пані Ейрі реального права на судовий розгляд; такий висновок не може застосовуватися до всіх справ, які стосуються «цивільних прав і обов'язків», та до кожного, хто залучений у ці справи. У певних випадках можливість представляти в суді свою справу особисто, навіть без допомоги адвоката, задовольняє вимоги пункту 1 статті 6; за деякими обставинами наявність такої можливості може забезпечити належний розгляд справи навіть Високим судом. Насправді чимало залежить від конкретних обставин.

Крім того, хоча пункт 1 статті 6 гарантує позивачам реальне право на вирішення спору щодо їхніх цивільних прав та обов'язків шляхом судового розгляду, він залишає державі свободу вибору засобів, які мають бути використані з цією метою. Запровадження системи правової допомоги, яка нині передбачається в сімейному праві Ірландії (див. пункт 11 вище), є одним із таких засобів. Але існують інші засоби, наприклад, спрощення процедури. У будь-якому разі, Суд не зобов'язаний вказувати, і тим більше диктувати, які мають бути вжиті заходи. Єдине, чого вимагає Конвенція, це надання особі можливості практично реалізувати своє право на судовий розгляд за умовами, які не суперечать вимогам пункту 1 статті 6 (див., з необхідними змінами, рішення у справі Національної профспілки бельгійської поліції (National Union of Belgian Police) від 27 жовтня 1975 року, серія А, № 19, с. 18, п. 39, а також згадуване рішення у справі Маркса, с. 15, п. 31).

Отже, висновок, наведений у кінці пункту 24 вище, не означає, що держава повинна надавати безоплатну правову допомогу в кожному випадку, коли розглядається спір щодо «цивільного права».

Суд погоджується, що визнання факту існування такого широкого зобов'язання суперечило б тому факту, що Конвенція не містить жодного положення щодо правової допомоги у таких спорах, а пункт 3 (с) статті 6 стосується лише проваджень у кримінальних справах. Однак, незважаючи на відсутність подібного положення щодо провадження у цивільних справах, пункт 1 статті 6 може в деяких випадках зобов'язати державу надати адвокатську допомогу, якщо без такої допомоги неможливо забезпечити практичної реалізації права на судовий розгляд, якщо юридичне представництво надається в обов'язковому порядку, як це передбачено внутрішнім законодавством деяких Договірних Сторін стосовно різних видів судового спору, чи з огляду на складність процедури або справи.

Щодо застереження Ірландії стосовно пункту 3 (с) статті 6, його не можна тлумачити як таке, що впливає на її зобов'язання відповідно до пункту 1 статті 6; отже, в даному контексті посилання на це застереження є недоречним.

27. Заявниця не змогла знайти соліситора, готового виступити від її імені в судовому провадженні щодо окремого проживання подружжя. Комісія дійшла висновку, що причиною цього є те, що пані Ейрі була не в змозі сплатити вартість очікуваних соліситорських послуг. Уряд піддав сумніву це твердження, але Суд визнає його правдоподібним і позбавленим будь-яких свідчень, які могли б його спростувати.

28. Зважаючи на всі обставини справи, Суд визнає, що пані Ейрі практично не реалізувала право на розгляд Високим судом її клопотання щодо отримання судової постанови про окреме проживання з чоловіком. Отже, відбулося порушення пункту 1 статті 6.

ІІІ. Щодо статті 14 у поєднанні з пунктом 1 статті 6

29. Заявниця стверджує, що, оскільки судової постанови про окреме проживання легше добитися тим, хто має кошти для сплати судових витрат, ніж тим, хто їх не має, вона є жертвою дискримінації за «майновою» ознакою, на порушення статті 14 у поєднанні з пунктом 1 статті 6.

Комісія дотримувалася думки, що, виходячи з її висновку щодо пункту 1 статті 6, немає необхідності розглядати застосування статті 14. Уряд не зробив зауважень з цього приводу.

30. Стаття 14 не застосовується незалежно від інших; вона проголошує заборону дискримінації як один окремий елемент гарантії всіх інших прав, передбачених Конвенцією (див., зокрема, згадуване рішення у справі Маркса, с. 15-16, п. 32). Статті, в яких гарантуються ці права, можуть виявитися порушеними окремо та/або у поєднанні зі статтею 14. Якщо Суд не знаходить конкретного порушення однієї з цих статей, взятої окремо або разом зі статтею 14, він повинен також розглянути справу в контексті останньої статті. З іншого боку, такий розгляд, як правило, не потребується у випадках, коли Суд знаходить порушення попередньої статті, взятої окремо. Протилежного вимагає ситуація, коли основним аспектом справи є явна дискримінація щодо здійснення права, яке розглядається, але це не стосується порушення пункту 1 статті 6, виявленого у цьому провадженні; отже, Суд не вважає за необхідне додатково розглядати цю справу в контексті застосування статті 14.

IV. Щодо статті 8

31. За словами пані Ейрі, не передбачивши існування в сімейному праві доступної юридичної процедури, Ірландія не забезпечила повагу до її сімейного життя, порушивши таким чином статтю 8, яка проголошує:

«1. Кожен має право на повагу до його приватного і сімейного життя, до житла і до таємниці кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатися у здійснення цього права інакше ніж згідно із законом і коли це необхідно в демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб».

У своїй доповіді Комісія висловила думку, що, з огляду на її висновок стосовно пункту 1 статті 6, немає необхідності розглядати питання про застосування статті 8. Однак упродовж слухань основний представник Комісії зауважив, що цю статтю також було порушено. Уряд заперечив це твердження.

32. Суд не вважає, що можна говорити про «втручання» Ірландії у приватне чи сімейне життя пані Ейрі: суть її скарги полягає в оскарженні не дій, а бездіяльності держави. Проте, хоча стаття 8 спрямована саме на захист особи проти свавільного втручання з боку органів державної влади, вона не просто примушує державу утримуватися від такого втручання: на додаток до цієї загалом заборонної гарантії можуть існувати певні обов'язки, без виконання яких неможливо забезпечити на практиці повагу до приватного чи сімейного життя (див. згадуване рішення у справі Маркса, с. 15, п. 31).

33. В Ірландії чимало аспектів приватного чи сімейного життя регулюються законом. Щодо шлюбу, чоловік і жінка у принципі зобов'язані жити разом, але мають право, у деяких випадках, клопотати про надання їм судом статусу окремого проживання; цим визнається, що інколи інтереси захисту приватного чи сімейного життя подружжя можуть диктувати необхідність звільнення їх від обов'язку спільного проживання.

Необхідність забезпечення на практиці поваги до приватного чи сімейного життя зобов'язує Ірландію робити такі засоби захисту у певних випадках реально доступними кожному, хто їх потребує. Однак цього не відбулося у справі заявниці: не маючи можливості звернутися до Високого суду (див. пункти з 20 по 28 вище), вона не була в змозі домогтися визнання законом її фактичного окремого проживання з чоловіком. Отже, вона стала жертвою порушення статті 8.

V. Щодо статті 13

34. Стверджуючи, що її було позбавлено ефективного засобу захисту в національному органі від стверджуваних нею порушень, пані Ейрі також посилається на статтю 13, в якій зазначено:

«Кожен, чиї права і свободи, викладені в цій Конвенції, порушуються, має право на ефективний засіб правового захисту у відповідному національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, що діяли як офіційні особи».

Виходячи зі свого висновку щодо пункту 1 статті 6, Комісія дотримувалася думки, що немає необхідності розглядати застосування статті 13. Уряд не зробив зауважень з цього приводу.

35. Пані Ейрі бажає здійснити своє право, згідно з ірландським законодавством, порушити провадження за її клопотанням щодо отримання судової постанови про окреме проживання. Суд уже визнав, що таке провадження стосується «цивільного права» в контексті пункту 1 статті 6 (див. пункт 21 вище), а також те, що Ірландія зобов'язана, відповідно до статті 8, надати пані Ейрі реальну можливість порушити таке провадження, яке може допомогти їй налагодити своє приватне життя (див. пункт 33 вище). У цьому конкретному випадку сфери застосування статті 13 та пункту 1 статті 6 частково збігаються, тому Суд не вважає за необхідне визначати, чи було допущено порушення вимог статті 13; ці вимоги менш суворі, ніж вимоги пункту 1 статті 6, і в даному випадку цілком ними поглинаються (див., з необхідними змінами, згадуване рішення у справі Де Вільда, Омса та Версіпа від 18 червня 1971 року, с. 46, п. 95).

VI. Щодо статті 50

36. На слуханнях адвокат заявниці поінформував Суд про те, що в разі виявлення порушення Конвенції заявниця прохатиме справедливої сатисфакції відповідно до статті 50 за трьома пунктами: компенсація витрат, пов'язаних з наданням реальної можливості отримання судової постанови про розірвання шлюбу; грошова компенсація за те, що вона зазнала болю, страждань та психічних травм; та грошова компенсація зазнаних витрат, в основному побічних, гонорарів адвокатам та інших окремих гонорарів. При цьому величина гонорарів не зазначалася.

Уряд не зробив жодних зауважень з приводу застосування статті 50.

37. Отже, зазначене питання є не готовим для вирішення, хоча воно і ставилося двічі, відповідно до правила 47 Регламенту Суду. Тому Суд зобов'язаний відкласти розгляд цього питання і визначити подальшу процедуру, належним чином враховуючи можливість досягнення згоди між державою-відповідачем та заявницею (пункти 3 і 5 правила 50 Регламенту Суду).

На цих підставах Суд

І. Щодо попередніх заперечень Уряду

1. Одностайно відхиляє заперечення Уряду, зроблене на підставі стверджуваної ним явної необґрунтованості скарги заявниці.

2. Відхиляє (6 голосів проти 1) першу частину заперечення Уряду про невичерпання національних засобів судового захисту (пункт 19 (а)).

3. Одностайно приймає другу частину згаданого заперечення Уряду по суті справи (пункт 19 (b)), але відхиляє це заперечення (6 голосів проти 1) після розгляду конкретних обставин справи.

ІІ. Щодо суті справи

4. Постановляє (5 голосів проти 2), що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції, взятий окремо.

5. Постановляє (4 голоси проти 3), що немає необхідності додатково розглядати справу в контексті статті 14 у поєднанні з пунктом 1 статті 6.

6. Постановляє (5 голосів проти 2),що було порушено статтю 8.

7. Постановляє (5 голосів проти 2),що немає необхідності додатково розглядати справу в контексті статті 13.

8. Постановляє одностайно, що питання застосування статті 50 не готове для вирішення,

тому Суд

а) відкладає розгляд цього питання у цілому;

b) пропонує Комісії упродовж двох місяців з дня винесення цього рішення подати до Суду свої зауваження щодо даного питання і повідомити Суд у разі досягнення будь-якого врегулювання між Урядом і заявницею;

c) відкладає подальшу процедуру.

Учинено в Страсбурзі у Палаці прав людини дев'ятого дня жовтня місяця 1979 року англійською і французькою мовами, причому обидва тексти є автентичними.

Підпис:
Жерар Ж. Віарда,
голова

Підпис:
Марк-Андре Ейссен,
секретар

Відповідно до пункту 2 статті 51 Конвенції та пункту 2 правила 50 Регламенту Суду, до судового рішення додаються окремі думки суддів:

- думка пана П. О'Донахью, яка не збігається з позицією більшості суддів;

- думка пана Тора Вільямссона, яка не збігається з позицією більшості суддів;

- думка пана Д. Еврігеніса, яка не збігається з позицією більшості суддів.

Парафовано: Ж. Ж. В.

Парафовано: М.-А. Е.

ДУМКА СУДДІ П. О'ДОНАХЬЮ,
ЯКА НЕ ЗБІГАЄТЬСЯ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ

Оскільки я не можу погодитись з основними міркуваннями та висновками, викладеними у рішенні Суду, мені, вважаю, слід передусім висвітлити мою загальну позицію, а потім коротко зупинитися на ухвалах, які Суд виніс щодо окремих застосованих ним статей Конвенції.

А. Загальні зауваження

Те, що Конвенція не гарантує права на отримання безоплатної правової допомоги у цивільних справах, не заперечується. Цей висновок можна зробити на підставі рішень, прийнятих у низці справ, та розвитку подій, внаслідок яких у березні 1978 року Комітетом міністрів була ухвалена Резолюція (78) 8. Цьому передувала широка дискусія, під час якої обговорювалася бажаність запровадження положення, яке передбачало б допомогу і консультацію в таких справах. Резолюція містила рекомендацію урядам держав — членів Ради Європи «вживати або, в разі потреби, посилювати всі заходи, які вони вважають необхідними, для поступового втілення принципів, викладених у додатку» до Резолюції. Ці принципи передбачали надання безоплатної правової допомоги і консультації незаможним. Посилання на поступове втілення цих принципів свідчить про визнання того, що становище в країнах, які підписали Конвенцію, не було однаковим. До відома Суду було доведено, що Уряд-відповідач запровадить законодавство, яке передбачає надання правової допомоги у справах зі сфери сімейного права, до кінця 1979 року. Враховуючи загальне запізнення держав із прийняттям законодавства у сфері соціальних реформ, вважаю, що в даному випадку немає будь-яких свідчень необґрунтованої затримки із виконанням зобов'язання відповідно до рекомендацій Комітету міністрів.

Знаючи про те, що Конвенція не гарантує жодного права на отримання правової допомоги, заявниця стверджує, що здійсненню її права на порушення провадження у Високому суді заважає відсутність гарантії такої допомоги. На підтвердження вона наводить рішення Суду у справі Голдера. Однак слід зауважити, що Голдер не міг здійснити своє право на судовий розгляд через існування явної заборони звертатися до соліситора. Проте у даній справі немає жодних перешкод, які б заважали пані Ейрі порушити провадження у Високому суді. Будь-яка непідготовлена особа в Ірландії має право і свободу порушувати цивільне провадження у будь-якому ірландському суді без допомоги або втручання з боку юриста, але не існує жодних доказів, які б свідчили про те, що пані Ейрі робила якісь спроби чи докладала якихось зусиль для того, щоб формально чи неформально звернутися до Високого суду. Водночас подані нею документи свідчать про те, що вона без перешкод підтримувала зв'язок з Комісією з прав людини, а також мала тривале листування з представниками церкви з приводу визнання її шлюбу недійсним.

У справі «Про жебрацтво» незабезпечення державою законодавчого положення, яке б дозволяло розгляд у будь-якому правоможному судовому органі скарги, поданої на підставі пункту 4 статті 5 Конвенції, було визнано порушенням. У даній справі не можна стверджувати про таку бездіяльність держави. Можливість скористатися засобом судового захисту, який застосовується вже протягом століття, а саме — отримати постанову Високого суду про окреме проживання з чоловіком, залишається для пані Ейрі відкритою. Архаїчність цієї процедури та обмеженість задоволення правових домагань позивачів, які виграли справу, можливо, призвели до того, що до цього засобу вдаються все рідше і рідше. Проте існує також інше пояснення. Характеристика цього процесу як подання клопотання про встановлення судом статусу окремого проживання в шлюбі (розлучення a mensa et thoro) вводить в оману, через те що така судова постанова задовольняє лише домагання на окреме проживання подружжя, але не становить власне розірвання шлюбу, що часто мають на увазі, тобто «розлучення a vinculis». Окремого проживання скоріше можна домогтися з допомогою укладення угоди між сторонами, і, якщо бажано забезпечити захист проти погроз і фізичного насильства, в місцевому суді можна добитися видання наказу про заборону іншому з подружжя доступу до місця проживання сім'ї (barring order). Судова постанова, ухвалена за клопотанням про розлучення a mensa et thoro, не скасовує юридичну чинність шлюбу між сторонами, тобто не скасовує їхнього шлюбу. Водночас я згоден з тим, що саме пані Ейрі має обрати судову процедуру, з допомогою якої вона бажає здійснити свої права.

Можливо, було б доцільно звернути увагу на факти і на обережне зауваження, зроблене у пункті 14 доповіді, про те, що Комісія не дійшла висновку щодо фактів, які характеризують поведінку Тимоті Ейрі, і тверджень, висловлених проти нього заявницею. Подано достатньо матеріалів, які свідчать про розлад сімейного життя подружжя Ейрі. Зрозуміло, що адвокат пані Ейрі має характеризувати її чоловіка як грубу людину і п'яницю, який завжди викликає страх у дружини. А що говорять факти? Лише одного разу пані Ейрі справді подавала до суду скаргу на свого чоловіка за заподіяння словесної образи і погрозу фізичним насильством, і в 1972 році його було оштрафовано судом на 25 пенсів, при цьому суддя не поставив перед ним вимоги дати письмове зобов'язання щодо подальшої поведінки. Ефективність цього судового заходу підтверджується тим фактом, що, починаючи з 1972 року, проти Тимоті Ейрі з боку його жінки не подавалося жодної скарги щодо приставання, погроз чи спроб проникнути у сімейне помешкання. Більше того, її чоловік, відповідно до наказу суду, сплачував аліменти на утримання сім'ї до грудня 1978 року, коли він став безробітним. Судячи з цих фактів, ці чоловік і жінка фактично користувалися статусом окремого проживання. Мене також дивує, що не було зроблено жодної спроби отримати від Тимоті Ейрі яку-небудь заяву на додаток до тієї, якою він відмовився прийти до соліситора його дружини для підписання документа про окреме проживання. Шкода, що Суд не вважає за доцільне повторно розглянути застереження, зроблене Комісією стосовно відсутності зауважень щодо поведінки пана Ейрі.

Ще одним поясненням того, чому так рідко звертаються до суду з клопотанням про надання статусу окремого проживання, звичайно, є те, що така судова постанова не скасовує чинності шлюбу. Було досить наївним твердити, що ірландці у Великій Британії могли отримувати розлучення a vinculis з 1857-го по 1922 рік, бо така процедура передбачала розгляд у судах першої інстанції в Ірландії і подолання значних законодавчих перешкод з боку палати лордів. Насправді у період з 1857-го по 1922 рік такий засіб судового захисту було отримано всього лише у двадцяти випадках, і це свідчить про те, що віднесення його до засобів, які забезпечують простим ірландцям юридичне скасування шлюбу, є помилковим.

Теперішні положення конституції Ірландії не викликають сумніву. Можливо, було б дивним очікувати від окремих членів Суду схвалення такої жорсткої позиції, оскільки законодавчі перешкоди на шляху отримання розлучення в шлюбі існують в Ірландії вже протягом більше ста років.

Суд завжди утримувався від рекомендації чи пропонування будь-яких конституційних або законодавчих реформ у законодавстві держав-членів.

У законодавстві деяких держав за останні роки відбулося чимало змін, спрямованих на полегшення процедури розірвання шлюбу. Мені не відомі випадки, щоб хтось твердив, начебто та чи інша стаття Конвенції вимагає або забороняє запровадження законодавства про розірвання шлюбу. Існує велика кількість законів, які дозволяють здійснити таку процедуру, і, звичайно, представникам країн, де розлучення можна отримати швидко і без перешкод, досить важко зрозуміти існуючу зараз в Ірландії жорстку позицію щодо цього, яка ґрунтується на відповідному конституційному положенні.

В. Окремі зауваження щодо судового рішення

Пункт 11

Те, що судову постанову було отримано тільки в 30 із 255 випадків порушення справ, підтверджує мою думку про те, що така архаїчна процедура не має особливої привабливості для великої кількості сторін, залучених у сімейні спори, і до неї вдаються головним чином тоді, коли постає необхідність вирішення таких питань, як опікунство над дітьми або врегулювання майнового спору між подружжям. Суд не отримав інформації про те, чи підтримував Тимоті Ейрі ідею подання до суду клопотання про отримання статусу окремого проживання, чи він заважав отримати такий статус, — єдине, що ми знаємо про його поведінку після 1972 року, це те, що він виконував наказ суду про сплату аліментів на утримання і фактично визнавав статус окремого проживання. Опора на статистичні дані як на досконалий засіб отримання достовірної картини у всіх випадках сімейних спорів між подружжям навряд чи може принести успіх. Складність і різноманітність проблем в особистих стосунках між чоловіком і жінкою у багатьох випадках не можуть бути розв'язані з допомогою комп'ютеризації.

Пункт 13

Немає жодних доказів на підтвердження того, що Тимоті Ейрі був алкоголіком, і, приймаючи рішення, Суд повинен урахувати той факт, що до 1978 року пан Ейрі працював і весь час виплачував аліменти. Мені не відомо, чи існує в якійсь країні ефективна і результативна процедура, з допомогою якої можна стягувати платежі з чоловіка, який не має ні грошей, ні роботи.

Пункт 18

Наскільки я розумію, у справі «Про жебрацтво» порушення полягало в тому, що Бельгія не внесла у своє законодавство положення, яке передбачало б розгляд скарг, поданих відповідно до пункту 4 статті 5 Конвенції, у незалежному судовому органі. У даній справі не можна стверджувати про таку помилку чи бездіяльність держави, і для цього в Ірландії вже протягом років існує судовий орган, а саме — Високий суд. Отже, з цієї точки зору порушення у випадку з пані Ейрі не відбулося.

Пункт 19

Відомо, що, відповідно до законодавства Ірландії, на відміну від законодавств деяких інших країн, будь-яка особа має право домагатися сприяння з боку Високого суду або порушувати у ньому провадження без допомоги адвоката. У цій справі мені б дуже допомогло і було б дуже доречним, якби Високий суд висловився з того приводу, чи прийняв би він матеріали, подані пані Ейрі до Комісії, як суттєвий зміст клопотання щодо судової постанови про окреме проживання. За відсутністю жодного свідчення щодо цього важливого питання, виникає сумнів, і я не в змозі знайти потрібного доказу, щоб встановити порушення статті 6.

Пункт 20

Гадаю, що між цією справою і справою Голдера існує явна різниця. Для пані Ейрі не було ніякої заборони чи перешкоди. На мій погляд, відсутність правової допомоги незаможним, право на яку в цивільних справах не гарантується Конвенцією, не можна і не слід перекручувати таким чином, щоб її можна було розглядати як порушення, не маючи доказу, що Високий суд не прийняв би скаргу пані Ейрі.

Пункт 24

Я згоден з тим, що права, гарантовані Конвенцією, повинні мати реальну силу і можливість бути здійсненими на практиці. У цій справі проблема зводиться до простого питання, а саме: чи є докази жорстокості? Виносити рішення про порушення статті 6 на підставі поданих у цій справі матеріалів означає ігнорувати принцип, який я вважаю основоположним, — обов'язок доводити порушення Конвенції на основі встановлення фактів, а не на основі презумпції, за відсутністю будь-яких доказів того, що пані Ейрі не могла б представляти себе у Високому суді особисто. Я вже висловився, з приводу пункту 11, щодо малої кількості справ, які досягли стадії винесення ухвали. Я знову привертаю увагу до моїх загальних зауважень з приводу унікального характеру сімейного права в Ірландії та його складності для розуміння тими, хто не знайомий з його історією та особливостями.

Пункт 25

Мушу висловити свою незгоду з висновком Суду з цього питання. Звичайно, наявність перешкоди може суперечити Конвенції, якщо існує доказ існування такої перешкоди. Знову наголошую на тому, що в цій справі немає жодного такого доказу, і ми вимушені робити припущення і правдоподібні висновки.

Пункт 26

Суд мусив визнати, що можливість порушення провадження у Високому суді, відповідно до статті 6, не вимагає в кожному випадку надання допомоги або втручання адвоката. Існує чимало випадків, коли будь-якому судді Високого суду подаються клопотання про видання наказу habeas corpus (наказ про припровадження до суду затриманої особи для з'ясування правомірності тримання її під вартою) без дотримання формальностей і без правової допомоги. Ці клопотання можуть стосуватися будь-якої форми затримання, навіть якщо воно трапляється внаслідок цивільного процесу. Проте, незважаючи на цей висновок, Суд, здається, не розглядає ситуацію пані Ейрі як таку, що нагадує випадок, коли вона скаржилася про незаконне тримання під вартою її та одного з її неповнолітніх дітей.

Пункт 27

У цій справі немає фактів, які б свідчили, що будь-хто із соліситорів, до яких звернулася пані Ейрі, готував їй якісь заяви чи пояснення для суду. Знову ми маємо приклад винесення рішення на підставі умовиводів за відсутністю доказів на ґрунті встановлених фактів. Я не можу визнати порушення Конвенції, якщо воно обґрунтовується правдоподібними висновками.

Пункт 28

Виходячи із викладених у цій думці міркувань, я не знаходжу порушення пункту 1 статті 6.

Пункти 29 і 30

Я не знаходжу жодного доказу дискримінації на підставі статті 6 і 14.

Пункти 31-33

Виходячи із викладених вище міркувань, я не можу визнати, що було встановлено порушення статті 8.

Пункти 34-35

Із викладеної мною окремої думки випливає, що порушення статті 13 встановлено не було.

Пункти 36-37

Питання щодо сатисфакції відповідно до статті 50, звичайно, має бути відкладене.

ДУМКА СУДДІ ТОРА ВІЛЬЯМССОНА,
ЯКА НЕ ЗБІГАЄТСЬСЯ З ПОЗІЦЕЮ БІЛЬШОСТІ

У цій справі не заперечувалося те, що заявниця, пані Джоанна Ейрі, не в змозі оплатити повну вартість правових послуг свого представника при порушенні провадження у Високому суді Ірландії з метою дістати статус окремого проживання. За її словами, було порушено статті 6, 8, 13 і 14 Конвенції. Розгляд юридичних заяв стосовно фактів справи був ускладнений твердженням, на якому Уряд повторно наголосив перед Судом, а саме про те, що Комісії слід було оголосити цю скаргу неприйнятною.

Мені здається, що розгляд конкретних обставин справи можна було почати з питання до Уряду-відповідача про те, чи зобов'язаний він, відповідно до Конвенції, надати заявниці правову допомогу і тим самим створити для неї фінансові можливості порушити за згаданим вище клопотанням провадження у Високому суді.

Той факт, що заявниця має, у формальному сенсі, доступ до Високого суду, не є предметом спору в цій справі. Не існує ніякого правила чи рішення міністра або посадової особи, які перешкоджали б їй отримати засіб судового захисту у Високому суді.

Таким чином, за своїм характером труднощі, які, за словами заявниці, є перешкодою на шляху до формально відкритого для неї, відповідно до законодавства Ірландії, засобу судового захисту, є фактичними. Ці труднощі не стосуються, або принаймні лише незначною мірою стосуються, платежів, які б вона була змушена сплатити до ірландської скарбниці. Ці кошти призначалися б головним чином тим адвокатам, які представляли б її у Високому суді.

Враховуючи це, я без особливих вагань, але з жалем доходжу висновку, що заявниця не має підстав стверджувати про порушення пункту 1 статті 6 Конвенції. Я не вважаю, що цей пункт зобов'язує Договірні держави надавати безоплатну правову допомогу в цивільних справах, що тут саме і становить предмет спору. Спроможність або неспроможність особи заявляти свої права відповідно до Конвенції може бути обумовлена кількома причинами, одна з яких — фінансове становище. Звичайно, це — прикрий факт. Щоб виправити ситуацію, держави, які ратифікували Конвенцію, вжили і вживають чимало заходів щодо поліпшення економічного й соціального становища своїх громадян. Із ідей, які лежать в основі Конвенції, і самого її тексту зрозуміло, що вони стосуються проблем, відмінних від тієї, з якою ми зіткнулися в цій справі. З бідністю не можна покінчити з допомогою широкого тлумачення Конвенції про захист прав людини та основних свобод. У деяких випадках фінансова спроможність скористатися своїм правом, гарантованим у Конвенції, є настільки важливою, що має розглядатися як невід'ємна частина цього права, і такі випадки застережені в Конвенції, а саме — у пункті 3 статті 6. Щодо інших випадків, у Конвенції не сказано нічого стосовно того, як, коли і чи взагалі має бути надана фінансова допомога. Будь-яке інше тлумачення Конвенції, принаймні на цьому конкретному етапі розвитку прав людини, може створити проблеми, масштаб і складність яких не можна передбачити, але які, без сумніву, виявляться поза межами застосування Конвенції та повноважень заснованих нею інституцій.

Щодо стверджуваного порушення статті 8 Конвенції, зрозуміло, що тут розглядаються ті самі факти, які послужили підставою для оскарження відповідно до пункту 1 статті 6. На мій погляд, тільки внаслідок перекрученого тлумачення статті 8 можна дійти висновку про те, що обов'язок поважати приватне і сімейне життя пані Ейрі включає в себе обов'язок надати їй фінансову допомогу для порушення нею справи у Високому суді. Вважаю достатнім з цього приводу послатися на викладене вище — щодо відсутності зобов'язання відповідно до Конвенції надавати фінансову допомогу. На мою думку, це такою самою мірою стосується статті 8, якою воно стосується пункту 1 статті 6.

Хоча я дотримуюсь думки, що у цій справі немає порушення ні пункту 1 статті 6, ні статті 8, не можна заперечувати, що дані факти мають розглядатися саме в рамках цих положень. Отже, на підставі закону можна знайти порушення однієї або двох згаданих вище статей, взятих у поєднанні зі статтею 14. У статті 14, зокрема, зазначається, що здійснення прав, викладених у цій Конвенції, гарантується без будь-якої дискримінації за ознакою майнового стану. Для здійснення заявницею її права на розгляд справи Високим судом немає ніяких юридичних перешкод. Стверджувані труднощі мають фактичний характер. Крім того, вони пов'язані з її відносинами з юристами, а не з ірландським урядом. На підставі цих міркувань і викладених аргументів, я не знаходжу в цій справі порушення статті 14.

Заявниця послалася на статтю 13 Конвенції, стверджуючи, що вона не отримала «ефективного засобу судового захисту в національному органі», коли домагалася захисту, гарантованого пунктом 1 статті 6 та статтями 8 і 14. Ні Уряд, ні Комісія у своїх меморандумах і впродовж слухань не висловили докладних зауважень щодо застосування статті 13. Із доповіді Комісії випливає, що заявниця стверджує, начебто порушення полягало у відсутності альтернативного засобу судового захисту, який міг би компенсувати відсутність системи правової допомоги незаможним. Цей аргумент передбачає порушення пункту 1 статті 6, статті 8 та/або статті 14 і, на мій погляд, не є переконливим для встановлення порушення статті 13. Іншим і, можливо, більш вагомим аргументом було б твердження про те, що, оскільки, за словами заявниці, порушено її права, гарантовані Конвенцією, вона має право на ефективний засіб судового захисту для встановлення наявності чи відсутності у неї права на безоплатну правову допомогу. Такий аргумент відповідав би рішенню Суду у справі Класса та інших (Klass and others)². Однак Суд не розглядав цей аргумент, і немає доказів того, що заявниця не змогла б звернутися до уряду чи судів зі своєю справою, використовуючи доступні для цього звичайні засоби, без надмірних витрат. Виходячи із цих міркувань, я не знаходжу в цій справі порушення статті 13.

ДУМКА СУДДІ ЕВРІГЕНІСА,
ЯКА НЕ ЗБІГАЄТСЬСЯ З ПОЗІЦЕЮ БІЛЬШОСТІ

На мій превеликий жаль, я не міг погодитися з більшістю членів Суду з приводу трьох питань. Свою незгоду я обґрунтував такими міркуваннями.

1. Заявниця стверджує, що відбулося порушення статті 14 Конвенції у поєднанні з пунктом 1 статті 6. Вона скаржиться, зокрема, що стала жертвою дискримінації за майновою ознакою: через своє фінансове становище, високу вартість судового провадження вона, фактично, не в змозі порушити справу в суді.

Суду потрібно було розглянути це твердження. З одного боку, виходячи з таких самих міркувань, на яких ґрунтується рішення Суду, та із самого формулювання (пункт 30), можна вважати, що заявниця скаржилася на «явну нерівність» поводження, яка базується на майновій ознаці і є «основним аспектом» справи. З іншого боку, той факт, що Суд визнав порушення пункту 1 статті 6, взятого окремо, не звільняє його від обов'язку розглянути справу і в контексті статті 14. На мою думку, у пункті 30 рішення допущено помилку, коли щодо застосування статті 14 встановлюються різні підходи, залежно від того, було чи не було виявлено порушення положення Конвенції, що гарантує певне право. Дискримінація у здійсненні права, гарантованого Конвенцією, суперечить статті 14, незалежно від того, чи перебуває така дискримінація у сфері порушення цього права. У контексті статті 14 слова «здійснення права» мають стосуватися всіх ситуацій, які можуть виникнути, починаючи від простої відмови у здійсненні права, гарантованого Конвенцією, і закінчуючи повною реалізацією цього права у системі національного правосуддя. Саме з цих міркувань я і виходив, коли дав позитивну відповідь на запитання, чи є необхідність розглядати можливу наявність порушення статті 14, взятої у поєднанні з пунктом 1 статті 6 (пункт 5 резолютивної частини рішення).

2. Я голосував за те, що немає порушення статті 8 (пункти 31-33 рішення та пункт 6 резолютивної частини). Фактично, я не міг дійти висновку про порушення права, гарантованого безпосередньо чи опосередковано цим положенням. На мій погляд, факти, подані на розгляд Суду, свідчать про порушення, яке пов'язане не зі змістом права, а з його процедурною надбудовою, а отже, воно належить до сфери і поглинається сферою застосування пункту 1 статті 6.

3. На мою думку, Суд повинен був розглянути підстави, за якими оскаржується порушення статті 13 (пункти 34-35 судового рішення та пункт 7 його резолютивної частини). Судове провадження з питання застосування пункту 1 статті 6 стосується цивільних прав, і в цій справі — права на надання судом статусу окремого проживання подружжя. З іншого боку, засіб судового захисту, про який ідеться в статті 13, стосується основних прав, гарантованих Конвенцією, і в даній справі — права на судовий розгляд, що випливає з пункту 1 статті 6. Отже, ніякого збігу чи поглинання у випадку застосування цих статей не відбувається.

¹ На це судове рішення можна посилатися як на рішення Європейського суду з прав людини у справі Ейрі від 9 жовтня 1979 року, серія А, № 32 (Eur. Court H. R., Аirey case, judgment of 9 October 1979, Series A no. 32).

² Примітка канцелярії Суду: 6 вересня 1978 р., серія А, № 28, с. 28-29, п. 62-64.

Голосування