Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Репетитор англійської мови
Петропавлівська Борщагівка.
Англійська для школярів.
 


Стаття з журналу № 4'2001

Назва
 
Справа Гаусшильдта
(Hauschildt Case)
 
Зміст
 

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

 


СПРАВА ГАУСШИЛЬДТА
(HAUSCHILDT CASE)

У справі Гаусшильдта[1]

Європейський суд з прав людини, розглядаючи справу на пленарному засіданні, відповідно до правила 50 Реґламенту Суду, у складі суддів:

п. Р. Рюссдаль (R. Ryssdal), Голова Суду

п. Дж. Кремона (J. Cremona)

п. Тор Вільялмссон(Thór Vilhjálmsson)

п. Ф. Ґьольчюклю (F. Gölcüklü)

п. Ф. Матчер (F. Matscher)

п. Л.-Е. Петтіті (L.-E. Pettiti)

п. Б. Волш (B. Walsh)

сер Вінсент Еванс (Sir Vincent Evans)

п. Р. Макдоналд (R. Macdonald)

п. К. Руссо (C. Russo)

п. Р. Бернхардт (R. Bernhardt)

п. А. Шпільманн (A. Spielmann)

п. Ж. Де Мейєр (J. De Meyer)

п. Н. Валтікос (N. Valticos)

п. С. К. Мартенс (S.K. Martens)

пані Е. Палм (E. Palm)

п. Б. Ґомард (B. Gomard), суддя ad hoc,

а також п. М.-А. Ейссен (M.-A. Eissen), Секретар Суду, та п. Г. Пецольд (H. Petzold), заступник Секретаря,

після наради за зачиненими дверима 28 вересня 1988 року, 27 січня, 22 лютого та 29 квітня 1989 року

постановляє таке рішення, ухвалене в останній із зазначених днів:

ПРОЦЕДУРА

1. Справа передана до Суду Європейською комісією з прав людини (Комісія) 16 жовтня 1987 року — в межах тримісячного строку, передбаченого пунктом 1 статті 32 та статтею 47 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Конвенція). Справу розпочато за заявою (№ 10486/83) проти Королівства Данії, поданою громадянином Данії п. Моґенсом Гаусшильдтом (Mogens Hauschildt) до Комісії 27 жовтня 1982 року, відповідно до статті 25.

У своєму запиті Комісія посилалася на статті 44 і 48 та на заяву, якою Данія визнала обов'язковість юрисдикції Суду (стаття 46). Метою запиту було отримання рішення Суду про те, чи становлять факти у справі порушення державою-відповідачем своїх зобов'язань за пунктом 1 статті 6.

2. У відповідь на запит, поданий згідно з пунктом 3 (d) правила 33 Реґламенту Суду, заявник повідомив про свій намір взяти участь у провадженні, що має розпочатися в Суді, і призначив адвоката, який його представлятиме (правило 30).

3. До складу палати, що мала бути створена, увійшли за посадою п. Й. Ґерсінґ (J. Gersing), суддя, обраний від Данії (стаття 43 Конвенції), та п. Р. Рюссдаль, Голова Суду (пункт 3 (b) правила 21). 30 листопада 1987 року Голова у присутності Секретаря Суду визначив жеребкуванням імена інших п'яти членів палати, а саме — п. Ж. Пінейро Фарінью (J. Pinheiro Farinha), п. Р. Макдоналда, п. Р. Бернхардта, п. А. Шпільманна та п. Ж. Де Мейєра (стаття 43 в кінці Конвенції та пункт 4 правила 21). Пізніше, 1 серпня 1988 року, Уряд Данії (Уряд) призначив професора Б. Ґомарда суддею ad hoc замість п. Ґерсінґа, який помер, а п. К. Руссо замінив п. Ж. Пінейро Фарінью, який не міг брати участь у розгляді справи (пункт 1 правила 22, пункт 1 правила 23 і пункт 1 правила 24).

4. Пан Рюссдаль заступив на посаду голови палати (пункт 5 правила 21). Через Секретаря Суду він з'ясував з уповноваженою особою Уряду, представником Комісії та адвокатом заявника, чи є необхідність проводити письмову процедуру (пункт 1 правила 37). Після цього, відповідно до наказів і вказівок Голови, 29 квітня 1988 року канцелярія отримала меморандум заявника і 16 травня 1988 року — меморандум Уряду.

Листом від 4 серпня 1988 року Секретар Комісії поінформував Секретаря Суду, що представник Комісії подасть свої зауваження під час слухання справи.

5. Після консультацій через Секретаря Суду з представниками, які мали бути присутніми на судовому розгляді, 4 серпня 1988 року Голова розпорядився про відкриття усного провадження 26 вересня 1988 року (правило 38).

6. Відкрите слухання відбулося у призначений день у Палаці прав людини, Страсбурґ. Безпосередньо перед його відкриттям палата провела підготовче засідання, під час якого вирішила одразу відмовитися від юрисдикції на користь пленарного Суду (правило 50).

На судовому розгляді були присутні:

a) від Уряду

 

п. Т. Леманн (T. Lehmann), Міністерство закордонних справ,

уповноважена особа,

п. І. Фойгель (I. Foighel), професор права,

консультант,

п. Я. Бенхард (J. Bernhard), Міністерство закордонних справ,

 

п. К. Гаґель-Серенсен (K. Hagel-Sørensen), Міністерство юстиції,

 

п. Й. Гальд (J. Hald), Міністерство юстиції,

 

пані Н. Гольст-Крістенсен (N. Holst-Christensen), Міністерство юстиції,

радники;

b) від Комісії

 

п. Г. Данеліус (H. Danelius),

представник;

c) від заявника

 

п. Ґ. Робертсон (G. Robertson), баристер,

консультант,

п. Ф. Райндель (F. Reindel),

 

п. К. Стармер (K. Starmer),

радники.

Суд вислухав звернення п. Леманна і п. І. Фойгеля від імені Уряду, п. Данеліуса від імені Комісії та п. Робертсона і п. Райнделя від імені заявника, а також їхні відповіді на запитання. Під час слухання уповноважена особа Уряду та консультант заявника подали низку документів.

7. У період з 26 вересня 1988 року до 27 січня 1989 року до канцелярії надійшли вимоги заявника згідно зі статтею 50 Конвенції та зауваження Уряду й Комісії з цього приводу.

ЩОДО ФАКТІВ

І. КОНКРЕТНІ ФАКТИ СПРАВИ

8. Заявник — п. Моґенс Гаусшильдт, громадянин Данії, 1941 року народження, нині проживає у Швейцарії.

У 1974 році він заснував компанію «Скендіневієн Кепітел Іксчендж Пі-Ел-Сі» (Scandinavian Capital Exchange PLC, далі — компанія SCE), яка торгувала благородними металами і надавала фінансові послуги. Компанія SCE стала найбільшим торговцем благородними металами в Скандинавських країнах і мала дочірні відділи у Швеції, Норвегії, Нідерландах, Сполученому Королівстві та Швейцарії. Заявника було призначено її виконавчим директором.

9. Протягом кількох років і до кінця 1979 року відносини компанії SCE з Національним банком Данії, Податковою адміністрацією та Міністерством торгівлі ускладнилися. Це було пов'язано з рухом грошей як до компанії SCE та її дочірніх відділів за кордоном, так і навпаки.

А. Кримінальне провадження проти заявника

1. Етап розслідування

10. 30 січня 1980 року Податкова адміністрація надіслала до поліції скаргу, в якій стверджувалося, що є ознаки порушення з боку заявника та компанії SCE податкового законодавства і Кримінального кодексу Данії.

Одержавши наказ суду, поліція заарештувала заявника, конфіскувала всі наявні в правлінні компанії документи і 31 січня 1980 року припинила її діяльність.

11. Наступного дня заявник постав перед Копенгаґенським міським судом (Københavns byret), і йому було висунуто обвинувачення в шахрайстві та ухиленні від сплати податків. Суд розпорядився про тримання його під арештом протягом трьох діб поспіль; жодних заперечень висунуто не було.

2 лютого 1980 року, після слухання сторони обвинувачення і сторони захисту, міський суд постановив, що обвинувачення недостатньо обґрунтовані, і розпорядився про подальше тримання заявника під вартою в одиночній камері, відповідно до статей 762 та 770 (3) Закону про відправлення правосуддя (Retsplejeloven, далі — Закон; див. пункти 33 і 36 нижче).

Низка рішень, кілька з них постановив суддя Клаус Ларсен (Claus Larsen), щоразу подовжувала строк тримання під вартою п. Гаусшильдта з метою додаткового розслідування. Це тривало доти, доки 27 квітня 1981 року не почався відкритий розгляд справи в міському суді (див. пункти 19-21 нижче). Заявника знову деякий час тримали в одиночній камері (від 31 січня до 27 серпня 1980 року).

12. Упродовж етапу розслідування справи поліція конфіскувала додаткові документи і майно. Слідчі дії проводилися також у Сполученому Королівстві, Нідерландах, Бельгії, Швейцарії, Ліхтенштейні та Сполучених Штатах Америки. Згідно з Європейською конвенцією від 20 квітня 1959 року про взаємну допомогу в розслідуванні кримінальних справ, суддя міського суду кілька разів санкціонував звернення сторони обвинувачення до інших країн Європи про сприяння в отриманні документальних доказів та в інших питаннях (див. пункт 22 нижче).

4 лютого 1981 року п. Гаусшильдту було вручено обвинувальний акт, який налічував 86 сторінок. Його було обвинувачено за вісьмома пунктами в шахрайстві і незаконній витраті приблизно 45 мільйонів датських крон.

2. Провадження в суді першої інстанції

13. Розгляд справи на рівні першої інстанції почався 27 квітня 1981 року в міському суді, де нею займався один професійний суддя, суддя Ларсен та двоє судових засідателів. За словами заявника, він ще до судового процесу оскаржував призначення головуючого судді, але жодного офіційного клопотання з цього приводу подано не було. На судовому розгляді його адвокати сказали йому, що пункт 2 статті 60 Закону позбавляє права будь-якого відводу судді на тій підставі, що останній приймав рішення на досудовому етапі провадження (див. пункти 20–22 та 28 нижче).

14. Упродовж понад 130 судових засідань з розгляду справи міський суд вислухав приблизно 150 свідків та заявника і розглянув значну кількість документів. Крім того, було розглянуто висновки, зроблені призначеними експертами, зокрема фінансовими ревізорами. Суд також видавав численні накази про продовження тримання заявника під вартою для проведення додаткового розслідування та про тримання його в одиночній камері, про відправлення судових доручень, про допит свідків та стосовно інших процедурних питань (див. пункт 24 нижче).

15. 1 листопада 1982 року міський суд, в якому головував суддя Ларсен, постановив рішення. Він визнав п. Гаусшильдта винним за всіма пунктами і засудив його до семи років ув'язнення.

3. Апеляційне провадження

16. Заявник звернувся з апеляцією до Високого суду Східної Данії (Østre Landsret). Цей суд засідав у складі трьох професійних суддів та трьох судових засідателів. Його юрисдикція поширювалася як на питання права, так і на питання факту і передбачала повторний розгляд справи по суті.

Слухання апеляції почалося 15 серпня 1983 року. Перед слуханням заявник дав головуючому судді відвід одного із суддів, посилаючись на його участь у постановленні рішення міського суду про конфіскацію кореспонденції та коштів заявника. Однак представник сторони захисту відмовився обґрунтувати цю заяву на підставі пункту 2 статті 60 Закону, і п. Гаусшильдт забрав свій відвід.

17. 2 березня 1984 року Високий суд визнав заявника винним за шістьма із восьми пунктів обвинувачення і засудив його до п'яти років ув'язнення. Широкий розмах шахрайства було враховано як обтяжливу обставину. З іншого боку, суд узяв до уваги той факт, що заявника тримали під вартою з 31 січня 1980 року, і визнав це тримання під вартою суворішим, ніж звичайне ув'язнення. Заявника звільнили того самого дня.

18. 4 травня 1984 рокуМіністерство юстиції відхилило заяву п. Гаусшильдта, з якою він звернувся після цього до Верховного суду (Højesteret)з проханням надати дозвіл на оскарження справи у Верховному суді.

B. Тримання п. Гаусшильдта під вартою
на етапі розслідування справи та інші процедурні питання

1. Етап розслідування справи

19. Як уже було зазначено (див. пункт 11 вище), 2 лютого 1980 року суддя міського суду розпорядився про запобіжне ув'язнення п. Гаусшильдта в одиночній камері. На думку судді, існували підстави вважати, що, якби заявник перебував на волі, він переховувався б від правосуддя або перешкоджав слідству (пункт 1 статті 762, № 1 і 2 та пункт 3 статті 770 Закону; див. пункти 33 і 36 нижче). Як виправдання для тримання під вартою суддя навів такі міркування:

1) та обставина, що заявник жив за межами Данії з 1976 року і на час арешту планував переїхати до Швеції;

2) наявність у нього економічних інтересів за кордоном;

3) серйозність цієї справи;

4) небезпека того, що він перешкоджатиме розслідуванню, справляючи вплив на осіб у Данії та за кордоном.

20. Згідно зі статтею 767 Закону, продовження запобіжного ув'язнення заявника підлягало звичайному судовому контролю, який проводився з перервою, що не перевищувала чотирьох тижнів. Міркування, викладені в початковому рішенні від 2 лютого 1980 року, з яких виходив суддя Расмуссен (Rasmussen), були підставою для тримання заявника під вартою до 10 квітня 1980 року.

10 квітня суддя міського суду п. Ларсен, який мав згодом головувати в суді першої інстанції, що розглядав справу заявника (див. пункт 13 вище), також послався на пункт 1, № 2 статті 762 як на підставу для його запобіжного ув'язнення (небезпека вчинення ним нових злочинів; див. пункт 33 нижче). Це рішення було прийняте з огляду на те, що заявник, перебуваючи під вартою, таємно спілкувався зі своєю дружиною і попрохав її зняти гроші з деяких банківських рахунків і позбутися певного особистого майна. Згодом, 30 квітня, той самий суддя видав наказ про запобіжне ув'язнення дружини і затримання листа, написаного заявником.

На пізнішому етапі, приймаючи 5 вересня 1980 року ухвалу стосовно апеляції проти наказу про продовження запобіжного ув'язнення, Високий суд послався також на пункт 2 статті 762 (див. пункт 33 нижче), оскільки розслідування, яке поліція проводила у той час, виявило можливу втрату потерпілими сторонами приблизно 19,5 мільйона датських крон. Починаючи з 24 вересня, суддя Ларсен також посилався додатково на цей пункт.

Продовження запобіжного ув'язнення заявника ґрунтувалося на кожному з трьох параграфів пункту 1 та пункту 2 статті 762 (див. пункт 33 нижче) до 17 серпня 1982 року, коли застосування параграфа 3 пункту 1 припинилося.

21. Починаючи з арешту заявника 31 січня 1980 року і до початку судового розгляду 27 квітня 1981 року, поліцейські розслідування і триваюче запобіжне ув'язнення потребували прийняття рішень міським судом в особі одного професійного судді. Загалом протягом цього періоду відбулося приблизно сорок судових засідань, присвячених цій справі, двадцять із яких стосувалися продовження тримання під вартою на період слідства, а від 31 січня до 27 серпня 1980 року також вирішувалося питання щодо тримання в одиночній камері. П'ятнадцять із цих рішень виніс суддя Ларсен (10 квітня, 30 квітня, 28 травня, 25 червня, 20 серпня, 27 серпня, 24 вересня, 15 жовтня, 12 листопада, 3 грудня і 10 грудня 1980 року та 4 лютого, 25 лютого, 11 березня і 8 квітня 1981 року). У п'яти з цих рішень він наказував подовжити строк тримання заявника в одиночній камері (10 квітня, 30 квітня, 28 травня, 25 червня та 20 серпня 1980 року). Однак 27 серпня 1980 року він розпорядився про припинення одиночного ув'язнення.

22. Протягом цього періоду міський суд тричі ухвалював рішення (5 березня, 16 червня та 13 серпня) за клопотанням поліції про надання іншими країнами допомоги в отриманні документів та в інших питаннях (див. пункт 12 вище). Два з цих рішень прийняв суддя Ларсен (16 червня та 13 серпня 1980 року).

Крім того, судді міського суду довелося розглядати низку інших процедурних питань, таких, як конфіскація майна і документи заявника, його контакти з пресою, доступ до повідомлень поліції, відвідування у в'язниці, виплата гонорарів захисникові заявника та листування. Крім наказу від 30 квітня 1980 року про запобіжне ув'язнення п. Гаусшильдта (див. пункт 20 вище), суддя Ларсен видав 28 травня 1980 року розпорядження про затримання ще одного з листів заявника, 12 листопада 1980 року — про конфіскацію певної суми грошей, яка, згідно зі свідченнями, належала заявникові, 4 лютого 1981 року — про заміну представника сторони захисту і, нарешті, 11 березня 1981 року — про доступ заявника до певної частини поліційних матеріалів справи. Ці ухвали виносилися за клопотанням з боку або прокурора, або представника сторони захисту.

23. Різні рішення судді міського суду п. Гаусшильдт оскаржив в апеляційному провадженні у Високому суді, що засідав у складі трьох професійних суддів. У п'ятьох випадках Високий суд мав розслідувати обставини запобіжного тримання заявника під вартою. Загалом в ухваленні цих рішень взяли участь тринадцять різних суддів, жоден з яких не залучався згодом до апеляційного провадження стосовно засудження і застосованого покарання. Те саме стосується шести суддів, які заслухали апеляції щодо інших процедурних питань.

2. Етап розгляду справи в суді першої інстанції

24. Під час розгляду справи Гаусшильдта з 27 квітня 1981 року по 1 листопада 1982 року (див. пункти 13-15 вище) міський суд у складі двох судових засідателів і головуючого судді Ларсена також мав винести ухвали з низки процедурних питань. Зокрема, суд двадцять три рази подовжував строк запобіжного ув'язнення заявника, згідно з пунктами 1 і 2 статті 762. Окрім двох випадків, ці накази видавав суддя Ларсен, і в чотирьох випадках — він та двоє судових засідателів. Крім того, від 2 липня до 7 жовтня 1981 року заявника тримали в одиночній камері за клопотанням органів кримінального переслідування. Хоча перший такий наказ видав інший суддя, суддя Ларсен двічі подовжував строк одиночного ув'язнення. На додаток до цього він п'ять разів давав санкцію на звернення до інших країн про сприяння у справі.

25. Проти цих ухвал заявник подав дев'ятнадцять апеляцій до Високого суду. У дванадцяти випадках Високий суд залишав без зміни рішення міського суду стосовно запобіжного ув'язнення. Чотирнадцять суддів брали участь у винесенні цих рішень, жоден з них участі в слуханні апеляції заявника проти засудження і міри покарання згодом не брав. Інші апеляції заявника стосувалися таких питань, як призначення захисника, слухання додаткових свідків, накази про обшук, тримання під вартою в одиночній камері та дорожні витрати захисника. Дванадцять різних суддів брали участь у винесенні цих рішень. 14 липня 1981 року троє суддів Високого суду затвердили наказ про подовження строку тримання заявника в одиночній камері, один із них також брав участь у судовому слуханні апеляції заявника проти рішення суду.

3. Етап апеляційного провадження

26. Згідно з датським законодавством, під час апеляційного провадження заявник і далі вважався особою, яка перебуває в запобіжному ув'язненні (див. пункти 16-17 вище). Отже, Високий суд мав здійснювати розгляд цих рішень у порядку судового нагляду принаймні кожні чотири тижні. Із дев'ятнадцяти рішень про подовження строку ув'язнення десять були прийняті перед відкриттям слухання, тимчасом як решта дев'ять рішень — під час самих засідань. За винятком кількох випадків, усі рішення стосовно запобіжного ув'язнення ухвалювали одні й ті самі судді, які брали участь в апеляційному провадженні. Під час слухання (з 15 серпня 1983 року по 2 березня 1984 року) професійні судді засідали разом з трьома судовими засідателями.

Зазначені вище ухвали Високого суду ґрунтувалися на пункті 1, № 1 та пункті 2 статті 762 Закону (див. пункт 33 нижче). Суд надав особливого значення тяжкості обвинувачень і тому фактові, що заявник жив за кордоном, де в нього й далі були значні економічні інтереси.

27. Заявник двічі діставав дозвіл Міністерства юстиції порушити перед Верховним судом питання стосовно продовження його запобіжного ув'язнення. 26 січня 1983 року Верховний суд залишив рішення Високого суду без зміни, але зазначив, що рішення про тримання під вартою має також ґрунтуватися на пункті 1, № 2 статті 762 (див. пункт 33 нижче). Деякі з правопорушень, за які міський суд визнав заявника винним, фактично були вчинені під час перебування заявника в запобіжному ув'язненні. 9 грудня 1983 року Верховний суд видав розпорядження, що строк тримання під вартою має бути подовжений, але відповідне рішення має ґрунтуватися виключно на пункті 1, № 1 і 2 статті 762 Закону (див. пункт 33 нижче). Більшість суду визнала, що суспільні інтереси більше не потребують тримання заявника під вартою на підставі пункту 2 статті 762.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

28. Відвід судді реґулюється статтями 60 і 63 Закону:

Стаття 60

«1. Ніхто не може виступати суддею у справі, якщо він

1) сам є стороною у цій справі, або має який-небудь інтерес у її результатах, або, якщо це кримінальна справа, постраждав унаслідок цього кримінального злочину;

2) є родичем по крові або шлюбу однієї зі сторін у цивільній справі або обвинуваченого в кримінальній справі, чи то по прямій висхідній, низхідній лінії або бічній лінії, включно з двоюрідними родичами, або є подружжям, опікуном, усиновителем чи названим батьком, або усиновленою чи прийомною дитиною однієї зі сторін або обвинуваченого;

3) перебуває в шлюбі або є родичем по крові чи шлюбу, по прямій висхідній, низхідній або бічній лінії, включно з двоюрідними родичами, адвоката чи іншої особи, яка представляє одну зі сторін у цивільній справі, або в кримінальній справі — потерпілої сторони, чи її представника, чи будь-якого державного обвинувача або співробітника поліції, залученого в таку справу, чи захисника обвинуваченого;

4) уже виступав у цій справі свідком чи експертом (syn- og skønsmand), або, якщо справа є цивільною, виступав у ній адвокатом чи інакше представляв одну зі сторін, або, якщо справа є кримінальною, співробітником поліції, державним обвинувачем, захисником чи іншим представником потерпілої сторони;

5) уже займався цієї справою як суддя в суді нижчої інстанції або, якщо справа є кримінальною, як член суду присяжних чи судовий засідатель.

2. Можливість того, що суддя в минулому вже займався справою внаслідок виконання ним кількох офіційних функцій, не позбавляє його права, якщо немає підстав, зважаючи на обставини справи, припускати, що він має будь-який особливий інтерес у результаті розгляду цієї справи».

Стаття 61

«У випадках, згаданих у попередній статті, суддя повинен, якщо він засідає одноособово, відмовитися від засідання в суді, особисто прийнявши таке рішення. Якщо він засідає в суді разом з іншими суддями, він повинен поінформувати суд про обставини, які можуть, відповідно до попередньої статті, позбавити його прав. Так само й інші судді в суді в будь-якому випадку, коли їм стає відомо про такі обставини, мають право і зобов'язані порушити питання про позбавлення прав, після чого це питання вирішує суд, і участь судді, про якого йдеться, у такому засіданні не виключається».

Стаття 62

«1. Сторони можуть не тільки вимагати відкликання судді від розгляду справи за обставин, згаданих у статті 60, а й заперечувати проти слухання справи суддею, коли є інші обставини, спроможні викликати сумніви щодо його абсолютної безсторонності. У таких випадках цей суддя також, якщо побоюється, що сторони не можуть довіряти йому повністю, може заявити про самовідвід, навіть якщо проти нього жодного заперечення не висувалося. У випадках, коли справу слухають кілька суддів, будь-хто із них може порушити питання про відвід будь-кого із суддів зі складу суду у зв'язку з наведеними вище обставинами.

2. Питання, які можуть виникнути у світлі цієї статті, мають вирішуватися таким самим чином, як це зазначено в статті 61 стосовно випадків, перелічених у статті 60».

Стаття 63

«Питання про відвід чи залишення судді у складі суду, яке, якщо його порушує одна зі сторін у цивільних справах, розглядається як додаткове процедурне заперечення, має порушуватися, наскільки це можливо, перед початком усного слухання. Це питання може вирішуватися без надання сторонам можливості подати зауваження».

29. Як стверджує Уряд, у час, коли справа заявника перебувала на розгляді в судах Данії, Верховний суд іще не напрацював прецедентну практику за пунктом 2 статті 60. Однак ухвалою від 12 березня 1987 року Верховний суд визнав, що, якщо суддя розпорядився про запобіжне ув'язнення особи, обвинуваченої в кримінальному злочині, це само по собі не повинно розглядатися як обставина, що позбавляє суддю права брати участь у подальшому судовому розгляді і винесенні рішення.

30. 10 червня 1987 року парламент Данії вніс поправку, яка розширила сферу застосування пункту 2 статті 762 (див. пункт 35 нижче), і внаслідок цього було змінено статтю 60. Тепер пункт 2, із внесеною поправкою, передбачає, що «ніхто не може виступати суддею в судовому розгляді, якщо на попередньому етапі судового провадження він видавав наказ про запобіжне ув'язнення відповідної особи виключно на підставі пункту 2 статті 762, за винятком випадку з розглядом справи, в якій обвинувачений визнає себе винним».

Ця поправка набрала чинності 1 липня 1987 року.

31. У Данії розслідування справи здійснюють органи кримінального переслідування з допомогою поліції, а не суддя. Діяльність поліції на етапі розслідування справи реґулюється статтями 742 та 743 Закону, в яких сказано:

Стаття 742

«1. Інформація про кримінальні злочини має подаватися до поліції.

2. Поліція починає розслідування або на підставі такої інформації, або з власної ініціативи, якщо є достатні підстави вважати, що було вчинено кримінальний злочин, який підлягає державному переслідуванню».

Стаття 743

«Мета розслідування полягає в з'ясуванні питання, чи виконано вимоги для встановлення кримінальної відповідальності або накладення будь-якого іншого покарання згідно з кримінальним законодавством, а також надання інформації, яка має бути використана для вирішення справи та підготовки справи до судового розгляду».

32. Стаття 746 Закону визначає роль суду:

«Суд вирішує спори стосовно законності заходів розслідування, які вживаються поліцією, а також заходів, які стосуються прав підозрюваного і захисника, включаючи клопотання захисника або підозрюваного стосовно виконання подальших слідчих заходів. Рішення виноситься за клопотанням шляхом видачі судового наказу».

33. Про арешт і запобіжне ув'язнення йдеться у статтях 760 і 762 Закону:

Стаття 760

«1. Будь-яка особа, яку взято під варту, має бути звільнена одразу, як тільки виявляється, що вже немає причини для її затримання. Час її звільнення фіксується в доповіді.

2. Якщо особу, взяту під варту, не було звільнено найближчим часом, вона має постати перед суддею упродовж 24 годин після затримання. Час затримання і приведення до суду фіксується в судовому протоколі».

Стаття 762

«1. Підозрюваний може триматися в запобіжному ув'язненні, якщо є обґрунтована підстава вважати, що він вчинив злочин, який підлягає державному переслідуванню, за умови, що цей злочин може, за законом, каратися ув'язненням на один рік і шість місяців чи більше, і якщо

1) згідно з інформацією, отриманою стосовно ситуації підозрюваного, є конкретна підстава вважати, що він ухилятиметься від кримінального переслідування чи виконання рішення суду, або

2) згідно з інформацією, отриманою стосовно ситуації підозрюваного, є конкретна підстава для побоювання, що у разі звільнення він вчинить новий злочин наведеного вище характеру, або

3) з огляду на обставини цієї справи, є конкретна підстава вважати, що підозрюваний перешкоджатиме слідчим діям, зокрема шляхом знищення доказів або попередження чи справляння впливу на інших.

2. Підозрюваний може й далі перебувати в запобіжному ув'язненні, якщо є «конкретно підтверджена підозра» [переклад фрази «saerlig bestyrket mistanke», наданий Урядом], що він вчинив правопорушення, яке підлягає державному переслідуванню і яке, за законом, може каратися ув'язненням до шести років і більше, і якщо забезпечення поваги до суспільних інтересів, з огляду на інформацію про складність справи, потребує тримання цього підозрюваного під вартою.

3. Запобіжне ув'язнення не може бути застосоване, якщо дана справа може закінчитися накладенням штрафу чи ув'язненням на короткий строк (haefte) або якщо позбавлення волі буде заходом, який не відповідає ступеню необхідного втручання у становище підозрюваного, складності справи та очікуваному результату в разі визнання підозрюваного винним».

34. Пункт 2 статті 762 застосовується навіть за відсутності будь-якої з умов, викладених у пункті 1. Уперше пункт 2 статті 762 був внесений у цей Закон 1935 року, після розгляду справи про зґвалтування за обтяжувальних обставин. У стенограмі парламентського слухання цієї поправки (Rigsdagstidende, 1934-35 Part B, col. 2159) сказано:

«Коли кожен припускає, що обвинувачений є винним, і, отже, очікує проведення проти нього серйозного кримінального переслідування, за цих обставин може бути дуже небажаним для людей в їхньому діловому і соціальному житті продовжувати бачити й терпіти його вільне пересування. Навіть якщо його вину та обставини справи ще не було встановлено остаточним рішенням, може скластися враження про відсутність серйозності і послідовності в застосуванні закону, що може підірвати принцип правосуддя».

35. Пункт 2 статті 762 було змінено в 1987 році з метою поширення його чинності на деякі насильницькі злочини, які можуть каратися щонайменше шістдесятьма днями ув'язнення. 30 грудня 1986 року, у відповідь на критику в редакційній статті газети «Політікен», міністр юстиції Данії писав:

«Оскільки ... стверджувалося, що цей законопроект відкриває можливості для ув'язнення невинуватих осіб, вважаю доцільним підкреслити, що запропонований мною законопроект передбачає, що до підозрюваного може бути застосоване запобіжне ув'язнення лише за наявності конкретно підтвердженої підозри [підкреслення міністра] стосовно вчинення цим обвинуваченим злочину. Отже, це положення може бути застосоване лише після того, як питання вини буде з'ясовано з дуже високим ступенем вірогідності, і це саме і є засобом, який не дозволяє ув'язнення невинуватих осіб».

36. Одиночне ув'язнення реґулюється пунктом 3 статті 770 Закону, в якому на час, про який ідеться, було сказано:

«За клопотанням поліції, суд може вирішити, що особа під вартою має бути повністю або частково ізольована, якщо цього вимагає мета запобіжного ув'язнення».

6 червня 1984 року в це положення було внесено зміни.

ПРОВАДЖЕННЯ В КОМІСІЇ

37. Пан Гаусшильдт уперше звернувся листом до Комісії 26 серпня 1980 року. У цьому та наступних листах, зареєстрованих як заява № 10486/83, він посилався на статті 3, 5, 6, 7 та 10 Конвенції, а також на статтю 1 Протоколу № 4. Стосовно статті 6 заявник стверджував, що він не здійснив свого права на справедливий судовий розгляд безстороннім судом упродовж розумного строку; на підтвердження цього він зазначав, зокрема, що головуючий суддя міського суду та судді Високого суду, які засудили його в цій справі і розглядали його апеляцію, ще до і під час судових розглядів його справи вже постановили велику кількість рішень стосовно його запобіжного ув'язнення і вирішували інші процедурні питання.

38. 9 жовтня 1986 року Комісія оголосила заяву прийнятною в частині, що стосується останньої скарги, але неприйнятною в усіх інших відношеннях.

У доповіді від 16 липня 1987 року Комісія висловила думку, що порушення пункту 1 статті 6 Конвенції не було (дев'ять голосів проти семи). Повний текст думки Комісії та колективної окремої думки, що не збігається з позицією більшості і міститься в доповіді, наведено в додатку до цього рішення.

ЩОДО ПРАВА

I. ПОПЕРЕДНЄ ЗАПЕРЕЧЕННЯ З ПОСИЛАННЯМ НА НЕВИЧЕРПАННЯ НАЦІОНАЛЬНИХ ЗАСОБІВ ПРАВОВОГО ЗАХИСТУ

39. Уряд подав до Суду заперечення, доводячи, як уже безуспішно він доводив у Комісії, що заява є неприйнятною з огляду на невичерпання національних засобів правового захисту (стаття 26 Конвенції). Обґрунтовуючи це попереднє заперечення, Уряд стверджував, що, оскільки п. Гаусшильдт побоювався, що суддя Ларсен і судді Високого суду не є безсторонніми з огляду на вже прийняті ними кілька рішень на досудовому етапі провадження, він міг би дати проти них відвід на підставі пункту 2 статті 60 і статті 62 Закону (див. пункт 28 вище), але так і не зробив цього.

40. Заявник навів контрарґументи, пояснюючи, що він радився із захисником, який сказав, що Закон не дозволяє такого порядку дій. Захисник виходив із тлумачення статті 62 Закону, взятої у поєднанні з пунктом 2 статті 60, та з умовиводу, який випливає з нього, про те, що відвід судді з посиланням на те, що він уже приймав рішення упродовж досудового етапу провадження — тобто вже виконував офіційну функцію не як суддя першої інстанції, — може бути успішним лише на тій підставі, що він має певний «конкретний інтерес у результаті розгляду справи» (пункт 2 статті 60). На думку захисника, такої підстави в цій справі не було.

Уряд назвав таке розуміння відповідних статей Закону «досить очевидною помилкою тлумачення». Згідно з тлумаченням Уряду, заявник мав право дати відвід як судді Ларсену, так і суддям Високого суду на тій підставі, що їхня відповідальність за низку рішень, прийнятих упродовж досудового провадження, викликає сумніви щодо їхньої абсолютної безсторонності. На підтвердження цього Уряд послався на рішення Верховного суду Данії від 12 березня 1987 року, в якому говорилося, що видання наказів про запобіжне ув'язнення упродовж досудового провадження не повинне само по собі вважатися обставиною, яка позбавляє суддю права на участь у подальшому судовому розгляді (див. пункт 29 вище).

41. Уряд усе ж таки має довести Судові, що можна було скористатися засобом правового захисту, про який ідеться, і він був у відповідний час ефективним — тобто на час початку судового розгляду справи п. Гаусшильдта (27 квітня 1981 року) і початку слухання апеляції (15 серпня 1983 року).

Суд не може погодитися з думкою Уряду, що тлумачення, яке дав захисник заявника пункту 2 статті 60 і статті 62 Закону, було досить очевидно помилковим.

Уряд не навів фактів, які можна було б легко встановити, — наприклад, попередніх прецедентних рішень чи доктрини, — які мали викликати сумнів у захисника стосовно його тлумачення Закону. Навпаки, Уряд не заперечував, що протягом кількох років ніхто не давав відводу судді першої інстанції з огляду на прийняті ним рішення у справі упродовж досудового провадження. Останній факт говорить про загальне визнання такої системи або принаймні тлумачення, яке навів представник сторони захисту. Рішення Верховного суду від 12 березня 1987 року, хоч би яким доречним воно було стосовно цієї справи, не змінює ситуації, яка існувала на час судового розгляду справи п. Гаусшильдта (див., зокрема, mutatis mutandis, рішення у справі Кемпбелла і Фелла (Campbell and Fell) від 28 червня 1984 року, серія A, № 80, с. 32–33, п. 61).

За цих обставин представник сторони захисту мав на той час усі підстави вважати, що будь-який відвід, з огляду на вже прийняті яким-небудь конкретним суддею кількох рішень упродовж досудового провадження, був приречений на невдачу.

42. Суд доходить висновку, що Уряд не довів, начебто у відповідний час датське законодавство передбачало ефективний засіб правового захисту, яким міг би скористатися заявник.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6

43. Пан Гаусшильдт стверджував, що він не здійснив права на судовий розгляд «безстороннім судом», як цього вимагає пункт 1 статті 6, у відповідному положенні якого зазначено:

«Кожен ... при встановленні обґрунтованості будь-якого кримiнального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на справедливий i вiдкритий розгляд ... безстороннiм судом...»

Не заперечуючи в принципі проти існуючої в Данії системи, в якій на суддю покладається контролювальна роль у слідчому процесі (див. пункти 32–33 вище), заявник критикував її за те, що від того самого судді потім вимагається проводити судовий розгляд з абсолютною неупередженістю. Він не стверджував, що суддя в такій ролі діятиме з особистою упередженістю, але доводив, що характер рішень, які суддя має приймати на досудовому етапі провадження, вимагатимуть від нього, відповідно до закону, оцінювати вагомість доказів та характер обвинуваченого, що неминуче відбиватиметься на його оцінці доказів та вирішенні питань упродовж подальшого судового розгляду. За словами заявника, підсудний має право йти на судовий процес із достатньою впевненістю в безсторонності суду, який вирішує його справу. Він стверджував, що будь-який розсудливий спостерігач зауважить, що суддя суду першої інстанції, який уже виконував таку контролювальну роль, може викликати у підсудного лише побоювання і ніяковість. Те саме можна сказати і про суддів апеляційного суду, які відповідають за рішення стосовно тримання під вартою протягом розгляду апеляції чи вирішують інші процедурні питання.

Щодо фактів своєї власної справи, п. Гаусшильдт передусім вказував на те, що суддя міського суду Ларсен, який головував під час розгляду справи, вже прийняв до цього численні рішення про запобіжне ув'язнення та вирішував інші процедурні питання головним чином на етапі досудового провадження. Заявник посилався, зокрема, на застосування пункту 2 статті 762 Закону (див. пункти 20 та 33 вище). Він висловив такі самі заперечення проти суддів Високого суду у зв'язку з їхньою подвійною роллю протягом апеляційного провадження (див. пункт 26 вище), а також стосовно декого з них, з огляду на їхнє втручання на етапі розгляду справи в першій інстанції (див. пункти 16 та 25 вище).

44. Уряд і більшість членів Комісії зауважували, що той факт, що суддя першої інстанції або суддя апеляційного суду вже раніше видавав накази про тримання обвинуваченого в запобіжному ув'язненні або давав різні процедурні вказівки з цього приводу, не може сам по собі бути достатнім для того, щоб зашкодити безсторонності судді першої інстанції, і що в цій справі не було встановлено будь-якої іншої підстави для сумніву в безсторонності міського суду чи Високого суду.

З іншого боку, меншість членів Комісії висловила думку, що, зважаючи на обставини справи, п. Гаусшильдт мав право заявляти про законні побоювання стосовно присутності судді Ларсена як головуючого судді при розгляді справи міським судом.

45. Завдання Суду полягає не в абстрактній перевірці відповідного законодавства та практики, а в з'ясуванні того, чи спричинив характер їх застосування або втручання стосовно п. Гаусшильдта порушення пункту 1 статті 6.

46. Наявність безсторонності, для цілей пункту 1 статті 6, має визначатися за допомогою суб'єктивного критерію, тобто оцінювання особистого переконання конкретного судді в даній справі, а також за допомогою об'єктивного критерію, тобто з'ясування того, чи надав цей суддя достатні ґарантії для виключення будь-якого законного сумніву з цього приводу (див., серед інших прецедентів, рішення у справі Де Куббера (De Cubber) від 26 жовтня 1984 року, серія A, № 86, с. 13-14, п. 24).

47. Щодо суб'єктивного критерію, заявник не стверджував ані в Комісії, ані в Суді, що судді, про яких ідеться, виявляли особисту упередженість. У будь-якому випадку, особиста упередженість судді має бути презумпцією доти, доки не з'являться докази на користь протилежного, а в цій справі таких доказів не було.

Отже, можна застосувати лише об'єктивний критерій.

48. Згідно з об'єктивним критерієм, необхідно встановити, чи існують, якщо зовсім не брати до уваги особисту поведінку судді, легко з'ясовувані факти, які можуть ставити під сумнів його безсторонність. З цього погляду навіть виступи можуть мати певне значення. Найголовніше — це довіра, яку в демократичному суспільстві повинні мати суди у громадськості і передусім, у разі кримінального провадження, в обвинуваченого. Отже, будь-який суддя, щодо безсторонності якого є законні підстави для побоювань, повинен дати відвід (див., mutatis mutandis, згадане вище рішення у справі Де Куббера, серія A, № 86, с. 14, п. 26).

Це означає, що при з'ясуванні в даній справі питання про те, чи існують законні підстави для побоювання щодо відсутності безсторонності у певного судді, позиція обвинуваченого має важливе, але не вирішальне значення (див. рішення у справі П'єрсака (Piersack) від 1 жовтня 1982 року, серія А, № 53, с. 16, п. 31). Вирішальним при цьому є те, чи можуть бути ці побоювання об'єктивно виправдані.

49. У цій справі побоювання щодо відсутності безсторонності були викликані тим фактом, що суддя міського суду, який головував на судовому розгляді справи, та судді Високого суду, які згодом взяли участь у вирішенні справи в апеляційному провадженні, вже займалися цією справою ще на попередньому етапі провадження і прийняли кілька рішень стосовно заявника на досудовому етапі (див. пункти 20-22 та 26 вище).

Така ситуація може спричинити побоювання обвинуваченого, що суддя не є безстороннім, і ці побоювання можна зрозуміти, хоча не обов'язково їх можна вважати об'єктивно виправданими. Чи можна вважати їх такими — це залежить від кожної конкретної справи.

50. Як випливає зі статей 742 та 743 Закону (див. пункт 31 вище), у Данії розслідування і кримінальне переслідування є виключно сферою відповідальності поліції та обвинувальної сторони. Функції судді, виконання яких спричинило побоювання заявника стосовно упередженості судді і які виконувалися на досудовому етапі провадження, є функціями незалежного судді, який не відповідає за підготовку справи до судового розгляду і не вирішує питання необхідності притягнення обвинуваченого до судової відповідальності (статті 746, 760, 762 та 770 — див. пункти 32, 33 та 36 вище). Про це фактично свідчать рішення, на які посилається заявник, включно з рішенням про подовження строку його запобіжного ув'язнення та тримання в одиночній камері. Усі ці рішення виносилися за клопотанням поліції, і ці клопотання були або могли бути оскаржені заявником з допомогою захисника (див. пункти 23 та 24 вище). Слухання цих питань проводяться, як правило, у відкритому режимі. Фактично, якщо зважити на характер функцій, які виконувалися суддями, залученими в цю справу перед тим, як вони взяли участь у розгляді справи, ця справа є відмінною від справ П'єрсака і Де Куббера (згадані вище рішення), а також від справи Бен Якуба (Ben Yaacoub), рішення від 27 листопада 1987 року, серія A, № 127-A, с.7, п. 9).

Крім того, питання, які суддя в даній справі має вирішити, приймаючи рішення на досудовому етапі провадження, відрізняються від питань, які є вирішальними для прийняття остаточного рішення. Приймаючи рішення про запобіжне ув'язнення та інші подібні рішення в досудовому провадженні, суддя оцінює у спрощеному провадженні наявні дані, для того щоб з'ясувати, чи має поліція підстави для підозри за відсутності доказів на користь протилежного; приймаючи рішення, яке підсумовує судовий розгляд, він повинен визначити, чи є подані до суду і розглянуті ним докази достатніми для визнання вини обвинуваченого. Оцінка підозри й офіційне визнання вини не повинні вважатися однаковим процесом (див., наприклад, рішення у справі Лутца (Lutz) від 25 серпня 1987 року, серія А, № 123-A, с. 25–26, п. 62).

Отже, на погляд Суду, той факт, що суддя першої інстанції або апеляційного суду в такій системі, як датська, уже приймав рішення у справі в досудовому провадженні, включно з рішенням стосовно запобіжного ув'язнення, не може сам по собі виправдовувати побоювання щодо упередженості такого судді.

51. Однак у конкретній справі можуть існувати особливі обставини, які ведуть до іншого висновку. Так, у цій справі Суд не може не приділити особливої уваги тому фактові, що в дев'ятьох із рішень про подовження строку запобіжного ув'язнення п. Гаусшильдта суддя Ларсен посилався конкретно на пункт 2 статті 762 Закону (див. пункт 20 вище). Так само при вирішенні, перед початком розгляду апеляції, питання про продовження запобіжного ув'язнення заявника судді, які згодом брали участь у вирішенні справи в апеляційному провадженні, у кількох випадках конкретно посилалися на це саме положення (див. пункти 26–27 вище).

52. Застосування пункту 2 статті 762 Закону вимагає, зокрема, щоб суддя переконався в наявності «конкретно підтвердженої підозри», що обвинувачений вчинив злочин (злочини), в якому (яких) його обвинувачують. Зміст цього формулювання офіційно пояснюється таким чином, що суддя має бути впевнений у наявності «дуже високого ступеня вірогідності» стосовно питання вини (див. пункти 34-35 вище). Тобто розбіжність між питанням, яке суддя має вирішити при застосуванні цієї статті, та питанням, яке йому доведеться вирішити при прийнятті рішення на судовому розгляді, стає менш виразною.

Отже, на думку Суду, за обставин цієї справи безсторонність згаданих судових установ може видатися сумнівною і побоювання заявника з цього приводу можуть вважатися об'єктивно виправданими.

53. Таким чином, Суд дійшов висновку, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 50

54. Згідно зі статтею 50 Конвенції,

«Якщо Суд встановлює, що рішення чи захід судового або будь-якого іншого органу влади Високої Договірної Сторони повністю або частково суперечить зобов'язанням, які випливають з ...Конвенції, і якщо внутрішнє право цієї Сторони передбачає лише часткову компенсацію за наслідки такого рішення чи заходу, то Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».

Заявник стверджував, що в разі визнання Судом порушення статті 6 його засудження має бути скасоване, як мають бути скасовані будь-яке позбавлення його прав чи встановлені щодо нього обмеження. Однак Конвенція не надає Судові повноваження скасовувати судове рішення чи давати будь-які вказівки стосовно згаданих вище питань (див., mutatis mutandis, рішення у справі Ґіллоу (Gillow) від 14 вересня 1987 року, серія A, № 124-C, с. 26, п. 9).

Заявник також вимагав компенсації за шкоду та покриття судових витрат.

A. Шкода

55. Пан Гаусшильдт стверджував, що визнання порушення статті 6 поставить під сумнів його засудження і що це, у свою чергу, поставить під сумнів законність кожного з 1492 днів тримання його в запобіжному ув'язненні. Отже, він вимагав компенсації, співмірної з тією, на яку він мав би право, якби суд першої інстанції визнав його невинуватим, і обчислену з розрахунку 500/1000 датських крон у день.

Заявник також стверджував, що через проведені ним 309 днів в одиночному ув'язненні його здоров'я погіршилося, серйозно підірвана його репутація і що тривале запобіжне ув'язнення спричинило значні втрати доходів.

56. У своїх зауваженнях від 10 жовтня 1988 року та 23 січня 1989 року Уряд вказував на існування в національному праві засобу правового захисту, який полягав у тому, що, відповідно до пункту 3 статті 977 Закону, за наявності високої ймовірності того, що докази не були оцінені належним чином, п. Гаусшильдт міг звернутися до Спеціального суду з перегляду рішень (Den saerlige Klageret) з проханням повернути справу до міського суду.

З цього приводу Суд зазначає, що порушення, встановлене в цьому рішенні (див. пункт 53 вище), стосується складу відповідних судів, а не оцінки ними доказів. Отже, з контексту статті 50 випливає, що згаданий засіб правового захисту не дає змоги компенсувати наслідки порушення (див., mutatis mutandis, рішення у справі Де Куббера від 14 вересня 1987 року, серія A, № 124-B, с. 17-18, п. 21).

57. Необхідно пам'ятати, що Суд виключив наявність особистої упередженості у відповідних суддів (див. пункт 47 вище). Суд встановив лише те, що, з огляду на обставини справи, безсторонність згаданих судових установ може видаватися сумнівною і що побоювання заявника з цього приводу можуть вважатися об'єктивно виправданими (див. пункт 52 вище). Цей висновок не означає, що його засудження не було досить обґрунтованим. Суд не може займатися домислами стосовно того, який би був результат провадження, якби не відбулося порушення Конвенції (див. згадуване вище рішення у справі Де Куббера, серія A, № 124-B, с. 18, п. 23). Насправді ж заявник навіть не намагався доводити, що результат був би сприятливішим для нього, і до того ж, зважаючи на встановлену відсутність особистої упередженості, в Суді не було наведено жодних підстав на підтвердження такого висновку.

Отже, Суд погоджується з Урядом і Комісією, що жодного причинного зв'язку між визнаним порушенням і стверджуваною шкодою встановлено не було.

58. Пан Гаусшильдт також вимагав компенсації за нематеріальну шкоду, посилаючись на те, що він втратив змогу здійснити право на розгляд безстороннім судом. Представник Комісії стверджував, що певна сума, розмір якої він не уточнював, має бути присуджена за цим пунктом.

Проте Суд вважає, що за особливих обставин цієї справи його рішення саме по собі становитиме справедливу сатисфакцію за цим пунктом.

А. Судові витрати

59. Представник Комісії вважає вимогу заявника про відшкодування судових витрат прийнятною, хоча й не вказав конкретного розміру суми. Уряд залишив за собою право подати «зустрічну вимогу», якщо виникне така потреба.

Втім, Суд вважає, що є достатня кількість матеріалів, щоб ухвалити рішення з цього питання.

1. Провадження в інших установах

60. Пан Гаусшильдт вимагав відшкодування витрат, яких він зазнав:

a) у зв'язку з розслідуванням та судовим розглядом у суді першої інстанції в Данії (3 061 960 датських крон);

b) у зв'язку з кількома провадженнями, пов'язаними з банкрутством, які тривають у Данії (7 100 000 датських крон); та

c) у Швейцарії та інших європейських країнах у зв'язку з банкрутством компанії «Гаусшильдт і Ко» (Hauschildt & Co) (1 700 000 швейцарських франків).

61. Суд не може погодитися з цими вимогами.

Щодо пункту (a), то він ґрунтується на помилковому припущенні, що визнання порушення в цій справі означає скасування засудження заявника. Щодо пунктів (b) і (c), то жодного зв'язку між визнаним у цьому рішенні порушенням і провадженням стосовно банкрутства встановлено не було.

2. Провадження в Страсбурзі

62. Пан Гаусшильдт також вимагав відшкодування витрат, пов'язаних із провадженням в установах Конвенції, на загальну суму 26 463 фунта стерлінґів, а саме:

a) гонорарів його захисників, п. Робертсона (11 048 фунтів стерлінґів) та п. Райнделя (5770 фунтів стерлінґів);

b) витрат на перекладацькі послуги (1725 фунтів стерлінґів);

c) гонорарів пані Еви Сміт (EvaSmith), яка готувала для нього матеріали з відповідного датського законодавства (420 фунтів стерлінґів);

d) його власних судових витрат (7500 фунтів стерлінґів).

63. Суд не має підстав припускати, що заявник не здійснив зазначених вище витрат. Однак він має сумніви стосовно того, чи була частина цих витрат неминучою — особливо це стосується особистих витрат п. Гаусшильдта в судовому провадженні, і чи можна розглядати всі ці пункти розумними щодо розміру.

За цих обставин Суд не може присудити всю суму, якої зажадав заявник. Оцінюючи компенсацію за принципом справедливості, Суд вирішив, що її розмір має становити 20 000 фунтів стерлінґів.

На цих підставах Суд

1. Відхиляє, чотирнадцятьма голосами проти трьох, попереднє заперечення Уряду про невичерпання національних засобів правового захисту як необґрунтоване.

2. Постановляє, дванадцятьма голосами проти п'яти, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

3. Постановляє одноголосно, що Данія має виплатити заявникові компенсацію за судові витрати розміром 20 000 (двадцять тисяч) фунтів стерлінґів.

4. Відхиляє одноголосно решту вимог щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською і французькою мовами й оголошено на відкритому слуханні у Палаці прав людини, Страсбурґ, 24 травня 1989 року.

Підпис: Рольф Рюссдаль,
Голова Суду

Підпис: Марк-Андре Ейссен,
Секретар Суду

Згідно з пунктом 2 статті 51 Конвенції та пунктом 2 правила 52 Реґламенту Суду, до цього рішення додаються такі окремі думки:

а) окрема думка п. Рюссдаля, яка збігається з позицією більшості;

b) спільна окрема думка п. Тора Вільялмссона, пані Палм та п. Ґомарда, яка не збігається з позицією більшості;

c) спільна окрема думка п. Ґьольчюклю та п. Матчера, яка не збігається з позицією більшості;

d) окрема думка п. Де Мейєра, яка збігається з позицією більшості.

Парафовано: Р. Р.

Парафовано: M.-A. E.

ОКРЕМА ДУМКА п. РЮССДАЛЯ,
ЯКА ЗБІГАЄТЬСЯ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ

Перше речення пункту 1 статті 62 Закону про відправлення правосуддя надає право сторонам заперечувати проти участі судді в розгляді справи, коли «сумнів стосовно його абсолютної неупередженості можуть викликати» інші обставини, не зазначені в статті 60. Це формулювання, очевидно, означає, що п. Гаусшильдт міг би дати відвід судді Ларсену та суддям Високого суду, посилаючись на те, що вони, приймаючи рішення про його запобіжне ув'язнення на досудовому етапі провадження, застосували пункт 2 статті 762 Закону.

Однак, зважаючи на конкретне положення пункту 2 статті 60 Закону та на поширену в Данії практику в період, що розглядається, коли прийняття суддею першої інстанції рішень на досудовому етапі провадження не використовувалося як підстава для заперечення проти його участі в розгляді тієї самої справи, я дійшов висновку, що від п. Гаусшильдта не можна було вимагати відводу суддів, про яких ідеться. Отже, я погоджуюся з тим, що заперечення Уряду, який посилався на невичерпання національних засобів правового захисту, має бути відхилене.

СПІЛЬНА ОКРЕМА ДУМКА п. ТОРА ВІЛЬЯЛМССОНА,
пані ПАЛМ ТА п. ҐОМАРДА,
ЯКА НЕ ЗБІГАЄТЬСЯ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ

1. У пункті 2 статті 60 та в статті 62 Закону про відправлення правосуддя, повний текст яких наведено в пункті 28 рішення Суду, чітко зазначено — відповідно до пояснень, наведених на сторінках 21 та 22 першої пропозиції від березня 1875 року, з якої почалася розробка цього Закону, — що суддя в кримінальній справі, як правило, не позбавляється прав на тій підставі, що він уже займався даною справою до судового розгляду, виступаючи в іншій ролі, але таке позбавлення може бути наслідком конкретних обставин, як зазначено в цих статтях. Отже, апеляція з посиланням на саму практику, тобто на той факт, що судді, які вже приймали рішення на досудовому етапі провадження, як правило, не позбавляються права брати участь у судовому розгляді, безсумнівно, була б безуспішною. Однак у цій справі доцільно встановити, чи визнав би, у відповідному апеляційному провадженні, апеляційний суд (Високий суд) втрату суддею Ларсеном безсторонності через його участь у розгляді справи в першій інстанції або чи визнав би Верховний суд втрату безсторонності суддями Високого суду через їхню участь у розгляді справи в другій інстанції. Згідно з відповідними положеннями Закону, результат розгляду апеляції з посиланням на відсутність безсторонності в судді першої інстанції або суддів другої інстанції залежав би від обставин цієї справи, у тому вигляді, в якому їх розглядав міський суд чи пізніше — Високий суд. У той час — 1981 і 1983 роки — Високий суд чи Верховний суд міг отримати всю відповідну інформацію і оцінити її. Тепер, через роки, єдиною інформацією, наявною в Суду стосовно цієї справи, є лише список із кількістю та змістом рішень, прийнятих різними суддями. На підставі лише цього списку неможливо зробити обґрунтований висновок про упередженість чи безсторонність суддів, які розглядали справу.

Пан Гаусшильдт і його захисник у відповідний час вирішили не порушувати питання безсторонності. Отже, на нашу думку, ця заява п. Гаусшильдта є неприйнятною у зв'язку з невичерпанням національних засобів правового захисту (стаття 26 Конвенції).

2. Якщо, незважаючи на невикористані наявні та відповідні національні засоби правового захисту, чого вимагає стаття 26, заява п. Гаусшильдта неприйнятною не визнається, подане ним тепер заперечення з посиланням на упередженість має бути розглянуте і вирішене у цій справі.

Як зазначено в пункті 50 рішення Суду, той факт, що член суду першої інстанції уже приймав рішення в досудовому провадженні у справі, не може сам по собі виправдовувати побоювання щодо упередженості такого судді. Сумнів щодо застосовності цього положення у випадках, коли рішення приймалися згідно з пунктом 2 статті 762 Закону, свідчить про те, що саме це формулювання — у вигляді, в якому воно наведене в перекладах, — не може бути вдалим. Однак, попри це, залишається фактом, що міцні традиції судоустрою та професіоналізм суддів, здобутий завдяки освіті та досвіду, є потрібною ефективною та вагомою ґарантією безсторонності. Судовий контроль за наявністю достатніх підстав для сторони обвинувачення клопотати про застосування запобіжного ув'язнення, тримання в одиночній камері, проведення обшуків та конфіскацій тощо є функцією, відмінною від функції оцінювання судом доказів, поданих сторонами на судовому розгляді. Подання інформації для прийняття рішення про запобіжне ув'язнення відрізняється від порядку подання доказів під час слухань у суді першої інстанції. При цьому застосовується спрощена процедура. Судові засідання на досудовому етапі провадження тривають лише протягом годин, тимчасом як обидва судові провадження п. Гаусшильдта тривали упродовж місяців. Після ухвалення рішення міського суду це рішення стало для суддів Високого суду важливим фактором, що враховувався при вирішенні необхідності залишення п. Гаусшильдта під вартою протягом подальшого розгляду його справи в апеляційному провадженні.

Роль суддів на досудовому етапі обмежується з'ясуванням питання, чи клопотання сторони обвинувачення задовольняють умови, викладені у відповідній статті (статтях) Закону. Такий судовий контроль може здійснювати будь-який суддя або колеґія суддів компетентного суду. У цій справі перше — і важливе — рішення міського суду про запобіжне ув'язнення п. Гаусшильдта, від 1 та 2 лютого 1980 року, приймав не суддя Ларсен, а інший суддя (п. Далґас Расмуссен). У випадках, коли судове провадження триває кілька місяців, як це мало місце у справі п. Гаусшильдта, положення статті 767 Закону, згідно з яким тривалість запобіжного ув'язнення не може встановлюватися на строк, що перевищує чотири тижні, вимагає прийняття безперервної низки рішень з цього питання упродовж судового розгляду.

Рішення у справі п. Гаусшильдта — як і в інших справах — було прийняте на підставі доказів, поданих і прокоментованих обома сторонами на судовому розгляді, спочатку в міському суді і пізніше — у Високому суді. Немає жодних ознак будь-якої упередженості з боку суддів, які розглядали справу п. Гаусшильдта. Не було жодної об'єктивної чи розумної суб'єктивної підстави для побоювань, що суддя Ларсен чи судді Високого суду можуть мати неправомірні мотиви при винесенні рішення. Немає фактів, які свідчили б, що будь-хто із суддів, які розглядали справу п. Гаусшильдта, не був спроможним — як кваліфікований, професійний суддя — сформувати свою думку на підставі матеріалів, поданих на судовий розгляд, і лише на їх підставі. Як зазначено в пункті 10 і наступних пунктах рішення Європейського суду, п. Гаусшильдт так і не вказав на будь-які інші причини для сумніву в безсторонності суддів, окрім того, що вони брали участь у прийнятті різних рішень перед судовим розглядом і під час провадження.

На цих підставах скарга п. Гаусшильдта про те, що його справу не розглядав безсторонній суд, має бути відхилена. На нашу думку, у цій справі статтю 6 Конвенції порушено не було.

СПІЛЬНА ОКРЕМА ДУМКА
п. ҐЬОЛЬЧЮКЛЮ ТА п. МАТЧЕРА,
ЯКА НЕ ЗБІГАЄТЬСЯ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ

Більшість Суду слушно зазначила, що — у такій системі, яка існує в Данії, де обов'язки між суддею-слідчим і суддею суду першої інстанції не розподіляються, з усіма ґарантіями, що надаються таким розподілом обов'язків, — той факт, що суддя суду першої інстанції або суддя апеляційного суду також приймає певні рішення на досудовому етапі провадження, зокрема стосовно запобіжного ув'язнення, сам по собі ще не достатній для виправдання побоювань стосовно упередженості цього судді.

Однак більшість дійшла протилежного висновку і встановила у цій справі порушення пункту 1 статті 6 — на тій підставі, що суддя суду першої інстанції і судді апеляційного суду прийняли кілька рішень про подовження строку запобіжного ув'язнення заявника, спираючись при цьому саме на пункт 2 статті 762 Закону Данії про відправлення правосуддя, застосування якого вимагає наявності «конкретно підтвердженої підозри».

На нашу думку, цей факт не виправдовує висновку більшості. У правовій системі, де відсутня функція судді-слідчого (і її наявності жодним чином Конвенція не вимагає), як правило, саме на долю судді суду першої інстанції (або судді апеляційного суду) випадає вживати всіх досудових заходів, які потребують втручання судді. Фактично саме суддя суду першої інстанції (або суддя апеляційного суду) найбільше ознайомлений зі справою і, отже, найкраще підготовлений для того, щоб визначити доречність або необхідність передбачених заходів, навіть якщо ця оцінка вимагає від нього досить чітко визначеної позиції у справі. Однак це не означає, що його безсторонності недостатньо для того, щоб він міг розглядати справу по суті.

Ми також не вважаємо особливо переконливим і кількісний арґумент. У справі, яка стосується економічних правопорушень широкомасштабного і надзвичайно складного характеру, суддя неминуче стикається з потребою здійснювати неодноразові втручання в слідчий процес і, отже, приймати низку рішень стосовно подовження строку запобіжного ув'язнення.

ОКРЕМА ДУМКА п. ДЕ МЕЙЄРА,
ЯКА ЗБІГАЄТЬСЯ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ

Я цілком погоджуюся з резолютивною частиною рішення і більшістю арґументації. Проте не можу погодитися з пунктом 50.

«Функції на досудовому етапі», які стосуються запобіжного ув'язнення або тримання в одиночній камері і які в цій справі виконувалися певними суддями згідно зі статтями 760, 762 і 770(3) Закону про відправлення правосуддя у вигляді, в котрому вони застосовувалися на той час, не були за своєю суттю відмінними від функцій, які виконував суддя-слідчий у справі Де Куббера.

На мою думку, лише той факт, що суддя суду першої інстанції вже здійснював такі функції на досудовому етапі провадження у справі, яку він має розглядати тепер у першій інстанції, об'єктивно виправдовує законні побоювання стосовно його упередженості, і це стосується не лише функцій, що здійснюються згідно з пунктом 2 статті 762, а й функцій, які виконуються відповідно до інших щойно згаданих положень.



[1] Примітка канцелярії: Справі привласнено номер 11/1987/134/188.

Друге число позначає рік подання справи до Суду; перше число позначає порядковий номер у списку справ, поданих того року; останні два числа позначають, відповідно, порядкові номери у списку справ і початкових заяв (до Комісії), переданих до Суду від часу його створення.

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2024 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua