Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Репетитор англійської мови
Петропавлівська Борщагівка.
Англійська для школярів.
 


Стаття з журналу № 1'2002

Назва
 
Справа «Унтерпертінґер проти Австрії»
(Сase of Unterpertinger v. Austria)
 
Зміст
 

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

СПРАВА «УНТЕРПЕРТІНҐЕР ПРОТИ АВСТРІЇ»
(СASE OF UNTERPERTINGER v. AUSTRIA)

У справі Унтерпертінґера*

Європейський суд з прав людини, засідаючи — згідно зі статтею 43 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Конвенція) і відповідними положеннями Реґламенту Суду — палатою, до складу якої увійшли судді:

п. Ж. Віарда (G. Wiarda), Голова Суду

п. В. Ґаншоф ван дер Меерш (W. Ganshof van der Meersch)

п. Ф. Матчер (F. Matscher)

п. Б. Волш (B. Walsh)

сер Вінсент Еванс (Sir Vincent Evans)

п. Р. Макдоналд (R. Macdonald)

п. К. Руссо (C. Russo),

а також п. М.-А. Ейссен (M.-A. Eissen), Секретар Суду, та п. Г. Пецольд (H. Petzold), заступник Секретаря,

після наради за зачиненими дверима 19 лютого та 22 жовтня 1986 року

постановляє таке рішення, ухвалене в останній із зазначених днів:

ПРОЦЕДУРА

1. Ця справа була передана до Суду Європейською комісією з прав людини (Комісія) 18 липня 1988 року та Урядом Республіки Австрія (Уряд) 14 березня і 30 квітня 1985 року, відповідно, у межах тримісячного строку, передбаченого пунктом 1 статті 32 та статтею 47 Конвенції. Справу розпочато за заявою (№ 9120/80) проти Республіки Австрія, поданою 1 вересня 1980 року громадянином Австрії п. Алоїсом Унтерпертінґером (Alois Unterpertinger) до Комісії, відповідно до статті 25.

У своєму запиті Комісія посилалася на статті 44 і 48 та на заяву, якою Австрія визнала обов'язковість юрисдикції Суду (стаття 46); Уряд у своїй заяві посилався на статтю 48. Метою запиту і заяви було отримати рішення стосовно того, чи свідчать факти справи про порушення державою-відповідачем своїх зобов'язань за пунктами 1 і 3 (d) статті 6 Конвенції.

2. У відповідь на запит, зроблений відповідно до пункту 3 (d) правила 33 Реґламенту Суду, заявник повідомив про свій намір взяти участь у провадженні, яке має розпочатися в Суді, і призначив адвоката, який представлятиме його (правило 30).

3. До палати, яка мала бути створена у складі семи суддів, увійшли за посадою п. Ф. Матчер, суддя, обраний від Австрії (стаття 43 Конвенції), та п. Ж. Віарда, Голова Суду (пункт 3 (b) правила 21). 27 березня 1985 року в присутності Секретаря Голова Суду шляхом жеребкування визначив імена інших п'яти членів, а саме — пані Д. Біндшедлер-Роберт (D. Bindschedler-Robert), п. Ж. Пінейро Фарінья (J. Pinheiro Farinha), п. Е. Ґарсія де Ентеррія (E. García de Enterría), п. Б. Волша та сера Вінсента Еванса (стаття 43, у кінці, Конвенції та пункт 4 правила 21). Згодом п. Е. Ґарсію де Ентеррію, п. Пінейро Фарінью та пані Д. БіндшедлерРоберт, які не могли взяти участь у провадженні, замістили підмінні судді — п. В. Ґаншоф ван дер Меерш, п. К. Руссо та п. Р. Макдоналд (пункт 1 правила 24).

4. Заступивши на посаду голови палати (пункт 5 правила 21), п. Віарда з'ясував через Секретаря Суду позицію уповноваженої особи Уряду, представника Комісії та представника п. Унтерпертінґера стосовно необхідності проведення письмової процедури (пункт 1 правила 37). 24 квітня він зажадав від представника заявника подати до 6 червня 1985 року меморандум, а від представника Комісії — подати відповідь не пізніше двомісячного строку з моменту передання йому цього меморандуму Секретарем Суду. 12 квітня Голова Суду надав адвокатові заявника дозвіл використовувати в суді німецьку мову (пункт 3 правила 27).

5. Секретар Суду отримав меморандум заявника 10 червня.

11 липня Секретар Комісії сповістив Секретаря Суду про те, що представник Комісії висловить свої зауваження під час слухання справи в Суді.

На прохання представника Комісії Голова Суду 3 грудня 1985 року розпорядився про заборону публікувати чи іншим чином оприлюднювати один із пунктів меморандуму заявника (правило 55).

6. Ще раніше, 23 жовтня, після консультацій через заступника Секретаря Суду з уповноваженою особою Уряду, представником Комісії та представником заявника, Голова Суду розпорядився про відкриття усного провадження 17 лютого 1986 року (правило 38).

3 лютого 1986 року Комісія подала Секретареві Суду певні документи, у відповідь на його запит, зроблений за вказівкою Голови Суду.

7. Відкрите слухання відбулося у призначений день у Палаці прав людини, Страсбурґ. Безпосередньо перед його початком Суд провів підготовче засідання.

На судовому розгляді були присутні:

— від Уряду

 

п. Г. Тюрк (H. Türk), юрисконсульт, Міністерство закордонних справ,

уповноважена особа;

п. М. Матцка (M. Matzka), Управління федерального канцлера,

 

п. Г. Епп (H. Epp), Федеральне міністерство юстиції,

радники;

— від Комісії

 

п. Ґаукур Йорундссон (Gaukur Jörundsson),

представник;

— від заявника

 

п. Ф. Кралл (F. Krall), адвокат,

представник.

Суд заслухав їхні звернення, а також відповіді на запитання. На слуханні Уряд і заявник пред'явили деякі документи.

ЩОДО ФАКТІВ

8. Пан Унтерпертінґер — громадянин Австрії, 1938 року народження, проживає у Верґлі (Wörgl).

Він скаржиться на кримінальне провадження, відкрите проти нього у зв'язку з фактичними тілесними ушкодженнями, які він спричинив падчерці 14 серпня 1979 року та дружині 9 вересня того самого року.

1. Провадження в поліції

9. Про інцидент, що трапився 14 серпня 1979 року, того ж дня було повідомлено поліцію в м. Верґл (Gendarmeriepostenkommando). Спочатку це зробила сусідка на прохання заявника, а потім сам заявник. За його словами, його дружина й падчерка — які того ранку обізвали його «кримінальником» (Zuchthäusler) — напали на нього десь ополудні, коли між ними виникла сварка. Зокрема, він стверджував, що дружина кілька разів поранила його по голові ножем для розрізання паперу і розсікла йому чоло над самою бровою. Він мусив звернутися по допомогу до лікаря.

Він зізнався, що у той момент штовхнув свою дружину і намагався вдарити падчерку по обличчю, але безуспішно.

10. 22 серпня 1979 року поліція допитала дружину заявника як «підозрювану»(Verdächtige) і його падчерку, пані Таппейнер (Tappeiner) як «особу, причетну до справи» (Beteiligte).

У своїх показаннях пані Унтерпертінґер стверджувала, що чоловік ударив її по обличчю, схопив її доньку за волосся, щоб не дати їй втекти; після цього вони обидві вчинили опір. У неї в руці був ніж для розрізання паперу, і, як вона каже, можливо, вона вдарила його ним, але ні вона, ні її донька не завдали йому ніяких ушкоджень на голові чи обличчі навмисно.

Пані Таппейнер зізналася, що того ранку назвала вітчима «кримінальником», і сказала, що у відповідь він ударив її по обличчю, але не завдав їй тілесного ушкодження. Під час сварки ополудні він кілька разів ударив її матір, один раз по обличчю. Коли сама вона спробувала втекти, він схопив її за волосся і подряпав їй обличчя просто під правим оком. Він також хапав її матір за волосся і за комір. Тому обидві жінки вчинили опір, і вона потягла вітчима за волосся, але не била його; вона не бачила, як мати вдарила його ножем для розрізання паперу. З лоба у вітчима текла кров, але на потилиці вона поранення не бачила. Вона додала, що лікар, до якого вона звернулася, видав довідку стосовно її власного тілесного ушкодження.

11. 28 серпня 1979 року поліція м. Верґл відправила до Куфштайнського (Kufstein) районного суду (Bezirksgericht) доповідь (Strafanzeige) «стосовно Алоїса Унтерпертінґера і Розі (Rosi) Унтерпертінґер, підозрюваних у завданні тілесних ушкоджень (Körperverletzung)».

Згідно з інформацією поліції, пані Унтерпертінґер та її донька накинулися на заявника під час сварки і, ймовірно (vermutlich), вдарили його кілька разів ножем для розрізання паперу, залишивши рвану рану на потилиці і ще одну над самою бровою. Стверджується, що він, у свою чергу, вдарив падчерку по обличчю і злегка подряпав її під правим оком.

У розділі «Докази» у поліційному рапорті зафіксоване показання, взяте у згаданої вище сусідки Унтерпертінґерів, згідно з яким заявник, обличчя якого було залите кров'ю, попрохав її повідомити поліцію. Через десять хвилин заявник сам прийшов до поліційної дільниці, принісши із собою ніж для розрізання паперу; він пояснив, що дружина завдала йому кількох ударів цим ножем по голові. Оскільки було очевидним, що п. Унтерпертінґер потребує швидкої медичної допомоги, черговий поліцейський запропонував йому звернутися до лікаря.

Далі в рапорті зазначено, що до цього інциденту поліція вже кілька разів мусила втручатися у сварки в цій сім'ї. Крім того, ці три особи подали свої версії подій 14 серпня, які суперечать одна одній. Пані Таппейнер, яку було допитано як інформатора (Auskunftsperson), явно була на боці матері.

У рапорті зазначалося, що тілесні ушкодження заявника лікар охарактеризував як «легкі».

У розділі «Інформація, надана підозрюваними» поліція стисло виклала показання пана і пані Унтерпертінґерів.

До рапорту було долучено кілька документів, зокрема показання заявника, його дружини й падчерки, а також довідку, видану лікарем, який оглянув пані Таппейнер.

12. Про другий інцидент, який стався 9 вересня 1979 року, повідомила в поліцію м. Верґл 14 вересня пані Унтерпертінґер. Вона стверджувала, що її чоловік напідпитку під час сварки вдарив її ногою по правій руці, завдавши гострого болю. Проведене наступного дня в лікарні рентґенологічне дослідження показало, що великий палець її правої руки зламаний, і через це вона не могла працювати протягом чотирьох тижнів. Вона також повідомила, що вже подала заяву до суду на розірвання шлюбу зі своїм чоловіком.

11 вересня до поліції надійшло повідомлення з лікарні м. Верґл, в якому йшлося, що тілесне ушкодження, завдане заявниці її «власним чоловіком», має вважатися серйозним.

13. 17 жовтня поліція взяла у п. Унтерпертінґера показання. Він заперечував, що завдав своїй дружині тілесні ушкодження 9 вересня, стверджуючи, що, коли він прийшов додому, її рука вже була забинтована. Насправді вона намагалася вдарити його по голові щіткою для волосся, але промахнулася і вдарила руку об поруччя на сходах. Це, можливо, призвело до ускладнення травми великого пальця, але обвинувальна заява, яку вона зробила проти нього, була цілковитою вигадкою.

Заявник підтвердив, що провадження про розірвання шлюбу вже певний час триває в суді.

14. 20 жовтня поліція м. Верґл надіслала до Куфштайнського районного суду доповідь «стосовно Алоїса Унтерпертінґера, підозрюваного в завданні тяжкого тілесного ушкодження». У доповіді зазначалося, що 9 вересня між подружжям виникла сварка, під час якої п. Унтерпертінґер ударив ногою по правій руці своєї дружини. Далі стисло наводилися показання пані Унтерпертінґер та її чоловіка. Самі показання додавалися до доповіді.

2. Розслідування (Vorerhebungen)

15. За клопотанням Іннсбрукської (Innsbruck) прокуратури 9 листопада 1979 року Куфштайнський районний суд вирішив розпочати розслідування проти заявника стосовно цих двох інцидентів. Відокремивши судове провадження проти пані Унтерпертінґер стосовно першого інциденту (див. пункт 11 вище), районний суд виправдав її 28 січня 1980 року.

16. 3 грудня 1979 року пані Унтерпертінґер постала перед суддею в Куфштайні, який повідомив її, що вона, як дружина обвинуваченого (Beschuldigter), має право відмовитися від давання показань. Адже у статті 152(1)(1) Кримінально-процесуального кодексу сказано: «члени сім'ї обвинуваченого ... не зобов'язані давати показання».

Вона відповіла, що, незважаючи на це, вона бажає свідчити, і повідомила свою версію того, що трапилося під час інцидентів, узагальнивши вже сказане нею в поліції і заперечуючи факти у версії, поданій її чоловіком стосовно інциденту 9 вересня.

12 грудня заявника, підозрюваного у завданні фактичного тілесного ушкодження, що підпадає під статтю 83 (та наступні після неї) Кримінального кодексу, допитав суддя Іннсбрукського районного суду. Заявник зізнався в тому, що 14 серпня вдарив свою дружину по обличчю. За його словами, він потягнув пані Таппейнер за волосся, щоб уникнути нападу двох жінок, і, можливо, у цей момент завдав їй тілесного ушкодження під оком; він також вдарив її по обличчю. Стосовно другого інциденту, він повторив те, що вже повідомляв (див. пункт 13 вище); він також стверджував, що не бачив, як його жінка вдарилася об поруччя на сходах, і додав, що він не такий спритний, щоб ногою вцілити її по великому пальцю на руці.

3. Провадження в суді першої інстанції

17. 10 березня 1980 року справу одноособово розглянув суддя Іннсбрукського районного суду (Landesgericht).

18. Як свідчить протокол слухання, заявник обстоював свою невинуватість. Він зізнався, що вдарив падчерку по голові, але заперечував, що завдав їй тілесного ушкодження. Так само він заперечував, що ударом ноги зламав великий палець на руці у дружини; де вона його зламала, він не мав жодного уявлення.

19. Після цього реґіональний суд викликав пані Унтерпертінґер та пані Таппейнер. Суд повідомив їх про їхнє право відмовитися давати показання (див. пункт 16 вище), і вони відповіли, що бажають скористатися цим правом. Згодом суд не зміг допитати їх чи зачитати вголос протокол співбесіди пані Унтерпертінґер із суддею в Куфштайні (пункт 1 статті 252 Кримінально-процесуального кодексу).

Однак на вимогу прокуратури були зачитані документи, які згадувалися у клопотанні про дозвіл розпочати судове переслідування (Strafantrag), зокрема поліційні доповіді, інформацію про раніше вчинені обвинуваченим злочини, а також матеріали його двох попередніх судимостей. Таким чином, у цих документах містилися різні показання, зібрані поліцією: в австрійській судовій практиці такі матеріали мають вважатися документами для цілей пункту 2 статті 252 Кримінально-процесуального кодексу (див., зокрема, рішення Верховного суду від 14 листопада 1974 року (Oberster Gerichtshof, Österreichische Juristenzeitung, 1975 р., с. 304); це означало, що їх необхідно було оголосити, якщо сторони не домовляються не робити цього.

20. Наприкінці слухання реґіональний суд встановив, що заявник винний у вчиненні 14 серпня 1979 року правопорушення (Vergehen) — у завданні тілесного ушкодження (пункт 1 статті 83 Кримінального кодексу) своїй падчерці та у вчиненні правопорушення 9 вересня 1979 року — у завданні тяжкого тілесного ушкодження (schwere Körperverletzung, пункт 1 статті 83 та пункт 1 статті 84 Кримінального кодексу) своїй дружині. Його було засуджено на шість місяців ув'язнення.

Стосовно «завданих тілесних ушкоджень» та арґументів, висунутих п. Унтерпертінґером на свій захист, суд постановив вважати встановленими такі факти.

Під час сварки 14 серпня 1979 року заявник кілька разів ударив дружину, а також ударив по обличчю свою падчерку, залишивши синець між оком і носом та подряпину біля правого ока. Його версія подій не може бути прийнята: він зізнався судді в Куфштайні, що вдарив пані Таппейнер по обличчю, і не відкидав можливості, що міг подряпати її. Тілесні ушкодження були незначними, але поведінка свідчила про те, що його дії були умисними. Знову його арґументи на свій захист не витримали перевірки. Крім того, матеріали судимостей свідчили про те, що він був цілком здатний поводитися таким чином. Ще до цих інцидентів між ним та його дружиною часто виникали сварки, які здебільшого закінчувалися бійкою.

Суд зазначив, що пані Унтерпертінґер — яка тим часом уже розлучилася зі своїм чоловіком — та її донька відмовилися давати показання на розгляді справи в суді. Незважаючи на це, суд визнав «безсумнівність та конкретність» показань, які вони дали поліції, що є «достатнім підтвердженням вини»; «не [могло бути] жодного сумніву щодо правдивості цих показань». У цьому випадку заявник також діяв умисне.

Суд не встановив будь-яких пом'якшувальних обставин; навпаки, він урахував кримінальне минуле заявника як обтяжувальну обставину.

4. Апеляційне провадження

21. 9 квітня 1980 року п. Унтерпертінґер подав апеляцію.

Він стверджував, що судове рішення від 10 березня не має юридичної сили (стаття 281(1)(3) Кримінально-процесуального кодексу): незважаючи на статтю 152 Кримінально-процесуального кодексу, його колишню дружину та падчерку, чиї показання в поліції послужили єдиною підставою для визнання його винним, не було поінформовано із самого початку про те, що вони мають право відмовитися давати показання, тому вони не змогли скористатися таким правом.

Крім того, реґіональний суд не врахував достатнім чином певні обставини, які ставили під сумнів достовірність показань пані Унтерпертінґер та падчерки заявника. У зв'язку з цим заявник попрохав узяти показання кількох свідків, зокрема двох лікарів, працівника поліції, сусідки, а також матері, падчерки та колишньої дружини заявника.

Нарешті, він наголосив на тому, що в минулому він завжди зізнавався у правопорушеннях, у яких його обвинувачували, — і це підтверджували матеріали попередніх судових справ. Однак цього разу під час першого інциденту він керувався самозахистом і не мав наміру завдавати тілесного ушкодження своїй падчерці — якщо й справді саме він поранив її. Реґіональний суд не взяв до уваги його версію подій 14 серпня 1979 року. Що стосується інциденту 9 вересня 1979 року, то він повторно зазначив, що його колишня дружина пошкодила палець правої руки ще до виникнення інциденту, як він уже казав під час першого допиту. Він також стверджував, що на момент інциденту він сам мав травму коліна, яка завадила б йому настільки сильно вдарити ногою, щоб зламати палець у дружини. Він попрохав подальшого розслідування цих фактів і, зокрема, взяття показань у кількох людей, а також отримання експертних висновків (Sachbefund).

Підводячи підсумок, п. Унтерпертінґер прохав Іннсбрукський апеляційний суд (Oberlandesgericht) скасувати рішення від 10 березня про визнання його винним і виправдати його. Тобто він звертався до суду з проханням перевірити законність його засудження, враховуючи ступінь його вини.

22. Засідання апеляційного суду відбулося 4 червня 1980 року.

Захисник заявника подав підстави для апеляції і попрохав, зокрема, щоб суд викликав додаткових свідків. Він також зазначив, що позбавлення його клієнта права поставити запитання стосовно показань, взятих поліцією у свідків обвинувачення, суперечить Європейській конвенції з прав людини. Сторона обвинувачення домагалася відхилення апеляції.

У зв'язку з цим суд вирішив провести повторний розгляд показань, поданих до суду першої інстанції, і доповнити їх (Wiederholung und Ergänzung) зачитаними матеріалами судового провадження про розірвання шлюбу та заслуховуванням свідчень дружини брата п. Унтерпертінґера. Братова дружина не змогла пригадати, чи була у колишньої дружини заявника забинтована рука восени чи влітку 1979 року. Заявник відмовився від свого права на її перехресний допит.

Суд розпорядився оголосити ці документи і поставив кілька запитань п. Унтерпертінґеру, зокрема стосовно травми коліна. За словами заявника, його попрохали пройтися вперед і назад, для того щоб судді змогли сформувати свою думку про його стан.

Суд відмовився визнати достовірність решти показань, частково з огляду на те, що обставини, яких вони стосувалися, не мали будь-якого значення, і, зрештою, тому, що заявник не вказав, які конкретно питання мають бути розслідувані додатково.

23. Одразу після слухання 4 червня 1980 року апеляційний суд відхилив апеляцію заявника.

Щодо поданих ним підстав для визнання рішення таким, що не має юридичної сили (див. пункт 21 вище), він зазначив, посилаючись на прецедентну практику Верховного суду, що законна відмова давати показання не завадила суду зачитати показання свідків, які вони давали поліції (Sicherheitsbehörden), а не під час самого судового провадження. Апеляційний суд також зауважив, що, згідно з рішенням Верховного суду, суди фактично були зобов'язані організовувати оголошення таких показань з метою оцінки їх як доказів.

З іншого боку, апеляційний суд вважав, що свідчення, які він заслухав, підтверджують висновки реґіонального суду. Показання потерпілих осіб у поліції були правдоподібними і заслуговували на довіру; їхня версія подій була логічно послідовною. Матеріали попередніх судимостей заявника свідчили про те, що дії, в яких його обвинувачували, були йому цілковито властиві. Крім того, версії того, що трапилося 9 вересня 1979 року, які він виклав у поліції та судді-слідчому, суперечили одна одній. Дружина його брата, яку викликали як свідка, не змогла надати будь-яку інформацію з цього приводу. Стосовно його твердження, що він не був достатньо спритним, щоб ногою зламати палець у дружини, це також не витримало перевірки.

За винятком дружини його брата, не було необхідності заслуховувати інших свідків, викликати яких прохав заявник, оскільки він послався на них у зв'язку з питаннями, які або не мали ніякого значення, або були дуже непевними.

Отже, визнання п. Унтерпертінґера винним за двома пунктами обвинувачення проти нього було обґрунтованим; 14 серпня 1979 року він діяв поза межами самооборони. Встановлене покарання відповідало ступеню його вини (schuldangemessen).

24. Заявник відбував своє покарання з 22 вересня 1980 року до 22 березня 1981 року.

ПРОВАДЖЕННЯ В КОМІСІЇ

25. У своїй заяві (№ 9120/80) до Комісії, до якої п. Унтерпертінґер звернувся 1 вересня 1980 року, він скаржився на судове провадження, внаслідок якого його було визнано винним, і стверджував, що було порушено пункти 1 і 3 (d) статті 6 Конвенції.

26. Комісія оголосила заяву прийнятною 8 липня 1983 року.

У своїй доповіді від 11 жовтня 1984 року (стаття 31) Комісія висловила думку, що порушення пункту 3 (d) статті 6 допущено не було (п'ять голосів проти п'яти, з вирішальним голосом голови, пункт 3 правила 18 Правил процедури), як і пункту 1 (п'ять голосів проти чотирьох, з одним, що утримався). Повний текст думки Комісії та окремих думок, які містяться в доповіді, додаються до цього судового рішення.

Остаточні подання осіб, які виступали в Суді

27. Під час слухання 17 лютого 1986 року до Суду надійшли прохання:

— з боку Уряду: «визнати, що в цій справі положення пунктів 1 і 3 (d) статті 6 Європейської конвенції з прав людини порушено не було і, отже, що факти, які є предметом спору, не свідчать про будь-яке порушення Республікою Австрія своїх зобов'язань за Конвенцією»;

— з боку представника Комісії: «визнати, як це визнала більшість членів Комісії, відсутність порушення статті 6»;

— з боку заявника: «визнати, що у цьому кримінальному провадженні Республіка Австрія порушила кілька положень Конвенції» і «зажадати від Республіки Австрія сплатити відповідну компенсацію».

ЩОДО ПРАВА

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6

28. Заявник стверджував, що його було визнано винним виключно на підставі показань, які дала поліції його колишня дружина та падчерка, — ці показання було зачитано під час слухання справи. За його словами, відмова двох жінок як близьких родичок дати показання під час слухання справи в суді позбавила його можливості допитати їх чи домогтися їхнього допиту на будь-якому етапі судового провадження. Він також стверджував, що апеляційний суд не надав йому будь-якої можливості піддати їхні показання сумніву, оскільки не погодився заслухати осіб, яких заявник прохав викликати як свідків. Він стверджував, що було порушено пункти 1 і 3 (d) статті 6 Конвенції, у яких сказано:

«1. Кожен... при встановленні обґрунтованості будь-якого кримiнального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на справедливий ... розгляд ... судом...

...

3. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, має щонайменше такi права:

...

(d) допитувати свiдкiв обвинувачення або вимагати їхнього допиту, а також вимагати виклику i допиту свiдкiв захисту на тих самих умовах, що й свiдкiв обвинувачення;

...»

Уряд оспорював цю заяву, з якою не погодилася і Комісія.

29. Особи, що виступили в Суді, зробили свої подання, передусім стосовно пункту 3 (d) статті 6 і потім — стосовно пункту 1. Суд нагадує, що ґарантії, які містяться в пункті 3, є конкретними аспектами загальної концепції справедливого судового розгляду, що викладені у пункті 1 статті 6 (див., як найостанніший прецедент, рішення у справі Беніша (Bönisch) від 6 травня 1985 року, серія А, № 92, с. 14–15, п. 29). За обставин цієї справи Суд розглядатиме скарги заявника з погляду ґарантій пункту 1, у поєднанні з принципами, закладеними в пункті 3 (d).

30. Викликані на засідання Іннсбрукського реґіонального суду, пані Унтерпертінґер та пані Таппейнер відмовилися дати показання, на що вони мали право відповідно до статті 152(1)(1) Кримінально-процесуального кодексу (див. пункти 16 та 19 вище). Через це суддя суду першої інстанції не мав змоги заслухати їх як свідків, а сторона захисту — як і обвинувачення — не мала змоги допитати їх під час усного провадження. Як таке, це положення прямо не суперечить пунктам 1 і 3 (d) статті 6 Конвенції: воно враховує можливість виникнення особливих проблем у зв'язку з конфронтацією між особою, «обвинуваченою у кримінальному правопорушенні», та свідком з його власної сім'ї, а також покликане захистити такого свідка, унеможливлюючи, щоб він потрапив у складне з морального погляду становище; крім того, у національному праві деяких держав — членів Ради Європи є схожі положення.

31. Внаслідок цього суд першої інстанції і згодом апеляційний суд не мали змоги заслухати показання, взяті у пані Унтерпертінґер та пані Таппейнер, або ознайомитися з їхніми показаннями, які вони дали судді в Куфштайні. З іншого ж боку, коли сторона обвинувачення звернулася з проханням оголосити показання цих жінок, дані в поліції, суди були змушені забезпечити таке оголошення (див. пункт 19 вище).

Оголошення показань у такий спосіб саме по собі не може вважатися таким, що суперечить пунктам 1 і 3 (d) статті 6 Конвенції, але, використовуючи їх як докази, все-таки необхідно забезпечувати дотримання прав захисту, адже це є предметом і метою ґарантій статті 6. Особливо це стосується ситуацій, коли особа, «обвинувачена в кримінальному правопорушенні», яка має право, згідно з пунктом 3 (d) статті 6, «допитати чи вимагати допиту» свідків проти неї, не мала можливості на будь-якому попередньому етапі провадження допитати осіб, показання яких було зачитано під час слухання справи в суді.

32. У цій справі поліція взяла показання у пані Унтерпертінґер як «підозрюваної» у зв'язку з інцидентом, що стався 14 серпня 1979 року, і згодом — як у позивачки у зв'язку з інцидентом, що стався 9 вересня 1979 року; у пані Таппейнер поліція брала показання як у «особи, причетної» до першого інциденту (див. пункти 10 та 12 вище). Відмовившись дати показання в суді, вони позбавили заявника можливості допитати цих свідків чи домогтися їхнього допиту стосовно їхніх показань. Хоча він мав змогу подати свої зауваження безперешкодно під час слухання справи в суді, апеляційний суд відмовився прийняти показання, якими він хотів піддати сумніву достовірність свідчень його колишньої дружини та падчерки (див. пункт 21 вище).

33. Це факт, що показання, які дали пані Унтерпертінґер і пані Таппейнер, були не єдиними показаннями, що розглядалися в судах. Суди також розглядали, зокрема, поліційні доповіді, додані до них медичні документи, а також матеріали судового провадження у зв'язку з розірванням шлюбу цього подружжя (див. пункти 19 та 22 вище); на додаток до цього, апеляційний суд заслухав як свідка дружину брата п. Унтерпертінґера.

Однак із рішення від 4 червня 1980 року видно, що апеляційний суд визнав заявника винним головним чином на підставі показань пані Унтерпертінґер і пані Таппейнер поліції. Апеляційний суд кваліфікував ці показання не просто як інформацію, а як докази правдивості обвинувальних заяв цих жінок на той час. Треба зазначити, що саме апеляційний суд мав оцінити подані матеріали, а також відповідність показань, які обвинувачений домагався долучити до справи; незважаючи на це, п. Унтерпертінґера було визнано винним на підставі «свідчень», стосовно яких його право на захист було значно обмежене.

З огляду на це, заявник не здійснив свого права на справедливий судовий розгляд і було допущено порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, взятого у поєднанні з принципами, закладеними в пункті 3 (d) цієї статті.

II. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 50

34. У статті 50 Конвенції сказано:

«Якщо Суд встановлює, що рішення чи захід судового або будьякого іншого органу влади Високої Договірної Сторони повністю або частково суперечить зобов'язанням, які випливають з ...Конвенції, і якщо внутрішнє право цієї Сторони дозволяє лише часткову компенсацію за наслідки такого рішення чи заходу, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».

У своєму меморандумі п. Унтерпертінґер вимагав компенсації в розмірі 150 000 австрійських шилінґів у зв'язку з його ув'язненням і 28 000 австрійських шилінґів — за втрату заробітку. Він також вимагав 33 578,15 австрійського шилінґа за судові витрати, пов'язані з провадженням в органах Конвенції. Загальний розмір усіх його вимог становив 210 000 австрійських шилінґів з відрахуванням 5470,50 французького франка, які Рада Європи вже надала йому у вигляді правової допомоги на провадження справи в Суді.

Уряд подав відповідь на ці вимоги під час слухань. У разі встановлення Судом порушення Конвенції, Уряд погодився б компенсувати судові витрати відповідно до поданого переліку. Розмір компенсації, якої заявник вимагав за втрату заробітку, Уряд вважав досить прийнятним; однак неприйнятною для нього була вимога компенсації за ув'язнення (150 000 австрійських шилінґів) — він міг погодитися сплатити не більше ніж 50 000 австрійських шилінґів. Іншими словами, Уряд готовий був відшкодувати шкоду за всіма пунктами вимог, але в загальному розрахунку компенсація не мала перевищувати 100 000 австрійських шилінґів.

35. Що стосується втрати заробітку та компенсації за ув'язнення, Суд нагадує, що заявника було визнано винним через встановлення його вини у спосіб, який не відповідав вимогам статті 6. Внаслідок цього він провів шість місяців під вартою і втратив заробітки на суму 28 000 австрійських шилінґів. Він також зазнав нематеріальної шкоди у зв'язку з його ув'язненням, і за цим пунктом Суд, керуючись принципом справедливості, як цього вимагає стаття 50, присуджує йому 100 000 австрійських шилінґів компенсації.

36. Що стосується судових витрат на провадження в органах Конвенції, Уряд не заперечує, що вони понесені фактично і були неминучими і що розмір їх був прийнятним; він також не оспорює, що заявник зобов'язався сплатити за послуги адвоката в розмірі, більшому ніж розмір витрат, які покриваються сумою наданої йому безоплатної правової допомоги (пор., зокрема, рішення у справі Ейрі (Airey) від 6 лютого 1981 року, серія А, № 41, с. 9, п. 13). Отже, Суд задовольняє цю вимогу в повному обсязі, присуджуючи 33 578,15 австрійського шилінґа з відрахуванням 5470,50 французького франка.

На цих підставах Суд одноголосно

1. Постановляє, що було допущено порушення статті 6 Конвенції.

2. Постановляє, що держава-відповідач має сплатити заявникові як справедливу сатисфакцію 161 578,15 (сто шістдесят одну тисячу п'ятсот сімдесят вісім) австрійських шилінґів та п'ятнадцять грошей з відрахуванням 5470,50 (п'яти тисяч чотирьохсот сімдесяти) французьких франків та п'ятдесяти сантимів.

Учинено англійською та французькою мовами й оголошено на відкритому слуханні у Палаці прав людини, Страсбурґ, 24 листопада 1986 року.

Підпис: Жерар Віарда,
Голова Суду

Підпис: Марк-Андре Ейссен,
Секретар Суду



*  Примітка Секретаря Суду: Справі привласнено номер 1/1985/87/134.

Друге число позначає рік подання справи до Суду; перше число позначає порядковий номер у списку справ, поданих того року; останні два числа позначають, відповідно, порядкові номери у списку справ, переданих до Суду від часу його створення, і початкових заяв (до Комісії).

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2024 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua