Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Репетитор англійської мови
Петропавлівська Борщагівка.
Англійська для школярів.
 


Стаття з журналу № 2'2001

Назва
 
Справа Камасинського.
(Kamasinski Case)
 
Зміст
 

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ


СПРАВА КАМАСИНСЬКОГО
(KAMASINSKI CASE)

У справі Камасинського*,

Європейський суд з прав людини, засідаючи палатою — відповідно до статті 43 Конвенції про захист прав людини і основних свобод (Конвенція) та відповідних положень Реґламенту Суду, — до складу якої увійшли судді:

п. Р. Рюссдаль (R. Ryssdal), Голова Суду

п. Ф. Матчер (F. Matscher)

п. Ж. Пінейро Фарінья (J. Pinheiro Farinha)

сер Вінсент Еванс (Vincent Evans)

п. Р. Макдоналд (R. Macdonald)

п. Дж. Де Мейєр (J. De Meyer)

п. Х. А. Каррілло Сальседо (J. A. Carrillo Salcedo),

а також п. М.-А. Ейссен (M.-A. Eissen), Секретар Суду, та

п. Г. Пецольд (H. Petzold), заступник Секретаря,

після наради за зачиненими дверима 23 червня 1989 року та 23 листопада 1989 року

постановляє таке рішення, ухвалене в останній із зазначених вище днів:

ПРОЦЕДУРА

1. Справа була передана до Суду Європейською комісією з прав людини (Комісія) 18 липня 1988 року у межах тримісячного строку, передбаченого пунктом 1 статті 32 та статтею 47 Конвенції. Справу розпочато за заявою № 9783/82 проти Республіки Австрії, поданою громадянином США п. Теодором Камасинським (Theodore Kamasinski) 6 листопада 1981 року до Комісії, згідно зі статтею 25.

У своєму запиті Комісія посилалася на статті 44 і 48 та на заяву Австрії про визнання обов'язковості юрисдикції Суду (стаття 46). Метою запиту було отримання рішення Суду про те, чи становлять факти у справі порушення державою-відповідачем своїх зобов'язань за статтями 6, 13 і 14 Конвенції.

2. У відповідь на запит, поданий згідно з пунктом 3 (d) правила 33 Реґламенту Суду, заявник повідомив про своє бажання взяти участь у розгляді справи Судом і звернувся з проханням дозволити йому самому представляти свою справу, за умови надання йому допомоги з боку названого ним адвоката зі Сполучених Штатів Америки. 1 вересня 1989 року Голова Суду надав йому такий дозвіл стосовно письмової процедури (пункт 1 правила 30).

3. До складу палати увійшли за посадою п. Ф. Матчер, обраний суддя, громадянин Австрії (стаття 43 Конвенції), та п. Р. Рюссдаль, Голова Суду (пункт 3 (b) правила 21). 29 вересня 1988 року Голова Суду у присутності Секретаря визначив жеребкуванням інших п'ять членів палати, а саме — п. Ж. Пінейро Фарінья, сера Вінсента Еванса, п. Р. Макдоналда, п. Х. А. Каррілло Сальседо та пані Е. Палм (E. Palm) (стаття 43 (в кінці) Конвенції та пункт 4 правила 21). Згодом п. Дж. Де Мейєр, підмінний суддя, заступив пані Палм, що не мала змоги брати участь у подальшому розгляді справи (пункт 1 правила 22 та пункт 1 правила 24).

4. Пан Р. Рюссдаль заступив на посаду голови палати (пункт 5 правила 21). Через Секретаря Суду він з'ясував з уповноваженою особою Уряду Австрії (Уряд), представником Комісії та із заявником, чи є необхідність проводити письмове провадження (пункт 1 правила 37). Згодом, відповідно до виданих розпоряджень і вказівок Голови, 24 січня 1989 до канцелярії було подано меморандум Уряду і 1 лютого 1989 року — меморандум заявника. У листі, одержаному 9 березня 1989 року, Секретар Комісії поінформував Секретаря Суду, що представник Комісії висловить свої зауваження на усному слуханні.

5. 3 квітня 1989 року Голова Суду, провівши через Секретаря Суду консультацію з тими, хто виступатиме в Суді, видав розпорядження про відкриття усного розгляду справи 19 червня 1989 року (правило 38).

6. 25 квітня палата ухвалила:

a) що вона не може задовольнити відведення, заявленого п. Камасинським проти члена Комісії, призначеного представником Комісії (пункт 1 правила 29);

b) що для розгляду справи не було потреби допитувати свідків, запропонованих заявником (правило 40);

c) відхилити заперечення заявника щодо оприлюднення його меморандуму перед винесенням остаточного рішення в його справі (правило 18 і 55).

7. Того самого дня Голова Суду

a) на прохання заявника, запропонував Комісії надати Суду кілька документів;

b) відмовив надати заявникові дозвіл самому представляти свою справу на усному слуханні (пункт 1 правила 30).

Ті із запитаних документів, що були в розпорядженні Комісії, подано до канцелярії Суду 7 червня 1989 року разом з іншими матеріалами, які, на думку Комісії, могли становити інтерес для Суду. 8 червня Голова Суду дозволив заявникові бути представленим американським адвокатом, що надавав йому допомогу.

8. Відкритий розгляд справи відбувся у призначений день у Палаці прав людини, Страсбурґ. Одразу перед відкриттям слухання Суд провів підготовче засідання.

На судовому розгляді були присутні:

а) від Уряду:

 

п. Х. Тюрк (H. Türk), юрисконсульт Міністерства закордонних справ,


уповноважена особа,

п. В. Окресек (W. Okresek), представник Федерального відомства канцлера,

 

пані І. Ґартнер (I. Gartner), представник Федерального міністерства юстиції,


консультанти;

b) від Комісії

 

п. Ф. Ермакора (F.Ermacora),

представник;

с) від заявника

 

п. А. Д'Амато (A. D'Amato), професор права Північно-західного університету Чикаго,

адвокат,

пані Р. Горбач (R. Gorbach), адвокат (Rechtsanwältin), Відень,

радник.

Суд заслухав звернення п. Тюрка, п. Окресека та пані Ґартнер від імені Уряду, п. Ермакора від імені Комісії та пана Д'Амато від імені заявника, а також відповіді на запитання, поставлені Судом та двома суддями.

На початку слухання Суд задовольнив прохання адвоката заявника заслухати його коротке звернення в закритому судовому засіданні (правило 18).

9. Багато документів Уряд і заявник подали у період від 14 червня до 22 листопада 1989 року. 23 листопада, керуючись процедурними розпорядженнями, виданими Головою на слуханні, палата ухвалила, що письмова відповідь заявника на запитання Суду та арґументи стосовно його вимог справедливої сатисфакції на підставі статті 50 Конвенції можуть бути взяті до уваги, на відміну від інших матеріалів, поданих після слухання заявником і Урядом з власної ініціативи.

ЩОДО ФАКТІВ

I. КОНКРЕТНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

10. Заявник — громадянин Сполучених Штатів, зараз проживає у штаті Конектикут, США. Влітку 1979 року він приїхав до Австрії, і 4 жовтня 1980 року на підставі ордера, виданого Інсбрукським реґіональним судом (Landesgericht), його було заарештовано в Модлінґу (Mödling) (Південна Австрія) за підозрою в шахрайстві та незаконному використанні коштів. Того самого дня його привезли до Відня, і 6 жовтня 1980 року Віденський реґіональний суд з кримінальних справ (LandesgerichtfürStrafsachen) видав розпорядження про його запобіжне ув'язнення. 15 жовтня його перевели із в'язниці Віденського реґіонального суду до в'язниці Інсбрукського реґіонального суду (LandesgerichtlichesGefangenenhaus).

А. Досудове розслідування

11. Заявника допитували представники поліції 15 жовтня, 6 листопада і 16 грудня 1980 року. Під час допиту 15 жовтня переклад здійснював в'язень, який володів англійською мовою лише в обмеженому обсязі. Особа, яка здійснювала переклад 6 листопада, хоч і не була кваліфікованим перекладачем, але її часто запрошували для надання такої допомоги на допити у поліції за відсутності можливості скористатися послугами дипломованого перекладача. Щодо особи, яка здійснювала переклад 16 грудня 1980 року, то отримані докази не дають відповіді, чи була вона дипломованим перекладачем. Згідно з усталеною практикою, заявник не одержав ані копій, ані письмових перекладів протоколів цих допитів.

12. На допитах, що проводилися на досудовому етапі кількома суддями-слідчими 17 жовтня, 27 жовтня, 28 листопада та 1 грудня 1980 року, були присутні кваліфіковані перекладачі. Процедура відбувалася таким чином: суддя-слідчий ставив через перекладача запитання або кілька запитань німецькою мовою і заявник відповідав через перекладача англійською. Після цього, за розпорядженням судді, секретар судового засідання заносив у стислій формі до протоколу ті відповіді заявника, які, на погляд судді, були доречними. Те, в якому обсязі запротокольована версія допиту перекладалася заявникові наприкінці допиту, стало предметом спору. Принаймні двічі заявник відмовлявся підписати протокол на тій підставі, що він був укладений мовою, не зрозумілою заявникові.

13. На клопотання заявника, що його задовольнив компетентний суд, Тірольська спілка адвокатів офіційно призначила для нього адвоката захисту для безоплатної правової допомоги. Цей адвокат виклав у письмовій формі заперечення заявника стосовно його запобіжного ув'язнення. Однак заявник у листі від 31 жовтня 1980 року до суду поскаржився, що адвокат не досить добре розмовляє англійською мовою, а адвокат, також з цієї причини, попрохав звільнити його від обов'язків захисника. У зв'язку з цієї ситуацією слухання, заплановане на 19 листопада, щодо перегляду рішення про запобіжне ув'язнення було відкладено на прохання заявника. Наглядова палата (Ratskammer) доручила судді-слідчому вжити, зокрема, заходів щодо призначення іншого адвоката, який достатньою мірою володіє англійською мовою. 26 листопада таким захисником (безоплатної правової допомоги) було призначено д-ра Вільгельма Штайдля (Wilhelm Steidl), адвоката, що водночас був і кваліфікованим перекладачем з англійської мови.

14. Уперше відвідини д-ром Штайдлем заявника 3 грудня 1980 року тривали щонайменше 15 хвилин. Того самого дня він також представляв заявника у наглядовій палаті, що розглядала відкладене на цей день питання щодо перегляду рішення про запобіжне ув'язнення заявника. Одразу після цього він подав від імені заявника скаргу на рішення наглядової палати про подовження строку запобіжного ув'язнення. Наступні відвідування д-ра Штайдля відбулися 19 і 30 грудня 1980 року та 21 січня і 9 лютого 1981 року.

15. 16 лютого 1981 року на засіданні Інсбрукського реґіонального суду заявникові було вручено обвинувальний акт — документ на шести сторінках. Заявника було обвинувачено в шахрайстві за обтяжувальних обставин (стаття 146 і пункт 3 статті 147 Кримінального кодексу) за сімома пунктами та в незаконному використанні коштів (пункти 1 і 2 статті 133 Кримінального кодексу) за одним пунктом. По суті, стверджувані правопорушення полягали у тому, що заявник не оплатив певні рахунки, зокрема за оренду й телефон. Кваліфікований перекладач був присутній, але те, в якому обсязі обвинувальний акт було перекладено заявникові, є предметом спору між сторонами. Засідання тривало близько години. Адвокат захисту не з'явився, і згодом з ним зв'язалися по телефону. Він повідомив заявника, що не прийде на засідання, оскільки в цьому немає потреби, і порадив заявникові не висувати жодного заперечення проти обвинувального акта.

У протоколі цього засідання записано, що обвинувальний акт було доведено до відома підсудного, який звернувся з проханням вручити цей документ його адвокатові, а також що він подав заперечення (Einspruch) проти акта. Це заперечення ґрунтувалося на такому: він уже написав дев'ять листів, у яких наводив потрібні для слідства докази. Незважаючи на його неодноразові прохання, він так і не одержав жодних телефонних рахунків, за неоплату яких його було обвинувачено. Він також зажадав надати йому можливість самому ознайомитися з інкримінованими йому доказами, але перевірити їх йому так і не надали змоги. З допомогою судді він сформулював загальне заперечення, стверджуючи, що обвинувальний акт був юридично недосконалим, тому він вимагав його перегляду. У примітці, доданій до протоколу, зазначається, що п. Камасинський відмовився підтвердити своїм підписом, що до його відома доведено обвинувальний акт, — на тій підставі, що він принципово відмовляється підписувати документи, складені німецькою мовою.

Ані тоді, ані пізніше п. Камасинському так і не надали письмового перекладу обвинувального акта.

16. Повернувшись до своєї камери, заявник написав адвокатові такого листа:

«Як вам відомо, сьогодні я одержав обвинувальний акт. Якщо можливо, поясніть мені, будь ласка, чому ви вирішили зв'язатися зі мною по телефону, замість того щоб бути присутнім і допомагати мені порадою? Як [нецензурне] ви можете давати мені пораду ще до того, як самі не бачили предмета, якого ця порада має стосуватися? Молодий доктор ?? сказав мені, що я маю одразу ж прийняти рішення, чи подавати апеляцію. Він надрукував щось, і коли я зробив поправку, ручкою викресливши очевидну помилку, ?? вийшла [нецензурне]. «Ви не можете змінити те, що я написав для вашого підпису, це заборонено». Я сказав йому зробити з папірцем те, що належить у такому випадку, а він наказав перекладачеві … підписати його.

...Я хочу, щоб ви мені надали юридичну пораду стосовно обвинувального акта:

1. Чи є підстави для апеляції?

2. Які існують підстави для апеляції проти обвинувального акта?

3. Чи можу я викликати свідків від свого імені і зажадати від них бути присутніми на судовому розгляді?

4. Чи будете ви надавати мені юридичну допомогу?

Ситуація, однозначно, видається такою, ніби ви вважаєте, що рішення про мою вину було постановлене заздалегідь. Інакше ви не казали б іншим, що мене визнають винним, не надавши мені будь-якої можливості побачити докази, не обговоривши їх зі мною і не ознайомивши мене з обвинувальним актом. Звичайно, ви вже повідомили, що мене звільнять на тій самій підставі…»

17. Через чотири дні після цього, 20 лютого 1981 року, д-р Штайдль приїхав до в'язниці відвідати заявника і поінформував його, що він забере назад заперечення проти обвинувального акта, оскільки його обов'язково буде відхилено. Він так і зробив, надіславши листа того самого дня.

Пізніше, на етапі досудового провадження, д-р Штайдль відвідував заявника 16 березня, 27 березня та 1 квітня. Заявник був відсутній у своїй камері протягом однієї години, тридцяти хвилин та двадцяти хвилин, відповідно.

18. 12 березня 1981 року заявник написав д-ру Штайдлю такого листа:

«…Я звернуся до доктора Брауньяса (Braunias) [суддя, що головує у палаті реґіонального суду, уповноважений розглядати цю справу] з проханням допомогти мені отримати ЕФЕКТИВНОГО правового захисника, якщо я не побачу доказів і матеріалів до 19 березня, тобто лише за два тижні до судового розгляду!..»

16 березня заявник написав д-ру Штайдлю ще одного листа, доручаючи йому забезпечити з'явлення на судовий розгляд усіх свідків проти нього і викликати двох свідків сторони захисту.

Того самого дня д-р Штайдль подав письмове клопотання про допит п'яти свідків, включаючи пані Ребекку Веллінґтон (Rebecca Wellington), а також клопотання про те, щоб декого з них зобов'язали принести певні документи. Пізніше він по телефону зробив додаткові зауваження до цього клопотання, які мають значення доказу. Зокрема, 31 березня він звернувся з проханням, щоб викликали для свідчення в суді пані Терезію Хакль (Theresia Hackl).

19. 16, 19, 23 (чи 24) та 30 березня 1981 року заявник надіслав листи головуючому судді.

У своєму листі від 16 березня заявник висловлював прохання провести закритий судовий розгляд через побоювання за свою особисту безпеку. Юрист в'язниці, д-р Р., також по телефону пояснив зміст цього листа головуючому судді. З огляду на ці побоювання, на судовий розгляд було запрошено слідчого поліції, що був присутній у залі, вдягнений у цивільне.

Листи заявника від 19, 23 (чи 24) та 30 березня до головуючого судді, що передавалися до реґіонального суду із в'язниці цього суду у звичайному порядку, тепер у матеріалах справи відсутні і до списку документів справи не вносилися. Уряд не в змозі дати цьому пояснення.

Зміст цих листів спричинив спір між сторонами. Заявник стверджував, що найголовніші питання було викладено в наступних листах, які він адресував головуючому судді після судового розгляду (див. пункт 23 нижче). Уряд стверджує протилежне, що, як пам'ятає головуючий суддя, у втрачених тепер листах повторно йшлося про ті самі речі, що вже фігурують у матеріалах справи. За словами Уряду, головуючий суддя попрохав захисника заявника прочитати ці листи й обговорити їх зі своїм клієнтом; суддя запросив захисника висунути арґументи, що містяться в листах, на судовому розгляді справи і подати відповідні клопотання.

20. 25 березня 1981 року заявник написав юристові в'язниці, д-ру Р., таке:

«Д-ре Р.,

Чи можу я отримати відповідь на мою останню записку?? До судового розгляду, запланованого на 2 квітня, залишається лише 5 робочих днів. Я не одержав жодної відповіді на мої прохання, надіслані д-ру Брауньясу. Чи він іґнорує мене через те, що пишу лише англійською мовою? Чи він так само іґнорує австрійський закон, як суддя-слідчий? Я ще досі так і не побачив доказів, незважаючи на те, що мені призначили адвоката. Наявність адвоката ще нічого не означає, не забезпечує правосуддя.

Ви, напевне, з'їхали з глузду, якщо вважаєте, що систему правосуддя можна забезпечити у такий репресивний спосіб. Що мені треба зробити, щоб мої прохання було розглянуто, на що я маю право? Чи мені заподіяти собі тілесне ушкодження? Звичайно, ви розумієте, що відбувається, і для вас не складно зателефонувати д-ру Брауньясу й довідатися.

Більше я не писатиму вам чи д-ру Брауньясу. Якщо я не матиму задовільної відповіді, що відповідає законодавству Австрії та статті 6 Європейської конвенції з прав людини, до кінця дня 26 березня, четвер, я вдамся до рішучих заходів! Мені набрид цей фарс».

21. Як це підтверджується в документах в'язниці, лист заявника до прокурора було передано належним чином 30 березня 1981 року. Однак у відомстві прокурора немає жодних записів на підтвердження факту одержання такого листа. За словами заявника, у цьому листі він звертався до прокурора з проханням посприяти йому в можливості ознайомитися з доказами і засуджував якість адвокатської допомоги д-ра Штайдля.

22. 1 квітня 1981 року, за день до початку судового розгляду, заявника відвідали два представники американського посольства у Відні. У доповіді, складеній після цього одним з них для матеріалів посольства, було зазначено, що «заявник скаржився, що його державний захисник, д-р Штайдль, так і не обговорив з ним тактику захисту і що заявник так і не дістав можливості самому передивитися матеріали судової справи. (Д-р Штайдль сказав мені по телефону кілька днів тому, що він витратив цілі три години, обговорюючи тактику захисту з п. Камасинським, і що він побачиться з ним знову безпосередньо перед судовим розглядом».

23. Після судового розгляду заявник написав до головуючого судді кілька листів.

У листі від 4 травня 1981 року зазначалося:

«Будь ласка, візьміть до уваги той факт, що 19 березня цього року я прохав Вас у листі надати мені доступ до матеріалів справи і повідомляв, що д-р Штайдль іще не підготував мене, а також не ознайомив з матеріалами судового розгляду. Я прошу Вас звільнити д-ра Штайдля від захисту моєї справи, якщо його призначення стало підставою для позбавлення мене доступу до матеріалів справи. 30 березня я писав Вам знову, повідомляючи, що д-р Штайдль ще ані підготував мене до судового розгляду, ані забезпечив чи переклав усі потрібні показання свідків. Ви знехтували обома листами і також не відповіли на листа, в якому я просив дозволу подати певні документи англійською мовою. Я, звичайно, розумію, що саме д-р Штайдль був зобов'язаний вирішити ці питання з Вами, але він відмовився що-небудь робити».

У наступному своєму листі від 18 травня він стисло виклав зміст листів від 16, 19 і 30 березня і поскаржився, що так і не одержав жодної відповіді. Цей лист, разом з німецьким перекладом, підготовленим юристом в'язниці, було передано головуючому судді 26 травня. У цьому листі заявник викладав «важливі моменти» своїх попередніх листів таким чином:

«...

2. 19 березня я написав Вам листа з проханням надати мені можливість ознайомитися з матеріалами судового розгляду (Akteneinsicht) і повідомив, що мені мало відомо про будь-які із стверджуваних доказів, документальних доказів чи свідчень. Я звернувся до Вас із конкретним проханням звільнити д-ра Штайдля від представництва, якщо призначення його моїм захисником стало підставою для позбавлення мене безпосередньої можливості ознайомитися з доказами. Я зазначав, що для мене було важливіше знати про підстави обвинувачень (для того щоб підготуватися до захисту), ніж бути представленим адвокатом. Я припускаю, що Ви не надали мені доступу до доказів, про що я прохав, і не звільнили д-ра Штайдля, через те що не зрозуміли мого листа. (На цей день мені досі не відома більшість доказів).

3. 19 березня я також просив дозволу подати документальні докази англійською мовою, і я припускаю, що мого листа не зрозуміли, оскільки це прохання залишилося без відповіді.

4. 30 березня я написав Вам знову, повідомляючи, що призначений мені адвокат, д-р Штайдль, станом на 2 квітня ані підготував мене до судового розгляду, ані надав мені можливість ознайомитися з доказами сторони обвинувачення, а також не надав відповідної інформації. (Ситуація залишається та сама, що її я виклав у листі від 19 березня, окрім того факту, що о 16:15 1 квітня д-р Штайдль прийшов до мене і повідомив, що жодної необхідності у подальшій підготовці немає, оскільки 2 квітня зі мною «нічого» не трапиться).

...»

В. Судовий розгляд

24. Розгляд справи Інсбрукським реґіональним судом, в якому брали участь судові засідателі (Schöffengericht), відбувся 2 квітня 1981 року. На ньому були присутні два представники американського посольства у Відні як спостерігачі, і, як свідчать документи, не було жодного представника громадськості. Суд складався із двох кадрових суддів і двох судових засідателів.

Як стверджує заявник, і це підтверджують спостерігачі з американського посольства, обвинувальний акт, зачитаний на початку судового розгляду, не було усно перекладено англійською мовою. Однак названі спостерігачі стверджують, що заявник, відповідаючи на запитання, чи розуміє він обвинувачення проти нього, сказав, що розуміє, і що він та його захисник відмовилися від права заслухати усний переклад обвинувального акта.

Після оголошення обвинувального акта п. Камасинському було запропоновано зробити заяву, і головуючий суддя допитав його відповідно до статті 245 Кримінально-процесуального кодексу (Strafprozessordnung) (див. пункт 49 нижче). Як свідчить протокол, він, зокрема, заявляв, що не винен у будь-якому кримінальному правопорушенні.

25. Десь у середині судового розгляду між заявником і його адвокатом виник спір про те, чи потрібно наполягати на допиті додаткових свідків, зокрема адвоката, д-ра Е., що був діловим представником заявника і відповідав за вирішення питань заборгованості заявника і якого заявник підозрював у подвійному представництві. Тоді д-р Штайдль, сприйнявши цю підозру як випад проти репутації австрійських адвокатів загалом, звернувся до суду з проханням звільнити його від обов'язків захисника заявника. Проте суд відмовив йому в цьому. Отже, д-р Штайдль продовжував представляти заявника до кінця судового процесу. У протоколі немає записів про те, що п. Камасинський попросив замінити призначеного йому захисника.

У своєму заключному зверненні д-р Штайдль попрохав суд винести у справі п. Камасинського «м'який вирок» («mildes Urteil»).

26. Пані Ребекка Веллінґтон і пані Тересія Хакль, два свідки сторони обвинувачення, яких викликали на судовий розгляд на прохання сторони захисту (див. пункт 18 вище), не з'явилися. За згодою сторін захисту й обвинувачення, свідчення, що їх дала пані Хакль на етапі досудового провадження, було зачитано в суді відповідно до пункту 1.4 статті 252 Кримінально-процесуального кодексу. Ці свідчення не було перекладено для заявника англійською мовою. Сам заявник подав докази щодо оплати ним своїх боргів пані Веллінґтон. Третій свідок, пані Хедда Брук (Hedda Bruck), не з'явилася, оскільки її не викликали ані сторона обвинувачення, ані сторона захисту. Докази стосовно питань, про які вона могла б розповісти, було взято від інших свідків, які дали показання в суді.

Суд відхилив клопотання як сторони обвинувачення, так і сторони захисту провести перевірку банківського рахунку п. Камасинського в Нью-Йорку, а також клопотання, згодом подане адвокатом захисту справи п. Камасинського, про виклик адвоката д-ра Е.

27. У суді був присутній професійний перекладач, який сидів поруч із захисником заявника ліворуч від лави суддів, тимчасом як заявник сидів на відстані приблизно 6-7 метрів від свого захисника обличчям до цієї лави.

У протоколі судового розгляду зазначається, що перекладач був присутній, але, згідно з усталеною практикою, не уточнювалося, які із заяв під час судового розгляду перекладалися (усно) чи в якому обсязі це робилося. Не заперечувалося, що запитання, поставлені свідкам обвинувачення судом та прокурором, усно не перекладалися, тимчасом як обсяг, в якому відповіді свідків та інші заяви були перекладені, становив предмет спору між сторонами. За усталеною практикою, усний переклад був не синхронним, а послідовним і підсумковим.

Як свідчить протокол судового розгляду, сторона захисту не висунула в суді жодного формального заперечення щодо обсягу, в якому здійснювався зазначений переклад.

28. У протоколі, що складається з п'ятнадцяти сторінок, зафіксовано попередню заяву п. Камасинського стосовно кількох обвинувачень, свідчення кількох осіб, допитаних як свідків, клопотання, подане сторонами обвинувачення і захисту, про перевірку банківського рахунку заявника у Нью-Йорку, клопотання сторони захисту про допит трьох додаткових свідків і з'ясування через Інтерпол, чи мав заявник раніше судимості у США, Сполученому Королівстві та Бельгії. Як свідчить протокол, було оголошено кілька документів, зокрема свідчення, що їх дала пані Хакль на етапі досудового провадження. Нарешті, у протоколі зафіксовані остаточні подання сторін обвинувачення і захисту, ухвала суду про відмову від збору додаткових доказів та заява сторони обвинувачення про збереження за нею права подати прохання про скасування цієї ухвали. Протокол завершується підсумком, що суд виніс рішення, виклавши відповідні підстави і можливі засоби оскарження. Останнє речення протоколу сформульовано так: «Зауважень від сторін не надійшло».

29. Пана Камасинського було визнано винним у шахрайстві за обтяжувальних обставин і в незаконному використанні коштів та засуджено до вісімнадцяти місяців ув'язнення, зокрема на підставі обвинувачень, що стосувалися боргів перед пані Хакль, пані Веллінґтон та пані Брук. Після наведення встановлених судом фактів, у рішенні міститься заява підсудного про те, що він не вбачає своєї вини у будь-якому кримінальному правопорушенні. У рішенні зазначається, що він, по суті, визнав свої борги за оренду і телефонний зв'язок, що підпадало під перші сім пунктів обвинувального акта, але стверджував, що має намір і спроможний сплатити ці борги. Суд визнав, що ці арґументи захисту суперечили наявним у суді доказам. Щодо пані Веллінґтон, то суд послався на факт, що заявник сплатив їй свій борг лише частково.

Від нього також зажадали сплатити 80 890 австрійських шилінґів двом приватним сторонам (Privatbeteiligte), що з'явилися на судовий розгляд як свідки сторони обвинувачення і вимагали компенсації (пункт 1 статті 47 Кримінально-процесуального кодексу). Як заявник, так і спостерігачі із посольства стверджують, що лише вирок суду і винесене покарання були усно перекладені англійською мовою. Проте Уряд, як і Верховний суд (див. пункт 37 нижче), стверджував, що всі основні моменти судового рішення, разом з відповідними підставами, були усно перекладені.

Письмовий вирок суду було вручено адвокатові захисту д-ру Штайдлю 19 травня 1981 року. Наступного дня адвокат відвідав заявника у в'язниці, але ухилився від перекладу для нього всього тексту судового рішення. Заявник одержав копію рішення (німецькою мовою) 27 травня, але без відповідного письмового перекладу.

30. У різні дні від жовтня 1980 року до лютого 1981 року п. Камасинському було вручено кілька рахунків на оплату послуг усного перекладу, що надавалися під час досудового розслідування. Однак після втручання посольства США австрійські органи влади врешті-решт підтвердили у вересні 1981 року, що він не повинен відшкодовувати ці витрати.

С. Розгляд апеляції заявника та скасування вироку суду

31. Після судового розгляду, 6 квітня 1981 року, заявник надіслав листа до юриста в'язниці з проханням передати до головуючого судді його клопотання про призначення нового адвоката захисту, оскільки він «не в добрих стосунках з д-ром Штайдлем», прохаючи також порадити, що він має для цього зробити. 7 квітня цього листа було надіслано до відповідного відділу реґіонального суду, який одержав його наступного дня. Заявник також написав д-ру Штайдлю, повідомляючи про своє прохання призначити йому іншого адвоката. 5 травня він написав те саме голові Тирольської спілки адвокатів.

32. На додаток до цього він надіслав кілька листів головуючому судді (датованих 6 і 21 квітня, 4 і 18 травня 1981 року). У листі від 21 квітня він писав:

«Уже минуло майже три тижні з моменту винесення судового рішення, але я не маю ані його копії, ані його перекладу, чого вимагає, наскільки мені це відомо, австрійське законодавство та міжнародне право. Мені б належало знати, у чому мене попередньо визнано винним, щоб я міг написати до США й одержати докази (чого не зробив д-р Штайдль) для подання апеляції до Відня.

Отже, надайте мені, будь ласка, копію судового рішення (Urteil) чи, як альтернативу, його переклад.

Протягом шести місяців мені заважали здійснювати захист з огляду на призначення адвоката, який абсолютно нічого не зробив, щоб допомогти мені, але брав участь у розгляді, фактично виступаючи з обвинуваченнями проти мене».

У листі від 4 травня зазначається таке:

«Минув уже місяць відтоді, як мою справу розглядав суд і Ви оголосили рішення (Urteil), але я ще досі не знаю, що в ньому говориться, як і не відомі мені правові підстави. Перекладач (Dolmetscher) сказав лише, що мене визнано винним і засуджено до 18 місяців ув'язнення. Більше мені нічого не відомо, і я жодним чином не очікую, що д-р Штайдль зробить щось більше, ніж він зробив раніше, тобто абсолютно нічого. На жаль, я несу подвійне покарання через те, що не розумію німецької мови. Призначення д-ра Штайдля для мого захисту постійно використовувалося як «правова підстава» для позбавлення мене прав, ґарантованих будь-якому австрійцю або мені, якщо я розумію німецьку мову. Один місяць — це більш ніж достатньо для того, щоб повідомити мені, що було сказано в Суді чи оголошено в письмовому «Urteil».

Я вже повідомляв, що хочу оскаржити «Urteil» шляхом подання «Nichtigkeitsbeschwerde» [клопотання про його скасування] до Верховного суду Австрії, відповідно до чинних законів. Однією з підстав є те, що мене було позбавлено права на ефективну допомогу захисника, оскільки д-р Штайдль абсолютно нічого не зробив, щоб підготувати мене до судового розгляду, і відмовився здобути будь-які докази від мого імені. Виходячи з того, що д-р Штайдль не виконав свого прямого обов'язку щодо правильного захисту мене в суді — і такою є підстава для оскарження, — він не може представляти мене в провадженні стосовно «Nichtigkeitsbeschwerde». З цього приводу я вже написав листа д-ру Ернсту Майру, голові Rechtsanwaltskammer [спілки адвокатів] з проханням призначити англомовного адвоката.

[Далі — текст, що повторює пункт 23 вище.]

Оскільки я перебуваю у складній ситуації, не маючи ефективного представництва і не розуміючи німецької мови, я можу лише спробувати робити те, що, на мою думку, є правильним з юридичного та етичного погляду. Отже, повідомляю підстави для оскарження, що є суттєвими і мають бути належним чином представлені досвідченим австрійським адвокатом. (До цього часу мене не відвідував адвокат з метою підготовки «Nichtigkeitsbeschwerde»). Якщо я подаю підстави неправильно, то це лише через відсутність адвокатської допомоги».

Лист від 18 травня (витяги з якого викладено в пункті 23 вище) супроводжувався перекладом німецькою мовою. У листі заявник знову повторював, що «4 травня я написав Вам листа, в якому повідомляв про певні підстави для подання «Nichtigkeitsbeschwerde», а також підстави для призначення нового адвоката».

Як і раніше, відповіді від головуючого судді заявник не одержав.

33. 20 травня 1981 року д-р Штайдль іще раз відвідав заявника у в'язниці. На прохання заявника ця зустріч відбувалася у присутності юриста в'язниці. Заявник повторив своє прохання призначити йому іншого адвоката.

Листом від 21 травня 1981 року д-р Штайдль звернувся до Тирольської спілки адвокатів з проханням звільнити його від обов'язків захисника у справі заявника. 22 травня спілка адвокатів призначила д-ра Шванка (Schwank) новим захисником заявника. Д-ра Шванка було повідомлено про це 26 травня.

34. 29 травня 1981 року партнер д-ра Штайдля прийшов до д-ра Шванка в його офіс і передав йому проект оскарження (Berufung) і клопотання про скасування вироку суду (Nichtigkeitsbeschwerde), підготовлене д-ром Штайдлем (на трьох сторінках), а також кілька копій із матеріалів судової справи. 1 червня д-р Шванк відвідав заявника у в'язниці. Клопотання про скасування вироку суду й оскарження (проти вироку суду та наказу про відшкодування) були підготовлені й подані 2 червня, у день спливу строку подання цих документів. Д-р Шванк також підготував для заявника переклад судового рішення.

35. Клопотання про скасування вироку суду подавалося на тій підставі, що:

a) (відповідно до пункту 1.1а статті 281 Кримінально-процесуального кодексу — див. пункт 51 нижче) захисник не забезпечив заявникові належного представництва під час судового провадження і, зокрема, судового розгляду;

b) (відповідно до пункту 1.3 статті 281 Кримінально-процесуального кодексу, взятого разом зі статтями 244, 250 та 252 Кодексу, — там само) переклад під час судового розгляду був недостатнім, зокрема ні обвинувальний вирок, ані письмові чи усні показання певних свідків, ані запитання головуючого судді та прокурора до свідків не було перекладено англійською мовою;

c) (відповідно до пункту 1.3 статті 281 Кримінально-процесуального кодексу, взятого разом зі статтею 260 зазначеного кодексу, — там само) крім резолютивної частини, судове рішення не було перекладене усно одразу в суді ані письмово — згодом;

d) (відповідно до пункту 1.4 статті 281 зазначеного кодексу, — там само) суд першої інстанції не задовольнив ані клопотання сторони обвинувачення, ані клопотання сторони захисту про перевірку банківських рахунків підсудного чи клопотань сторони захисту про взяття показань у двох свідків;

e) (відповідно до пункту 1.5 статті 281, — там само) рішення суду не мало достатнього обґрунтування;

f) (відповідно до пунктів 1.9 а і b статті 281, — там само) суд першої інстанції неправильно інтерпретував деякі факти, що вказували на відсутність наміру ввести в оману.

36. Щодо тверджень фактичного характеру про обсяг інформації, яка перекладалася під час судового розгляду, Верховний суд (Oberster Gerichtshof) провів розслідування, відповідно до статті 285f Кримінально-процесуального кодексу (див. пункт 52 нижче). Суддя-доповідач Верховного суду допитав головуючого суддю Інсбрукського реґіонального суду по телефону. У запису цієї розмови, який 31 серпня 1981 року було додано до матеріалів справи, що її вів Верховний суд, зазначається таке (переклад англійською поданий Урядом):

«Головуючий суддя реґіонального суду, д-р Брауньяс, відповів на запит по телефону таким чином:

Усупереч твердженням, викладеним у клопотанні про скасування вироку суду, всі суттєві моменти обвинувального акта, показань свідків, змісту документів було оголошено в суді, а також було здійснено переклад судового рішення, зокрема його мотивувальної частини, усним перекладачем, якого було викликано до суду, а також адвокатом захисту, баристером д-ром Штайдлем (який є кваліфікованим перекладачем з англійської мови), на судовому процесі, де були присутні два представники посольства Сполучених Штатів. Підсудному також надали можливість зробити свої зауваження стосовно обвинувачень та кожного доказу без обмеження виступу в часі, а також поставити запитання до свідків».

Ані заявника, ані його захисника не було поставлено до відома про цей запит чи повідомлено про його результати.

37. 1 вересня 1981 року, одержавши думку генерального прокурора (Generalprokurator), Верховний суд, засідаючи в палатах (див. пункт 52 нижче), відхилив клопотання про скасування вироку суду, виходячи, по суті, з таких підстав.

Стосовно скарги, що захисник не забезпечив належного представництва заявника під час судового розгляду, Верховний суд визнав, що реґіональний суд був лише зобов'язаний призначити адвоката захисту і запросити його бути присутнім на судовому розгляді, а також на всіх інших заходах провадження, в яких підсудний мав право брати участь. Однак реґіональний суд не був зобов'язаний контролювати дії адвоката захисту, адже він не підконтрольний суду, а в дисциплінарному порядку підпорядкований відповідному адвокатському об'єднанню. Отже, будь-яка недостатньо виконана функція адвоката захисту не може служити підставою для скасування вироку суду.

Щодо перекладу, який здійснювався під час судового розгляду, Верховний суд зауважив, що реґіональний суд не лише призначив перекладача для допомоги на судовому розгляді, а й призначив, на прохання заявника, адвоката захисту, який водночас був перекладачем з англійської мови і з яким заявник міг спілкуватися своєю рідною мовою. З правового погляду, неповний переклад або непризначення перекладача не становлять, як такі, підставу для скасування вироку суду. Ці обставини можуть лише бути підставою для відведення, відповідно до пункту 1.4 статті 281 Кримінально-процесуального кодексу (див. пункт 51 нижче), якщо відповідне клопотання вже було відхилене на судовому процесі. Крім того (im übrigen), розслідування, проведене Верховним судом, відповідно до статті 285f Кримінально-процесуального кодексу, показало, всупереч твердженням у клопотанні заявника про скасування вироку суду, що всі суттєві моменти обвинувального акта, показань свідків, документів були оголошені під час судового розгляду, а також було здійснено переклад судового рішення, зокрема його мотивувальної частини, кваліфікованим усним перекладачем. Крім того, заявникові було надано можливість висловити свої зауваження стосовно обвинувачень та доказів без обмеження його виступу в часі, а також поставити запитання свідкам.

38. Дату відкритого слухання щодо апеляції проти вироку суду та стосовно наказу про відшкодування було повідомлено п. Камасинському відповідно до пункту 2 статті 286 Кримінально-процесуального кодексу. На це слухання було викликано д-ра Шванка.

11 листопада 1981 року п. Камасинський подав заяву з проханням особисто з'явитися на слухання у Верховному суді, обґрунтовуючи це, зокрема, тим, що визначення міри покарання потребує оцінки його особистості, а це вимагає його присутності. Крім того, матеріали справи, яку вів Верховний суд, містили статті із щоденної газети «Кур'єр», що мали упереджений характер стосовно його справи і, отже, могли неґативно вплинути на позицію Верховного суду. Статті, надруковані в номерах газети від 14, 15 і 16 листопада 1980 року, в яких його було представлено як аґента американської розвідки, небезпечного для Республіки Австрії, фігурували також у матеріалах справи суду першої інстанції. Закінчуючи свою арґументацію, заявник зазначив, що, оскільки його оскарження стосувалося також цивільно-правових аспектів судового рішення, було б несправедливим, якби приватні сторони, яким він має сплатити компенсацію, були присутніми на слуханні у Верховному суді, а він — ні.

Ця заява була відхилена ухвалою Верховного суду від 20 листопада 1981 року на тій підставі, що ні матеріали судової справи, ні ця заява не вказували конкретно на потребу особистої присутності обвинуваченого на слуханні апеляції, поданої виключно в його інтересах. Якщо він і далі переконаний, що його особиста присутність могла б дати йому змогу доводити, що кримінальні провадження відбувалися внаслідок низки нещасних обставин і непорозумінь, передусім лінґвістичного характеру, то він не знає того правила, що питання вини не може розглядатися в апеляційному провадженні. До того ж усі додаткові обставини, викладені в його заяві, може оголосити на слуханні його адвокат. Ухвалу Верховного суду було вручено захисникові п. Камасинського.

39. Підстави для оскарження вироку суду полягали, по суті, у тому, що суд першої інстанції не взяв до уваги кілька пом'якшувальних обставин, таких, як відсутність у п. Камасинського кримінального минулого, його зобов'язання стосовно утримання дружини і дитини, помилкове нерозуміння ним кримінального характеру своєї поведінки, а також той факт, що мінімальний розмір коштів, що кваліфікується шахрайством за обтяжувальних обставин, він перевищив лише на незначну суму.

Верховний суд відхилив оскарження 24 листопада 1981 року після слухання, на якому заявника представляв адвокат захисту. Верховний суд визнав, що покарання, призначене реґіональним судом, було відповідним і що відносна вага пом'якшувальних і обтяжувальних обставин була оцінена правильно. Рішення стосовно відшкодування двом приватним сторонам було ухвалено відповідно до закону, і, отже, немає підстав передавати це рішення на розгляд цивільних судів, як того вимагає заявник. У рішенні Верховного суду також перелічувалися ті особи, що були присутніми на апеляційному слуханні, і немає записів, які б свідчили, що приватні сторони, компенсаційні вимоги яких підтвердив реґіональний суд, були присутні чи представлені на цьому слуханні.

40. Заявника було звільнено з в'язниці 16 грудня 1981 року і після цього взято під варту, з огляду на депортацію його до Сполучених Штатів. Згодом, у січні 1982 року, його було депортовано.

ІІ. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО

А. Тлумачення

41. Стаття 100 Кримінально-процесуального кодексу Австрії передбачає:

«Суддя-слідчий має забезпечити усний переклад кваліфікованим перекладачем будь-яких документів, викладених іншою мовою, ніж та, що вживається в суді (nicht gerichtsüblich), якщо вони мають стосунок до розслідування, а також забезпечити, щоб ці документи були додані до матеріалів справи разом з перекладом».

Згідно з положеннями статті 163 Кодексу:

«У випадку, коли свідок не знає мови, що вживається в суді (Gerichtssprache), суд має викликати усного перекладача, якщо ані суддя-слідчий, ані судовий секретар не знають іноземної мови. В офіційному протоколі слухання чи в додатку до нього показання свідків записуються цією мовою лише тоді, коли є необхідність процитувати фактичні висловлювання, зроблені особою, яку допитують (пункт 3 статті 104)».

Відповідно до пункту 3 статті 104, така необхідність існує, якщо вжиті висловлювання є важливими для оцінки даного предмета спору або якщо є підстави очікувати, що офіційний протокол буде оголошено на судовому розгляді.

З огляду на пункт 3 статті 198 цього кодексу, стаття 163 також реґулює, mutatis mutandis, питання допитів особи, яку обвинувачено у правопорушенні (Beschuldigter), якщо ця особа не знає мови, що вживається в суді.

42. Із контексту викладених вище положень випливає, що вони стосуються досудового розслідування, яке проводив суддя-слідчий (Voruntersuchung). Однак, на підставі пункту 1 статті 248 Кодексу, правила, що їх має дотримуватися суддя-слідчий, також мають застосовуватися головуючим суддею під час допиту свідків або експертів на судовому розгляді. Конкретного правила, обов'язкового для дотримання при допиті обвинуваченого на судовому розгляді у разі незнання ним мови, що вживається у суді, не існує, але виявляється, що на практиці правила стосовно допиту свідків застосовуються за аналогією.

43. Умови використання кваліфікованих усних перекладачів (allgemein beeidete gerichtliche Dolmetscher) визначені в Законі 1975 року про судових експертів і перекладачів (Bundesgesetz über den allgemeinbeeideten gerichtlichen Sachverständigen und Dolmetscher, Bundesgesetzblatt für Österreich No. 137/1975). Відповідно до статті 14 цього закону, положення, що стосуються експертів і вимагають, зокрема, наявності спеціальних знань (Sachkunde) і доброчесної репутації (Vertrauenswürdigkeit) (пор. пункти 2 (a) та (e) статті 2), також застосовуються до перекладачів.

В. Офіційний захисник

44. Пункт 1 статті 39 Кримінально-процесуального кодексу передбачає, що у всіх кримінальних справах обвинувачений має право на адвоката захисту (захисника) (Verteidiger), якого він може обрати зі списку апеляційного суду.

45. За певних умов адвокат захисту повинен призначатися для обвинуваченого (beigegebener Verteidiger). Це може бути або адвокат з надання правової допомоги за рахунок держави, або адвокат, що призначається за обов'язком служби у справах, де потрібне представництво, за рахунок обвинуваченого. Процедура, якої необхідно дотримуватися, передбачена статтею 41 Кодексу. У ній, зокрема, з цього приводу зазначено:

«2) Якщо особа, обвинувачена у кримінальному правопорушенні (обвинувачений), не в змозі … нести витрати на свій захист, суд, на його прохання, приймає ухвалу про призначення йому адвоката захисту, витрати на якого обвинувачений не повинен брати на себе, якщо і оскільки це необхідно в інтересах правосуддя, зокрема в інтересах належного захисту. ...

3) Якщо для розгляду справи в суді за участю професійних суддів або судових засідателів обвинувачений або його юридичний представник не обрав адвоката захисту і якщо такого адвоката не було призначено відповідно до пункту 2 вище, суд з власної ініціативи призначає адвоката захисту, послуги якого мають оплачуватися обвинуваченим, крім випадків задоволення умов призначення адвоката захисту відповідно до пункту 2 вище…»

Пункт 2 статті 42 також передбачає:

«Якщо суд вирішив призначити адвоката захисту, він має повідомити про це комітет адвокатського об'єднання, юрисдикція якого поширюється на територію, де міститься цей суд, для того щоб цей комітет міг призначити адвоката-практика (Rechtsanwalt) як адвоката захисту».

46. Заміна адвоката захисту під час провадження реґулюється пунктом 2 статті 44 Кодексу, в якому зазначено:

«Особа, обвинувачена у кримінальному правопорушенні, може в будь-який час передати доручення представництва від одного вільно обраного адвоката захисту іншому адвокатові захисту. Так само і доручення представництва, надане офіційно призначеному адвокатові захисту, втрачає свою чинність одразу, як тільки обвинувачений призначає іншого адвоката захисту. Проте у таких випадках заміна адвоката не повинна призводити до будь-яких зволікань у провадженні».

У чинному нині Законі про адвокатів-практиків (Rechtsanwaltsordnung, з поправками, див. Юридичний вісник № 96/1868) зазначається, що у певних випадках, зокрема, коли має місце конфлікт інтересів або упередженість, офіційно призначений адвокат захисту замінюється іншим адвокатом захисту (пункт 4 статті 45 версії, опублікованої у Віснику федеральних законів Австрії (Bundesgesetzblatt für Österreich) Nо. 383/1983). На час розгляду цієї справи в національних судах цього положення ще не було. Однак, згідно з усталеною практикою, офіційно призначеного адвоката захисту можна було замінити іншим за розпорядженням комітету адвокатського об'єднання, якщо комітет вважав це за доцільне.

47. Пункт 1 статті 9 Закону про адвокатів-практиків вимагає, щоб адвокат-практик виконував своє доручення відповідно до закону і захищав права сторони, яку він представляє, ретельно, добросовісно і сумлінно («mit Eifer, TreueundGewissenhaftigkeit»). Згідно з пунктом 1 статті 11, він зобов'язаний виконувати своє доручення доти, доки воно є чинним, і несе відповідальність у разі невиконання цього обов'язку. Однак, відповідно до визнаної прецедентної практики (Австрійський юридичний журнал (ÖsterreichischeJuristen-Zeitung, Evidenzblatt), 1969 р., № 353), він не підлягає контролю з боку суду на предмет правильності і розумності виконання своїх обов'язків («richtig undzweckmässig»). З іншого боку, на відкритому слуханні 19 червня 1989 року Уряд зазначав, що в Австрії Конвенція має статус конституційного закону, а це означає, що суди зобов'язані забезпечувати дотримання пункту 3 (с) статті 6, що ґарантує право підсудного на правову допомогу. В австрійському законодавстві немає положення, яке б вимагало призначення адвоката захисту зі знанням мови, що нею розмовляє обвинувачений, якщо останній не розуміє чи не розмовляє мовою, яка вживається в суді, але на практиці, на прохання підсудного і якщо це можливо, підзахисному призначається адвокат з достатнім рівнем володіння його мовою.

С. Ознайомлення з матеріалами судової справи

48. Ознайомлення підсудного або його адвоката з матеріалами судової справи реґулюється пунктом 2 статті 45 Кримінально-процесуального кодексу, в якому зазначено:

«Суддя-слідчий дає дозвіл адвокатові захисту, на його клопотання, ознайомлюватися з матеріалами судової справи, за винятком протоколів судових нарад, у приміщенні суду і робити копії цих матеріалів; в альтернативному порядку суддя-слідчий може також передати адвокатові фотокопії. Якщо підсудний не має юридичного представника, він, як і адвокат захисту, сам має такі права, а підсудному, що перебуває під вартою, може бути надано дозвіл ознайомитися з матеріалами справи у приміщенні ізолятора чи в'язниці, де його тримають…»

D. Попередня заява підсудного

49. Стаття 245 Кримінально-процесуального кодексу передбачає для підсудного можливість зробити попередню заяву. Одразу після початку судового розгляду підсудного допитує суддя-слідчий стосовно змісту обвинувального акта. Якщо підсудний заявляє стосовно обвинувального акта, що він невинуватий, головуючий суддя повинен пояснити йому, що він має право спростувати обвинувачення послідовним викладом фактів і подати свої зауваження стосовно кожного конкретного доказу. Підсудний не зобов'язаний відповідати на будь-які запитання судді.

E. Збереження протоколів суду

50. У статті 271 Кримінально-процесуального кодексу йдеться про збереження протоколів суду:

«1) Має бути забезпечено збереження протоколу судового розгляду, інакше він втрачає свою чинність. Його підписують голова та секретар суду. До протоколу заносяться прізвища присутніх членів суду, сторін та їхніх представників, фіксуються всі необхідні для провадження формальності, зокрема зазначається, яких свідків та експертів було заслухано і які частини матеріалів справи було зачитано, чи присягали свідки та експерти і з якого приводу вони присягали, і, нарешті, згадуються всі клопотання, подані сторонами, та ухвали, прийняті головою чи судом за цими клопотаннями. Сторони мають право вимагати занесення до протоколу конкретних пунктів з метою збереження їхніх прав.

2) У випадку, коли фактично вжиті слова мають важливе значення, голова суду одразу, на прохання сторони, наказує зачитати конкретні уривки.

3) Відповіді підсудного та показання свідків чи експертів згадуються лише тоді, якщо вони розбігаються, змінюють зміст чи містять додаткову інформацію до заяв, що входять до матеріалів справи, або якщо свідки чи експерти допитуються вперше на відкритому засіданні суду.

4) Якщо голова суду чи суд вважає за доцільне, він може розпорядитися про стенографічний запис всіх показань і виступів сторін з викладенням підстав для захисту чи обвинувачення; це завжди має забезпечуватися, якщо сторона вчасно подає таке прохання і заздалегідь сплачує за це кошти. Однак протягом 48 годин стенографічний звіт має бути переписаний у форму звичайного тексту, поданий для засвідчення його правильності до голови або судді, якому голова суду дає таке доручення, і доданий до протоколу.

5) Сторони мають право ознайомлюватися з готовим протоколом і його додатками, а також робити копіювання цих документів».

F. Провадження щодо скасування вироку у Верховному суді

51. Клопотання про скасування судового вироку подається до Верховного суду лише на конкретних підставах, що зазначені у пункті 1 статті 281 Кримінально-процесуального кодексу. Отже, таке клопотання може бути подане:

«1a) якщо протягом усього судового розгляду захисник не представляв підсудного, хоч таке представництво було його обов'язком;

...

3) коли під час судового розгляду відбулося порушення положення або недотримання цього положення, стосовно якого існує чітке застереження, що його порушення чи недотримання мають наслідком визнання судового рішення нечинним;

...

4) якщо на судовому розгляді не було прийнято ухвали стосовно клопотання особи, що подала прохання про скасування судового вироку, або якщо проміжну ухвалу про відхилення клопотання чи заперечення такої особи було винесено з іґноруванням або неправильним застосуванням юридичних положень чи процедурних принципів, дотримання яких необхідне для забезпечення відповідності процедури основним вимогам сторони обвинувачення і сторони захисту;

5) якщо судове рішення ... не містить достатнього вмотивування або ґрунтується на явно недостатньому вмотивуванні;

...

9) якщо судове рішення винесено на порушення закону або через неправильне застосування закону, що стосується даного питання,

а) незважаючи на те, чи становить діяння, в якому обвинувачено підсудного, кримінальне правопорушення в рамках юрисдикції судів;

b) незважаючи на існування обставин, що виключають покарання чи переслідування стосовно цього діяння...;

с) ...»

Прикладами підстав, на які посилається пункт 1.3, є неоголошення обвинувального акта на початку судового розгляду (як цього вимагає стаття 244 Кримінально-процесуального кодексу), недоведення до відома підсудного показань свідків, допитаних за його відсутності (як цього вимагає стаття 250 Кодексу), та невикладення в судовому рішенні підстав на підтвердження будь-якого висновку стосовно вини (як цього вимагає стаття 260 Кодексу). Водночас, якщо це не зроблено мовою, яку може розуміти підсудний, не знаючи німецької мови, не є фатальною помилкою, що вимагає скасування судового вироку про засудження (див. рішення Верховного суду у цій справі — пункт 37 вище).

52. Відповідно до статті 285с Кримінально-процесуального кодексу, Верховний суд, після ознайомлення з думкою генерального прокурора, проводить закриту нараду, якщо генеральний прокурор чи суддя-доповідач запропонував застосування, зокрема, статті 285d Кодексу. Стаття 285d передбачає відхилення клопотання про скасування вироку суду ухвалою, прийнятою в закритому засіданні, якщо Верховний суд одностайно вважає, що це клопотання, подане на підставі підпунктів з 1 по 8 пункту 1 статті 281, є явно необґрунтованим.

З огляду на статтю 285f, Верховний суд, «проводячи закриту нараду, може… розпорядитися про розслідування фактів щодо стверджуваних процедурних помилок (пункт 1.1-4 статті 281)».

Якщо Верховний суд не приймає своєї ухвали в закритому засіданні, підсудному, що не має представника і тримається під вартою, має бути повідомлено про дату слухання і що він може виступати в суді лише через адвоката (пункт 2 статті 286). У випадку, коли у підсудного є представник, про таку дату повідомляється лише адвокат захисту (пункт 3 статті 286). Відповідно до пункту 3 статті 287, підсудний або його адвокат завжди має право на останнє слово (letzte Äusserung) на слуханні.

G. Апеляційні провадження у Верховному суді

53. У принципі провадження у Верховному суді стосовно апеляції проти вироку суду є відкритим (див. пункт 4 і 5 статті 294 Кримінально-процесуального кодексу). Питання вини або невинуватості не може розглядатися у такому апеляційному провадженні. Коли апеляцію подає лише підсудний, Верховний суд не має права призначити суворіше покарання, ніж те, що було винесене в суді першої інстанції (пункт 2 статті 295 Кримінально-процесуального кодексу).

54. Присутність підсудного на відкритому слуханні стосовно його апеляції реґулюється другим реченням пункту 3 статті 296, що на час розгляду справи в національних судах було сформульоване так:

«Щодо призначення дня відкритого слухання та процедури застосовуються статті 286 та 287, mutatis mutandis, за умови, якщо підсудного, що не перебуває під вартою, завжди викликають на слухання, а підсудного під вартою може бути приведено на судове слухання».

У 1983-му та 1987 роках до пункту 3 статті 296 було внесено поправки. Тепер у другому реченні зазначається, що підсудний під вартою має бути приведений на судове слухання, якщо він цього вимагає у своїй апеляції або запереченні, або якщо його присутність виявляється необхідною в інтересах належного здійснення правосуддя, або з інших причин.

Далі в останньому реченні пункту 3 статті 296 уточнюється, що, «якщо апеляція спрямована проти рішення у цивільній справі, на судовий розгляд також може бути викликана приватна особа, якої це стосується» (переклад з німецької).

ПРОВАДЖЕННЯ В КОМІСІЇ

55. Заяву п. Камасинського (№ 9783/82) було подано до Комісії 6 листопада 1981 року. Велика кількість скарг, викладених в його заяві, містила таке. Упродовж провадження в суді першої інстанції його було позбавлено прав, ґарантованих підсудному пунктами 2 і 3 статті 6 Конвенції. Крім того, він не здійснив свого права на справедливий судовий розгляд, відповідно до вимог пункту 1 статті 6, і зазнав дискримінації, на порушення статті 14, зокрема через відмінність між тим, як суд поводиться з підсудними, що розмовляють німецькою мовою, і з тими, хто нею не володіє. Провадження щодо скасування судового вироку були несправедливими через те, що він не мав можливості коментувати докази, отримані Верховним судом у відповідь на запит. Він зазнав дискримінації в апеляційному провадженні, оскільки, на відміну від обвинуваченого, що перебуває на волі, і «цивільних сторін» в його власній справі, йому не дозволили бути присутнім на відкритому слуханні у Верховному суді. На порушення статті 13, йому не було надано, відповідно до австрійського законодавства, ефективного засобу правового захисту для виправлення стверджуваних порушень статті 6.

56. Комісія оголосила заяву прийнятною 8 травня 1985 року. У доповіді від 5 травня 1988 року (стаття 31) Комісія висловила думку

a) щодо провадження в реґіональному суді — про відсутність порушення прав заявника:

i) бути детально поiнформованим зрозумiлою для нього мовою про висунуті проти нього обвинувачення (пункт 3 (а) статті 6) (одинадцять голосів проти шести);

iі) на достатні можливості для пiдготовки свого захисту (пункт 3 (b) статті 6) (чотирнадцять голосів проти трьох);

iіі) на використання правової допомоги захисника (пункт 3 (с) статті 6) (одноголосно);

iv) на допит свідків обвинувачення (пункт 3 (d) статті 6) (одноголосно);

v) на допомогу перекладача (пункт 3 (е) статті 6) (п'ятнадцять голосів проти двох, що утрималися);

vi) на справедливий судовий розгляд (пункт 1 статті 6) (одинадцять голосів проти шести);

vii) на презумпцію невинуватості (пункт 2 статті 6) (одноголосно);

b) щодо провадження у Верховному суді стосовно скасування вироку суду — про порушення пункту 1 статті 6 (одноголосно);

c) щодо провадження у Верховному суді стосовно апеляції — про порушення статті 14 у поєднанні з пунктом 1 статті 6 та пунктом 3 (с) статті 6 (право захищати себе особисто) (десять голосів проти одного, шість утрималися);

d) щодо справи в цілому — що жодного окремого питання на підставі статті 13 не виникає (одноголосно).

Повний текст думки Комісії та окремих думок її членів міститься у цій доповіді, її наведено у додатку до цього рішення**.

ОСТАТОЧНІ ПОДАННЯ ДО СУДУ

57. На відкритому слуханні 19 червня 1989 року уповноважена особа Уряду звернулася до Суду з проханням

«визнати, що в цій справі положення статті 13…, а також пункти 1, 2 та підпункти з (а) до (е) пункту 3 статті 6, а також пункт 1 статті 6 у поєднанні зі статтею 14 порушено не було, а отже, факти, що становили підставу для спору, не свідчать про порушення Конвенції».

58. Зі свого боку, адвокат заявника подав, по суті, підсумкові арґументи, викладені в меморандумі заявника, звертаючись до Суду з проханням визнати, що:

«1. Заявника було позбавлено права захищати себе особисто чи використовувати правову допомогу обраного на власний розсуд захисника, на порушення пункту 3 (с) статті 6.

2. Заявника було позбавлено права на належну та ефективну правову допомогу, що мала забезпечити його право на справедливий судовий розгляд, і цим було порушено пункт 3 (с) статті 6, якщо тлумачити у світлі пункту 1 статті 6 (право на справедливий судовий розгляд).

3. Заявника було позбавлено права бути поiнформованим зрозумiлою для нього мовою про причину і деталі кримінальних обвинувачень, висунутих проти нього, на порушення пункту 3 (а) статті 6.

4. Заявника було позбавлено права мати можливість для підготовки свого захисту, на порушення пункту 3 (b) статті 6.

5. Заявника було позбавлено ефективних засобів правового захисту з метою виправлення наслідків згаданих вище порушень (1-4), на порушення статті 13 Конвенції.

6. Заявника було позбавлено права на належну й ефективну допомогу перекладача, що мала забезпечити його право на справедливий судовий розгляд, на порушення пункту 3 (е) статті 6, якщо розглядати разом з пунктом 1 статті 6 (право на справедливий судовий розгляд).

7. Заявника було позбавлено права належним чином допитати свідків обвинувачення (що були присутні на судовому розгляді) стосовно правдоподібності і точності їхніх показань, на порушення пункту 3 (d) статті 6, якщо розглядати його разом із згаданим вище порушенням пункту 3 (е) статті 6.

8. Заявника було позбавлено права на ефективний засіб правового захисту з метою виправлення наслідків згаданих вище порушень (6-7), на порушення статті 13 Конвенції.

9. Заявника було позбавлено права допитати свідка обвинувачення Терезію Хакль стосовно правдоподібності і точності даних нею показань, на порушення пункту 3 (d) Конвенції.

10. Заявника було позбавлено права бути поiнформованим зрозумiлою для нього мовою про конкретні причини кримінальних обвинувачень, що були висунуті проти нього свідком Терезією Хакль, на порушення пункту 3 (а), (d), (е) статті 6.

11. Заявника було позбавлено права на ефективний засіб правового захисту з метою виправлення наслідків згаданих вище порушень (порушення 9 і 10), що є порушенням статті 13 Конвенції.

12. Заявника було позбавлено права розв'язати будь-які суперечності, що могли бути наслідком неправильного перекладу, і це позбавлення заявника права на захист є порушенням пункту 3 (b), (с) та (е) (якщо розглядати їх окремо або разом з пунктом 1 статті 6 та зі статтею 14).

13. Заявника було позбавлено права на справедливий судовий розгляд через порушення, що наведене під пунктом 12, через використання доказів, здобутих завдяки названим порушенням для підтвердження висновку про вину; при цьому ці фактори, взяті разом, становлять порушення пункту 1 статті 6 (право на справедливий судовий розгляд).

14. Заявник також стверджує, що він постраждав через дискримінаційне поводження, на порушення статті 14, внаслідок нерозуміння ним мови, що використовувалася в суді, а отже, він не міг здійснити права, ґарантовані йому пунктом 3 (b) статті 6, тією мірою, якою вони ґарантовані підсудному, що розуміє мову здійснення правосуддя.

15. Заявника було позбавлено ефективного засобу правового захисту, що мав забезпечити виправлення наслідків згаданих вище порушень (12-14), на порушення статті 13.

16. Заявника було позбавлено права домогтися присутності і допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення, на порушення пункту 3 (d) статті 6.

17. Заявника було позбавлено права допитати свідків обвинувачення Веллінґтон і Брук, стосовно достовірності й точності будь-яких показань, що вони їх дали проти нього, на порушення пункту 3 (d) статті 6 Конвенції.

18. Заявника було позбавлено права бути поiнформованим зрозумiлою для нього мовою про причини і деталі кримінальних обвинувачень, висунутих проти нього свідками Веллінґтон і Брук, на порушення пункту 3 (а) статті 6 Конвенції.

19. Заявника було позбавлено ефективного засобу правового захисту, що мав виправити наслідки згаданих вище порушень (16-18), що становило порушення статті 13 Конвенції.

20. Заявника було позбавлено права на те, щоб безсторонні судді вважали його невинуватим до моменту встановлення його вини відповідно до закону, що становило порушення пунктів 1 і 2 статті 6 Конвенції.

21. Заявника було позбавлено права на презумпцію невинуватості до моменту доведення його вини відповідно до закону, на порушення пункту 2 статті 6.

22. Заявника було позбавлено права на розгляд його справи безстороннім судом, на порушення пункту 1 статті 6.

23. Заявника було позбавлено ефективного засобу правового захисту, що мав виправити наслідки згаданих вище порушень (20-22), і це становило порушення статті 13 Конвенції.

24. Заявника було позбавлено права на безоплатні послуги перекладача, на порушення пункту 3 (e) статті 6.

25. Заявника було позбавлено права вважати, що він не буде нести витрати на допомогу перекладача, незалежно від питання вини, що становило порушення пункту 3 (e) статті 6 і пункту 1 статті 6 (право на справедливий судовий розгляд).

26. Заявникові не надали можливості здійснити своє право на захист, як це передбачено у пункті 3 статті 6, а також на виправлення порушень Конвенції, відповідно до статті 13; позбавлення можливості здійснити згадані права відбулося з причини дискримінаційного застосування Кримінально-процесуального кодексу Австрії, на порушення статті 14 Конвенції.

27. Заявника було позбавлено права на відкритий судовий розгляд, що повністю відповідає принципам демократії, на порушення пункту 1 статті 6 Конвенції».

ЩОДО ПРАВА

I. РАМКИ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ В СУДІ

59. У своєму рішенні від 8 травня 1985 року, яке обмежує рамки розгляду справи в Суді (див., як найостанніший прецедент, судове рішення у справі Серінґа (Soering) від 7 липня 1989 року, серія А, № 161, с. 46, п. 115 у кінці), Комісія оголосила заяву п. Камасинського прийнятною в цілому (див. пункт 56 вище). Отже, Суд має юрисдикцію розглянути всі скарги, подані п. Камасинським на етапі прийнятності, незалежно від того, чи згадуються вони конкретно в доповіді Комісії. Фактично представник Комісії не заперечував цього.

ІІ. ПОПЕРЕДНЄ ЗАПЕРЕЧЕННЯ З ПОСИЛАННЯМ
НА НЕВИЧЕРПАННЯ НАЦІОНАЛЬНИХ ЗАСОБІВ ПРАВОВОГО ЗАХИСТУ

60. Уряд стверджував, як і в Комісії, що заявник не вичерпав національних засобів правового захисту, оскільки деякі зі своїх скарг не подав своєчасно до австрійських судів. Однак це попереднє заперечення має бути відхилене як прострочене, оскільки Уряд оголосив його лише на відкритому слуханні 19 червня 1989 року, тобто після спливу строку подання свого меморандуму, передбаченого пунктом 1 статті 47 Реґламенту Суду.

ІІІ. СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6,
ВЗЯТОЇ ОКРЕМО АБО у поєднанні ЗІ СТАТТЕЮ 14

61. Згідно з поданням заявника, упродовж кримінального розгляду, що його проводили проти нього в Австрії, було чимало моментів, які свідчили про позбавлення його справедливого судового розгляду і прав захисту, про те, що він постраждав внаслідок дискримінації, на порушення всіх відповідних положень статті 6 Конвенції, взятих окремо або у поєднанні зі статтею 14. Статті 6 та 14 передбачають:

Стаття 6

«1. Кожен при... встановленні обґрунтованості будь-якого кримiнального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на справедливий i вiдкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним i безстороннiм судом, встановленим законом. Судове рішення проголошується публічно, але преса i публіка можуть не допускатися в зал засiдань протягом усього судового розгляду або якоїсь його частини в інтересах збереження моралi, громадського порядку або нацiональної безпеки в демократичному суспiльствi, якщо того вимагають iнтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторiн чи в разi крайньої необхiдностi, якщо, на думку суду, в особливих випадках публічність розгляду може зашкодити iнтересам правосуддя.

2. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено згiдно із законом.

3. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, має щонайменше такi права:

a) бути негайно i детально поiнформованим зрозумiлою для нього мовою про характер i причину обвинувачення проти нього;

b) мати достатньо часу і можливостей для пiдготовки свого захисту;

c) захищати себе особисто чи використовувати правову допомогу захисника, обраного на власний розсуд, або — якщо він не має достатніх коштiв для оплати правової допомоги захисника — одержувати таку допомогу безоплатно, якщо цього вимагають iнтереси правосуддя;

d) допитувати свiдкiв обвинувачення або вимагати їхнього допиту, а також вимагати виклику i допиту свiдкiв захисту на тих самих умовах, що й свiдкiв обвинувачення;

e) якщо він не розумiє мову, яка використовується у судi, або не розмовляє нею, — отримувати безоплатну допомогу перекладача».

Стаття 14

«Здiйснення прав i свобод, викладених у цiй Конвенцiї, ґарантується без будь-якої дискримiнацiї за ознакою статi, раси, кольору шкiри, мови, релiгiї, полiтичних чи iнших переконань, нацiонального або соцiального походження, належностi до нацiональних меншин, майнового стану, народження або iнших обставин».

62. Ґарантії, викладені у пунктах 2 і 3 статті 6, становлять основоположні елементи загальної концепції справедливого судового розгляду, що втілені у пункті 1 статті 6 (див., як найостанніший прецедент, рішення у справі Костовського (Kostovski) від 20 листопада 1989 року, серія А, № 166, с. 19, п. 39). На відкритому слуханні 19 червня 1989 року адвокат п. Камасинського також назвав основним арґументом свого подання те, що заявника було позбавлено справедливого судового розгляду, при цьому чимало конкретних скарг складають загальну скаргу на те, що заявника було позбавлено права викласти суду свою версію подій. З огляду на характер стверджуваних заявником порушень, Суд вважає доцільним згрупувати пов'язані між собою питання скарги для застосування до них відповідних положень статті 6, а в разі потреби — у поєднанні зі статтею 14.

А. Провадження в реґіональному суді

1. Правова допомога адвоката

63. Однією з головних скарг п. Камасинського було те, що призначений йому адвокат, д-р Штайдль, не надав заявникові ефективної правової допомоги під час підготовки і провадження у справі, наслідком чого стало позбавлення права на справедливий судовий розгляд.

Він посилався на відсутність адвоката на слуханні обвинувального акта (див. пункт 15 вище) і короткочасність його відвідин заявника у в'язниці (див. пункти 14 і 17 вище). Він звинувачував адвоката в тому, що той не ознайомив його перед судовим розглядом з доказами сторони обвинувачення. Він засуджував деякі дії адвоката на судовому розгляді: наприклад, згоду адвоката на подання письмових показань позасудовими свідками, неподання адвокатом кількох клопотань для збереження права на подання клопотання про скасування вироку суду, а також прохання адвоката в заключній промові про винесення у справі «м'якого вироку» («mildes Urteil») (див. пункти 25-27 вище). У поданні заявника стверджується, що після випадку, коли адвокат подав прохання (його задоволено не було) про звільнення його від обов'язків захисту у справі (див. пункт 25 вище), заявник опинився «без можливості одержувати будь-яку правову допомогу». Доказом відсутності ефективної допомоги, за словами заявника, було те, що д-р Штайдль передав д-ру Шванку, адвокатові, призначеному надавати безоплатну правову допомогу у провадженні стосовно апеляції та клопотання про скасування вироку суду, не всі матеріали справи (див. пункт 34 вище).

Заявник стверджував, що було порушено пункти 1 і 3 (с) статті 6.

64. Уряд привернув увагу до того, як діяв д-р Штайдль. На думку Уряду, австрійські органи влади виконали свої зобов'язання відповідно до пункту 3 (с) статті 6, призначивши і здійснивши заміну адвокатів захисту на різних етапах провадження.

Так само й Комісія, оцінюючи докази, не визнала будь-якого порушення пункту 3 (с) статті 6.

65. Немає підстав вважати, що п. Камасинський не мав представництва в австрійських судах. Д-ра Штайдля, адвоката, що також був дипломованим перекладачем з англійської мови, було призначено захисником, коли стало відомо, що попередньо призначений адвокат не володіє англійською достатньою мірою, щоб спілкуватися з клієнтом (див. пункт 13 вище). Після судового розгляду д-ра Штайдля, невдовзі після його клопотання перед адвокатським об'єднанням про звільнення від обов'язків захисника, було замінено д-ром Шванком (див. пункт 33 вище).

Звичайно, саме по собі призначення адвоката захисту не обов'язково свідчить про дотримання вимог пункту 3 (c) статті 6. У своєму рішенні в справі Артіко (Artico) від 13 травня 1980 року Суд зазначив:

«Конвенція призначена ґарантувати не ті права, що є теоретичними та ілюзорними, а ті, що є практичними і реальними... Саме по собі призначення не забезпечує ефективної допомоги, оскільки адвокат, призначений надавати безоплатну правову допомогу, може вмерти, серйозно захворіти, стикатися тривалий час з перешкодами у своїй діяльності або ухилятися від виконання своїх обов'язків. Якщо органи влади ставляться до відома про таку ситуацію, вони повинні або замінити його, або примусити його виконувати свої обов'язки» (серія А, № 37, с. 16, п. 33).

Незважаючи на це, «держава не може нести відповідальність за кожний недолік у діях адвоката, призначеного надавати безоплатну правову допомогу» (там само, с. 18, п. 36). Концепція незалежності адвоката від держави означає, що здійснення захисту є, по суті, предметом між підсудним та його захисником, незалежно від того, чи захисника було призначено для надання послуг за рахунок держави, чи його послуги оплачуються у приватному порядку. Суд погоджується з Комісією, що компетентні національні органи влади зобов'язані, відповідно до пункту 3 (с) статті 6, втрутитися лише у випадку, якщо якимось іншим чином їм стає відомо про явні і достатні факти невиконання захисником обов'язку забезпечення ефективного представництва.

66. На відміну від адвоката у справі Артіко, який «від самого початку заявляв, що він не в змозі виступати» (там само, с. 16, п. 33), д-р Штайдль вжив перед судовим розглядом кілька заходів як захисник п. Камасинського. Наприклад, він відвідав п. Камасинського у в'язниці дев'ять разів, подав скаргу проти ухвали про запобіжне ув'язнення і подав клопотання, письмове і по телефону, про виклик свідків (див. пункти 14, 17 та 18 вище). Ці дії, очевидно, не були такими, щоб викликати необхідність попередження компетентних органів про неефективне правове представництво.

67. Однак п. Камасинський стверджував, що у період до судового розгляду він доклав великих зусиль, щоб привернути увагу відповідних посадовців до недоліків адвоката, зокрема у своїх листах повідомляючи про це головуючого суддю в суді першої інстанції.

68. Як і Комісія, Суд готовий припустити, на користь заявника, що основний зміст листів від 19, 23 (чи 24) і 30 березня 1981 року до головуючого судді, яких тепер немає в офіційних матеріалах судової справи, був стисло викладений заявником у листах, надісланих головуючому судді 4 і 18 травня 1981 року, після судового розгляду (див. пункти 19 і 23 вище).

Згідно з цими двома наступними листами, п. Камасинський у своєму листі від 19 березня виклав головуючому судді конкретне прохання звільнити д-ра Штайдля, якщо призначення цього адвоката було підставою для позбавлення п. Камасинського можливості безпосередньо самому ознайомитися з доказами, запротокольованими в судових матеріалах справи. Це прохання не можна вважати рівнозначним попередженню суду першої інстанції про наявність підстав для втручання з приводу правового представництва заявника. З іншого боку, після судового розгляду і винесення судом вироку про засудження п. Камасинський подав 6 квітня 1981 року письмове клопотання про призначення нового адвоката на тій підставі, що він «не ладить з д-ром Штайдлем». Це клопотання, подане після судового розгляду, було повторно заявлене, зокрема, у листах від 21 квітня та 4 травня 1981 року головуючому судді. Пан Камасинський стверджував, що д-р Штайдль неправильно захищав його (див. пункти 31 та 32 вище).

У листах була ще одна скарга (що, за словами п. Камасинського, містилася в його листі від 30 березня) про те, що «д-р Штайдль ще ані підготував [його] до судового розгляду, ані забезпечив чи переклав усі потрібні показання свідків» (див. пункти 19 та 23 вище). Хоч головуючий суддя й не відповів безпосередньо на листи п. Камасинського, що надійшли на досудовому етапі, Суд не вбачає підстав сумніватися у тому, що він все ж таки обговорював їх з п. Штайдлем (див. вище, пункт 19 в кінці). Очевидно, головуючий суддя вирішив, що немає необхідності в заміні захисника. Не можна стверджувати, що для цього не було підстав.

69. Як свідчать листи заявника від 12 і 25 березня 1981 року до д-ра Штайдля та юриста в'язниці, а також його заяви до посадових осіб посольства Сполучених Штатів (див. пункти 18, 20 і 22 вище), п. Камасинський був незадоволений підготовкою захисту в його справі. Однак немає підстав вважати, що на досудовому етапі в австрійських органів влади були підстави для того, щоб втрутитися в питання правового представництва заявника. Докази не дають можливості зробити висновок, що було знехтувано конкретним положенням, яке ґарантує правову допомогу, — пунктом 3 (с) статті 6, або загальним положенням стосовно справедливого судового розгляду, що міститься в пункті 1 статті 6.

70. На самому судовому розгляді виник спір між заявником і д-ром Штайдлем, після чого д-р Штайдль звернувся до суду першої інстанції з проханням звільнити його від обов'язків захисника у справі; проте його клопотання було відхилено (див. пункт 25 вище). Хоч у протоколі й не зазначено, що п. Камасинський сам вимагав замінити свого захисника (там само), до відома австрійських судових органів таким чином було доведено, як вважає п. Камасинський, що умови для ведення захисту не є ідеальними. Однак наявні в Суду матеріали не дають підстав для висновку, що ухвала на судовому розгляді не звільняти д-ра Штайдля від обов'язків захисника сама по собі призвела до того, що внаслідок цього п. Камасинського було позбавлено ефективного адвокатського захисту.

Можна також припустити, що захист на судовому розгляді міг би вестися якимось іншим чином, чи навіть те, що дії д-ра Штайдля у деяких моментах не відповідали тому, що п. Камасинський на той час, що розглядається, чи згодом вважав найкращим забезпеченням своїх інтересів. Однак, незважаючи на критику з боку п. Камасинського, обставини його представництва на судовому розгляді не свідчать про ненадання йому правової допомоги, що вимагається пунктом 3 (с) статті 6, чи про позбавлення його права на справедливий розгляд, відповідно до пункту 1 цієї статті.

71. Суд доходить висновку, що не встановлено жодного порушення державою-відповідачем своїх зобов'язань за пунктами 1 та 3 (с) статті 6 стосовно правової допомоги, яку надав п. Камасинському захисник, д-р Штайдль, до й під час судового розгляду в суді першої інстанції.

2. Усний і письмовий переклад

72. Друге основне джерело скарг заявника випливає з його неспроможності розуміти чи говорити німецькою мовою, що використовувалася в кримінальному провадженні, порушеному проти нього в Австрії. По-перше, він стверджував, що австрійський закон, де йдеться про судову сертифікацію перекладачів (див. пункт 43 вище), є надзвичайно розпливчастим і не передбачає прийнятного рівня професійної підготовки, який би забезпечував ефективну допомогу перекладача. По-друге, він стверджував, що усні виступи перекладалися в недостатньому обсязі, й скаржився на відсутність письмового перекладу офіційних документів на різних етапах провадження. По-третє, він заперечував, що йому було вручено кілька повідомлень на оплату послуг перекладача. Він посилався на підпункти (a), (b), (d) та (e) пункту 3 статті 6, а також на статтю 14, стверджуючи, що, як підсудного, який не розмовляє німецькою мовою, його було позбавлено переваг, доступних підсудному, що розмовляє німецькою мовою.

73. Суд не зобов'язаний розглядати австрійську систему кваліфікації перекладачів як таку, але має вирішити лише питання, чи задовольнили перекладацькі послуги, надані п. Камасинському, вимоги статті 6.

74. Право, викладене в пункті 3 (е) статті 6, на безоплатну допомогу перекладача застосовується не лише до усних виступів на судовому розгляді, а й до документальних матеріалів та досудового провадження. Пункт 3 (е) означає, що «кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення», хто не розумiє мову, яка використовується в судi, або не розмовляє нею, має право на отримання безоплатної допомоги перекладача, що здійснює письмовий і усний переклад усіх тих документів чи заяв у провадженні проти нього, розуміти які йому необхідно або які потрібно оголосити на суді мовою, що там використовується, для того, щоб здійснити своє право на справедливий судовий розгляд (див. рішення у справі Лудіке, Белкасема і Коча (Luedicke, Belkacem and Koç) від 28 листопада 1978 року, серія А, с. 20, п. 48).

Однак не можна вважати, що пункт 3 (e) статті 6 вимагає письмового перекладу всіх письмових доказів чи офіційних документів у провадженні. Допомога перекладача має бути такою, щоб уможливити розуміння підсудним справи проти нього і ведення свого захисту, зокрема завдяки тому, що через перекладача він може висувати на розгляд суду свою версію подій.

З огляду на необхідність забезпечення реальності та ефективності права, ґарантованого пунктом 3 (е), обов'язок компетентних органів не обмежується призначенням перекладача, а, у випадку попередження їх за конкретних обставин, може також розширюватися, включаючи встановлення певного контролю за належною якістю перекладу (див., mutatis mutandis, згадуване рішення у справі Артіко, серія А, № 37, с. 16 і 18, п. 33 і 36, цитоване вище у пункті 65).

75. Суд вважає зайвим розглядати спірні факти також у світлі статті 14, оскільки у даному контексті норма заборони дискримінації, викладена у цьому положенні, уже втілена у пункті 3 (е) статті 6 (див. згадуване рішення у справі Лудіке, Белкасема і Коча, серія A, № 29, с. 21, п. 53).

a) Досудове розслідування

76. Пан Камасинський стверджував, що допит у поліції проводився за відсутності кваліфікованого перекладача і що усний переклад на його співбесідах із суддями-слідчими здійснювався не досить якісно і в недостатньому обсязі (див. пункти 11 і 12 вище). Він скаржився, що, незважаючи на його протести, йому ніколи не давали письмові переклади протоколів допитів його поліцією чи суддями-слідчими, для того щоб він міг перевірити правильність записів. З цієї причини він відмовився підписати будь-які протоколи допиту, написані лише німецькою мовою. Заявник стверджував, що, оскільки суд першої інстанції використовував розбіжності і суперечності у свідченнях заявника, це, без сумніву, було причиною неправильного перекладу, що знайшло відображення у стислому викладі німецькою мовою свідчень заявника.

Уряд відхилив ці твердження.

77. Застосовність пункту 3 (e) статті 6 не заперечувалася. Однак Суд, як і Комісія, не вбачає в наявних у нього доказах жодних підстав вважати, що вимоги цього положення не були задоволені під час досудового допиту п. Камасинського у поліції та суддями-слідчими. У кожному випадку був присутній перекладач. Немає ознак того, що п. Камасинський не був спроможний розуміти запитання, що ставилися йому, або відповідати так, щоб його відповіді були зрозумілими. Суд також не визнав переконливим, що, з огляду на відсутність письмових перекладів англійською мовою, усний переклад призвів до результатів, які зашкодили здійсненню ним права на справедливий судовий розгляд або його спроможності здійснювати свій захист.

b) Обвинувальний акт

78. Пан Камасинський стверджував, що на слуханні 16 лютого 1981 року, на якому йому було вручено обвинувальний акт (див. пункт 15 вище), йому повідомили тільки назви стверджуваних злочинів англійською мовою, не пояснивши матеріальної суті, що була підґрунтям обвинувачень. Більшість часу, відведеного на слухання (одна година), було витрачено на очікування приїзду адвоката захисту, а він згодом зателефонував, повідомивши, що його не буде. Пан Камасинський посилався на пункт 3 (а) статті 6.

Уряд відповів, що, як і передбачає тривалість згаданого слухання, всі суттєво важливі частини обвинувального акта були перекладені. На його думку, факти, що лягли в основу обвинувального акта, а саме — несплата орендної заборгованості і телефонних рахунків, не були такими складними, щоб вважати усне пояснення підсудному недостатнім. До того ж ані заявник, ані його адвокат не висловлювали прохання про переклад у письмовій формі.

У свою чергу, Комісія визнала переконливим той доказ, що п. Камасинського було поінформовано про висунуте проти нього обвинувачення принаймні до середини лютого 1981 року, приблизно за шість місяців до судового розгляду.

79. Пункт 3 (а) статті 6 встановлює рамки усного перекладу, що потребується в цьому контексті для забезпечення кожному підсудному права бути «негайно i детально поiнформованим зрозумiлою для нього мовою про характер i причину обвинувачення проти нього». Хоч це положення й не уточнює, що відповідна інформація має бути повідомлена у письмовій формі чи перекладена письмово для іноземного підсудного, воно, однак, вказує на необхідність приділити особливу увагу на доведення до відома підсудного «обвинувачення». У кримінальному процесі обвинувальний акт відіграє ключову роль, адже саме з моменту його вручення вважається, що підсудного попереджено у письмовій формі про фактичні та правові підстави для обвинувачень проти нього. Підсудний, що не знає мови, яка використовується в суді, може фактично опинитися в невигідному становищі, якщо йому не надали письмового перекладу обвинувального акта мовою, яку він розуміє.

80. Вісім обвинувачень, перелічених в обвинувальному акті, не є складними ані з погляду фактів, ані з погляду права (див. пункт 15 вище). Сам обвинувальний акт є відносно нескладним документом, що складається із шести сторінок (там само). До ознайомлення з цим документом п. Камасинського допитували детально й у присутності перекладачів стосовно підозрюваних правопорушень, спочатку — в поліції, а згодом — судді-слідчі (див. пункти 11 та 12 вище). Уже завдяки лише цьому він мав бути обізнаним з достатніми подробицями про висунуті проти нього обвинувачення.

У протоколі слухання, що відбулося 16 лютого 1981 року, зазначено, що обвинувальний акт було доведено до відома підсудного (див. пункт 15 вище). Зроблений усний переклад не завадив заявникові опротестувати цей акт. З допомогою судді він подав заперечення, посилаючись не на неспроможність зрозуміти зміст обвинувального акта, а на те, що він був необґрунтованим, оскільки не підтверджувався достатніми доказами (там само). Далі у протоколі зазначається, що він також попрохав вручити цей акт адвокатові захисту, але не йдеться нічого про скаргу щодо неадекватного перекладу чи про прохання надати письмовий переклад (там само). У листі, який він написав своєму захисникові одразу після ознайомлення з обвинувальним актом, також не згадується будь-якої такої скарги чи прохання (див. пункт 16 вище). На початку судового розгляду 2 квітня 1981 року п. Камасинський у відповідь на запитання сказав, що він розуміє обвинувачення. Він та його захисник відмовилися від права одержати переклад обвинувального акта англійською мовою (див. пункт 24 вище).

81. На підставі цих доказів Суд робить висновок, що завдяки усним поясненням, наданим англійською мовою, п. Камасинського було достатньою мірою поiнформовано зрозумiлою для нього мовою про «характер i причину обвинувачення проти нього», як цього вимагає пункт 3 (а) статті 6. Суд вважає, що, виходячи із конкретних обставин справи, відсутність письмового перекладу обвинувального акта ані завадила йому здійснювати свій захист, ані позбавила його права на справедливий судовий розгляд. Отже, порушення цього пункту статті 6 не встановлено.

c) Судовий розгляд справи

82. Заявник стверджував, що усний переклад під час судового розгляду 2 квітня 1981 року здійснювався неповно і недостатньою мірою. Зокрема, запитання до свідків і повний зміст їхніх відповідей та документів, що зачитувалися, усно англійською мовою не перекладалися. Крім того, учасники слухання в судовій залі розмістилися таким чином, що він міг радитися зі своїм англомовним захисником або звертатися до перекладача за поясненнями стосовно того, що було сказано німецькою мовою, лише якщо прохав суддю перервати процес для цього. У протоколі розгляду, який, за словами заявника, «просто не містить деталей», заявлені скарги п. Камасинського з цього приводу не згадуються. Він стверджував, що, на порушення пункту 3 (d) статті 6, взятого у поєднанні з пунктом 3 (е) цієї статті, йому таким чином перешкодили здійснити свої права на ефективну допомогу перекладача, допитати свідків і зажадати їхнього допиту.

Уряд рішуче відхилив твердження заявника.

Такого самого висновку дійшла й Комісія, зазначивши, що не було порушено ані пункту 3 (d), ані пункту 3 (е) статті 6.

83. Усний переклад був не синхронним, а послідовним і підсумковим; зокрема, запитання до свідків не перекладалися (див. пункт 27 вище). Самого по собі цього недостатньо для того, щоб встановити порушення пунктів 3 (d) та 3 (е) статті 6, але цей момент разом з іншими необхідно розглянути.

У протоколі судового розгляду, що містить сімнадцять сторінок, скрізь згадується присутність кваліфікованого перекладача, однак не уточнюється, в якому обсязі здійснювався переклад (див. пункт 27 вище). З іншого боку, у протоколі стисло згадуються деякі деталі змісту поданих доказів та різні заяви, зроблені самим п. Камасинським чи від його імені. У цих заявах не міститься якихось заперечень, формальних чи неформальних, з боку п. Камасинського чи його захисника стосовно якості чи обсягу перекладу.

З огляду на докази в цілому, Суд не визнає переконливим, що п. Камасинський, внаслідок недостатнього перекладу, не міг ані зрозуміти докази, подані проти нього, ані зажадати допиту свідків чи їхнього перехресного допиту від його імені.

d) Судове рішення

84. Пан Камасинський не одержав перекладу англійською мовою рішення реґіонального суду від 2 квітня 1981 року (див. пункт 29 вище). Він також стверджував, що в кінці розгляду було здійснено усний переклад англійською мовою лише вироку і міри покарання, але вмотивування вироку не перекладалося. Уряд спростував це твердження.

85. Суд погоджується з Комісією, що відсутність письмового перекладу судового рішення сама по собі не становить порушення пункту 3 (e) статті 6. Незважаючи на протест, заявлений п. Камасинським у листах від 21 квітня та 4 травня 1981 року головуючому судді суду першої інстанції (див. пункт 32 вище), зрозуміло, що завдяки наданим йому усним поясненням заявник достатньою мірою зрозумів зміст судового рішення та його мотивувальну частину, що уможливило подання ним, з допомогою д-ра Шванка, нового призначеного йому захисника, оскарження винесеної міри покарання та змістовного клопотання про скасування вироку суду із спростуванням багатьох аспектів судового розгляду і рішення суду (див. пункти 34, 35 і 39 вище). Отже, з цього приводу порушення пункту 3 (е) статті 6 встановлено не було.

e) Рахунки на оплату перекладацьких послуг

86. Пан Камасинський заперечував проти того, що протягом кількох місяців австрійські органи влади намагалися переконати його, щоб він оплатив рахунки за перекладацькі послуги у разі винесення обвинувального вироку (див. пункт 30 вище). За його словами, це порушувало його право на «безоплатну допомогу» перекладача, що ґарантоване пунктом 3 (е) статті 6, а також його право на справедливий судовий розгляд згідно з пунктом 1 статті 6.

Хоча ставлення обвинуваченого до призначення перекладача «у деяких сумнівних справах» може залежати від того, наскільки він боїться фінансових наслідків (див. згадуване рішення у справі Лудіке, Белкасема і Коча, серія A, № 29, с. 18, п. 42), тимчасове занепокоєння, що виникло у п. Камасинського через помилку, якої припустилися австрійські органи влади на початку, не було таким, що могло спричинити будь-які наслідки для здійснення його права на справедливий судовий розгляд, ґарантованого статтею 6.

3. Доступ до матеріалів судового розгляду

87. Згідно з пунктом 2 статті 45 Кримінально-процесуального кодексу Австрії, право переглядати і робити копії матеріалів судової справи надається лише адвокатові підсудного. Самому підсудному воно надається лише у випадку, якщо він не має юридичного представника (див. пункт 48 вище). Пан Камасинський доводив, що, на порушення пункту 3 (b) статті 6, він не мав змоги підготувати свій захист, оскільки йому не було дозволено, як його захисникові, ознайомлюватися з матеріалами справи і таким чином перевіряти докази проти нього. Він також стверджував, що юридична дія пункту 2 статті 45 Кодексу в його справі, оскільки вона призвела до неправомірного застосування пункту 3 (c) статті 6, «спрямованого на скасування» прав, ґарантованих йому згідно з пунктами 1, 3 (а) та 3 (b) статті 6, також рівнозначна порушенню статті 17, в якій зазначається:

«Нiщо в цiй Конвенцiї не може тлумачитися як таке, що надає будь-якiй державi, групi або особi будь-яке право займатися будь-якою дiяльнiстю або вчиняти будь-яку дiю, спрямовану на скасування будь-яких прав i свобод, що викладенi в цiй Конвенцiї, або на їх обмеження в бiльшому обсязi, нiж передбачено в Конвенцiї».

88. Суд готовий припустити, що у своєму листі від 19 березня (якого тепер немає у матеріалах судової справи) до судді-слідчого п. Камасинський висловлював прохання ознайомитися з протоколами, навіть якщо це означало звільнення д-ра Штайдля від обов'язків захисника (див. пункти 19, 23 і 68 вище). Хоч його прохання не було задоволено, достатні можливості доступу до матеріалів судової справи надавалися д-ру Штайдлю, включно з можливістю робити відповідні копії, а також можливість консультувати свого клієнта.

Процедура, яку передбачає пункт 2 статті 45 Кримінально-процесуального кодексу Австрії, сама по собі не суперечить праву на оборону, ґарантованому пунктом 3 (b) статті 6. Суд вважає, що обставини його застосування у цій справі також не становили порушення будь-яких положень Конвенції, на які посилався п. Камасинський. Відповідна скарга про те, що його захисник не ознайомив його з доказами сторони обвинувачення, відхиляється на викладеній вище підставі (див. пункти 66-69).

4. Нез'явлення свідків на судовий розгляд

89. Як заявник стверджує у своєму поданні, йому перешкодили в здійсненні права, передбаченого пунктом 3 (d) статті 6, на перехресний допит свідків через нез'явлення на судовий процес пані Хакль, пані Веллінґтон та пані Брук.

90. Письмові показання пані Хакль, яку, як і пані Веллінґтон, було викликано на судове слухання на прохання сторони захисту, були оголошені, як це передбачено пунктом 1.4 статті 252 Кримінально-процесуального кодексу, що вимагає згоди сторони захисту (див. пункти 18 і 26 вище). Як стверджує п. Камасинський, цю згоду мав дати, всупереч його обізнаності й інтересам, його захисник.

Пані Брук не з'явилася, оскільки її не викликала ані сторона обвинувачення, ані сторона захисту (див. пункт 26 вище). Пана Камасинського було визнано винним за всіма пунктами обвинувачення, що стосувалися пані Веллінґтон і пані Брук, на підставі доказів з інших джерел (див. пункти 26 і 29 вище).

91. Оскільки засудження заявника не було спричинене доказами пані Веллінґтон і пані Брук, відсутність їх на судовому розгляді не становить жодного питання у світлі статті 6. Щодо решти, то п. Камасинський фактично скаржився, що його власне бажання допитати свідків на судовому розгляді не було втілене його захисником. Однак твердження стосовно неналежного правового представництва не було визнано обґрунтованим (див. пункти 63-71 вище). Для цілей пункту 3 (d) статті 6 п. Камасинського необхідно ідентифікувати із захисником, що виступав від його імені, і, отже, він не може у цьому відношенні приписувати Уряду-відповідачеві будь-яку відповідальність за рішення свого захисника.

Суд робить висновок про відсутність будь-якого порушення пункту 3 (d) статті 6 з цього приводу.

5. «Цивільні сторони»

92. Пан Камасинський стверджував, що кримінальне провадження проти нього було скомпрометоване тим, що деякі із свідків сторони обвинувачення відрекомендували себе як «цивільні сторони» (див. пункт 29 вище). За словами заявника, судовий розгляд його справи не був справедливим, як цього вимагає пункт 1 статті 6, оскільки ці свідки мали безпосередній фінансовий інтерес у тому, щоб його визнали винним. На порушення статті 14, він зазнав дискримінації, оскільки саме в цивільному провадженні йому б надали більших процедурних ґарантій, ніж у кримінальному.

Ані Уряд, ані Комісія не висловили будь-якої думки з приводу цих тверджень.

93. Скарга п. Камасинського за своєю суттю спрямована проти положень австрійського законодавства, що дозволяють особам, зокрема свідкам сторони обвинувачення, приєднуватися до кримінального провадження як «цивільні сторони» з метою домогтися відшкодування з боку обвинуваченого у разі визнання його вини. Хоча такі процедурні норми, можливо, відсутні у правових системах, які відомі п. Камасинському, вони вже стали характерною ознакою в деяких правових системах європейських країн.

На погляд Суду, згадані положення самі по собі не суперечать принципам справедливого судового розгляду, втіленим у пункті 1 статті 6; і, оскільки будь-якої різниці між нормами поводження з відповідачами у цивільному провадженні і відповідачами цивільного позову в кримінальному провадженні не існує, інтереси належного здійснення правосуддя забезпечують об'єктивне і розумне виправдання для цілей статті 14 (див., mutatis mutandis, рішення в Бельгійській мовній справі («Belgian Linguistic» сase) від 23 липня 1968 року, серія А, № 6, с. 34, п. 10). Жодні факти не свідчать про те, що застосування цих положень у справі п. Камасинського становило порушення Конвенції.

6. Відповідь підсудного на обвинувальний вирок

94. Пан Камасинський стверджував, що запитання, поставлені йому головуючим суддею, відповідно до статті 245 Кримінально-процесуального кодексу, після оголошення обвинувального акта (див. пункт 49 вище), мали ефект перенесення тягаря доказування на нього як на підсудного ще до того, як було подано докази. Це вже на самому початку позбавило його права на презумпцію невинуватості, передбаченого пунктом 2 статті 6.

95. Стаття 245 передбачає альтернативу, що може бути використана підсудним в його власних інтересах, але при цьому не встановлюється будь-якого зобов'язання відповідати на запитання. Наявні у Суду матеріали не містять жодних свідчень на користь того, що на практиці існує якась інша ситуація або що у справі п. Камасинського принцип презумпції невинуватості було підірвано внаслідок фактичної юридичної дії статті 245 Кодексу.

7. Інші питання

96. Пан Камасинський стверджував, що процедура в його справі, застосована Інсбрукським реґіональним судом, у кількох аспектах становила порушення Конвенції. Зокрема, за його словами, включення до матеріалів справи реґіонального суду і, згодом, Верховного суду газетних статей, що упереджено висвітлювали його справу (див. пункт 38 вище), скасувало презумпцію невинуватості, на яку він мав право згідно з пунктом 2 статті 6, а також право, згідно з пунктом 1 статті 6, на розгляд його справи «незалежним і безстороннім судом»; стверджуване недостатнє володіння судді-слідчого англійською мовою становило порушення прав заявника, ґарантованих йому статтею 6, як до, так і під час судового розгляду; відмова суду першої інстанції задовольнити прохання викликати адвоката, д-ра Е., як свідка і зробити запит стосовно банківських рахунків п. Камасинського (див. пункти 25 і 26 вище) позбавила заявника можливості навести свою версію подій, тобто — права на справедливий судовий розгляд, що ґарантується пунктом 1 статті 6; він не здійснив право на «відкрите слухання», зокрема через відсутність будь-яких представників громадськості в залі судового засідання, а також, як він стверджує, через неповноту протокольних записів (див. пункти 24 та 28 вище).

97. Суд не вважає за необхідне докладно розглядати ці скарги, оскільки жодна з них не обґрунтована наведеними доказами.

8. Висновок

98. Розглядаючи кожне з численних питань, поставлених п. Камасинським стосовно провадження в Інсбрукському реґіональному суді, чи то взяте окремо, чи разом зі статтею 14, Суд не може визнати жодне з них як таке, що суперечить правам захисту за статтею 6.

Суд, як і Комісія, не вбачає причин визнати, що стверджувані п. Камасинським процедурні недоліки, взяті у всій своїй сукупності, призвели до того, що провадження в суді першої інстанції, якщо їх розглядати загалом для цілей пункту 1 статті 6, були несправедливими.

В. Розгляд справи у Верховному суді

1. Провадження щодо скасування вироку суду

99. Заявник навів арґументи на доказ того, що, у період здійснення ним своїх прав захисту згідно зі статтею 6, він постраждав внаслідок дискримінації, на порушення статті 14, оскільки він, як підсудний без знання німецької мови, що використовувалася в суді, не мав однакових (з іншими підсудними, що знають мову) можливостей подання підстав для скасування вироку суду (див., наприклад, пункти 37 і 51 вище).

Ані Уряд, ані Комісія не подали своїх конкретних зауважень стосовно цієї скарги.

100. Хоча стаття 6 застосовується до такого провадження із скасування судового вироку, яке було ініційоване п. Камасинським (див. рішення у справі Делкорта (Delcourt) від 17 січня 1970, серія A, № 11, с. 14-15, п. 25), юридична дія пункту 1 статті 281 Кримінально-процесуального кодексу у цій справі, на думку Суду, не становила будь-якої дискримінації щодо здійснення основних прав, ґарантованих статтею 6. Навіть припускаючи, що положення стосовно подання клопотання про скасування вироку суду встановлювали якісь відмінності для підсудних, які розмовляють німецькою мовою, і тих, хто нею не володіє, стосовно скарг, поданих на підставі недостатнього перекладу, доцільно все ж таки обмежитися розглядом лише тих випадків, коли в офіційному протоколі зафіксовано факт подання такого клопотання.

101. Заявник також стверджує, що його було позбавлено права на справедливий розгляд його клопотання про скасування вироку суду, оскільки, по-перше, за його словами, судовий розгляд не було повністю запротокольовано; по-друге, розслідування, проведене Верховним судом з метою отримання доказів від судді-слідчого суду першої інстанції стосовно обсягу наданого перекладу, було одностороннім; і, по-третє, цьому сприяла роль генерального прокурора (Generalprokurator) у Верховному суді (див. пункти 28, 36, 37 і 52 вище).

Щодо другого пункту, Уряд відповів, що результати розслідування, проведеного Верховним судом, «не мали суттєвого значення» для його рішення у справі і, можливо, були згадані там «заради повноти викладу». При цьому вирішальною правовою підставою для відхилення клопотання про скасування вироку через недостатній переклад було формальне визнання відсутності для цього будь-якого підґрунтя (див. пункт 37 вище). Щодо третього пункту, Уряд пояснив, що генеральний прокурор не є представником сторони обвинувачення, але на нього покладено незалежне завдання захисту закону, отже, його участь у провадженні у Верховному суді не зашкодила принципу забезпечення рівності сторін у змагальному судовому процесі. Уряд, як і Комісія, не дав конкретної відповіді на арґумент стосовно протоколу судового розгляду.

Комісія не визнала за необхідне розглядати позицію генерального прокурора, але дійшла висновку, що Верховний суд діяв усупереч вимогам справедливого судового розгляду, проводячи розслідування стосовно перекладу.

102. Суд зазначає, що ані заявника, ані його захисника не було повідомлено про розслідування Верховного суду, здійснене відповідно до статті 285f Кримінально-процесуального кодексу, чи його результати (див. пункти 36 і 52 вище). Відповідь судді-слідчого на запитання головуючого судді була згодом майже дослівно наведена у рішенні Верховного суду від 1 вересня 1981 року як спростування фактичних тверджень заявника (див. пункт 37 вище).

Невід'ємний елемент принципу «справедливого судового розгляду» в кримінальному провадженні, що передбачається пунктом 1 статті 6, полягає у тому, що підсудний повинен мати можливість прокоментувати докази, здобуті стосовно спірних фактів, навіть якщо ці факти мають стосунок до процедурного питання, а не до стверджуваного правопорушення як такого. Як зазначила Комісія, цю відповідь дала посадова особа суду — головуючий суддя реґіонального суду, який, на думку заявника, ніс відповідальність за незабезпечення належного перекладу на судовому розгляді. Звичайно, як наголошує Уряд, інформація, отримана від головуючого судді, не була, як предмет австрійського права, основною причиною відхилення заяви про неадекватний переклад. Попри це, Верховний суд, проводячи розслідування фактів, не дотримався принципу, що протилежні сторони мають бути заслухані (le principe du contradictoire), а це одна з принципових ґарантій судової процедури (див., mutatis mutandis, рішення у справі Фельдбрюґґе (Feldbrugge) від 29 травня 1986 року, серія A, № 99, с. 17-18, п. 44).

Отже, з цього погляду було порушено пункт 1 статті 6.

103. Суд не вважає за потрібне розглядати ще дві скарги заявника стосовно цього пункту і лише зауважує, що скаргу про неповноту протоколу судового розгляду вже було відхилено як необґрунтовану (див. пункти 96 і 97 вище).

2. Апеляційне провадження

104. Пан Камасинський заперечував проти рішення Верховного суду від 20 листопада 1981 року з відмовою в дозволі бути присутнім на відкритому слуханні його апеляції проти вироку суду та наказу про відшкодування (див. пункт 38 вище). За словами заявника, це становило невиправданий диференційований підхід до процедурних прав, що їх мають апелянти, які перебувають під вартою, як він сам, та апелянти, які перебувають на волі, і «цивільні сторони» в його власній справі, адже ніхто з цих категорій не зазнав такого ущемлення прав, як він. Заявник скаржився на дискримінацію, допущену на порушення статті 14, взятої у поєднанні з пунктами 1 і 3 (с) статті 6.

Уряд у відповідь навів арґументи, доводячи, що характер розгляду апеляції у Верховному суді не потребував обов'язкової присутності заявника. За словами Уряду, зі статті 6 не випливає жодного права особистої присутності, а отже, жодного порушення статті 14, взятої разом з цією статтю, не могло бути допущено.

Комісія висловила думку, що ухвала Верховного суду про відмову заявникові у присутності на слуханні його апеляції була дискримінаційною, у контексті статті 14, порівняно з позицією суду щодо апелянтів, які перебувають на волі.

105. Заявник сформулював свою скаргу з посиланням на положення статті 14, взятої разом зі статтею 6. Як і Комісія, Суд не вважає за потрібне встановлювати, чи порушили факти, викладені в цій скарзі заявника, окремо статтю 6.

106. Право на справедливий судовий розгляд поширюється на такі апеляційні провадження, як те, яке порушив п. Камасинський (див. згадуване раніше рішення у справі Делкорта, серія A, № 11, с. 14-15, п. 25), а отже, при цьому також застосовуються додаткові ґарантії, втілені в статті 14 (див., наприклад, рішення у справі Маркса (Marckx) від 13 червня 1979 року, серія A, № 31, с. 15-16, п. 32).

Проте особиста присутність підсудного не набуває такого самого рішучого значення для апеляційного провадження (див. рішення у справі Екбатані (Ekbatani) від 26 травня 1988 року, серія A, № 134, с. 14, п. 31), яке вона має для слухання справи в суді першої інстанції (див. рішення у справі Колоцца (Colozza) від 12 лютого 1985 року, серія A, № 89, с. 14, п. 27). Отже, це сфера, в якій національні органи мають право застосовувати свій критерій оцінки того, чи виправдовують відмінності в інших подібних ситуаціях відмінність у застосуванні права (до сторін у провадженні) і якою мірою вони виправдовують цю відмінність (див. рішення у справі Расмуссена (Rasmussen) від 28 листопада 1984 року, серія A, № 87, с. 15, п. 40, а також згадані у ньому прецедентні рішення). Для того щоб встановити, чи постраждав п. Камасинський внаслідок стверджуваної ним дискримінації, необхідно взяти до уваги конкретні аспекти апеляційного провадження у Верховному суді та конкретні обставини оскарження, порушеного п. Камасинським (див., mutatis mutandis, рішення у справі Моннелла і Морріса (Monnell and Morris) від 2 березня 1987 року, серія A, № 115, с. 22, с. 56).

107. Відповідно до австрійського законодавства, слухання апеляції не передбачає повторного розгляду доказів чи переоцінки вини або невинуватості підсудного (див. пункт 53 вище). Підстави апеляції, наведені п. Камасинським (див. пункт 39 вище), самі по собі не порушують питань, пов'язаних з його особистістю чи характером. На слуханні апеляції 24 листопада 1981 року п. Камасинського представляв адвокат, а особисто він був присутній на розгляді його справи в суді першої інстанції (див. пункти 24-29 і 39 вище). Оскільки апеляцію подав сам підсудний, Верховний суд не був уповноважений призначати суворіше покарання, ніж винесене судом першої інстанції (див. пункти 34 і 53 вище).

Апелянт, що тримається під вартою, з огляду на характер цих обставин, не має такої можливості, яка є в апелянта, що перебуває на волі, або у «цивільної сторони» кримінального провадження, щодо присутності на слуханні апеляції. Як зазначила Комісія, у випадку, коли засуджена особа має бути приведена на засідання апеляційного суду, потрібно вжити особливих технічних заходів, включно із заходами щодо забезпечення безпеки.

108. Виходячи із згаданих вище обставин, ухвала Верховного суду Австрії про відмову п. Камасинському бути присутнім у цьому суді на слуханні 24 листопада 1981 року не виходила за рамки критерію оцінки, наданого державі-відповідачеві. Навіть припускаючи, що п. Камасинський був у подібному становищі з апелянтами, що перебувають на волі, чи «цивільними сторонами» в його власній справі, національні органи мали достатні підстави вважати, що існувало об'єктивне й розумне виправдання для будь-якої відмінності у застосуванні права бути присутнім на слуханні апеляції.

IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13

109. Заявник стверджує, що він не мав можливості скористатися ефективними засобами правового захисту для виправлення різних порушень права на справедливий судовий розгляд, ґарантованого статтею 6, що завдали йому шкоди під час провадження в Інсбрукському реґіональному суді. Він стверджував, що було порушено статтю 13, яка передбачає:

«Кожен, чиї права i свободи, викладені в цій Конвенції, порушуються, має право на ефективний засіб правового захисту у відповідному національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, що діяли як офіційні особи».

110. Арґументи, на які спирався заявник, були, по суті, ті самі, що він наводив, у контексті статті 6, у скарзі проти несправедливого провадження стосовно скасування судового вироку, — провадження, метою якого, за обставин його справи, було виправлення цих стверджуваних порушень. Вимоги статті 13 є менш суворими, ніж вимоги статті 6, і вони поглинаються тут цією статтею (див., зокрема, рішення у справі Алана Якобссона (Allan Jacobsson) від 25 жовтня 1989 року, серія A, № 163, с. 21, п. 78). З огляду на це і зважаючи на свої висновки стосовно статті 6, Суд, як і Комісія, не вважає за потрібне також розглядати справу у світлі статті 13.

V. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 50

111. Заявник вимагав грошової компенсації за шкоду, якої, за його словами, він зазнав, а також за судові витрати. Він посилався на статтю 50, яка передбачає:

«Якщо Суд встановлює, що рішення чи захід судового або будь-якого іншого органу влади Високої Договірної Сторони повністю або частково суперечить зобов'язанням, які випливають з ... Конвенції, і якщо внутрішнє право цієї Сторони передбачає лише часткову компенсацію за наслідки такого рішення чи заходу, то Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».

А. Шкода

112. Пан Камасинський звертався до Суду з проханням присудити йому 1000 американських доларів за кожний день перебування у в'язниці в Австрії, що в загальному підсумку становить 435 000 доларів.

Уряд заперечував, що між стверджуваними заявником порушеннями та шкодою, завданою йому ув'язненням в Австрії, можливий будь-який причинний зв'язок. З іншого боку, на думку Уряду та представника Комісії, розмір відшкодування, якого вимагав заявник, був надмірним.

113. Суд відхилив основне твердження заявника про те, що його було позбавлено права навести свою версію подій, на порушення всіх положень статті 6. Кримінальне провадження, порушене проти п. Камасинського в Австрії, лише за одним пунктом було визнано як таке, що суперечить вимогам справедливого судового розгляду за статтею 6 (див. вище, п. 102 у кінці). У зв'язку з цим клопотання заявника про скасування вироку суду з огляду на неадекватний переклад, як вузько визначений предмет австрійського права, було приречене на неуспіх, хоч би якими були результати розслідування фактів, проведеного Верховним судом (див. пункт 37 вище).

З огляду на характер та обмежені рамки визнаного порушення, Суд вважає, що стосовно будь-якої зазнаної шкоди це рішення само по собі становить достатню справедливу сатисфакцію для цілей статті 50 і що «необхідності» присуджувати фінансову компенсацію немає (див., наприклад, рішення у справі Броґана та інших (Brogan and Others) від 30 травня 1989, серія A, № 152-B, с. 45, п. 9).

B. Судові витрати

114. Пан Камасинський подав підрахунок своїх витрат, згідно з яким він витратив 2868 американських доларів на придбання видань, потрібних йому для збору матеріалів, щоб підготувати заяву до Комісії, а також — 2440 доларів на копіювання документів, квитанцій за телефонні переговори, повідомлень по телексу та поштових листів. Він вимагав 19 453,46 американського долара на покриття адвокатських гонорарів д-ру Шванку за послуги, надані зокрема у зв'язку з підготовкою справи до розгляду в органах Конвенції д-ру Горбач, помічникові д-ра Шванка, за «послуги радника» на відкритому слуханні в Суді. Заявник вимагав відшкодувати 2485 американських доларів, що були сплачені готівкою п. Д'Амато, його адвокатові на відкритому слуханні. Щодо своїх гонорарів, п. Д'Амато повідомив Суд, що з п. Камасинським була умовна домовленість про отримання двадцяти п'яти відсотків від будь-якого розміру призначеної Судом фінансової компенсації.

Уряд заперечував, що заявникові необхідно було нести витрати у зв'язку зі збором матеріалів для заяви, що присутність на відкритому слуханні д-ра Горбач була необхідною, а також спростовував розумність суми, що вимагалася на компенсацію гонорарів д-ру Шванку.

115. Умовна домовленість (тобто домовленість, за якою розмір гонорару встановлюється як певний відсоток від суми, якщо така присуджується судом даній стороні) забезпечується згідно із законодавством Сполучених Штатів Америки. Тому Суд визнає законність цієї домовленості між п. Камасинським та його адвокатом, п. Д'Амато (на відміну від рішення у справі Даджена (Dudgeon) від 24 лютого 1983 року, серія A, № 59, с. 10, п. 22). Однак, оскільки фінансова компенсація не присуджується, то не присуджується й відшкодування за цим пунктом.

Щодо решти вимог, то судові витрати потерпілої сторони у зв'язку з порушенням Конвенції, що його встановив Суд, підлягають відшкодуванню, за умови, якщо вони справді були необхідні і їхній розмір розумно обґрунтований (див. найостанніше рішення у справі «Н. проти Франції» (H. v. France) від 24 жовтня 1989 року, серія А, № 162, с. 27, п. 77). На користь заявника Суд визнав лише одне з «численних потенційних порушень Конвенції», якщо наводити власні слова заявника. Багато інших його скарг відхилено як необґрунтовані. Крім того, єдине визнане порушення було далеко не головним джерелом скарг заявника. Беручи це до уваги і при цьому маючи сумніви щодо необхідності й розумності низки пунктів вимоги, Суд вважає, що відшкодуванню підлягає лише невелика частина вимог (див., mutatis mutandis, рішення у справі Олссона (Olsson) від 24 березня 1988 року, серія A, № 130, с. 43, п. 105 у кінці). Керуючись принципом справедливості, як того вимагає стаття 50, Суд присуджує п. Камасинському 5000 доларів США як компенсацію за судові витрати.

На цих підставах Суд

1. Одноголосно відхиляє попереднє заперечення Уряду щодо невичерпання заявником національних засобів правового захисту.

2. Одноголосно визнає, що було порушено пункт 1 статті 6, з огляду на однобокий характер (caractére non contradictoire) розслідування фактів, проведеного Верховним судом під час розгляду клопотання заявника про скасування судового вироку.

3. Шістьма голосами проти одного, що порушення статті 14, взятої разом з пунктами 1 і 3 (с) статті 6, з огляду на відмову дозволити заявникові бути присутнім на слуханні апеляції у Верховному суді, допущено не було.

4. Одноголосно визнає, що не було допущено жодного іншого порушення статті 6 — взятої окремо чи разом зі статтею 14.

5. Одноголосно визнає, що немає потреби також розглядати справу за статтею 13.

6. Одноголосно визнає, що Австрія має сплатити заявникові 5000 (п'ять тисяч) доларів США за судові витрати.

7. Одноголосно відхиляє решту вимог щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською і французькою мовами й оголошено на відкритому слуханні у Палаці прав людини, Страсбурґ, 19 грудня 1989 року.

Підпис: Рольф Рюссдаль,
Голова Суду

Підпис: Марк-Андре Ейссен,
Секретар Суду

Відповідно до пункту 2 статті 51 Конвенції і пункту 2 правила 52 Реґламенту Суду, до цього рішення додається окрема думка судді Де Мейєра:

Парафовано: Р. Р.

Парафовано: М.-А. Е.

ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ ДЕ МЕЙЄРА

Я не можу погодитися з пунктами 106-108 мотивувальної частини чи з пунктом 3 резолютивної частини рішення.

Я вважаю, що основні права заявника були також порушені у Верховному суді з огляду на те, що йому не дозволили бути присутнім особисто на слуханні апеляції, тимчасом як «цивільні сторони» були викликані на це засідання. Якби він не перебував під вартою, його мали б викликати особисто (1).

_____________

1) Пункти 38 і 54 рішення.

_______________

На мою думку, ця відмінність у застосуванні права не була виправдана ні «особливими рисами апеляційної процедури... чи конкретними обставинами оскарження, поданого п. Камасинським» (2), ні «характером цих обставин» (3), ані необхідністю вжиття «особливих технічних заходів» для забезпечення присутності в суді «засудженої особи».

_______________

2) Пункт 106 рішення.

3) Пункт 107 рішення.

4) Там само.

______________

У цій справі апеляція стосувалася фактичних питань, які потенційно мали деяке значення для оцінки ступеня вини заявника та визначення міри його покарання (5).

_______________

5) Пункт 39 рішення.

_______________

«Характер обставин», навпаки, потребує того, щоб підсудний під вартою мав такі самі можливості для здійснення свого права бути присутнім на слуханні стосовно таких питань, що й підсудний не під вартою або «цивільна сторона».

Нарешті, «особливі технічні заходи», що потрібні для забезпечення можливості особистої присутності особи під вартою на засіданні апеляційного суду, не відрізняються по суті від тих, що необхідні для забезпечення особистої присутності особи під вартою на попередньому судовому розслідуванні чи судовому розгляді справи.



* Примітка канцелярії:

Справі привласнено номер 9/1988/153/207. Перше число позначає порядковий номер у списку справ, переданих до Суду у відповідному році (друге число). Останні два числа вказують на порядкові номери справи у списку справ, переданих до Суду від часу його створення, і в списку відповідних початкових заяв до Комісії.

 

**Примітка канцелярії:

З практичних міркувань цей додаток з'явиться лише з друкованою версією судового рішення (том № 168, серія А публікацій Суду), але копію доповіді Комісії можна одержати в канцелярії Суду.

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2024 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua