Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Репетитор англійської мови
Петропавлівська Борщагівка.
Англійська для школярів.
 


Стаття з журналу № 4'2001

Назва
 
Рішення у справі «Пеллеґріні проти Італії». Комюніке Секретаря Суду.
(Judgment in the Case of Pellegrini v. Italy)
 
Зміст
 

550
20.07.2001

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ У СПРАВІ «ПЕЛЛЕҐРІНІ ПРОТИ ІТАЛІЇ»

Сьогодні Європейський суд з прав людини повідомив у письмовій формі рішення[1] у справі «Пеллеґріні проти Італії» (Pellegrini v. Italy) (заява № 30882/96).

(Рішення викладене лише французькою мовою.)

Суд одноголосно постановив, що було допущено порушення пункту 1 статті 6 (право на справедливий судовий розгляд) Європейської конвенції з прав людини у зв'язку з тим, що італійські суди видали постанову, яка забезпечила правовою санкцією рішення Вищого суду римо-католицької церкви, не забезпечивши заявниці здійснення права на справедливий судовий розгляд у церковних судах.

Згідно зі статтею 41 Конвенції (справедлива сатисфакція), Суд одноголосно присудив заявниці 10 000 000 італійських лір як компенсацію за моральну шкоду та 18 253 940 італійських лір за судові витрати.

1. Основні факти

1962 року заявниця взяла шлюб із п. Ґіґліодзі (Gigliozzi),вдавшись до релігійної церемонії, яка є чинною згідно з цивільним правом. У 1987 році вона звернулася до Римського суду першої інстанції з проханням розірвати шлюб. Провадження завершилося винесенням рішення від 2 жовтня 1990 року, в якому суд першої інстанції видав наказ, згідно з яким колишній чоловік заявниці має щомісяця сплачувати їй аліменти.

У цей самий період, 20 листопада 1987 року, реґіональний церковний суд провінції Лаціо, що перебуває під юрисдикцією Риму, викликав заявницю на засідання, щоб вона «дала свідчення у шлюбній справі Ґіґліодзі-Пеллеґріні». Вона прийшла до суду у призначений день, і їй повідомили, що її чоловік уже подав позовну заяву про визнання шлюбу недійсним на тій підставі, що вони є близькими родичами. Під час опитування заявниця зізналася судді, що вона близька родичка своєму чоловікові, але не змогла відповісти, чи мала вона на час укладення шлюбу спеціальний дозвіл. 12 грудня 1987 року заявниця одержала повідомлення канцелярії церковного суду про те, що постанову про визнання шлюбу недійсним було ухвалено 6 листопада 1987 року — в порядку спрощеного провадження з огляду на близький кревний зв'язок між нею та її чоловіком.

Вона подала апеляцію проти рішення церковного суду до Вищого суду римсько-католицької церкви. Основною підставою апеляції було порушення прав на захист та принципу змагальності судового процесу, оскільки церковний суд викликав її на своє засідання, не повідомивши перед цим про позовну заяву її чоловіка про визнання шлюбу недійсним або про підстави, на яких цю заяву було подано. Крім того, вона не отримала адвокатської допомоги.

Рішенням від 13 квітня 1988 року, яке надійшло до судової канцелярії 10 травня 1988 року, Вищий суд римо-католицької церкви залишив без зміни судову постанову про визнання шлюбу недійсним на підставі близького споріднення між подружжям. Прохання заявниці надати їй копії повного тексту судового рішення було відхилено, і вона одержала тільки його резолютивну частину.

У вересні 1989 року за клопотанням колишнього чоловіка заявниці стосовно видачі документа, який забезпечує виконання рішення Вищого суду римо-католицької церкви, її було викликано до апеляційного суду м. Флоренції. Заявниця прийшла на судове засідання, на якому домагалася скасування згадуваної постанови, посилаючись на те, що її права на захист було порушено. Вона зазначила, що не одержала копію клопотання про визнання шлюбу недійсним та не побачила процедурних документів.

8 листопада 1991 року апеляційний суд м. Флоренції видав документ, який забезпечує виконання згаданого вище рішення. Він визнав, що факт опитування заявниці 1 грудня 1987 року є достатньою ґарантією того, що принцип змагальності судового процесу було дотримано, і що вона добровільно вирішила порушити провадження у Вищому суді римо-католицької церкви і мала змогу здійснити свої права на захист у цьому суді «незалежно від особливих аспектів процедури церковного права». Заявниця подала апеляцію до Касаційного суду, знову посилаючись на порушення її прав на захист під час провадження в церковних судах, у зв'язку з ненаданням їй докладної інформації про заяву щодо визнання шлюбу недійсним та про її право на адвокатську допомогу. Вона також стверджувала, що апеляційний суд, очевидно, не вивчив матеріалів справи, що були опрацьовані в церковних судах і могли містити докази на підтримку її справи. Крім того, її заяву до канцелярії церковного суду з проханням надати їй копії документів про визнання шлюбу недійсним, які вона хотіла подати до Касаційного суду, було відхилено.

10 березня 1995 року Касаційний суд відхилив апеляцію, визнавши, що принципу змагальності у провадженні в церковних судах було дотримано. У рішенні суду також було зазначено про існування прецедентного рішення, яким було встановлено, що надання адвокатської допомоги не є обов'язковою умовою за церковним правом, але це й не заборонено; отже, заявниця могла звернутися з проханням про надання такої допомоги. Касаційний суд не прокоментував відмову надати заявниці документи з її справи в церковному провадженні.

2. Процедура і склад Суду

Заяву було подано до Європейського суду з прав людини 1 листопада 1998 року і оголошено прийнятною 28 червня 2000 року.

Судове рішення постановлене палатою, до складу якої увійшло сім суддів:

Крістос Розакіс (Christos Rozakis, Греція), голова

Андраш Бака(András Baka, Угорщина)

Бенедетто Конфорті (Benedetto Conforti, Італія)

Джованні Бонелло (Giovanni Bonello, Мальта)

Марґарита Цаца-Ніколовська (Margarita Tsatsa-Nikolovska, колишня югославська республіка Македонія)

Еґілс Левіц (Egils Levits, Латвія)

Анатолій Ковлер (Росія),

а також Ерік Фріберг (Erik Fribergh), секретар секції.

3. Стислий виклад судового рішення

Оскарження

Заявниця скаржилася на порушення статті 6 Конвенції, допущене у зв'язку з тим, що суди Італії забезпечили правовою санкцією рішення про визнання шлюбу недійсним, яке церковні суди ухвалили в провадженні, у якому було порушено її права на захист.

Рішення Суду

Найперше Суд зазначив, що рішення про визнання шлюбу недійсним видали суди Ватикану, а правовою санкцією воно було забезпечене рішенням італійських судів. Оскільки Ватикан не ратифікував Конвенцію, а заяву подано проти Італії, завдання Суду не полягало в з'ясуванні того, чи було виконано вимоги статті 6 Конвенції під час проваджень у церковних судах. Суд мав встановити, чи італійські суди перевірили належним чином правильність виконання ґарантій статті 6 у зазначених провадженнях перед тим, як прийняти рішення, що забезпечувало правовою санкцією рішення церковного суду. Суд пояснив, що така перевірка є необхідною, коли рішення, яке підлягає забезпеченню правовою санкцією, постановляють суди країни, яка не застосовує Конвенції, і особливо коли клопотання про видання такого рішення стосується питання, надзвичайно важливого для сторін.

Суд розглянув підстави, наведені апеляційним судом Флоренції та Касаційним судом, на користь відхилення скарг заявниці щодо провадження в церковних судах. Немає свідчень, зазначив Суд, що суди Італії надавали важливого значення тому фактові, що заявницю позбавлено можливості ознайомитися з доказами, на які спирався її колишній чоловік та — гадані — свідки. Невід'ємним принципом права на змагальний судовий процес є надання кожній стороні в судовому провадженні, чи то в кримінальній, а чи в цивільній справі, можливості розглянути й оспорити будь-який доказ чи твердження, наведені з метою справити вплив на рішення суду. Цієї можливості не можна було позбавляти, хоч Уряд і стверджував, що заявниця не мала захисту проти позовної заяви про визнання шлюбу недійсним у зв'язку з тим, що підставою цієї заяви був неспростовний факт, який піддається об'єктивній перевірці. Але виключно сторони у спорі мають вирішувати, чи потребується відповідна реакція на докази, подані іншою стороною або свідками.

Крім того, Суд зауважив, що заявниці слід було надати можливість скористатися адвокатською допомогою, якщо вона мала таке бажання. Церковні суди повинні були виходити з презумпції, що заявниця, яка не має представника, не знайома із судовою практикою стосовно надання правової допомоги в провадженнях у церковних судах. Оскільки заявницю було викликано на засідання церковного суду без повідомлення їй мети провадження, цей суд був зобов'язаний повідомити, що вона має право просити адвокатської допомоги, перед тим як з'явитися до суду для давання свідчень. За цих обставин Суд визнав, що суди Італії не забезпечили здійснення заявницею права на справедливий розгляд її справи церковними судами Вищого суду римо-католицької церкви. Отже, було порушено пункт 1 статті 6.

 



[1]Згідно зі статтею 43 Європейської конвенції з прав людини, упродовж трьох місяців від дати постановлення рішення палатою будь-яка сторона у справі може, у виняткових випадках, звернутися з клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати Суду, яка складається з 17 суддів. Якщо колеґія у складі п'яти суддів вважає, що справа порушує серйозне питання щодо тлумачення або застосування Конвенції чи протоколів до неї або важливе питання загального значення, Велика палата виносить остаточне рішення. Якщо серйозних питань або проблем не виникає, колеґія відхиляє клопотання, а судове рішення стає остаточним. В іншому разі рішення палати стають остаточними зі спливом зазначених вище трьох місяців або раніше, якщо сторони заявляють, що вони не звертатимуться із клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати.

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2024 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua