502
05.07.2001

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ У СПРАВІ
«ФІЛІПС ПРОТИ СПОЛУЧЕНОГО КОРОЛІВСТВА»

Сьогодні Європейський суд з прав людини повідомив у письмовій формі рішення у справі «Філіпс проти Сполученого Королівства» (Phillips v. the United Kingdom) (№ 41087/98). (Рішення викладене лише англійською мовою[1].)

Суд постановив:

— п'ятьма голосами проти двох, що пункт 2 статті 6 (презумпція невинуватості) Європейської конвенції з прав людини не застосовується;

— одноголосно, що порушення пункту 1 статті 6 (право на справедливий судовий розгляд) допущено не було;

— і що порушення статті 1 Протоколу № 1 (захист права власності) допущено не було.

1. Основні факти

Заявник — Стівен Філіпс (Steven Phillips),громадянин Сполученого Королівства. 27 червня 1996 року Суд корони (кримінальний відділ Високого суду) визнав його винним у зв'язку з причетністю до ввезення у листопаді 1995 року великої кількості конопляної смоли, що становило порушення статті 170(2) Закону 1979 року про митну та акцизну службу. 12 липня 1996 року його було засуджено до дев'яти років ув'язнення. На цей час він уже мав судимості, але жодна з них не стосувалася злочину, пов'язаного з наркотиками.

Потім, згідно зі статтею 2 Закону 1994 року про торгівлю наркотиками, було проведено експертизу доходів заявника. На слуханні в Суді корони, де розглядалося питання конфіскації майна, суддя застосував статтю 4(3) Закону 1994 року, яка дає суду право вважати все майно, що протягом попередніх шести років було в розпорядженні особи, яку визнано винною в злочині, пов'язаному з контрабандою наркотиків, прибутком від торгівлі наркотиками. Виходячи з цього, було визначено, що доходи, отримані заявником від торгівлі наркотиками, становлять 91 400 фунтів стерлінґів, і було видано наказ про конфіскацію майна на цю суму. У разі несплати заявник мав відбути ще два роки ув'язнення одразу після 9 років ув'язнення.

Заявникові було відмовлено у праві на оскарження вироку суду та міри покарання (включно з наказом про конфіскацію майна).

2. Процедура і склад Суду

Заяву було передано до Європейського суду з прав людини 1 листопада 1998 року й оголошено частково прийнятною 30 листопада 2000 року. Відкрите слухання справи відбулося 8 лютого 2001 року.

Судове рішення постановлене палатою, до складу якої увійшло сім суддів:

Ґеорґ Ресс (Georg Ress, Німеччина), голова

Антоніо Пастор Рідруехо (Antonio Pastor Ridruejo, Іспанія)

Єжи Макарчик (Jerzy Makarczyk, Польща)

Ніколас Братца (Nicolas Bratza, Британія)

Володимир Буткевич (Україна)

Ніна Важич (Nina Vajić, Хорватія)

Джон Хедіґан (John Hedigan, Ірландія),

а також Венсан Берже (Vincent Berger), секретар секції.

3. Стислий виклад судового рішення

Оскарження

Заявник скаржився, що передбачена Законом 1994 року кваліфікація майна як надходження від контрабанди наркотиків порушила його право на презумпцію невинуватості, яке ґарантується пунктом 2 статті 6. Він також скаржився, що наказ про конфіскацію становив порушення статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції.

Рішення Суду

Пункт 2 статті 6

Суд зазначив, що конфіскація є процедурою, аналогічною процедурі вирішення судом розміру штрафу, що має бути накладений на особу, яку в належному порядку було визнано винною в злочині, або процедурі вирішення тривалості її ув'язнення (див. також рішення у справі «Велч проти Сполученого Королівства» (Welch v. the United Kingdom) від 9 лютого 1995 року). Пункт 2 статті 6 не стосується призначення міри покарання, а отже, Суд визнав, що ця стаття не застосовується до процедури конфіскації майна заявника.

Пункт 1 статті 6

Суд зазначив, що право особи в кримінальній справі вважатися невинуватою і вимагати від сторони обвинувачення нести тягар доказування стверджуваних фактів проти нього є складовою загального поняття справедливого судового розгляду, втіленого в пункті 1 статті 6.

Однак Суд зауважив, що передбачена статтею 4 (3) Закону 1994 року презумпція, що майно є надходженням від контрабанди наркотиків, застосовувалася не як засіб для визнання заявника винуватим у злочині, а як положення, що дає національному суду змогу визначити розмір конфіскації, яка має бути належним чином призначена судовим наказом. Отже, хоча розмір конфіскації, визначений на підставі цієї передбаченої законом презумпції, становив значну суму, 91 400 фунтів стерлінґів, і хоча заявник ризикував дістати додаткові два роки ув'язнення в разі її несплати, це не означало визнання його винним ще в одному злочині, пов'язаному з торгівлею наркотиками.

Крім того, існували й процедурні ґарантії. Розмір конфіскації суд визначав через судову процедуру, що включала відкрите слухання, попереднє ознайомлення з версією сторони обвинувачення та можливість заявника подати документальні й усні докази. Суд був уповноважений видати наказ про стягнення меншої суми, якби переконався, зіставивши можливості, що від реалізації майна можна було отримати лише невелику суму. Однак основною ґарантією була можливість спростування презумпції, передбаченої Законом 1994 року, у разі доведення заявником, якщо знову виходити із зіставлення можливостей, що він придбав це майно завдяки іншій діяльності, а не завдяки торгівлі наркотиками. Крім того, суддя на свій розсуд мав право не керуватися такою презумпцією, якщо вважав, що застосування цього положення створює серйозну небезпеку несправедливого вирішення справи.

Визначаючи розмір конфіскації на підставі прибутку від торгівлі наркотиками, суддя першої інстанції зазначив, що він виходив із згаданої вище презумпції. Однак Суд зауважив, що суддя — чи то виходячи із тверджень заявника, а чи з доказів, поданих стороною обвинувачення, — переконався стосовно кожного взятого до уваги предмета, що заявник придбав цю власність або витратив гроші і що очевидним висновком є те, що ці кошти надійшли з незаконного джерела. До того ж, якби твердження заявника стосовно його фінансових справ були правдивими, для нього не було б складно спростувати згадувану презумпцію. Нарешті, визначаючи масштаби наявного у заявника майна, яке можна було реалізувати, суддя взяв до уваги лише будинок і те, що заявник мав третю частину в сімейному бізнесі — конкретні речі, які, на підставі доказів, він визнав такими, що й далі належать заявникові.

Отже, загалом Суд визнав, що застосування у справі заявника відповідних положень Закону 1994 року про торгівлю наркотиками здійснювалося в розумних межах та з урахуванням ваги існуючих ризиків і що права сторони захисту були повною мірою забезпечені. Тобто Суд визнав, що застосування згаданого положення не позбавило заявника права на справедливий судовий розгляд питання про конфіскацію. Отже, порушення пункту 1 статті 6 допущено не було.

Стаття 1 Протоколу № 1

Суд зазначив, що сума, яка підлягала стягненню згідно з наказом про конфіскацію, відповідала розмірові доходів, які, як визнав суддя Суду корони, заявник отримав завдяки торгівлі наркотиками упродовж останніх шести років, а також розмірові коштів, які він мав можливість отримати від реалізації нерухомого майна. Виходячи з цих міркувань та з огляду на важливість мети, яка ставилася, Суд визнає, що втручання в мирне володіння заявником своїм майном було здійснено в розумних межах. Отже, порушення статті 1 Протоколу № 1 допущено не було.

Судді Братца і Важич спільно висловили окрему думку, що частково не збігається з позицією більшості. Текст окремої думки додається до судового рішення.

 

---