Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Репетитор англійської мови
Петропавлівська Борщагівка.
Англійська для школярів.
 


Стаття з журналу № 3'2001

Назва
 
Саундерс проти Сполученого Королівства
(Saunders v. the United Kingdom))
 
Зміст
 


ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

САУНДЕРС ПРОТИ СПОЛУЧЕНОГО КОРОЛІВСТВА
(SAUNDERS v. THE UNITED KINGDOM)

У справі «Саундерс проти Сполученого Королівства»[1]

Європейський суд з прав людини, засідаючи Великою палатою — згідно з правилом 51 Реґламенту Суду «А»[2], — до складу якої увійшли судді:

п. Р. Бернхардт (R. Bernhardt), Голова Суду

п. Тор Вільялмссон (Thór Vilhjálmsson)

п. Ф. Ґьольчюклю (F. Gölcüklü)

п. Л.-Е. Петтіті (L.-E. Pettiti)

п. Б. Волш (B. Walsh)

п. А. Шпільманн (A. Spielmann)

п. Дж. Де Мейєр (J. De Meyer)

п. Н. Валтікос (N. Valticos)

п. С. К. Мартенс (S. K. Martens)

пані Е. Палм (E. Palm)

п. Р. Пекканен (R. Pekkanen)

п. А. Н. Лоїзу (A. N. Loizou)

п. Дж. М. Моренілла (J. M. Morenilla)

сер Джон Фріленд (Sir John Freeland)

п. Л. Вільдхабер (L. Wildhaber)

п. Дж. Міфсуд Боннічі (G. Mifsud Bonnici)

п. Є. Макарчик (J. Makarczyk)

п. Д. Ґотчев (D. Gotchev)

п. Б. Репік (B. Repik)

п. П. Куріс (P. Kuris),

а також п. Г. Пецольд (H. Petzold), Секретар Суду, та П. Дж. Махоуні (P. J. Mahoney), заступник Секретаря Суду,

після наради за зачиненими дверима 23 лютого, 22 квітня та 29 листопада 1996 року,

постановляє таке рішення, ухвалене в останній із зазначених вище днів:

ПРОЦЕДУРА

1. Справа була передана до Суду Європейською комісією з прав людини (Комісія) та Урядом Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії (Уряд) 9 і 13 вересня 1994 року, відповідно, у межах тримісячного строку, передбаченого пунктом 1 статті 32 та статтею 47 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Конвенція). Справу розпочато за заявою (№19187/91) проти Сполученого Королівства, поданою до Комісії, згідно зі статтею 25, громадянином Великої Британії п. Ернестом Саундерсом (Ernest Saunders) 20 липня 1988 року.

У своєму запиті Комісія посилалася на статті 44 і 48 та на заяву, якою Сполучене Королівство визнало обов'язковість юрисдикції Суду (стаття 46). Метою запиту і заяви Уряду було отримання рішення стосовно того, чи мало місце порушення державою-відповідачем її зобов'язань, передбачених пунктом 1 статті 6 Конвенції.

2. У відповідь на запит, поданий згідно з пунктом 3 (d) правила 33 Реґламенту Суду «А», заявник повідомив про своє бажання взяти участь у розгляді справи і призначив адвокатів, які його представлятимуть (правило 30).

3. До складу палати увійшли за посадою сер Джон Фріленд, обраний суддя, громадянин Британії (стаття 43 Конвенції), та п. Р. Рюссдаль (R. Ryssdal), Голова Суду (пункт 3 (b) правила 21). 24 вересня 1994 року в присутності Секретаря Суду Голова визначив жеребкуванням імена семи інших членів, а саме: п. Р. Бернхардта, п. Тора Вільялмссона, п. Ф. Ґьольчюклю, п. Дж. М. Моренілли, п. Є. Макарчика, п. Б. Репіка та п. П. Куріса (стаття 43 (в кінці) Конвенції та пункт 4 правила 21). Пізніше п. Н. Валтікос, підмінний суддя, був призначений замість п. Рюссдаля, який не зміг брати участь у подальшому розгляді справи (пункт 1 правила 22 та пункт 1 правила 24). Пан Бернхардт замінив п. Рюссдаля як голова палати.

4. Як голова палати (пункт 5 правила 21), п. Бернхардт, діючи через Секретаря Суду, провів консультації з уповноваженою особою Уряду, адвокатами заявника та представником Комісії щодо організації судової процедури (пункт 1 правила 37 та правило 38). Відповідно до виданого після цього наказу, Секретар Суду отримав меморандум заявника 16 лютого 1995 року та меморандум Уряду 27 лютого 1995 року.

5. 22 березня 1995 року голова палати дав дозвіл «Свободі» (Liberty), відповідно до пункту 2 правила 37, подати у письмовій формі коментарі до певних аспектів справи. Ці коментарі було отримано 31 липня 1995 року. Уряд подав відповідь 3 жовтня.

6. 28 квітня 1995 року палата, розглянувши письмові подання заявника та Уряду, задовольнила прохання Уряду про відкладення слухання до того, коли апеляційний суд, якому міністр передав справу заявника (див. пункт 39 нижче), постановить рішення. Після того як апеляційний суд 27 листопада 1995 року ухвалив рішення, заявник 3 січня 1996 року надіслав ще один меморандум. Меморандум Уряду у відповідь надійшов 23 січня.

7. 25 січня 1996 року голова, на підставі пункту 2 правила 37, відмовив у проханні, поданому від імені трьох співобвинувачених заявника, додати письмові коментарі щодо справи.

8. Згідно з рішенням голови, відкрите слухання відбулося 19 лютого 1996 року в Палаці прав людини в Страсбурзі. Перед початком слухання Суд провів підготовче засідання.

На судовому розгляді були присутні:

а) від Уряду

 

п. М. Ітон (M. Eaton), заступник юрисконсульта, Міністерство закордонних справ та у справах Співдружності,

уповноважена особа,

п. С. Кентрідж (S. Kentridge), королівський адвокат,

 

пані Е. Ґлостер (E. Gloster), королівський адвокат,

 

п. Дж. Іді (J. Eadie), баристер,

консультанти;

пані Т. Дунстан (T. Dunstan), Міністерство торгівлі та промисловості,

 

п. Дж. Ґарднер (J. Gardner), Міністерство торгівлі та промисловості,

 

пані Р. Квік (R. Quick), Міністерство торгівлі та промисловості,

 

п. Г. Дікінсон (G. Diсkinson), Управління боротьби із серйозними випадками шахрайства,

 

п. Л. Лей (L. Leigh), Лондонська школа економіки,

радники;

b) від Комісії:

 

п. Н. Братца (N. Bratza),

представник;

c) від заявника:

 

п. М. Белофф (M. Beloff), королівський адвокат,

 

п. М. Гант (M. Hunt), баристер,

консультанти;

п. П. Вільямс (P. Williams), соліситор,

 

п. Ґ. Девлін (G. Devlin),

 

пані Л. Девлін (L. Devlin),

радники.

Суд заслухав виступи п. Братци, п. Белоффа та п. Кентріджа, а також їхні відповіді на запитання Суду.

9. Після обговорення, 23 лютого 1996 року, палата вирішила відмовитися від юрисдикції на користь Великої палати (пункт 1 правила 51).

10. На підставі пункту 2 (а) та (b) правила 51, Голова Суду та заступник Голови Суду (п. Рюссдаль і п. Бернхардт), так само як інші члени та підмінні судді первісної палати (а саме: п. Б. Волш, п. Дж. Де Мейєр, п. С. К. Мартенс та п. Д. Ґотчев), є членами Великої палати.

Оскільки п. Рюссдаль не зміг брати участь у роботі (див. пункт 3 вище), 1 березня 1996 року заступник Голови у присутності члена канцелярії жеребкуванням визначив імена додаткових восьми суддів, а саме: п. Р. Макдоналда (R. Macdonald), п. Шпільманна, пані Е. Палм, п. Пекканена, п. А. Н. Лоїзу, п. Вільдхабера та п. Дж. Міфсуда Боннічі (пункт 2 (с) правила 51). Пізніше виявилося, що п. Макдоналд не зміг брати участь у подальшому розгляді справи.

11. 6 березня 1996 року Уряд звернувся з проханням про дозвіл на подання подальших коротких зауважень у письмовій формі, і голова Великої палати задовольнив це прохання 19 березня 1996 року. Зауваження прийнято до розгляду 4 квітня, а коментарі заявника у відповідь отримано 18 квітня.

12. Беручи до уваги думку уповноваженої особи Уряду, представника Комісії та заявника, Велика палата 22 квітня 1996 року вирішила, що продовжувати подальше слухання справи після передання юрисдикції палатою немає потреби (правила 26 і 38, разом з пунктом 6 правила 51).

13. 8 серпня 1996 року голова прийняв статтю, подану Урядом, щоб долучити її до справи.

ЩОДО ФАКТІВ

I. КОНКРЕТНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

А. Фактичні підстави для призначення ревізорів

14. Заявник обійняв посаду директора та виконавчого директора компанії «Ґінес» (Guinness PLC) у 1981 році.

15. На початку 1986 року компанія «Ґінес» конкурувала з іншою державною компанією, «Арджил Ґруп» (Argyll Group PLC), за отримання контрольного пакета акцій третьої державної компанії, «Дистилерс» (Distillers Company PLC). Боротьба за отримання контрольного пакета акцій закінчилася перемогою компанії «Ґінес». Пропозиція компанії «Ґінес», так само як і компанії «Арджил», власникам акцій компанії «Дистилерс» включала важливий елемент обміну акцій, тож відповідні ціни котирування акцій компаній «Ґінес» та «Арджил» на Фондовій біржі були вирішальним фактором для обох сторін. У процесі торгів вартість акцій компанії «Ґінес» різко зросла, але відразу, як тільки запропоновану ціну було оголошено безумовною, вона різко впала.

16. Суттєве зростання цін на акції компанії «Ґінес» під час торгів було досягнуто в результаті незаконних операцій з підтримки курсу акцій. У них були задіяні особи («група підтримки»), які купували акції компанії «Ґінес» з метою підтримування або зниження їхньої зареєстрованої ціни. Групі підтримки пропонувалися таємні компенсації за збитки, яких вона могла зазнати, а в деяких випадках і значні гонорари, якщо продаж на торгах був успішним. Такі заохочення були незаконними 1) тому, що вони не були виставлені на ринку відповідно до Кодексу Сіті про правила придбання контрольного пакета акцій та злиття підприємств, і 2) тому, що вони виплачувалися з власних грошей компанії «Ґінес», що є порушенням пункту 151 Акта компаній 1985 року (Акт 1985 року), який забороняє компанії надавати фінансову підтримку для придбання своїх власних акцій.

17. Групі підтримки, яка скуповувала акції шляхом незаконних операцій з підтримки акцій компанії, виплачувалися компенсації та премії. Крім того, декому з тих, хто допоміг знайти команду підтримки, було виплачено значну премію. Ці суми також бралися з фондів компанії «Ґінес». У більшості випадків виплати проводилися за фальшивими рахунками, які приховували той факт, що гроші виплачено членам групи підтримки або іншим отримувачам за незаконні операції з підтримки акцій.

18. Заяви та чутки щодо порушень, які мали місце при встановленні цін, змусили міністра торгівлі та промисловості призначити ревізорів через кілька місяців після подій, згідно з пунктами 432 та 442 Акта 1985 року (див. пункти 45 та 46 нижче). Ревізори були уповноважені розслідувати справи компанії «Ґінес».

В. Розслідування ревізорів

19. 10 грудня 1986 року ревізори почали збирати усні свідчення. Першим свідком був п. Сіліґ (Seelig), директор комерційного банку, який консультував компанію «Ґінес».

20. 12 січня 1987 року ревізори поінформували Міністерство торгівлі та промисловості, що є конкретні докази вчинення кримінального злочину. Того самого дня міністерство зв'язалося з генеральним прокурором п. Джоном Вудом (John Wood). Вирішили, що буде правильним надати дозвіл ревізорам продовжувати розслідування та передати копії матеріалів до прокурорської служби Корони, яка почала діяти у вересні 1986 року.

21. 14 січня 1987 року заявника було звільнено з компанії «Ґінес».

22. 29 січня 1987 року міністр наказав ревізорам, згідно зі статтею 437 (1А) Акта 1985 року, доводити до його відома всі факти справи, які стануть відомими під час розслідування. Відтоді ревізори передавали міністрові копії протоколів опитування та інші документи, які надходили в їхнє розпорядження.

23. 30 січня 1987 року відбулося засідання, на якому були присутні ревізори, адвокат та інші посадові особи Міністерства торгівлі та промисловості, п. Джон Вуд і представник прокурорської служби. Крім іншого, було визначено потенційних обвинувачених, включно із заявником, обговорено висунення можливих обвинувачень і заявлено про те, що буде прийнято рішення, коли розпочати кримінальне розслідування. Усі заінтересовані особи дійшли згоди щодо необхідності тісної співпраці у підготовці якомога швидшого висунення обвинувачень. Ревізори заявили про свою готовність співпрацювати, хоч і зберігали за собою право проводити розслідування так, як вони вважали правильним.

24. 5 лютого 1987 року п. Джон Вуд, якого було призначено головою юридичного підрозділу прокурорської служби, призначив групу адвокатів для консультацій стосовно кримінальних аспектів розслідування. Копії та документи від ревізорів були передані адвокатам після отримання й розгляду їх у Міністерстві торгівлі та промисловості.

25. Ревізори опитали заявника дев'ять разів: 10-11, 20 та 26 лютого, 4-5 березня, 6 травня та 11-12 червня 1987 року. Опитування проводилися у присутності його юридичних представників.

С. Кримінальне провадження

26. Упродовж першого тижня травня 1987 року поліція отримала офіційну вимогу генерального прокурора про проведення кримінального розслідування. Стенограми й документи, отримані після ревізорських опитувань, було передано поліції.

27. Пізніше заявникові було висунуто обвинувачення в численних правопорушеннях, пов'язаних із незаконними операціями з підтримки акцій, і разом із співобвинуваченими він постав перед Судом корони 21 квітня 1989 року.

З огляду на велику кількість юридичних консультантів і кількість обвинувачених, суддя Суду корони 21 вересня 1989 року видав розпорядження про проведення двох окремих судових проваджень.

28. Від 6 до 16 листопада 1989 року суд застосував процедуру voir dire (щодо подання з питань права за відсутності присяжних) за заявою одного зі співобвинувачених заявника, п. Парнеса (Parnes), з проханням визнати копії документів Міністерства торгівлі та промисловості неприйнятними. Пан Парнес в основному доводив, що свідчення, надані ревізорам під час трьох опитувань, мають бути виключені як докази:

і) згідно зі статтею 76 Акта про поліційні та кримінальні докази 1984 року — на тій підставі, що вони були отримані під тиском чи за обставин, які ймовірно дають підставу вважати їх недостовірними;

іі) згідно зі статтею 78 Акта про поліційні та кримінальні докази — через те що визнання свідчення може неґативно позначитися на справедливості провадження, з огляду на обставини, за яких його було отримано.

В ухвалі, постановленій 21 листопада 1989 року, суддя (п. суддя Генрі) визнав копії прийнятними. Він наполягав на загальновідомості того, що опитування можуть бути «зізнаннями», як визначено в статті 82 (1) Акта про поліційні та кримінальні докази. Він зазначив, що, за Актом 1985 року, ревізори можуть ставити свідкам запитання, які можуть призвести до їхнього самообвинувачення, що свідки зобов'язані давати відповіді на такі запитання і що ці відповіді є прийнятними під час розгляду кримінальної справи. Він відхилив скаргу п. Парнеса про те, що ревізори мали попередити свідка про давання не вигідних для нього свідчень. Він переконався, що при отриманні доказів не було застосовано тиску і що відповіді не були отримані внаслідок чогось такого сказаного чи зробленого, що дало б підстави вважати їх недостовірними за всіх існуючих на той час обставин.

29. Із 22 по 24 січня 1990 року суд продовжував застосовувати процедуру vior dire за заявою заявника, який просив визнати неприйнятними копії документів Міністерства торгівлі та промисловості щодо восьмого і дев'ятого опитування на тій підставі, що їх треба вилучити зі справи або як недостовірні, згідно зі статтею 76 Акта про поліційні та кримінальні докази, або на підставі статті 78 цього акта, що визнання свідчення може неґативно позначитися на справедливості провадження, якщо брати до уваги обставини, за яких його отримано. Були зроблені посилання на поганий стан здоров'я заявника у той час, а також на той факт, що два опитування, про які йдеться, мали місце вже після висунення обвинувачень заявникові.

Своїм рішенням від 29 січня 1990 року п. суддя Генрі відхилив довід захисту про стан здоров'я заявника. Однак, застосовуючи свої дискреційні повноваження і згідно зі статтею 78 Акта про поліційні та кримінальні докази, він виключив показання, отримані під час двох згаданих вище опитувань, які мали місце вже після висунення обвинувачення заявникові, на тій підставі, що його присутність на них не можна було назвати добровільною. Крім того, на його думку, не може вважатися справедливим використання матеріалу, отриманого внаслідок примусового допиту після початку процедури обвинувачення.

1. Судове провадження у справі заявника

30. Заявник постав перед судом разом з трьома співобвинуваченими. Судовий розгляд включав сімдесят п'ять днів свідчень, десять днів виступів адвокатів та п'ять днів заключного слова судді, зверненого до присяжних. Заявникові було висунуто обвинувачення за п'ятнадцятьма пунктами, серед яких вісім стосувалися підробки бухгалтерських документів, на порушення статті 17(1) Акта 1968 року «Про крадіжки», два — крадіжки й кілька — злочинного змовляння.

Під час судового розгляду заявник, який був єдиним обвинуваченим, що дав свідчення (дні 63–82), — після читання копій документів (див. пункт 31 нижче), — стверджував, що він нічого не знав ані про надання компенсацій, ані про виплату винагород і що з цього приводу з ним не консультувалися. Він наполягав на тому, що не винен у жодному з правопорушень. Сторона обвинувачення дуже покладалася на свідчення п. Рукса (Roux), фінансового директора компанії «Ґінес», якому було надано імунітет від судового переслідування. Вона також посилалася на заяви, зроблені заявником під час опитування його ревізорами Міністерства торгівлі та промисловості.

31. Представники обвинувачення зачитували присяжним копії опитувань упродовж трьох днів під час судового розгляду (дні 45-47). Вони були використані з метою встановлення, що було відомо заявникові, та для спростування свідчень, які заявник дав суду присяжних.

Наприклад, адвокат обвинувачення навів уривки з опитування, для того щоб показати, що п. Саундерс знав, між іншим, про виплату панові W., якого нібито було залучено до операції з підтримки акцій, понад 5 мільйонів фунтів стерлінґів ще до того, як ревізори показали йому рахунок про виплату грошей панові W. У своїх відповідях ревізорам п. Саундерс заявив про те, що він погодився на виплату 5 мільйонів фунтів стерлінґів панові W. як належну винагороду за успішну роботу. Коли ревізори показали йому рахунок про виплату цих грошей компанії (МАС), яку пан W. використовував для отримання винагород за виконану роботу, він відповів, що не бачив цього рахунку раніше, але зробив висновок, що рахунок стосується його згоди сплатити панові W. 5 мільйонів фунтів стерлінґів.

У своїй вступній промові, зверненій до присяжних, адвокат обвинувачення зазначив:

«Пан Саундерс сказав також ревізорам [Міністерства торгівлі та промисловості], чому [5 мільйонів фунтів стерлінґів] було виплачено. Він сказав, що пан W. надав неоціненну послугу під час запропонування ціни для «Дистилерс» і що пан [W.] переконав його, що 5 мільйонів фунтів стерлінґів є гідною сумою винагороди. Пан Саундерс погодився з тим, що документально рішення про сплату 5 мільйонів фунтів стерлінґів панові W. оформлено не було. Пан Саундерс визнав [перед ревізорами], що він знав про те, що МАС є компанією, через яку пан [W.] та його спільники отримують гроші».

Під час судового розгляду п. Саундерс свідчив, начебто не знав про те, що гроші було виплачено панові W., доки ревізори не показали йому рахунок. Під час перехресного допиту заявника адвокат обвинувачення посилався на наведені вище відповіді в копіях документів для того, щоб спростувати свідчення п. Саундерса. У своєму заключному слові до присяжних він заявив:

«Але зі свідчень п. Саундерса, наданих ревізорам, зрозуміло, що він чудово розумів, що панові W. заплатили. Ви пригадуєте ті частини в його опитуванні, де він знав усе про цю виплату ще до того, як йому показали рахунок».

32. На копії опитувань посилався також адвокат співобвинуваченого (пана R.), намагаючись показати, що п. Саундерс говорить неправду. У своїх відповідях ревізорам п. Саундерс постійно стверджував, що він не пригадує розмови з паном R. про купівлю акцій компанії «Ґінес» або про відшкодування збитків у разі їхньої купівлі. Однак лист, написаний паном R. до іншої особи, в якому йдеться про те, що такі розмови мали місце, та про причетність п. Саундерса до операції з підтримання акцій, був раніше опублікований у пресі.

Під час перехресного допиту п. Саундерса адвокат пана R. висловив думку, що відповіді п. Саундерса ревізорам з цього приводу не заслуговують на довіру, що він «втратив витримку» і це пояснює його відповіді, начебто він не пам'ятає про те, щоб розмови з паном R. мали місце. Він постійно запитував, чому п. Саундерс не скористався можливістю заявити ревізорам про те, що обвинувачення пана R. в опублікованому листі були «суцільною брехнею», замість того щоб відповідати, як він це зробив.

33. У своєму заключному зверненні до присяжних суддя також порівнював і протиставляв те, що заявник казав у суді, з відповідями, які він дав ревізорам.

34. 22 серпня 1990 року заявника було визнано винним за дванадцятьма пунктами у змовлянні, підробці бухгалтерських документів та крадіжці. Загалом його було засуджено до п'яти років тюремного ув'язнення.

2. Ухвала щодо тверджень про «вчинення недобросовісного позову»

35. У другому судовому розгляді, провадженні стосовно інших співобвинувачених, знову було висунуто заперечення щодо прийнятності копій допитів на тій підставі, між іншим, що мало місце вчинення недобросовісного позову в тому, що ревізори та/або представники обвинувачення неправомірно поводилися при використанні законних повноважень ревізорів з метою створення підстав для порушення кримінальної справи. Зокрема, один із співобвинувачених, п. Сіліґ, стверджував, що було допущено умисне зволікання у висуненні обвинувачень, для того щоб ревізори могли використати свої повноваження і отримати зізнання.

36. У своєму рішенні, винесеному 10 грудня 1990 року, п. суддя Генрі визнав, що немає достатніх доказів для порушення справи щодо зловживань як з боку ревізорів, так і з боку представників обвинувачення. Він вислухав свідчення і ревізорів, і начальника кримінальної поліції. В ухвалі від 14 грудня 1990 року суддя відхилив заяву про призупинення розгляду, визнавши, що не було процесуального зловживання в кримінальному процесі під час допиту обвинувачених або переданні свідчень п. Сіліґа ревізорам — представникам обвинувачення чи під час ведення ними обвинувачення. Він не побачив нічого неправильного чи шкідливого у рішенні п. Вуда не залучати поліцію до справи до початку травня. Він дійшов висновку, що законні повноваження було використано належним чином. Суддя також відхилив заяву про вилучення зі справи свідчення, отриманого під час опитування, згідно зі статтею 78 Акта про поліційні та кримінальні докази, як такого, що має доказове значення, бо воно може так неґативно позначитися на справедливості провадження, що суду не слід приймати його.

37. Апеляційний суд у рішенні від 2 травня 1991 року (R. проти Сіліґа, R. v. Seelig) підтримав ухвалу судді щодо визнання прийнятними свідчень, даних ревізорам. 24 липня 1991 року палата лордів відмовила у дозволі на апеляцію.

3. Апеляція заявника

38. Заявник звернувся по дозвіл на апеляцію, оскаржуючи засудження та призначене покарання. Він скаржився, між іншим, що суддя дав неправильні інструкції присяжним щодо важливості свідчень п. Рукса, фінансового директора компанії «Ґінес», який користувався імунітетом від судового переслідування.

Заявникові було надано дозвіл на оскарження засудження. Після слухання, на якому були представники заявника, апеляційний суд виніс рішення 16 травня 1991 року. В ньому зазначалося, що, незважаючи на деякі недоліки та невдалі вислови у висновку судді, загалом це був майстерний виклад, який залишав на розсуд присяжних вирішення основного питання щодо шахрайства. У рішенні зауважувалося, що адвокат заявника висловив припущення, що він міг би звернутися до суду стосовно прийнятності копій. Проте зазначалося, що це питання вже було вирішене, наскільки це його стосується, іншою колеґією апеляційного суду у справі «R. проти Сіліґа», яка постановила, що ці свідчення є прийнятними. Далі суд відхилив апеляцію заявника з усіх пунктів, крім одного: він визнав, що суддя припустився помилки щодо одного пункту і скасував це засудження. Він скоротив строк покарання до двох з половиною років ув'язнення.

D. Подальше звернення міністра внутрішніх справ
до апеляційного суду

39. 22 грудня 1994 року міністр внутрішніх справ передав справу заявника та його співобвинувачених до апеляційного суду, згідно зі статтею 17(1) Акта про апеляцію в кримінальних справах 1968 року. Він вчинив так на підставі заяв співобвинувачених заявника — але не самого заявника, — які наполягали на тому, що обвинувачення не розкрило деяких документів під час судового розгляду.

40. В апеляції заявник скаржився, між іншим, що використання в суді їхніх відповідей ревізорам Міністерства торгівлі та промисловості автоматично робить кримінальне провадження незаконним.

Суд відхилив це твердження, вказуючи на те, що парламент чітко й недвозначно передбачив у Акті 1985 року, що відповіді, надані ревізорам Міністерства торгівлі та промисловості, можуть бути прийняті як доказ при розгляді кримінальних справ, навіть якщо це суперечить привілею не давати свідчення проти себе.

У своєму рішенні суд зазначив, що такі опитування кожного з обвинувачених «становлять значну частину справи обвинувачення».

41. У зв'язку із заявою про несправедливість того, що до осіб, які давали свідчення ревізорам Міністерства торгівлі та промисловості, має бути менш позитивне ставлення, ніж до тих, хто надав свідчення поліції згідно з Актом про поліційні та кримінальні докази, суд зазначає:

«... розплутування складних і підступних операцій у таких галузях є особливо важким, і ті, хто має право на імунітет і привілеї, надані законами «Про банкрутство» та Актами про компанії, мають погодитися з необхідністю режиму ретельної перевірки, особливо у справах, у яких є підозра щодо шахрайства».

42. Стосовно твердження про те, що відмінності між умовами Акта про компанії та Акта про правосуддя у кримінальних справах (див. пункти 48 та 54 нижче) є незначними, суд заявив:

«... пояснення полягає в зовсім різному порядку опитування ревізорами Міністерства торгівлі та промисловості й опитування поліцією або Управлінням боротьби із серйозними випадками шахрайства). Ревізори міністерства є слідчими, на відміну від поліції та згадуваного управління, вони не є обвинувачами або потенційними ревізорами. Типово те, що з двох ревізорів один був королівським адвокатом, а другий — старшим бухгалтером. Вони зобов'язані діяти справедливо і надавати всім, кого вони збираються викривати чи критикувати, рівні можливості у відповідях на обвинувачення. Зазвичай того, хто дає відповіді при опитуванні, можуть представляти адвокати, і його може бути заздалегідь поінформовано про можливі запитання».

43. Суд також відхилив твердження про зловживання процесуальними законами, оскільки ревізорів Міністерства торгівлі та промисловості було незаконно використано як «збирачів доказів» для обвинувачення, чи що мало місце неправомірне і несправедливе «змовляння»:

«Ми уважно вивчили результати подій з листопада 1986 року по жовтень 1987 року у світлі всіх цих документів. Ми дійшли висновку, що дозвіл ревізорам продовжувати розслідування і залучити поліцію лише у травні 1987 був правильним за двох важливих обставин:

1) Те, що ревізорів залишили проводити розслідування та опитування незалежно, без будь-якого інструктажу, вказівок та підказок з боку представника обвинувачення. Ми цілком задоволені тим, що ревізори все з'ясували і дотримувалися законності. Адвокат теж дотримувався цих основних правил, і їх було дотримано ...

2) Те, що опитування проводилося належним чином і неупереджено. Ні в судді, ні у нас не виникло припущення, що ревізори можуть бути піддані критиці з цього приводу. Засідання були чітко сплановані, проводилися у зручних умовах і вимагали належного часу. Скаржники — високоінтелектуальні, досвідчені бізнесмени, кожен з яких був представлений адвокатом (зазвичай — королівським адвокатом) або старшим соліситором. Запитання ставились бездоганно чітко, і Кодекс, який було закладено у справі «Перґамон» (Pergamon case), був дотриманий».

44. Нарешті, суд також відхилив твердження стосовно того, що нерозкриття до судового розгляду матеріалів, які нібито вказували на зловживання, не спричинили жодної несправедливості заявникові. Згодом він відмовився визнати, що справа включає елемент державного значення, і відхилив заяву про дозвіл на апеляцію до палати лордів. Згідно з цим рішенням, у заявника більше немає можливості подати апеляцію.

ІІ. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО ТА ПРАКТИКА

А. Призначення ревізорів

45. Згідно зі статтею 432 Акта про компанії 1985 року (Акт 1985 року), міністр може призначити одного чи більше компетентних ревізорів для розслідування справ компанії і звіту про них у спосіб, який він вкаже. Міністр може робити такі призначення за наявності обставин, які наводять на думку:

«а) що справи компанії ведуться чи велися з наміром обдурити її кредиторів або кредиторів будь-якої іншої особи, або з іншими незаконними чи шахрайськими цілями, або в такий спосіб, що є несправедливо шкідливим для якоїсь частини її членів, або

b) що будь-яка фактична чи запропонована дія або бездіяльність компанії (включно з дією або бездіяльністю від її імені) є чи могла бути шкідливою, або коли компанію створено з будь-якою незаконною чи шахрайською метою, або

с) що особи, які мають стосунок до створення чи управління її справами, у зв'язку з цим були винні в шахрайстві, зловживанні владою чи інших проступках по відношенню до компанії або її членів, або

d) що члени компанії не отримали всієї інформації щодо її справ, на яку вони могли б розумно очікувати» (пункт 432(2)).

46. Міністр також має право призначити ревізорів, щоб:

«... розслідувати і доповісти про членів будь-якої компанії і, навпаки, щодо компанії з метою визначення справжніх осіб, які є або були фінансово зацікавлені в успіхові чи банкрутстві (справжньому чи уявному) компанії, або спроможних контролювати чи матеріально впливати на її політику» (п. 442(1)).

В. Функція та повноваження ревізорів

47. Функція ревізорів інквізиторська, а не судова. Її було викладено в стислій формі у «Перґамон Прес Лтд.» (re Pergamon Press Ltd) [1971], «Чансері Ріпортс» 388 (Chаncery Reports), «Сечс Ел Джі» (per Sachs LJ), на с. 401:

«Функція ревізорів полягає, по суті, у проведенні слідства, розрахованого на те, аби з'ясувати наявність фактів, які можуть спричинити інші дії; у їхні функції не входить прийняття рішення про те, чи вживати заходів, і зовсім не вони зрештою визначають такі питання, якщо якісь заходи вживаються».

48. Стаття 434 Акта 1985 року передбачає:

«1) Якщо ревізорів призначено згідно зі статтею 431 або 432, обов'язок усіх службовців та представників компанії...

а) пред'явити ревізорам усі документи, які є в їхньому розпорядженні або на зберіганні, — бухгалтерські книги та документи, що стосуються діяльності компанії,

b) у разі потреби з'являтися на виклик ревізорів та

с) іншим чином надавати ревізорам усю допомогу, пов'язану з розслідуванням, яку вони можуть підставно надати...

...

3) Ревізор може допитувати під присягою службовців, представників компанії або іншої корпорації та будь-яку особу, що згадана у підпункті (2), про справи компанії чи іншого органу і, відповідно, може приводити до присяги...

...

5) Відповідь особи на запитання, поставлене їй у рамках повноважень, наданих цією статтею (або стосується розслідування за статтями 431 — 433 чи будь-якими іншими статтями цієї частини), може бути використана як свідчення проти неї».

49. Стаття 436 Акта передбачає:

«1) Якщо ревізорів призначено згідно зі статтею 431 або 432 для розслідування справ компанії, у справі викликається:

а) будь-який службовець або представник компанії,

b) будь-який службовець або представник іншої корпорації, справи якої розглядаються згідно зі статтею 433, та

с) будь-яка особа, зазначена у статті 433(2).

Стаття 434(4) стосується посилань на службовців і представників, згаданих у цьому підпункті.

2) Якщо ця особа —

а) відмовляється надати будь-яку бухгалтерську книгу чи документ, хоча вона зобов'язана зробити це згідно зі статтею 434 або 435, або

b) відмовляється постати перед ревізорами, коли це потрібно у справі, або

с) відмовляється відповідати на запитання ревізорів щодо справ компанії чи іншої корпорації (у разі потреби), ревізори можуть письмово засвідчити відмову і передати до суду.

3) На цій підставі суд може розглядати справу і, вислухавши будь-яких свідків, які можуть свідчити проти стверджуваного порушника або від його імені, а також вислухавши заяви на його захист, покарати порушника за зневагу суду».

50. Зневага суду в цьому контексті карається штрафом або ув'язненням на строк, який не перевищує двох років.

С. Положення Акта 1984 року про поліційні та кримінальні докази й Акта 1987 року про кримінальне судочинство

51. У статті 76 Акта 1984 року про поліційні та кримінальні докази зазначено:

«1. Під час будь-якого провадження зізнання обвинувачуваного може бути використане як доказ проти нього настільки, наскільки це стосується даної справи і, згідно з цією статтею, не може бути виключене судом.

2. Якщо під час провадження, коли обвинувачення пропонує долучити як доказ зізнання обвинуваченого, суду повідомляють, що таке зізнання отримане або могло бути отримане —

а) тиском на особу, яка його зробила; або

b) внаслідок сказаного або зробленого за наявності таких обставин, з огляду на які вважається, що зізнання не заслуговує на довіру, суд не дозволяє долучати це зізнання у свідченні проти обвинуваченого, за винятком випадків, якщо обвинувачення переконливо доведе суду, що це зізнання (незважаючи на те, що воно могло бути правдою) не отримане в такий спосіб, як зазначено вище...»

52. Стаття 78 передбачає:

«1. Під час будь-якого провадження суд може відмовити у дозволі долучити до справи свідчення, на яке обвинувачення пропонує покластися, якщо суд вважає, що, враховуючи всі обставини, включно з обставинами отримання цих доказів, визнання цих доказів прийнятними може так неґативно позначитися на справедливості провадження, що суду не слід визнавати їх прийнятними».

53. Згідно зі статтею 82(1) Акта про поліційні та кримінальні докази, «зізнання» включає будь-яку заяву, частково чи повністю неґативну для того, хто її зробив; зроблену офіційній чи неофіційній особі; зроблену усно чи якимось іншим чином».

54. Акт 1987 року про кримінальне судочинство надає повноваження начальникові Управління боротьби із серйозними випадками шахрайства брати участь у розслідуванні таких випадків та в обвинуваченні. Стаття 2 (2) зобов'язує особу, справи якої розслідуються, давати відповіді на запитання, навіть якщо, відповідаючи на них, вона може обвинуватити себе. Ненадання відповідей може спричинити застосування кримінальних санкцій (стаття 2 (13)). Відповіді у цьому контексті не можуть бути використані як доказ проти підозрюваного, якщо його не обвинувачують у ненаданні відповідей без розумних підстав або якщо він не робить зізнання, яке суперечить його попередній відповіді (стаття 2 (81)).

Провадження в Комісії

55. Заявник подав свою заяву (№ 19187/91) до Комісії 20 липня 1988 року. Він скаржився на те, що використання в суді його свідчень, даних ревізорам Міністерства торгівлі та промисловості під тиском, позбавило його права на справедливий розгляд справи, що є порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції.

56. 7 грудня 1993 року Комісія визнала скаргу заявника прийнятною. У доповіді від 10 травня 1994 року вона висловила думку про наявність порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (чотирнадцять голосів проти одного).

Повний текст думки Комісії та двох окремих думок, які містяться у доповіді, наведено в додатку до цього рішення[3].

Остаточні подання до Суду

57. Заявник стверджував, що використання копій у суді є порушенням пункту 1 статті 6 і що, певною мірою, зволікання з початком поліційного розслідування зумовлене бажанням отримати ці копії, а спосіб отримання свідчень був також порушенням положень цієї статті.

58. Уряд стверджував, що сам факт примусу не може зробити і не зробив провадження несправедливим. Крім того, якби було зроблено висновок, що будь-яка з відповідей п. Саундерса могла певною мірою бути визначена як самообвинувачення, то все одно необхідно оцінити, чи справді надзвичайно обмежене використання цих відповідей дає підставу вважати провадження у кримінальній справі несправедливим. Згідно з твердженням Уряду, цього не було.

ЩОДО ПРАВА

І. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

59. Заявник стверджував, що йому було відмовлено у справедливому судовому розгляді, що є порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції, в якому, зокрема, сказано:

«Кожен... при встановленні обґрунтованості будь-якого кримінального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на справедливий ... розгляд ... незалежним і безстороннім судом...»

Комісія визнала, що таке порушення мало місце, хоч Уряд заперечував це.

А. Право не свідчити проти себе

1. Арґументи сторін у Суді

а) Заявник

60. Заявник скаржився на те, що свідчення, які він дав під час розслідування справи ревізорами, призначеними Міністерством торгівлі та промисловості, було використано як докази проти нього під час наступного судового розгляду (див. пункти 30-33 вище).

Він відстоював думку, що право на справедливий судовий розгляд, ґарантоване пунктом 1 статті 6, як визнав Суд рішеннями у справі «Функе проти Франції» (Funke v. France) (від 25 лютого 1993 року, серія А, № 256-А, с. 22, п. 44) та «Джон Мюррей проти Сполученого Королівства» (John Murray v. the United Kingdom) (від 8 лютого 1996 року, Reports of Judgments and Decisions, 1996-1, с. 49, п. 45), це право особи не бути примушеною давати свідчення проти себе. Цей принцип тісно пов'язаний із презумпцією невинуватості, яку чітко ґарантує пункт 2 статті 6 Конвенції. Його визнав Суд Європейських співтовариств («Оркем проти Комісії» (Orkem v. Commission), справа 374/87 [1989], European Court Reports 3283) та Конституційний суд Південної Африки («Ферейра проти Левіна та інших» (Ferreira v. Levin and Оthers), рішення від 6 грудня 1995 року) серед інших. Цей принцип має застосовуватися на рівних умовах до всіх обвинувачених, незалежно від характеру заяв проти них або рівня їхньої освіченості та інтелекту. З цього випливає, що використання обвинуваченням копій співбесід з ревізорами у кримінальній справі суперечить статті 6.

61. Більше того, заявник доводив, що використання копій особливо несправедливе в його справі, бо, за словами апеляційного суду, вони «складали значну частину обвинувачення». Три дні було витрачено на читання уривків з його співбесід з ревізорами перед присяжними до того, як п. Саундерс вирішив, що йому слід дати свідчення для докладнішого пояснення матеріалів справи. Як наслідок, його було піддано інтенсивному перехресному допитові стосовно уявних розбіжностей між усними свідченнями в суді та його відповідями на запитання ревізорів. Суддя звернув на це увагу під час своєї заключної промови, зверненої до присяжних. Завдання полегшилось, коли обвинувачення дістало змогу зіставити свої докази з більш конкретними запереченнями п. Саундерса в його співбесіді.

b) Уряд

62. Уряд доводив, що лише твердження, які є самообвинувальними, підпадають під привілей не свідчити проти себе. Проте відповіді, які даються з метою виправдання дій, або відповіді, які, у разі своєї правдивості, не суперечать захисту чи могли б підтвердити захист обвинувачуваного, не можна характеризувати як самовикривальні. У своїх поданнях ні заявник, ні Комісія не визначили на жодному етапі жодної такої відповіді заявника ревізорам Міністерства торгівлі та промисловості, яка була б самовикривальною.

З привілею не свідчити проти себе не може випливати наступне право — не зіставляти свідчення з метою успішного спростування, як того вимагає обвинувачений, а давати свідчення самому. Це саме те, чого вимагав заявник, коли стверджував, що визнання копій як доказів «змусило» його давати свідчення.

Уряд погодився, що в кримінальному провадженні ні обвинувачення, ні суд не можуть примусити підсудного виступати свідком на судовому розгляді його власної справи або відповідати на запитання, перебуваючи на лаві підсудних, і що порушення цього принципу ймовірно могло б призвести до позбавлення підсудного права на справедливий судовий розгляд. Але привілей не свідчити проти себе не є абсолютним чи непорушним. Правосуддя інших країн (Норвегії, Канади, Австралії, Нової Зеландії та Сполучених Штатів Америки) дозволяє примусове отримання свідчень під час розслідування корпоративних і фінансових шахрайств і подальше використання їх у кримінальних справах з метою зіставлення усних показань обвинувачуваного та свідків. Визнання права не свідчити проти себе не означає, що обвинуваченню ніколи не дозволялося використовувати як доказ самовикривальні свідчення, отримані в результаті застосування примусу. Приклади такого дозволеного застосування включають право обвинувачення отримувати документи на підставі наказу про обшук, змушувати дихати в алкогольнореспіраторну трубку, брати аналіз крові або сечі.

63. У поданні Уряду стверджується, що було б неправильним робити загальний висновок з рішення Суду у справі Функе (на яке є посилання у пункті 60 вище) про законність «права на мовчання», оскільки характер цього права не був визначений судовим рішенням. У статті 6 немає посилання на абсолютну норму, що будь-яке використання свідчень, отриманих примусово, автоматично переводить провадження у кримінальній справі в розряд несправедливих. У зв'язку з цим необхідно враховувати всі факти справи, включно з численними процесуальними ґарантіями, притаманними системі. Наприклад, на стадії ревізорського розслідування порушенню законності запобігали ті факти, що ревізори були незалежними і діяли під судовим наглядом та що особа, яку допитували, мала право на адвокатів, їй надавалися копії її відповідей, які вона могла виправити чи доповнити. Більше того, під час кожного наступного розгляду кримінальної справи в суді підсудний, який дав відповіді ревізорам під примусом, був захищений правом судді вилучати зі справи такі докази; зізнання, які могли бути недостовірними або могли бути отримані під тиском, мали вилучатися зі справи; також надавалася свобода вибору виключати й інші свідчення, якщо їх прийняття могло неґативно позначитися на справедливості провадження (див. пункти 51-52 вище).

64. Уряд далі наголосив, що, хоча інтереси особи й не повинні зневажатися, є ще й державний інтерес у чесному веденні справ компаніями та ефективному судовому переслідуванні осіб, причетних до складного корпоративного шахрайства. Цей останній інтерес вимагав, щоб підозрювані відповідали на запитання ревізорів і щоб представники обвинувачення могли у подальших судових розглядах спиратися на отримані таким чином відповіді. У зв'язку з цим слід розмежовувати корпоративне шахрайство та інші види злочинів, оскільки такі схеми, як комплексні корпоративні структури, номінальні компанії, складні фінансові угоди та підроблені бухгалтерські документи, можуть бути використані для приховування шахрайського привласнювання корпоративних фондів або уникнення персональної відповідальності за такий злочин. Часто документальні свідчення про такі угоди є недостатніми для обвинувачення або незрозумілі без пояснень причетних осіб. Більше того, потрібно пам'ятати, що особа, яку допитує ревізор, як правило, є досвідченим бізнесменом, якому доступна професійна юридична консультація і який до того ж зробив вибір, щоб скористатися перевагами обмеженої відповідальності та статусом юридичної особи.

с) Комісія

65. Комісія вважала, що право не свідчити проти себе створює важливий компонент захисту осіб від тиску та примусу, пов'язаний із принципом презумпції невинуватості, і має застосовуватися однаково до всіх обвинувачених, зокрема й тих, кого обвинувачено у вчиненні комплексного корпоративного шахрайства. У цій справі обвинувальний матеріал, наданий заявником під примусом, становить значну частину доказів, висунутих у суді, оскільки містить визнання, які, напевно, спричинили додатковий тиск, змусивши заявника дати свідчення в суді. Отже, використання цього доказу було гнітючим і значно послабило здатність п. Саундерса захищатися від висунутих йому обвинувачень у злочині, а також позбавило його можливості справедливого судового розгляду.

Під час слухання в Суді представник Комісії підкреслив, що навіть послідовні заперечення вини у відповідях на обвинувальні запитання можуть бути викривальними і завдавати великої шкоди підсудному. Так було і в цій справі, коли відповіді використали проти нього самого у вступній і в заключній промовах, а також під час перехресного допиту, аби довести, що відповідям, які він дав ревізорам, не можна вірити і що відповідач нечесний.

d) Консультант Суду

66. «Свобода», посилаючись на різні міжнародні договори про права людини та на законодавство низки Договірних Сторін, звернулася до Суду з проханням визнати, що стаття 6 не допускає отримання самообвинувальних свідчень від особи під загрозою правової санкції та визнання їх прийнятними у кримінальному провадженні.

2. Оцінка Суду

67. Насамперед Суд зазначає, що скарга заявника стосується використання свідчень, отриманих ревізорами Міністерства торгівлі та промисловості, у судовому розгляді кримінальної справи проти нього. Тимчасом як адміністративне розслідування може включати визначення обвинувачення у злочині у світлі прецедентного права Суду стосовно самостійного значення цього поняття, сторони, виступаючи в Суді, не висловили припущення, що пункт 1 статті 6 може застосовуватися до процедури, здійснюваної ревізорами, або що ця процедура сама включає визначення кримінального обвинувачення у контексті цього положення (див., між іншим, рішення у справі «Девеєр проти Бельгії» (Deweer v. Belgium) від 27 лютого 1980 року, серія А, № 35, с. 21-24, п. 42-47). У зв'язку з цим Суд нагадує про своє рішення у справі «Файєд проти Сполученого Королівства» (Fayed v. the United Kingdom), в якому він постановив, що функції, які виконують ревізори згідно зі статтею 432(2) Акта 1985 року, є суто розслідувальними, а не судовими — як за формою, так і по суті. Їхня мета — виявити і записати факти, які пізніше могли б бути використані як основа для дій інших компетентних органів — обвинувальних, дисциплінарних, реґулювальних або навіть законодавчих (рішення Суду від 21 вересня 1994 року, серія А, № 294-В, с. 47, п. 61). Як встановлено у цій справі, вимога того, щоб таке підготовче розслідування відповідало ґарантіям судової процедури, як сформульовано у пункті 1 статті 6, на практиці надмірно перешкоджала ефективному реґулюванню в державних інтересах комплексної фінансово-торговельної діяльності (там само, с. 48, п. 62).

Отже, єдина проблема Суду в цій справі пов'язана з використанням відповідних тверджень, зроблених під час судового розгляду справи заявника.

68. Суд нагадує, що, попри відсутність згадки у статті 6 Конвенції, право мовчати, а також право не свідчити проти себе є загальновизнаними міжнародними нормами, покладеними в основу поняття справедливого судового розгляду за статтею 6. Їх логічне обґрунтування полягає, між іншим, у захисті обвинувачуваного від тиску з боку властей, що тим самим сприяє запобіганню судовим помилкам і досягненню цілей статті 6 (див. згадуване рішення у справі Джона Мюррея, с. 49, п. 45, та згадуване рішення у справі Функе, с. 22, п. 44). Право не свідчити проти себе, зокрема, передбачає, що сторона обвинувачення у кримінальній справі намагається довести свої обвинувачення, не спираючись на докази, отримані методами тиску та примусу проти волі обвинуваченого. У цьому сенсі це право тісно пов'язане з презумпцією невинуватості, що міститься у пункті 2 статті 6 Конвенції.

69. Право не свідчити проти себе головним чином пов'язане з повагою до бажання обвинуваченого мовчати. Як цілком зрозуміло, у правових системах Договірних Сторін Конвенції та в інших державах це правило не поширюється на використання в кримінальному провадженні матеріалів, які можуть бути отримані від обвинуваченого під примусом, матеріалів, які існують незалежно від волі підозрюваного, такі, як, між іншим, документи, отримані на підставі ордера, змушування дихати в алкогольно-респіраторну трубку, аналізи крові, сечі, зразки шкіри для аналізу ДНК.

У цій справі Суд має на меті лише з'ясувати, чи використання обвинуваченням свідчень, отриманих ревізорами від заявника, означає невиправдане порушення цього права. Це питання Суд має вивчити з урахуванням усіх обставин справи. Особливо потрібно встановити, чи був заявник присилуваний давати свідчення та чи було використання результатів його свідчень у суді порушенням основних принципів справедливого судового розгляду, ґарантованого пунктом 1 статті 6, складовим елементом якого є право не свідчити проти себе.

70. Уряд не заперечував, що заявника було примушено давати свідчення ревізорам. Згідно зі статтями 434 та 436 Акта 1985 року про компанії (див. пункти 48-49 вище), він був зобов'язаний відповідати на запитання, які йому ставили ревізори впродовж дев'яти тривалих опитувань, матеріали семи з яких були подані як докази під час судового розгляду. Відмова заявника давати відповіді на запитання могла призвести до обвинувачення у зневазі до суду і призначення штрафу або ув'язнення на строк до двох років (див. пункт 50 вище). Крім того, обвинувальний характер питань не є підставою для такої відмови (див. пункт 28 вище).

Проте ніщо зі сказаного заявником під час опитувань у суді, підкреслив Уряд, не було свідченням проти себе, він просто давав виправдувальні відповіді або відповіді, які справді могли зміцнити його захист. За заявою Уряду, лише твердження, які містять у собі елементи самообвинувачення, підпадають під право не свідчити проти себе.

71. Суд не прийняв твердження Уряду за цим пунктом, оскільки деякі відповіді справді мали обвинувальний характер у тому розумінні, що в них припускалося знання невигідної для заявника інформації (див. пункт 31 вище). У будь-якому разі, якщо керуватися принципом справедливості, закріпленим у статті 6, право не свідчити проти себе не може розумно обмежуватися заявами про визнання правопорушення або зауваженнями, які є відверто обвинувальними. Свідчення, отримані під тиском, які на перший погляд не є обвинувальними, — такі, як виправдувальні зауваження або просто інформація за фактом запитання, — пізніше можуть бути використані під час розгляду кримінальної справи на підтримку обвинувачення, наприклад, протиставити чи піддати сумніву інші заяви обвинуваченого або його свідчення в суді, або в інший спосіб підірвати довіру до нього. Там, де довіру до обвинуваченого оцінює суд присяжних, використання таких свідчень може бути особливо шкідливим. Головним у цьому контексті є мета, з якою свідчення, отримані під тиском, надаються суду під час судового розгляду кримінальної справи.

72. З цього приводу Суд зазначає, що представник обвинувачення читав суду присяжних копії протоколів відповідей заявника більше трьох днів, незважаючи на заперечення заявника. Факт такого широкого використання матеріалів опитування дає серйозні підстави вважати, що обвинувачення напевно повірило в те, що читання копій допоможе довести нечесність заявника. Таке тлумачення свідомого тиску за допомогою отриманого матеріалу підтверджується зауваженнями судді стосовно восьмого та дев'ятого опитувань, кожне з яких може вважатися «зізнанням» за пунктом 82(1) Акта про свідчення кримінальній поліції 1984 року (див. пункт 53 вище). Так само й апеляційний суд вирішив, що опитування складають «значну частину» обвинувальної справи проти заявника (див. пункт 40 вище). Крім того, були явні випадки, коли обвинувачення використало свідчення з метою довести, що заявник знав про виплати особам, задіяним в операції з підтримки акцій, та з метою поставити під сумнів щирість заявника (див. п. 31 вище). Так само й адвокати інших обвинувачених у цій справі скористалися цими свідченнями, щоб поставити під сумнів щирість викладення подій (див. пункт 32 вище).

Отже, наявні у Суду докази підтримують твердження, що копії відповідей заявника — незалежно від того, чи містять вони свідчення проти нього, — були використані під час розгляду справи з намаганням обвинуватити заявника.

73. І заявник, і Комісія підтримали думку, що припущення, висловлені в матеріалах опитування, напевно сприяли додатковому тиску на заявника з метою надання свідчень більше, ніж використанню ним права на мовчання. Але, на думку Уряду, заявник погодився дати свідчення через несприятливий для нього характер свідчень головного свідка обвинувачення п. Роукса.

Хоч і не можна виключати, що однією з причин, які вплинули на його рішення, було широке використання матеріалів опитувань обвинуваченням, Суд не вважає за необхідне розмірковувати про причини, через які заявник вирішив давати свідчення Суду.

74. Так само, як і стосовно згаданого вище рішення про використання матеріалів опитування в суді, Суд не вважає за необхідне вирішувати, чи є право не свідчити проти себе абсолютним, а чи його порушення може бути виправдане певними обставинами.

Суд не приймає арґументу Уряду, що складність корпоративного шахрайства та великий державний інтерес у розслідуванні такого шахрайства й покаранні винних може виправдати таке значне відхилення від основних принципів справедливої процедури, як у цій справі. Так само як і Комісія, Суд вважає, що основні вимоги щодо справедливості, закладені в статті 6, включно з правом не свідчити проти себе, стосуються розгляду всіх кримінальних справ щодо вчинення всіх типів злочинів, від найпростіших до найскладніших. Державний інтерес не може виправдовувати використання відповідей, отриманих під тиском під час несудового розслідування з метою викриття обвинуваченого в судовому провадженні. У зв'язку з цим варте уваги те, що, за існуючим законодавством, свідчення, отримані Управлінням боротьби із серйозними випадками шахрайства під тиском, не можуть, як правило, наводитися пізніше як докази під час суду над особою, яка дала ці свідчення. Більше того, той факт, що заявник дав свідчення до висунення йому обвинувачень, не виправдовує використання їх під час розгляду кримінальної справи через визнання такими, що порушують право не свідчити проти себе.

75. Як випливає із згаданого вище аналізу, із факту, зазначеного у статті 435(5) Акта 1985 року про компанії, а також із того, що зазначив суддя суду першої інстанції та апеляційний суд, подальше використання у розгляді кримінальної справи свідчень, отриманих ревізорами, і різноманітні процесуальні ґарантії, на які посилався Уряд-відповідач, не можуть забезпечити захист у цій справі, якщо вони не допомагають запобігти використанню свідчень у подальшому розгляді кримінальної справи.

76. Отже, у цій справі було допущено порушення права особи не свідчити проти себе.

В. Стверджуване зловживання владою
з боку представників обвинувачення

77. Заявник також скаржився, що представники обвинувачення свідомо відкладали поліційне розслідування, щоб дати ревізорам змогу зібрати докази, користуючись спеціальними повноваженнями. Він посилається на зустріч ревізорів та представників прокурорської служби Корони 30 січня 1987 року (див. пункт 23 вище). Крім того, документи, подані у зв'язку з останньою апеляцією (див. пункти 39–44 вище), показали, що, за словами апеляційного суду, «всі заінтересовані особи знали, що в ревізорів є більше повноважень під час проведення опитування, ніж у поліції, і була надія, що ревізори отримають відповіді... які можна буде використати як докази в суді».

Він обґрунтував думку, що той факт, що апеляційний суд не визнав процесуальних порушень, не повинен бути остаточним, бо національний суд не міг застосовувати Конвенцію і був змушений, за англійськими законами, визнати, що використання у судовому розгляді записів співбесід з ревізорами не було несправедливим.

78. Уряд наполягав на тому, що заявник уже оскаржував це питання в апеляційному суді і безуспішно (див. пункт 43 вище), тому, порушуючи його знову в Страсбурзі, він намагається використати Суд як четверту інстанцію, а це суперечить встановленій практиці Суду.

79. Комісія не вважала за необхідне розглядати цей пункт скарги, оскільки визнала, що заявникові було відмовлено у справедливому суді через застосування копій протоколів під час судового розгляду.

80. У світлі цього визнання порушення права особи не свідчити проти себе Суд вважає недоцільним розглядати твердження заявника з цього приводу. Але він наголошує на висновках апеляційного суду про те, що ревізори провели свої допити незалежно, без підказок чи вказівок з боку обвинувачення, і що між ними не було нечесного змовляння (див. пункт 43 вище).

С. Висновок

81. Заявникові було відмовлено у справедливому слуханні справи в суді, що є порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції.

ІІ. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 50 КОНВЕНЦІЇ

82. Заявник вимагав справедливої сатисфакції на підставі статті 50 Конвенції, в якій сказано:

«Якщо Суд встановлює, що рішення чи захід судового або будь-якого іншого органу влади Високої Договірної Сторони повністю або частково суперечить зобов'язанням, які випливають з Конвенції, і якщо внутрішнє право цієї Сторони передбачає лише часткову компенсацію за наслідки такого рішення чи заходу, то Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».

А. Шкода

1. Матеріальна шкода

83. Заявник стверджував, що справа з обвинуваченням проти нього зайшла б у безвихідь, якби не його свідчення, наведені в судовому розгляді, що є порушенням статті 6. Він вимагав відшкодування збитків у сумі 3 668 181,37 фунта стерлінґів. Ця сума складалася із втрати його заробітку по травень 1995 року, поїздок і витрат на проживання, виплат адвокатам (Пайні Гікс Біч, Payne Hicks Beach), які надавали допомогу під час опитувань ревізорами, та адвокатам (Ландау та Ландау, Landau and Landau), які, крім іншого, представляли його під час розгляду кримінальної справи.

Але під час слухання в Суді заявник погодився, що «справжньою компенсацією» для нього було б рішення Суду на його користь та остаточна реабілітація його доброго імені.

84. Уряд зауважив, що вимога заявника про матеріальне відшкодування завищена. Зокрема, він вказав на те, що п. Саундерс не піддав критиці саме розслідування ревізорів, проте вимагав відшкодування судових витрат, пов'язаних із цим розслідуванням. Щодо його скарги про втрату заробітку, Уряд зауважив, що компанія «Ґінес» звільнила його внаслідок її власного розслідування у справі отримання контрольного пакета акцій. Крім того, він отримував пенсію від компанії «Ґінес» у сумі 74 000 фунтів стерлінґів на рік від часу свого звільнення, на додаток до якої з травня 1993 року він заробляв приблизно 125 000 фунтів стерлінґів на рік як консультант з питань бізнесу.

85. Представник Комісії наголосив, що висновки про порушення пункту 1 статті 6 не дають Комісії підстав для будь-яких припущень щодо наслідків суду над п. Саундерсом, якби записи не було прийнято як докази.

86. Суд зауважив, що висновки про порушення у цій справі стосуються провадження у кримінальній справі проти заявника, а не дій ревізорів, на яких нарікань немає. Більше того, Суд не може робити припущення, чи були б наслідки суду іншими, якби обвинувачення не подало копії (див., mutatis mutandis,рішення у справі Джона Мюррея, згадуване вище, у п. 68 (с. 52, п. 56)), та, як і Комісія, підкреслює, що висновки про порушення Конвенції жодним чином не стосуються цього питання.

Тому Суд вважає, що ніякого причинного зв'язку між збитками, про які заявляє заявник, та висновком Суду про порушення не встановлено.

2. Моральна шкода

87. Заявник вимагав виплатити йому 1 000 000 фунтів стерлінґів як компенсацію за моральну шкоду, спричинену відмовою у праві на справедливий суд, та за завдані йому страждання, турботи й ув'язнення.

88. Уряд наполягав, що жодних відшкодувань за цим пунктом не може бути зроблено.

89. Суд вважає, що за обставин справи висновок про порушення є достатньою справедливою сатисфакцією за будь-яку моральну шкоду.

В. Судові витрати

90. Заявник вимагав оплатити йому витрати, пов'язані із розглядом справи у Страсбурзі, на загальну суму 336 460,75 фунта стерлінґів. Ця сума складається з 1) 82 284,50 фунта стерлінґів за послуги адвоката; 2) 42 241,25 фунта стерлінґів за послуги соліситорів та 3) 211 935 фунтів стерлінґів за послуги радників заявника пана та пані Девлін.

91. Уряд зауважив, що суми, які вимагаються за цим пунктом, є надмірними. Зокрема, він заявив, що ніяка винагорода не повинна виплачуватися панові та пані Девлін, оскільки заявник міг би ефективно представити свою справу в Страсбурзі лише з допомогою досвідчених адвокатів і головного та молодшого юрисконсультів.

92. Представник Комісії не зробив жодних зауважень щодо заявлених сум.

93. Суд не погодився з тим, що суми, яких вимагав заявник, були необхідні або розумні. Керуючись принципом справедливості, він призначив до сплати 75 000 фунтів стерлінґів за цим пунктом.

С. Відсотки у разі несвоєчасної сплати

94. Згідно з інформацією, яка була надана Суду, відсоткова ставка, передбачена законом у Сполученому Королівстві на день винесення рішення у цій справі, становить 8% на рік.

На цих підставах Суд:

1. Постановляє шістнадцятьма голосами проти чотирьох, що було допущено порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

2. Постановляє одноголосно, що визнання порушення становить достатню справедливу сатисфакцію стосовно будь-якої моральної шкоди, завданої заявникові.

3. Постановляє одноголосно,

a) що держава-відповідач має сплатити заявникові в межах трьох місяців 75 000 (сімдесят п'ять тисяч) фунтів стерлінґів на покриття судових витрат;

b) що простий відсоток при річній ставці в розмірі 8% має сплачуватися після спливу тримісячного строку, зазначеного вище, до повного розрахунку.

4. Відхиляє одноголосно решту вимог щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською та французькою мовами й оголошено на відкритому слуханні у Палаці прав людини, Страсбурґ, 17 грудня 1996 року.

Підпис: Рудольф Бернхардт,
Голова Суду

Підпис: Герберт Пецольд,
Секретар Суду

Відповідно до пункту 2 статті 51 Конвенції і пункту 2 правила 53 Реґламенту Суду «А», до цього рішення додаються такі окремі думки:

а) окрема думка п. Волша, яка збігається з позицією більшості;

b) окрема думка п. Де Мейєра, яка збігається з позицією більшості;

с) окрема думка п. Моренілли, яка збігається з позицією більшості;

d) окрема думка п. Репіка, яка збігається з позицією більшості;

e) окрема думка п. Петтіті, яка збігається з позицією більшості;

f) окрема думка п. Валтікоса, яка не збігається з позицією більшості і до якої приєднався п. Ґьольчюклю;

g) окрема думка п. Мартенса, яка не збігається з позицією більшості і до якої приєднався п. Куріс.

Парафовано: Р. Б.

Парафовано: Г. П.

ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ ВОЛША,
ЯКА ЗБІГАЄТЬСЯ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ

Я цілком згоден із рішенням більшості, за винятком застереження, викладеного в останньому пункті нижче.

Річ у тому, що судовий розгляд справи заявника слід розцінювати як порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки він був несправедливий, якщо брати до уваги те, що деякі докази, на яких ґрунтувалося обвинувачення, були самообвинуваченням з боку заявника і що ці самообвинувачення були зроблені не з його власної волі. А Суд вважає основним правом обвинувачуваної особи те, що вона не зобов'язана і не може бути примушена обвинувачувати сама себе. Особи вільні у своєму праві давати свідчення проти себе; але зовсім інше, коли особу примушують під час провадження у кримінальній справі свідчити проти себе. Перебіг подій, що поставив заявника у таку ситуацію, був спричинений виконанням особливих повноважень, згідно з існуючим англійським законодавством, інспекторами, які, за словами англійського суду, виконували слідчі дії, дозволені їм законом, на відміну від адміністративного судочинства. Важливо мати на увазі те, що ця справа стосується не лише правил щодо доказів, а й існування основного права не бути примушеним свідчити проти себе — права, яке Суд визнає як основоположне. Напевно, це право найвідоміше тим, хто займається юриспруденцією Сполучених Штатів Америки і вивчає її. Воно є однією з найвідоміших і найбільш дискутованих ґарантій особистої свободи в Біллі про права Сполучених Штатів Америки і є одним з прав П'ятої поправки до Конституції США. Право на захист від примусового самообвинувачення є не лише правом відмовлятися давати свідчення в суді, а й стосується органів, що їх закон наділяє повноваженнями виконувати слідчі дії, і права відмовлятися від відповідей на запитання, які можуть надати опитуванню обвинувальний характер. Зерна цього привілею було засіяно ще у тринадцятому столітті в англійському загальному праві, коли англійські церковні суди почали застосовувати так звану «присягу ex officio» щодо підозрюваних єретиків. Практика допиту підозрюваного, який присягнув казати правду, була у ті дні революційною, бо замінила метод встановлення вини процедурою, відомою як суд випробуванням (судова ордалія) та присяга очищення від вини (компурґація). При судовій ордалії не застосовувалися тортури для отримання зізнання, але випробування й були судом, а наслідок вказував, винна особа чи ні. Присяга компурґації включала повторення підозрюваним ритуальної клятви в невинуватості. Якщо він починав запинатися під час повторення клятви, це вважалося за знак Господа, що підозрюваний винен. На жаль, нову систему, а саме — присягу ex officio, різні церковні суди зганьбили завзятим пошуком єресі. Цю присягу можна було використовувати без посилання на те, чи є підстава думати, що обвинувачений винен, тому вона вважалася дуже корисним засобом необмеженого втручання в життя обвинуваченого. До шістнадцятого та сімнадцятого століть в Англії присягу ex officio застосовував навіть Суд зоряної палати з метою виявлення тих, хто критикував короля. Противників присяги з'явилося так багато, що виникла доктрина загального права, за якою людина мала привілей відмовитися свідчити проти себе не лише в особливих випадках, а з розвитком загального права стала також принципом застосування у звичайних кримінальних справах. Принцип був такий: «людину не можна обманним шляхом робити інструментом власного обвинувачення». В американських колоніях цей привілей був підтриманий з особливим завзяттям через обмани під час допитів, що їх проводили колоніальні губернатори, і напередодні Американської війни за незалежність він був уже записаний у семи різних штатах в конституції або біллі про права. Особливо корисні обмеження він наклав на право колоніальних губернаторів допитувати осіб, підозрюваних у порушенні англійського комерційного законодавства, як було зазначено, особливо положень, що реґулюють торгові обмеження, зокрема контрабанду, яка була популярним заняттям. Право не давати обвинувальних свідчень проти себе було корисне для свідка в загальному розслідуванні, яке проводила виконавча або юридична комісія, оскільки воно було гальмом для необмеженої влади деяких із цих органів під час проведення слідства. Це право також ґарантувало, щоб справедливий суд не міг бути введений в оману використанням слідчих органів замість розгляду в суді. Фактично, категоріями урядового розслідування, в яких це право відіграє особливо важливу роль, є загальні розслідування з боку виконавчих організацій або органів та допит підозрюваного поліцією і державними органами до розгляду кримінальної справи в суді. Оскільки слідчі були заінтересованими особами, дуже швидко стало зрозумілим, що з права не обвинувачувати себе самого буде дуже мало пуття, якщо людину можна примусити розповісти органам все до суду. На мою думку, право уникати самообвинувачення поширюється далі, ніж відповіді, які вже самі підтверджують вину. Воно має логічно поєднувати всі відповіді, які складають ланцюжок свідчень, необхідних обвинуваченню для доведення вини. Обґрунтованою є підтримка цього права, коли з постановки запитань та форми, в якій вони ставляться, очевидно, що відповідь на запитання або пояснення, чому на нього не можна відповісти, також можуть бути небезпечними через можливість викриття. Питання права не обвинувачувати себе багато обговорювалося під час ухвалення рішень у Верховному суді Сполучених Штатів, так само як і в інших вищих судах США. Важливим у контексті цієї справи є той факт, що, як і багато інших ґарантій Білля про права Сполучених Штатів, право не обвинувачувати себе значною мірою походить з англійського загального права, яке застосовувалося в американських колоніях до незалежності. Варто нагадати, що у підготовчій роботі над Європейською конвенцією представники Великої Британії надавали великого значення тому факту, що англійське загальне право передбачало стільки ж ґарантій щодо захисту основних прав людини, як і цивільне законодавство. У Сполучених Штатах завдяки існуванню конституційного Білля про права було можливим ґарантоване продовження привілеїв та захисту, запозичених з англійського загального права, у такий спосіб, який не може бути застосований в Англії без прийняття таких самих конституційних ґарантій. Країни із загальним правом також ґарантують певні права загального права включенням їх до своїх писаних конституцій, як, до речі, це зробила моя власна країна в Конституції Ірландії.

Маю додати, що моє голосування щодо статті 50 не означає, начебто не виникали питання у світлі висновку Суду, чи має заявник отримати компенсацію від органів державної влади за час, коли він був позбавлений волі внаслідок засудження. Однак треба пам'ятати, що за останні роки у кількох випадках суди Сполученого Королівства присуджували компенсації або відшкодування засудженим особам, визнання вини яких скасовувалося через те, що воно було результатом використання або невикористання певних матеріалів як свідчень у суді, який завдяки цьому використанню чи невикористанню при розгляді справи мав право постановити, що вирок суду неправильний і виконанню не підлягає. Таке може трапитися й у цій справі. Ще треба зауважити, що в англійському статутному праві існують різноманітні закони, які забороняють примусове отримання доказів або, альтернативно, не допускають використання таких свідчень як частини обвинувачення у таких випадках, як банкрутство, незаконне привласнення майна, корупція та незаконна практика, знищення заповіту, викрадення документів з метою привласнення. Статутні положення, які дали початок цій справі, є постконвенційним конституційним відхиленням від загального англійського права, а також від принципів, розкритих у багатьох згаданих статутах.

ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ ДЕ МЕЙЄРА,
ЯКА ЗБІГАЄТЬСЯ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ

Погоджуючись із рішенням Суду, я маю серйозні застереження щодо міркувань, викладених у пункті 67, де, як видається, висловлено припущення, що процедура, застосована ревізорами Міністерства торгівлі та промисловості відповідно до Акта 1985 року про компанії, може бути відокремлена від тих, що включають «визначення кримінального обвинувачення»[4].

У статті 434 (5) акта чітко зазначено, що «відповідь особи на запитання, яке поставлене їй у рамках повноважень, наданих цією статтею... може бути використана як свідчення проти неї»[5]. З цього випливає, що для обвинувачення немає ніякої різниці між інформацією, отриманою ревізорами, та інформацією, яку отримали представники поліції чи суду з метою застосування кримінальної процедури stricto sensu. Згідно з положенням акта, кожна категорія інформації є частиною доказу, який береться до уваги при визначенні кримінального обвинувачення, а отже, «адміністративне» або «попереднє розслідування»[6], проведене ревізорами, є фактично частиною кримінальної процедури.

Отже, право мовчати і право не свідчити проти себе має також застосовуватися під час попереднього розслідування. Ці права насамперед знехтувані самим Актом 1985 року, стаття 434 якого вимагає обов'язкових відповідей на запитання ревізорів[7], а стаття 436 передбачає покарання за відмову давати ці відповіді[8].

ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ МОРЕНІЛЛИ,
ЯКА ЗБІГАЄТЬСЯ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ

Я поділяю рішення більшості стосовно того, що заявникові було відмовлено у праві на справедливий суд, виходячи з факту, що його право не свідчити проти себе було порушено.

Але, ухвалюючи це рішення, більшість не повинна була намагатися з'ясувати, чи було використання свідчень заявника під час розгляду кримінальної справи в суді повним. Я не можу визнати такий підхід правильним. Для мене сам той факт, що свідчення заявника отримані під тиском і вони визнані викривальними, тобто такими, що можуть підсилити обвинувачення, є достатньою причиною, щоб вилучити ці свідчення із судової справи. Заявник під тиском був змушений дати свідчення ревізорам Міністерства торгівлі та промисловості під час процедури. Якби він відмовився свідчити під час адміністративної процедури, він наразив би себе на санкції, передбачені статтею 436 Акта про компанії 1985 року (див. пункт 49 рішення). Отже, він був змушений активно допомагати у підготовці справи, яка пізніше була порушена проти нього. За таких умов, на мою думку, немає рамок як для визначення ваги обвинувального матеріалу, так і застосування його в суді. Той факт, що свідчення були прийняті як доказ проти нього, підриває саму суть права заявника не свідчити проти себе, права, яке, на думку більшості, має бути суттю справедливого судового розгляду (див. пункт 68 рішення).

У пункті 67 рішення більшість посилається на раніше винесене рішення у справі «Файєд проти Сполученого Королівства» (від 21 вересня 1994 року, серія А, № 294-В), в якому стверджується, що мета таких розслідувань, як у даній справі, — «виявити і записати факти, які пізніше могли бути використані як підстава для дій інших компетентних органів — обвинувальних, дисциплінарних, реґулювальних або навіть законодавчих». Я хотів би підкреслити, що до цього висновку треба ставитися з певною обережністю, особливо щодо обвинувачення. Погоджуючись із більшістю, що свідчення, які особа дала примусово під час розслідування, можуть бути використані як підстава для дій, зокрема обвинувачення, мушу наголосити, що це не означає, начебто вони можуть бути прийняті як доказ проти цієї особи в будь-якому подальшому розгляді кримінальної справи.

ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ РЕПІКА,
ЯКА ЗБІГАЄТЬСЯ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ

Хоч я й погоджуюсь із висновком Суду, що було допущено порушення пункту 1 статті 6, проте не можу погодитися з формулюванням першої частини пункту 67 рішення через припущення, що пункт 1 статті 6 Конвенції не стосується процедур, які використали ревізори Міністерства торгівлі та промисловості.

У контексті рішення це твердження видається зайвим. Сторони його не розглядали (див. пункт 67 рішення, перше речення першої частини), і Суд зазначив, що єдиною проблемою було «використання відповідних тверджень, зроблених під час судового розгляду справи заявника» (пункт 67 рішення, друга частина). Якби згадане твердження було просто зайвим, питання можна було б зняти і не розглядати за принципом superfluum non nocet.

Але, як виявилося, Суд виніс рішення з цього питання, спираючись на рішення у справах «Девеєр проти Бельгії» та «Файєд проти Сполученого Королівства» (27 лютого 1980 року, серія А, № 35, та 21 вересня 1994 року, серія А, № 294-В), не беручи до уваги, що це питання відмінне від розглянутих у цих двох справах, і не наводячи жодних арґументів на підтримку своєї позиції. Питання полягало не в тому, чи мали ревізори право визначати кримінальне обвинувачення. Питання застосування пункту 1 статті 6 у кримінальній сфері не є ідентичним його застосуванню в цивільній сфері, як було у справі Файєда. Для ревізорів зовсім не обов'язково ухвалювати рішення, цілком достатньо того, що вони мають повноваження слідчих стосовно обвинувачення у кримінальному злочині. Часто трапляється, особливо у фінансовому секторі, що адміністративні органи перевищують свої повноваження на досудовій стадії розгляду кримінальної справи. Звичайно, згідно з національним законодавством, застосована ревізорами процедура не є частиною кримінальної процедури, однак питання полягає в тому, чи стосується вона кримінального обвинувачення у контексті значення цього терміна у статті 6. З цієї справи незрозуміло, що відповідь на це запитання є неґативною, якщо взяти до уваги такі обставини:

і) найпізніше до 12 січня 1987 року ревізори мали конкретні докази про вчинення кримінальних злочинів (див. пункт 20 рішення);

іі) ще до 30 січня 1989 року заявника було визнано одним із підозрюваних у вчиненні цих злочинів (див. пункт 20 рішення);

ііі) на нараді 25 лютого 1987 року в присутності членів прокурорської служби Корони було зазначено, що поліційні допити почнуться, коли стане очевидним факт вчинення шахрайства. Проте було вирішено відкласти поліційні допити з огляду на дуже малі перспективи отримати корисні докази від потенційних обвинувачених, на відміну від ревізорів (див. додаток «А» до наступного меморандуму Уряду, одержаного в канцелярії Суду 22 січня 1996 року).

У своїй окремій думці судді Де Мейєр та Мартенс висловили цілком протилежний погляд на питання щодо застосування статті 6 у ревізорських процедурах.

Якби Суд ризикнув з'ясувати це питання, хоч це і не було необхідним для постановлення рішення у справі, він повинен був дати розумну відповідь, а не просто посилатися на рішення суду у справі Файєда.

ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ ПЕТТІТІ,
ЯКА ЗБІГАЄТЬСЯ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ

Я поділяю думку п. Репіка.

Але, що стосується впливу ревізорського розслідування на розгляд справи, я вважаю, треба брати до уваги категорії розслідування та вплив отриманої інформації на саме провадження.

ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ ВАЛТІКОСА,
ЯКА НЕ ЗБІГАЄТЬСЯ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ
І ДО ЯКОЇ ПРИЄДНАВСЯ СУДДЯ ҐЬОЛЬЧЮКЛЮ

У процесі кримінальної процедури, відтоді як зізнання було безсумнівною формою доказування та допиту, а слідча процедура в цілому була способом його отримання і коли, як наслідок, термін «допит» зрештою став синонімом терміна «катування», ми вдалися до іншої крайності — йдеться про право взагалі не свідчити проти себе. Але в межах цього принципу можуть бути розходження. Як заявляє Суд, Уряд погодився, що право не свідчити проти себе не є ні абсолютним, ні непорушним, і це, зокрема, стосується розслідування особливо складних комерційних та фінансових шахрайств. Може виникнути думка, що, якщо хтось дотримується права мовчати і посилається на право не свідчити проти себе, це може викликати підозру, хоч, правду кажучи, це не вважатиметься повним зізнанням. Але річ не в цьому.

Питання полягає в тому, що ревізори, діючи згідно з Актом 1985 року про компанії, ставили п. Саундерсу такі запитання, на які він повинен був відповідати, щоб його не обвинуватили у зневазі до суду і не ув'язнили. Проте Уряд погодився, що жодне зі свідчень, даних у той час, не було обвинувальним щодо п. Саундерса. Однак ці свідчення могли бути надані або використані в іншій справі.

Втім, слід дотримуватися почуття міри і враховувати деякі пріоритети. У своїй окремій думці суддя Мартенс переконливо довів цю тезу, і я згоден з ним. Намагання піднести до статусу абсолютного закону право підозрюваних у кримінальних злочинах, включаючи серйозні злочини, не свідчити проти себе й не відповідати на жодне із запитань, що може викликати обвинувачення проти них, могло б означати у багатьох випадках, що суспільство залишилося цілком беззахисним перед іще складнішими діяннями в комерційному та фінансовому світі, який досяг безпрецедентного рівня фальсифікацій. Захист невинуватого не повинен мати наслідком звільнення від покарання винного. Виходом у цьому питанні, яке з давніх часів часто й широко коментувалося, є розумна середина. У цій сфері, як і в багатьох інших, почуття міри має бути керівним принципом.

Отже, я не вважаю, що у цій справі було порушення пункту 1 статті 6.

ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ МАРТЕНСА,
ЯКА НЕ ЗБІГАЄТЬСЯ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ
І ДО ЯКОЇ ПРИЄДНАВСЯ СУДДЯ КУРІС

І

Вступ

А

1. Я не зміг переконати себе в тому, що у цій справі Сполучене Королівство порушило права п. Саундерса, надані статтею 6 Конвенції. Рішення Суду також не схилило мене до цього.

2. На карту поставлено заплутане, але важливе питання стосовно теми, яка є не лише дуже суперечливою, а й виявилася здатною викликати досить-таки сильні емоції.

Припустимо, що «право мовчати» і «право не свідчити проти себе» не є абсолютним (див. пункти 7-12 нижче), але, як і інші права, закладені у статті 6, дозволяють обмеження; припустимо далі, що такі обмеження не можуть братися до уваги, якщо вони не узгоджуються із законом, не мають леґітимної мети і не є пропорційними цій меті[9]; тоді постає запитання: чи виконано ці вимоги у даній справі?

3. На відміну від більшості, я дійшов думки, що на це запитання треба дати ствердну відповідь. Щоб пояснити свою позицію, вважаю за необхідне почати з деяких загальних міркувань стосовно обох привілеїв статті.

В

4. У рішенні від 8 лютого 1996 року у справі «Джон Мюррей проти Сполученого Королівства» (Reports of Judgments and Decisions, 1996-І, с. 49, п. 45) Суд проголосив, що поняття справедливого розгляду за статтею 6 Конвенції включає два привілеї: «право мовчати» та «право не свідчити проти себе».

Формулювання цього пункту в рішенні Джона Мюррея, особливо порівняно з пунктом 44 рішення у справі «Функе проти Франції» від 25 лютого 1993 року (серія А, № 256-А, с. 22, п. 44), чітко показує, що, на думку Суду, обидва привілеї прийнятні. Але з концептуального погляду видається очевидним, що привілей не обвинувачувати себе (простіше кажучи, право не бути зобов'язаним давати свідчення проти себе) є більш широким правом, яке містить у собі право мовчати (простіше кажучи, право не відповідати на запитання).

Рішення у цій справі не дає впевненості у тому, що Суд справді робить розрізнення. Пізніше я повернуся до цього аспекту рішення (див. пункт 12 нижче). Доречно зауважити, що, на мою думку, йдеться про два окремих, але взаємопов'язаних права, одне з яких — право не свідчити проти себе — є більш широким, як я вже зазначав.

5. У пункті 45 рішення у справі Джона Мюррея Суд також зауважує, що ці права не згадуються спеціально у статті 6. Звичайно, відомий факт, що Загальна декларація нехтує обома правами і що Міжнародний пакт про громадянські та політичні права включає лише «право не бути приневоленим до давання свідчень проти самого себе чи до визнання себе винним» (пункт 3 (g) статті 14). Проте це не дає права стверджувати, як зазначено у пункті 4 вище, що ці два привілеї «є загальновизнаними міжнародними стандартами». Отже, це забезпечує, хоч і пізніше, мотивацію «за» та пояснення простого висновку у пункті 44 рішення у згаданій вище справі Функе, висновку, який зазнав широкої критики як невмотивований і нечіткий.

6. У пункті 45 рішення у справі Джона Мюррея Суд навіть ризикнув розглянути складне і дуже суперечливе питання логічності обґрунтування цих двох привілеїв:

«Забезпечивши обвинуваченого захистом від незаконного тиску органів влади, ці привілеї сприяють запобіганню судових помилок і дотриманню цілей статті 6».

С

7. У справі Джона Мюррея я підтримав більшість. Як зазначив Суд, його цікавило у цій справі, чи є ці два привілеї абсолютними. І тоді, й тепер я цілком переконаний у тому, що правильною відповіддю на це запитання є неґативна відповідь. Отже, я не вважав за необхідне чи своєчасне висловлювати свою незгоду щодо зауваження Суду, начебто ці два привілеї є серцевиною визначення поняття «справедливий розгляд». Тепер я це роблю: гадаю, що така висока оцінка, яка повторюється у пункті 68 цього рішення, до певної міри перебільшує важливість обох прав, особливо права не обвинувачувати себе.

8. На мою думку, історично обидва ці права мають розглядатися як заперечення давнього поняття про те, що зізнання є обов'язковою умовою для доказу і, якщо виникне потреба, має бути отримане під тиском. Тож ці два привілеї слугували цілям захисту підозрюваних від протизаконного[10] фізичного або психологічного тиску. Я згоден, що обидва права, особливо право мовчати, і досі слугують цій меті. Тож у наш час залишається необхідність захищати підозрюваних від такого тиску з боку наглядової поліції під час допиту.

Я також погоджуюся з тим, що, з огляду на значну ймовірність того, що свідчення, надані під тиском, можуть не заслуговувати на довіру, основна причина даних привілеїв є, як постановив Суд, уникнення судових помилок.

Я погоджуюся й з тим, що є певний зв'язок між цими причинами та презумпцією невинуватості. Цей зв'язок закладений у пункті 2 статті 6 такою мірою, що дає змогу обвинуваченому не лише зберігати мовчання під час поліційного допиту, а й відмовлятися давати відповіді слідчим або суддям так само, як і давати свідчення самому[11].

9. Втім, ці причини навряд чи виправдовують характеристику цих двох привілеїв як таких, що є серцевиною справедливого розгляду. Тож я підозрюю, що інші незгадані причини сприяли такій характеристиці.

У цьому контексті зауважу, що законотворці та суди часто приймають додаткове логічне обґрунтування[12]. Їхні формулювання варіюються, але всі вони значною мірою спираються на твердження, що повага до людської гідності і незалежності вимагає, щоб кожний підозрюваний був абсолютно вільним у виборі свого ставлення до обвинувачень у кримінальному злочині, висунутих проти нього. Це було б неправильним через несумісність такої поваги з вимогою до обвинуваченого співпрацювати у будь-який спосіб, щоб довести його власну вину. Цей довід, здається, часто є головним виправданням для ширшого застосування права не обвинувачувати себе.

Це рішення вказує на те, що Суд зайняв таку позицію. Першим арґументом на підтримку такої інтерпретації є те, що в другому реченні пункту 68 він повторює обґрунтування, наведене в рішенні у справі Джона Мюррея (див. пункт 6 вище), але, поставивши слова «між іншим» перед його цитуванням, підкреслив, що це лише частина обґрунтування двох привілеїв. Другий і сильніший арґумент полягає в наголошуванні — як в останньому реченні пункту 68, так і в пункті 69 — волевиявлення обвинувачуваного: Суд підкреслює, що привілей не обвинувачувати себе передусім пов'язаний «з повагою до волевиявлення обвинувачуваної особи». Це дуже близько підходить до наведеного вище обґрунтування, що пов'язує обидва обґрунтування з принципом поваги до людської гідності та свободи.

10. Я, звичайно, не заперечую, що у такому погляді є елемент правди, але я схильний вважати, що її важливість не треба перебільшувати. «Людська гідність і свобода» — абсолютно правильно, але в сучасному суспільстві має залишатися можливість захистити суспільство від видів злочинів, ефективне розкриття яких вимагає нагального тиску на (особливі категорії) підозрюваних з метою співробітництва у доведенні їхньої вини. Гадаю, що занадто широкі привілеї права не обвинувачувати себе можуть бути звужені законом, щоб захистити законні інтереси суспільства. На мою думку, це питання відкрите для національного права примушувати (особливі категорії) підозрюваних під загрозою покарання робити активний чи пасивний внесок у створення доказу, навіть вирішального, проти себе. Підозрювані можуть бути примушені дозволяти або навіть допомагати брати відбитки пальців, кров для аналізу на виявлення алкоголю, зразки для аналізу ДНК або дихати в алкогольно-респіраторну трубку з метою перевірки ступеня сп'яніння водіїв. У всіх таких і подібних випадках національні системи законодавства, на мій погляд, у принципі вільні вирішувати, що загальний інтерес у розкритті правди та притягненні злочинців до відповідальності мають переважати над привілеєм не давати свідчень проти себе[13].

11. Побоююсь, що сумнівна характеристика обох привілеїв (як «серцевини поняття справедливого розгляду»), так само як і нове обґрунтування, яке пов'язує їх з повагою до «людської гідності», означатиме, на думку Суду, що право не свідчити проти себе є більш абсолютним, ніж з мого погляду.

Але у пункті 69 цього рішення — який буде розглянуто у пункті 12 нижче — я додав би, що цю різницю в оцінці можна проілюструвати згадуваним вище рішенням у справі Функе. У цій справі ставку було зроблено зовсім не на право мовчати як привілей проти самообвинувачення, бо Функе відмовився передати (можливо) обвинувальні документи. Комісія, на мій погляд, зробила правильний висновок, що законні інтереси суспільства перевищують привілей[14], але Суд відмовився підтримати цей висновок, заявивши, що, на його думку, для балансування не може бути місця взагалі. Не мало ніякого значення, що обґрунтування, надані пізніше у справі Джона Мюррея, а саме — посилання Суду на загальновизнані міжнародні стандарти[15], не виправдали цього рішення: як за П'ятою поправкою до Конституції Сполучених Штатів[16], так і відповідно до прецедентного права Суду Європейських співтовариств[17] існує право мовчати, але, в принципі, не право не надавати документи, давайте залишимо абсолютне право.

12. Проте викликає сумнів, чи Суд у пункті 69 цього рішення — не сказавши відкрито, не навівши переконливих підстав для цього — не скасував рішення у справі Функе та суттєво повернувся у бік нової, більш обмежувальної доктрини, яку, між іншим, прийняв Суд Європейських співтовариств. У цьому контексті важливо, що пункт 69 стосується питання про те, як право не обвинувачувати себе розуміють «у законодавчих системах Договірних держав та в інших державах». Іще важливіше, що, коли перше речення пункту 69, ймовірно, поєднує привілей не свідчити проти себе з правом мовчати, то друге речення, видається, припускає, що — на відміну від справи Функе — привілей не включає ані можливості відмови у видачі обвинувальних документів, ані запобігання використанню цих документів, отриманих під тиском у кримінальній процедурі.

Признатися, я не вбачаю іншої можливої конструкції пункту 69, бо вважаю таку інтерпретацію правильною. Щодо цього припущення потрібно зробити два зауваження.

По-перше, гармонійне поєднання ширшого права не свідчити проти себе з правом мовчати зменшує масштаб захисту, який надається підозрюваним. У моєму розумінні привілею проти самообвинувачення Суд дістає право контролювати національне законодавство та практику (див. пункт 10 вище), яке він втратив за теперішньою доктриною.

По-друге, виникає сумнів, чи зроблено розмежування між дозволом використати у розгляді кримінальної справи матеріал, який «існує незалежно від бажання підозрюваного», та забороною використання матеріалу, отриманого «всупереч його волі». Чому підозрюваний не повинен робити обвинувальні заяви у примусовому порядку, але може бути примушений до співпраці з метою отримання обвинувального матеріалу? Щойно прийнятий новий довід Суду не зробив розмежування, бо в обох випадках воля підозрюваного не береться до уваги і він змушений сам себе засуджувати. Крім того, запропонований критерій небезпроблемний: чи можна насправді сказати, що результати примусового тестування особи, підозрюваної у водінні під впливом алкоголю, «існують незалежно від волі підозрюваного»? А як щодо особистого ідентифікаційного номера (PIN code) чи пароля до криптографічної системи, який схований у пам'яті підозрюваного?

Підсумок: Я не можу погодитися з новою доктриною. Я дотримуюсь думки, що привілей не обвинувачувати себе та право мовчати — це два окремі, хоч і пов'язані привілеї, які можуть мати недоліки.

ІІ

ПОДАЛЬШЕ ВИСВІТЛЕННЯ ПИТАННЯ

А

13. Після вступних зауважень загального характеру варто перейти до самої справи.

Причому перше, що найважливіше пам'ятати у цій справі, це те, що вона має два етапи, які треба чітко визначити: на першому етапі п. Саундерс був змушений постати перед ревізорами Міністерства торгівлі та промисловості, і лише на другому етапі він постав перед судом.

14. Важливо уважно розглянути обидва етапи, бо стаття 6 стосується лише другого. Причина полягає в тому, що на першому етапі п. Саундерса ще не було «обвинувачено в кримінальному правопорушенні» у розумінні статті 6[18].

Хоча, кажучи прямо, пункт 67 рішення Суду лише нагадує нам, що ані п. Саундерс, ані Комісія не заявляли іншого, його зміст і особливо посилання на рішення у справі Девеєра[19] дають зрозуміти, що більшість суддів підписалася під цією пропозицією.

15. Чому п. Саундерса не було «обвинувачено» ще на першому етапі? Просто тому, що він іще не отримав «офіційного повідомлення, яке надається особі компетентними органами влади, про те, що він вчинив кримінальне правопорушення»[20].

Зазвичай обвинувачення «в деяких випадках може бути пред'явлене у формі інших заходів, і це так само істотно впливає на становище підозрюваного»[21]. Тому могли б виникнути заперечення проти того, що допит ревізорами Міністерства торгівлі та промисловості був формою таких «інших заходів». Цей допит 1) з огляду на мету допиту й обставини справи, привів до висновку, що п. Саундерс, який був директором компанії «Ґінес» під час торгів, підозрюється у вчиненні кримінального правопорушення, та 2) так ускладнив становище підозрюваного, що було видано наказ про початок кримінального розслідування.

Проте цей арґумент позбавлений сенсу, оскільки: як немає «обвинувачення», коли «компетентний орган», а саме — орган обвинувачення, не робить «офіційного повідомлення», так і немає «обвинувачення», коли компетентний орган обвинувачення не вживає «інших заходів». Втім, на спільну думку, опитування, проведені ревізорами Міністерства торгівлі та промисловості, хоч і мали характер розслідування[22], не були ініційовані та проведені органом обвинувачення[23].

16. Отже, по-перше, той факт, що п. Саундерсу на першому етапі не було надано права відмовитися відповідати на запитання обвинувального характеру, не спричинив ніякого порушення прав, наданих статтею 6, особливо права мовчати або привілею не свідчити проти себе.

По-друге, виходить, що суттєве питання цієї справи полягає в тому, чи дозвіл використовувати в суді свідчення як доказ[24] був би сумісним із правом мовчати і привілеєм не давати свідчень проти себе, якщо особа давала обвинувальні свідчення під час допиту, коли вона повинна відповідати на будь-які або всі запитання під загрозою штрафу чи ув'язнення.

В

17. Як уже зазначено у пункті 2 вище, це важливе питання.

Сучасне суспільство є «інформаційним суспільством» також у тому сенсі, що всі ми, урядові інституції так само, як громадяни, значною мірою залежимо від різних видів інформації, наданої (іншими) громадянами. Особливо це стосується урядових інституцій: численні адміністративні рішення — накладення обов'язків чи надання пільг — усе ґрунтується на такій інформації. Просто інформацію не завжди можна перевірити наперед. Отже, кожен повинен мати змогу покластися на вірогідність такої інформації. Але старомодна перевага правдивості значною мірою зникла з правил сучасної моралі. Ми стали «громадянами, які підраховують», ставлячи наші власні інтереси понад інтереси суспільства. Не дивно, що шахрайство у багатьох формах є прокляттям нашого суспільства: шахрайство в галузі оподаткування[25] та соціального забезпечення, державних субсидій та у сфері охорони довкілля (незаконне захоронення небезпечних відходів), шахрайство у сфері торгівлі зброєю та наркотиками (відмивання грошей), шахрайство в корпоративному бізнесі, який може включати всі види шахрайства, щойно згадані. Шахрайство, яке стає дедалі спокусливішим відтоді, як наш комп'ютеризований світ з його криптографічними пристроями набагато полегшує його ефективне приховування[26].

Загально визнано, що проста загроза штрафу чи інші санкції недостатні, а от реґулярні непланові перевірки, так само як і попередній аудит, ревізії та розслідування спеціалізованих установ незамінні в боротьбі з такими шахрайствами. Аудитори потребують не тільки спеціальних знань; вони також не можуть діяти без «відповідних спеціальних повноважень»[27]. Це, звичайно, передбачає не лише право вивчати листування та файли, перевіряти бухгалтерські книги та рахунки, а й вимагати певного ступеня співробітництва[28] тих, чия діяльність перевіряється, отримувати паролі та іншу таємну інформацію; їм мають бути забезпечені передання документів та можливість отримувати відповіді на свої запитання. Як правило, такі права реалізуються за допомогою погроз і покарань.

Отже, йдеться про неуникний конфлікт права мовчати та права не давати свідчень проти себе. Тому, очевидно, такі аудити можуть непомітно переростати у кримінальне розслідування.

18. Цей конфлікт можна розв'язати різними способами, і, на мою думку, ми повинні розуміти, що навіть за даної правової системи можуть співіснувати різні рішення.

Законодавчі системи, які в основу таких аудитів покладають з'ясування істини як найважливіший інтерес і які, відповідно, відмовляють тим, хто перебуває під слідством, у праві мовчати і не свідчити проти себе, кваліфікуючи злочинним ненадання відповіді на запитання або відмову у співпраці, мають вибір щодо використання як доказу того матеріалу, який було отримано таким чином у подальшому розгляді кримінальної справи проти тих, хто був під слідством. Інколи обумовлюється, що такий матеріал не може бути використаний як доказ взагалі, інколи — що такий матеріал може бути використаний як доказ при обвинуваченні у кривосвідченні, а іноді він може бути використаний, коли особа, що перебуває під слідством на час кримінального провадження, дає свідчення, несумісні з матеріалом допиту. Інколи матеріал може бути використаний як доказ, якщо суд не вирішить, що за даних умов таке використання буде несправедливим. Нинішня справа є зразком останнього типу рішення: хоч підпункти 1 та 3 статті 434 Акта 1985 року[29] не залишають сумнівів у тому, що це положення включає тип розслідування, розглянутий у пункті 16 вище, підпункт 5 цього положення чітко дозволяє використання як доказу відповідей, наданих ревізорам Міністерства торгівлі та промисловості.

19. Звідси випливає, що головним у цій справі є питання, чи сам по собі підпункт 5 статті 434 Акта 1985 року сумісний із правом на мовчання або правом не свідчити проти себе. З огляду на сказане в пункті 17 вище про аудит, важко заперечити, що це питання є загального значення. Більше того, постанова про те, що підпункт 5 статті 434 Акта 1985 року сумісний із правом на мовчання та правом не свідчити проти себе, може, і це цілком логічно, викликати (оскільки не можуть бути використані відповіді тих, хто перебував під слідством ревізорів Міністерства торгівлі та промисловості) таку саму заборону, яка стоїть на заваді виявленню фактів, розкритих після таких відповідей, а саме — існування рахунку в іноземному банку або таємного файлу.

ІІІ

Вирішення питання

20. У вирішенні основного питання я виходив із таких міркувань: я визнаю, що законодавчий орган Сполученого Королівства — який у таких випадках заслуговує на схвалення — може справедливо вважати, що там, де всерйоз подейкують про шахрайство керівництва, громадські інтереси захисту суспільства від такого шахрайства вимагають з'ясування правди. Це виправдовує систему опитування, передбачену Актом 1985 року, систему, за якою службовці та представники компанії, справи якої розслідуються, повинні співпрацювати з ревізорами Міністерства торгівлі та промисловості, як записано у статті 434 цього акта, не маючи привілеїв, про які йдеться.

21. Найперше треба зазначити, що підпункт 5 статті 434 Акта 1985 року передбачає, що відповіді мають обвинувальний характер: цей пункт дозволяє використання їх як доказ «проти них».

Друге те, що, хоч на перший погляд може видатися, начебто предметом заінтересованості є не право мовчати, а привілей не свідчити проти себе, подальший аналіз показує, що обидва права виконуються. Питання в тому, чи дозволено використовувати в доказах відповіді, отримані під час розслідування, з поваги до якого законодавець свідомо відхилив право на мовчання та право свідчити проти себе (див. пункти 17 і 18 вище і текст статей 434 і 436 Акта 1985 року).

22. Признатися, я вагався у вирішенні головного питання. Та нарешті я дійшов висновку, що не впевнений у тому, що сам по собі підпункт 5 статті 434 Акта 1985 року несумісний із правом мовчати або — ще ширше — з правом не свідчити проти себе. Буде справедливим сказати, що в цьому рішенні серйозні наслідки останньої думки, висловленої в кінці 19 пункту вище, відіграли свою роль.

Як уже зазначалося у пунктах 7-12 вище, я не вважаю це право абсолютним, тому я зовсім не згоден з поширеною думкою, викладеною у пункті 74 рішення Суду, відповідно до якої: «Державний інтерес не може виправдовувати використання відповідей, отриманих під тиском під час несудового розслідування з метою викриття обвинуваченого в судовому провадженні».

Я згоден, що під час суду над водієм, обвинуваченим у водінні в нетверезому стані, результати тесту на алкогольно-респіраторній трубці, до якого він був примушений, можуть використовуватися проти нього, незважаючи на те, що ці результати отримано внаслідок порушення права не свідчити проти себе. Тож чому, по суті, має бути неприйнятним використання свідчень, отриманих в результаті такого самого порушення обох прав: права на мовчання та права не свідчити проти себе?

Оскільки суть цих привілеїв — забезпечити обвинуваченому захист від протизаконного тиску з боку властей і, отже, допомогти уникнути судових помилок, їхня головна мета не вимагає визнання підпункту 5 статті 434 Акта 1985 року неприйнятним по суті: безсторонність ревізорів Міністерства торгівлі та промисловості, які просто намагалися встановити істину, їхні професійні риси — в основному як старших баристерів та бухгалтерів, процедура, яку вони проводили на основі справедливості та законності й під контролем суддів, і, нарешті, та обставина, що ті, хто перебував під слідством, заздалегідь отримували письмові повідомлення про те, чого від них вимагають, і що їх могли супроводжувати адвокати[30], видається, це вагомі ґарантії проти фізичного й психологічного тиску. Водночас влада судді, згідно зі статтею 78 Акта про поліційні та кримінальні докази 1984 року[31], забезпечує подальші ґарантії від нечесності, яка може мати місце через слідчий характер їхнього опитування так само, як і від будь-якої небезпеки судової помилки.

Арґумент щодо «людської гідності і свободи» також не може спонукати до висновку, що використання відповідей, даних під час опитування, є, по суті, неприйнятним. Як я уже зазначив, це міркування також стосується справи (див. пункт 10 вище), і є особливе підтвердження для такої дії в цьому контексті. Зрештою, згідно з гіпотезами, які ми обговорюємо, відповіді мають «обвинувальний» характер (див. пункт 21 вище). Це означає, що вони до певної міри викривають як сам злочин, так і злочинця. Тож питання полягає в тому, чи може це викриття бути використане під час спроби віддати злочинця під суд. Чи не було б це підривом поваги до його людської гідності та свободи або, термінологією Суду, поваги до його волевиявлення — надто ж, щоб стверджувати, начебто той простий факт, що він зробив ці «викривальні» заяви в інтересах опитування, під час якого він не мав жодних ґарантій, став результатом того, що всі відповіді, які свідчили проти нього, стали неприйнятними самі по собі?

Гадаю, на це запитання в будь-якому разі потрібно дати ствердну відповідь. Оскільки повне або часткове використання таких відповідей як доказів робить їх неприйнятними по суті, це була добра нагода (хоч певною мірою все ж було встановлено, що він злочинець) залишитися непокараним — що я готовий визнати[32], а практично це може позначитися на величезній кількості складних справ, пов'язаних із шахрайством. Мені важко погодитися з тим, що, коли вже отримано результати слідства і вони вказують на наявність шахрайства, право мовчати і право не свідчити проти себе зводять, попри все, нанівець можливість віддати під суд і покарати тих, чия відповідальність певною мірою доведена. Це може підірвати віру у стримувальні функції кримінального законодавства у сфері, де це так необхідно (див. пункт 17 вище), і більше того, глибоко образити почуття справедливості в суспільстві.

23. Є ще один арґумент проти прийнятності законодавства такого типу. Його слід обговорити окремо, оскільки він, безсумнівно, справив враження на Комісію і, відповідно, був успішно використаний[33] адвокатом заявника у скарзі до Суду.

24. Нагадаю, що ми розглядаємо двоступеневе законодавство, яке характеризується 1) встановленням слідчої процедури, за якою ті, хто перебуває під слідством, повинні співпрацювати із слідчими і відповідати на їхні запитання, не користуючись привілеями, про які йдеться (перший ступінь) та 2) крім того, зобов'язані робити так, щоб відповіді, отримані під час слідства, були використані як доказ у подальшому судовому розгляді проти того, хто був під слідством (другий ступінь). Цілковита правомірність такого законодавства захистить суспільство від серйозних форм шахрайства. Цей суспільний інтерес, по-перше, виправдовує невикористання даних привілеїв на першому етапі (розслідування), а по-друге, використання відповідей на другому етапі (судовий розгляд) з метою упевнитися, що, коли на першому етапі злочинця буде викрито, його буде покарано на другому етапі. Але, як видно з точки зору останнього, увесь процес скасовує право на мовчання та право не свідчити проти себе.

Арґумент, який потрібно розглянути, вимагає: якщо слід заплющити очі на двоетапний процес, рівнозначний скасуванню цих привілеїв в інтересах захисту суспільства від серйозних випадків шахрайства, його ж таки треба визнати на подібних підставах, тобто що суспільний інтерес у захисті від пограбувань, насильств, убивств тощо є важливішим, ніж ці два привілеї, — таке правило слід встановити проти звичайних злочинів. Що, звісно, було б кінцем привілеїв, про які йдеться.

25. Арґумент втрачає переконливість через нехтування відмінності між різними формами серйозного шахрайства і такими звичайними злочинами, як пограбування, насильство та вбивство, що в даному контексті дуже важливо: у справах про звичайні злочини виявленню злочину майже завжди передує розслідування, яке пізніше, як правило, має на меті встановити, «хто це зробив», тимчасом як у справах про шахрайство слідство має в основному перший і головний мотив — встановити, чи було злочин взагалі вчинено. Ця різниця суттєва тому, що пояснює, чому розслідування звичайних злочинів, як правило, проходить із дотриманням статті 6, тимчасом як розслідування можливого шахрайства — ні: ті, хто є об'єктом розслідування попереднього типу, як правило, ipso facto стають «обвинуваченими у кримінальному злочині» в рамках самостійного значення цих слів у статті 6, на відміну від тих, хто перебуває під слідством у можливому шахрайстві, а отже, можуть без порушення статті 6 бути позбавлені привілеїв, про які йдеться, на першому етапі.

Щодо другого етапу, коли обвинувачення було висунуто, оскільки стаття 6 ipso facto завжди береться до уваги, то є слушні арґументи щодо розрізнення корпоративного шахрайства від інших видів злочинів. По-перше, є важливі типологічні відмінності між часто добре вихованим, досвідченим корпоративним правопорушником та іншими злочинцями. По-друге, є ще одна дуже суттєва риса, яка поділяє форми шахрайства та відокремлює їх від інших видів злочину, а саме: як правило, вони мають визначальний характер після проведення розслідування на зразок згадуваного у пункті 17 вище і, більше того, можуть успішно перейти в розряд обвинувальних, якщо тільки результати слідства можна буде використати як доказ проти правопорушника (див. пункт 22 вище).

З цих причин довід необґрунтований. Так само як і подібне заперечення заявника, що спиралося на той самий арґумент у формі уявної дискримінації між «корпоративними злочинцями», позбавленими даних привілеїв, та «звичайними злочинцями», які ними користуються. Згадана різниця підкреслює, що справи не однакові, бо в доводі не взято до уваги суттєву різницю між дуже чемною процедурою ревізорів та допитом тюремної поліції.

26. Мій висновок про те, що підпункт 5 статті 434 Акта 1985 року не сумісний по суті з двома привілеями, звичайно, не звільняє мене від з'ясування того, чи було через специфічні обставини справи використання відповідей заявника інспекторам Міністерства торгівлі та промисловості, незважаючи на все, нечесним. Це те, що Уряд назвав «фактичне питання».

З цього приводу нагадаю: 1) згідно зі статтею 78 Акта про поліційні та кримінальні докази[34], судді треба було звернути увагу на те, що використання цих відповідей не мало «такого шкідливого впливу на справедливість розгляду, щоб суд не повинен був прийняти їх»; 2) суддя суду двічі застосував процедуру voir dire з цього питання, після чого видав постанови, які продемонстрували і готовність застосувати свої повноваження щодо запобіжного заходу, і чутливість до інтересів захисту, зокрема включивши свідчення з восьмого та дев'ятого опитувань[35]; та 3) суддя у своїй заключній промові — яку апеляційний суд кваліфікував як «загалом... майстерний виклад»[36] — порівнював і протиставляв сказане заявником у суді з його відповідями ревізорам міністерства, тим самим демонструючи, що він не вважає таке використання несправедливим[37].

Безсумнівно, п. Саундерс не зміг переконати апеляційний суд, що суддя був недбалим у дотриманні справедливості процедури. Так само не переконаний і я.

У пункті 72 Суд надає великого значення тому фактові, що на певній стадії судового розгляду — дні 45-47 — матеріали співбесід[38] читалися для присяжних. Але я нагадую, що із самого початку судового розгляду захист п. Саундерса, по суті, знав, що, хоч би коли шахрайство було вчинене, він був невинуватий, бо не знав про нього. Він підтвердив, що нічого не знав ні про виплати компенсацій, ні про виплату грошових винагород і що з ним не консультувалися з цього приводу. Копії матеріалів дали змогу спростувати це виправдання і були використані з цією метою[39].

З цієї причини я вважаю — хоч би яким було справжнє значення досить-таки приблизного зауваження апеляційного суду про те, що опитування «склали значну частину справи обвинувачення»[40], — відповіді п. Саундерса ревізорам Міністерства торгівлі та промисловості були використані як докази проти нього, особливо з метою показати, що свідчення, які він вибрав, щоб дати суду, були недостовірні і несумісні з певними пунктами цих відповідей. Я не вважаю використання цих відповідей несправедливим.

27. З наведених вище причин я голосував проти визнання порушення прав заявника, передбачених у статті 6.



[1] Примітки Секретаря Суду

Справі привласнено номер 43/1994/490/572. Перше число позначає порядковий номер у списку справ, переданих до Суду у відповідному році (друге число). Останні два числа позначають, відповідно, порядкові номери у списку справ і початкових заяв (до Комісії), переданих до Суду від часу його створення.

[2]Реґламент «А» застосовується до всіх справ, переданих у Суд до набрання чинності Протоколом № 9 (1 жовтня 1994 року), а надалі тільки до справ, які стосуються держав, що не взяли на себе зобов'язань за цим Протоколом. Реґламент «А» відповідає Реґламенту, який набрав чинності 1 січня 1983 року, зі змінами, внесеними пізніше.

[3] Примітка Секретаря Суду: З практичних міркувань цей додаток з'явиться лише з друкованою версією судового рішення (Reports of Judgments and Decisions 1996-VI), але копію доповіді Комісії можна одержати в канцелярії Суду.

[4]Див. пункт 67 рішення.

[5]Див. пункт 48 рішення.

[6]Див. пункт 67 рішення.

[7]Див. пункт 48 рішення.

[8]Див. пункти 49 та 50 рішення.

[9]Див. рішення у справі «Ашинґден проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom, від 28 травня 1985 року, серія А, № 93, с. 24–25, п. 57) та мою думку, яка збігається з позицією більшості, у справі «Де Жуфре де ла Прадель проти Франції» (De Geouffre de la Pradelle v. France), від 16 грудня 1992 року, серія А, № 253-В).

[10]Термін узято з пунктів 45 та 46 уже згадуваного рішення у справі Джона Мюррея. Якщо термінологія Суду в цьому рішенні означає те, що я думаю, а саме — що не всяке присилування є порушенням цих прав, я погоджуюсь; але якщо це означає, що будь-яка форма присилування є «помилковою» (а таке тлумачення можливе), про що буде сказано у пункті 10 нижче, я не погоджуюсь із цим рішенням.

[11]Див. пункт 47 згаданого вище рішення у справі Джона Мюррея.

[12]Я залишаю поза увагою (на мою думку, недостатні) обґрунтування, що ці привілеї захищають підозрюваного від «тяжкого вибору» або що це неетично — примушувати когось до співробітництва, яке призведе до його власного засудження. Такі «обґрунтування» не можуть підтверджувати привілеї, про які йдеться, бо наперед явно припускають, що підозрюваний винен, оскільки невинуватий підозрюваний не був би поставлений перед таким жорстоким вибором і не спричинив би своєї поразки правдивими відповідями на запитання. Отже, до невинуватих підозрюваних не ставляться жорстоко або неетично, тимчасом як винним підозрюваним нічого скаржитися, начебто суспільство не дає їм змоги уникнути покарання, якщо навіть вони відмовляються відповідати на запитання або приховують докази.

[13]Звичайно, за Європейським судом з прав людини залишається право контролювати, чи здійснюється обмеження цього привілею згідно із законом, відповідно до законної мети та пропорційно цій меті, — див. пункт 2 вище.

[14]У цитованому місці, с. 33 і далі, п. 63-65.

[15]Див. пункт 5 вище.

[16]Є лише чинна вимога П'ятої поправки, за якою, залежно від особливих фактів та обставин справи, «акт подання» є і «свідченням», і «самообвинуваченням». Треба зауважити: коли відповідальний за архіви юридичної особи подає звіти й документи корпорації, його дія не вважається даванням свідчень проти себе; він, крім того, захищений від самообвинувачення своїми-таки усними свідченнями. У контексті моєї незгоди в даній справі цікаво навести один з арґументів Верховного суду щодо цієї обмежувальної доктрини:

«Далі ми зауважуємо, що визнання привілею П'ятої поправки від імені відповідальної за архіви юридичної особи мало б шкідливий вплив на зусилля Уряду переслідувати за «злочин білих комірців», однієї з найсерйозніших проблем, яка постала перед адміністративними органами. Більша частина доказів про правопорушення з боку організації або її представників зазвичай міститься у звітах і документах такої організації. Якби покров привілею оповив ці безсторонні звіти й документи, ефективне застосування багатьох федеральних законів та законів штатів було б неможливим. Якби відповідальні за архіви могли відстояти привілей, органи влади були б поставлені у скрутне становище не лише у своїх діях проти цих осіб, а й у висуненні обвинувачень організаціям» («Брасвел проти США» — Braswell v. US, 487 US 99 (1988)).

[17]Див. Orkem/Commission, рішення від 18 жовтня 1989 року (374/87 [1989] ECR І-3343 et seq.), та Otto/Postbank, рішення від 10 листопада 1993 року (С-60/92 [1993] ECR І-5683 et seq.).

[18]Див. згадуване вище рішення у справі Функе, с. 22, п. 44.

[19]Див. пункт 15 нижче.

 

[20]Див. рішення у справі «Кориґліано проти Італії» (Corigliano v. Italy) від 10 грудня 1982 року, серія А, № 57, с. 13, п. 34.

[21]Там само.

[22]Див. рішення від 21 вересня 1994 року у справі «Файєд проти Сполученого Королівства», серія А, №294-В, с. 47 і далі, п. 61 і 62. Див. також пункт 47 даного рішення.

[23]Див. рішення від 27 лютого 1980 року у справі «Девеєр проти Бельгії», серія А, № 35. У тій справі не було офіційного повідомлення про висунення обвинувачення. Це була перевірка, не виконана під час перепинення злочину. Однак з певного моменту ревізори зрозуміли, що п. Девеєр вважається «обвинуваченим», і саме тоді прокурор дю Рой — представник обвинувачення — запропонував Девеєру засіб уникнути обвинувачення (див. п. 46 у поєднанні з п. 43). Там само: заява № 4517/70, доповідь Комісії, Decisions and Reports 2, с. 21, п. 68-72.

[24]Поки що я згоден із Судом: див. пункт 67 його рішення.

[25]Див. Aronowitz, Laagland and Paulides, Value-Added Tax Fraud in the European Union (Kugler Publications, Amsterdam, 1996) та додаток до нього, де на порівняльній основі надано інформацію про методи боротьби з цим видом шахрайства в Нідерландах, Бельгії, Сполученому Королівстві та Німеччині.

[26]«Ці приховані рахунки зберігалися у спеціальних файлах, захищених вражаючою батареєю паролів, «бомбами» у програмному забезпеченні та іншими захисними механізмами, і теоретично доступ до них через головний комп'ютер був закритий». Салман Рушді (Salman Rushdie, The Moor's Last Sigh). Комітет, який розробляв Рекомендацію № R (95) 13 — див. наступну виноску, — зауважив про «поширене зловживання з боку злочинців новими технологіями та засобами телекомунікації, включно з криптографією».

[27]Термін запозичено з Рекомендації № R (95) 13 Комітету міністрів стосовно проблем кримінально-процесуального права, пов'язаних з інформаційною технологією. Див. у цій рекомендації: P. Csonka, Computer Law and Security Report, 1996 (vol. 12) р. 37 et seq. Вступна частина цієї дуже корисної статті показує, що проблема вивчалась у рамках ОЕСР (OECD), ЄС (EU) та ООН (UN): відповідні доповіді й рекомендації цитуються.

[28]Див. розділ ІІІ додатку до Рекомендації № R (95) 13, на яку є посилання у попередній виносці. Пункт 10 цього розділу обумовлює, що «слідчі органи повинні мати повноваження наказувати особам, що контролюють комп'ютерні дані, надавати всю необхідну інформацію, щоб уможливити доступ до комп'ютерної системи даних». Пункт 10 стосується обов'язкової співпраці у кримінальному провадженні, «залежно від законних прав та захисту». Я цитую його тут тому, що він демонструє необхідність спеціального обов'язку співпрацювати з огляду на сучасні технології.

[29]Див. пункт 48 рішення Суду.

[30]Див. пункти 42 і 43 рішення Суду.

[31]Див. пункт рішення Суду.

[32]Нагадаю заяву п. Саундерса про те, що справа з обвинуваченням проти нього зайшла б у безвихідь, якби не використання копій (див. пункт 83 рішення Суду).

[33]Див. другу частину пункту 74 рішення Суду.

[34]Див. пункт 52 рішення Суду.

[35]Див. пункти 28 і 29 рішення Суду.

[36]Див. пункт 38 рішення Суду.

[37]Див. пункт 33 рішення Суду.

[38]У пункті 72 Суд говорить «частина копій», але пункт 31 чітко показує, що читалися повні копії записів, і це робить зрозумілим, чому читання зайняло три дні. Те, що копії читалися повністю, є більш вірогідним, бо читання лише частини могло б бути несправедливим щодо захисту. Але, якщо хтось один погоджується — а це я, — що копії читалися повністю, таке читання важко назвати «екстенсивне використання».

[39]Див. пункт 31 рішення Суду. Я не розумію, чому Суд у пункті 72 свого рішення, як видається, вважає важливим те, що обвинувачення «напевно повірило в те, що читання копій допоможе довести нечесність заявника». Звичайно, вони повірили, і, як показує результат провадження, правильно. А як щодо питання, чи позначилося це читання на справедливості суду? Чи передбачає Суд, що обвинувачення має нечесні мотиви? Чи в цьому причина, чому він і далі намагається спиратися на арґумент про намір обвинувачення скористатися копіями восьмого та дев'ятого опитувань, хоч у пункті 29 свого рішення він встановив, що ці копії були використані суддею? Такі непевності складають пояснення Суду з цього важливого питання, що видається дуже непереконливим.

[40]Див. пункти 40 та 72 рішення Суду.

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2024 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua