Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Репетитор англійської мови
Петропавлівська Борщагівка.
Англійська для школярів.
 


Стаття з журналу № 2'2002

Назва
 
Рішення палати у справі «Прітті проти Сполученого Королівства». Комюніке Секретаря Суду.
(Chamber Judgment in the Case of Pretty v. the United Kingdom)
 
Зміст
 

228
25.04.2002

Комюніке Секретаря Суду

ПРІТТІ ПРОТИ СПОЛУЧЕНОГО КОРОЛІВСТВА

Європейський суд з прав людини оприлюднить комюніке, яким повідомить про своє рішення у справі «Прітті проти Сполученого Королівства» (Pretty v. the United Kingdom), у понеділок 29 квітня 2002 року об 11:00 (місцевий час). Із текстом рішення можна буде ознайомитися на Інтернет-сторінці Суду (www.echr.coe.int) після 11:00. Відкритого слухання не буде.

Заявниця

Діана Прітті (Diane Pretty) — громадянка Сполученого Королівства, 1958 року народження, проживає в Лутоні (Luton). Вона помирає від хвороби рухових нейронів — деґенеративної хвороби, яка уражає м'язи і від якої немає засобів лікування.

Основні факти

Хвороба зараз перебуває в запущеній стадії; все тіло, починаючи від шиї, паралізоване, й очікувана тривалість життя незначна. Однак інтелект заявниці і спроможність приймати рішення не постраждали. З огляду на те, що на останній стадії ця хвороба завдає страждань і приниження, заявниця бажає мати можливість особисто проконтролювати, як і коли вона помре, і позбутися цього страждання та приниження.

Хоча, згідно з англійським правом, вчинення самогубства не є злочином, заявниця через хворобу не в змозі вчинити такий крок без допомоги. Однак, відповідно до пункту 1 статті 2 Закону про суїцид, допомога іншій особі у вчиненні самогубства є злочином. Пані Прітті бажає дістати таку допомогу від свого чоловіка, але генеральний прокурор відмовив задовольнити її прохання ґарантувати у такому випадку звільнення її чоловіка від судового переслідування. Оскарження цієї відмови були безуспішними.

Оскарження

Заявниця подала скаргу з посиланням на статтю 3 (заборона нелюдського і такого, що принижує гідність, поводження) Європейської конвенції з прав людини. Вона стверджує, що Уряд Сполученого Королівства зобов'язаний не лише сам утримуватися від нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження, а й уживати реальних заходів для того, щоб не допускати ситуацій, у яких громадяни можуть зазнати такого поводження. Єдиним ефективним засобом захисту заявниці від такого поводження могла б бути ґарантія про непереслідування її чоловіка в судовому порядку, якщо він допоможе їй вчинити самогубство.

Вона також скаржиться, посилаючись на статтю 2 Конвенції (право на життя), що людина сама має вирішувати, чи жити їй далі, і що право на смерть є неминучим наслідком права на життя і це право також захищене. Отже, держава має позитивний обов'язок передбачити в національному законодавстві можливість реалізації такого права.

Посилаючись також на статтю 8 (право на повагу до приватного та сімейного життя), заявниця стверджує, що ця стаття недвозначно визнає право на самовизначення; посилаючись на статтю 9 (свобода совісті), вона скаржиться на те, що відмова надати ґарантію непереслідування та відсутність передбаченої законом можливості вчинення самогубства зі сторонньою допомогою порушує її право виражати свої переконання.

Посилаючись на статтю 14 (заборона дискримінації), заявниця стверджує, що беззастережна заборона вчинення самогубства зі сторонньою допомогою є дискримінацією тих, хто не в змозі самотужки вчинити самогубство, тимчасом як здорові люди можуть здійснити право померти, не порушуючи національного законодавства.

Процедура

Заяву подано до Європейського суду з прав людини 21 грудня 2001 року. 22 січня 2002 року Суд вирішив розглянути цю справу в першочерговому порядку та поінформувати Уряд Сполученого Королівства про надходження заяви й невідкладність її розгляду[1]. 19 березня 2002 року Суд провів відкрите слухання з питання прийнятності та по суті справи, на якому були присутні пані Прітті та її чоловік.

235
29.04.2002

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ ПАЛАТИ У СПРАВІ
«ПРІТТІ ПРОТИ СПОЛУЧЕНОГО КОРОЛІВСТВА»

Сьогодні Європейський суд з прав людини повідомив у письмовій формі рішення палати[2]7 у справі «Прітті проти Сполученого Королівства» (Pretty v. the United Kingdom) (№ 2346/02). Суд одноголосно визнав заяву прийнятною і постановив:

— що порушення статті 2 Європейської конвенції з прав людини (право на життя) допущено не було;

— що порушення статті 3 (заборона нелюдського чи такого, що принижує гiднiсть, поводження або покарання) допущено не було;

— що порушення статті 8 (право на повагу до приватного та сімейного життя) допущено не було;

— що порушення статті 9 (свобода совісті) допущено не було; та

— що порушення статті 14 (заборона дискримінації) допущено не було. 

1. Основні факти

Діана Прітті (Diane Pretty) — громадянка Сполученого Королівства, 1958 року народження, проживає в Лутоні (Luton). Вона помирає від хвороби рухових нейронів — деґенеративної хвороби, яка уражає м'язи і є невиліковною. Хвороба зараз перебуває в запущеній стадії; все тіло заявниці, починаючи від шиї, паралізоване, й очікувана тривалість життя дуже незначна. Однак інтелект заявниці і спроможність приймати рішення не постраждали. З огляду на те, що на останній стадії ця хвороба завдає страждань і приниження, заявниця бажає мати можливість особисто проконтролювати, як і коли вона помре, і позбутися цього страждання та приниження.

Хоча, згідно з англійським правом, вчинення самогубства не є злочином, заявниця, внаслідок своєї хвороби, не в змозі вчинити такий крок без допомоги. Однак, відповідно до пункту 1 статті 2 Закону 1961 року про суїцид, допомога іншій особі у вчиненні самогубства є злочином. Пані Прітті бажає дістати таку допомогу від свого чоловіка, але генеральний прокурор відмовив задовольнити її прохання ґарантувати у такому випадку звільнення її чоловіка від судового переслідування. Оскарження цієї відмови були безуспішними.

2. Процедура і склад Суду

Заяву подано до Європейського суду з прав людини 21 грудня 2001 року. 22 січня 2002 року Суд вирішив розглянути цю справу в першочерговому порядку та поінформувати Уряд Сполученого Королівства про надходження заяви й невідкладність її розгляду[3]. 19 березня 2002 року Суд провів відкрите слухання з питання прийнятності та по суті справи, на якому були присутні пані Прітті та її чоловік, Браян Прітті (Brian Pretty).

Судове рішення постановлене палатою, до складу якої увійшло сім суддів:

Матті Пеллонпя (Matti Pellonpää, Фінляндія), голова

Ніколас Братца (Nicolas Bratza, Британія)

Елізабет Палм (Elisabeth Palm, Швеція)

Єжи Макарчик (Jerzy Makarczyk, Польща)

Марк Фішбах (Marc Fischbach, Люксембурґ)

Хосе Касадеваль (Josep Casadevall, Андорра)

Станіслав Павловський (Stanislav Pavlovschi, Молдова),

а також Майкл О'Бойл (Michael O'Boyle), секретар секції.

3. Стислий виклад судового рішення

Оскарження

Заявниця скаржиться, посилаючись на статтю 2 Конвенції, що людина сама має вирішувати, чи жити їй далі, і що право на смерть є неминучим наслідком права на життя і це право також захищене. Отже, на державу покладено позитивний обов'язок забезпечити в національному законодавстві можливість реалізації заявницею такого права.

Вона також скаржиться, посилаючись на статтю 3, що Уряд Сполученого Королівства зобов'язаний не лише сам утримуватися від нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження, а й уживати реальних заходів для того, щоб не допускати ситуацій, у яких громадяни можуть зазнати такого поводження. Єдиним ефективним засобом захисту заявниці від такого поводження могла б бути ґарантія про непереслідування її чоловіка в судовому порядку, якщо він допоможе їй вчинити самогубство.

Крім того, посилаючись на статтю 8, вона стверджує, що в цій статті прямо визнається право на самовизначення, і, посилаючись на статтю 9, вона скаржиться на те, що відмова надати ґарантію непереслідування та відсутність передбаченої законом можливості вчинення самогубства зі сторонньою допомогою порушує її право виражати свої переконання.

Посилаючись на статтю 14, вона стверджує, що беззастережна заборона вчинення самогубства зі сторонньою допомогою становить дискримінацію тих, хто не в змозі самотужки вчинити самогубство, тимчасом як здорові люди можуть здійснити право померти, не порушуючи національного законодавства.

Рішення Суду

Стосовно прийнятності справи

Суд визнав, що заява загалом порушила питання права, які є настільки серйозними, що вирішення їх залежатиме від розгляду справи по суті. Тому Суд оголосив заяву прийнятною.

По суті справи

Стаття 2

Суд нагадав, що стаття 2 ґарантує право на життя, — право, без забезпечення якого немає сенсу в здійсненні будь-якого з інших прав та свобод, ґарантованих Конвенцією. Воно стосується не лише умисного вбивства, а й ситуацій, коли наявність дозволу використати силу призвело до неумисного позбавлення життя. Крім того, у своїх рішеннях Суд уже зазначав, що перше речення пункту 1 статті 2 вимагає від держав не лише утримуватися від умисного й незаконного позбавлення життя, а й уживати необхідних заходів для захисту життя людей, які перебувають під їхньою юрисдикцією. За певних чітко визначених обставин це зобов'язання може також означати, що органи влади мають позитивний обов'язок вживати превентивних оперативних заходів для захисту людини, життю якої загрожують кримінальні дії з боку іншої людини.

У своїх прецедентних рішеннях з цього приводу Суд послідовно наголошував на тому, що держава має забезпечувати захист життя. Виходячи з цього, Суд не визнав переконливим твердження, що «право на життя», ґарантоване статтею 2, може тлумачитися як право, яке містить неґативний аспект. Статтю 2 не можна, без перекручення тексту, тлумачити як таку, що надає діаметрально протилежне право, а саме — право померти; вона також не може породжувати і право на самовизначення в сенсі надання людині права обирати смерть, а не життя.

Відповідно, суд визнав, що зі статті 2 не випливає будь-якого права на смерть, чи то з допомогою третьої особи, а чи з допомогою державного органу влади. Отже, жодного порушення цього положення допущено не було.

Стаття 3

Безперечно те, зазначив Суд, що сам Уряд-відповідач не допустив будь-якого поганого поводження стосовно заявниці. Не було й жодних скарг на те, що заявниця не дістає належного піклування з боку медичних органів держави.

Заявниця стверджувала натомість, що відмова генерального прокурора ґарантувати непереслідування її чоловіка в разі його допомоги у вчиненні самогубства та відсутність передбаченої законом можливості вчинення самогубства зі сторонньою допомогою становлять нелюдське і таке, що принижує гідність, поводження, за яке відповідальність несе держава. Однак заявлення такого права потребує нового і розширеного тлумачення цієї концепції поводження. Незважаючи на те, що Суд має застосовувати динамічний та гнучкий підхід до тлумачення Конвенції, будь-яке тлумачення має також узгоджуватися з основними завданнями Конвенції та відповідати їй як системі захисту прав людини. Тлумачення статті 3 має бути взаємно узгодженим зі статтею 2. Стаття 2 є передусім забороною використання сили, що може спричинити смерть, або іншої дії, що може призвести до загибелі людини, і не надає людині права вимагати від держави дозволу чи сприяння щодо позбавлення життя.

Суд лише може співчувати заявниці у зв'язку з її турботою, що відсутність змоги припинити життя ставить її перед перспективою страдницької смерті. З іншого боку, позитивний обов'язок держави, на який послалася заявниця, вимагав би від держави дозволити їй покінчити із життям, але такий обов'язок не може випливати зі статті 3. Тому Суд дійшов висновку, що в цьому контексті жодного позитивного обов'язку за статтею 3 не виникає, а отже, порушення цього положення допущено не було.

Стаття 8

Закон не дозволяв заявниці здійснити своє право вибору альтернативи — уникнути того, що вона вважала принизливим і мученицьким кінцем свого життя. Суд не готовий виключити, що це становить втручання в її право на повагу до приватного життя, ґарантоване пунктом 1 статті 8.

Суд нагадав, що втручання у здійснення права за статтею 8 не суперечитиме пункту 2 статті 8 лише тоді, коли воно здійснюється «згідно із законом», має законну мету чи цілі, як того вимагає цей пункт, а також є «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення такої мети чи цілей.

Єдиним питанням, що виникає з арґументів сторін, є необхідність будь-якого втручання, і такі арґументи зосереджувалися навколо його пропорційності. У зв'язку з цим заявниця піддала критиці беззастережність заборони вчинення самогубства зі сторонньою допомогою.

Суд встановив, погоджуючись із палатою лордів, що держава має право реґулювати, за допомогою дії загального кримінального закону, заходи, які становлять ризик для життя певної людини та небезпеки для інших людей. Закон, про який ідеться в цій справі, а саме — стаття 2 Закону про суїцид, мав на меті охорону життя за допомогою захисту слабких та уразливих, і особливо тих, хто неспроможний приймати свідомі рішення супроти дій, що мають на меті припинити життя чи сприяти його припиненню.

Суд не вважає, що беззастережна заборона вчинення самогубства зі сторонньою допомогою є непропорційним заходом. Адже Уряд зазначив, що гнучкість у конкретних випадках забезпечується тим, що потрібна згода генерального прокурора щодо порушення переслідування, а також положенням, яке стосовно покарання встановлює лише його максимальну міру, проте дозволяючи призначення, якщо необхідно, менш суворої міри покарання. Немає підстав вважати свавіллям те, що закон наголошує на важливості права на життя, забороняючи суїцид зі сторонньою допомогою, водночас передбачаючи наявність системи правозастосування і судового розгляду, які в кожній конкретній справі дають змогу належним чином враховувати суспільний інтерес у порушенні судового переслідування, а також справедливі й належні вимоги відплати і стримування.

Не свідчать обставини справи й про те, що відмова генерального прокурора надати попередні ґарантії щодо непорушення судового переслідування проти чоловіка заявниці була якоюсь мірою непропорційною. Проти будь-якої вимоги з боку виконавчої влади вивести тих чи інших людей чи категорії людей з-під дії закону можна висунути вагомі арґументи, які ґрунтуються на принципі верховенства права. У всякому разі, дія, стосовно якої було заявлено право на імунітет, настільки серйозна, що рішення генерального прокурора про відмову в наданні згаданих ґарантій не можна вважати необґрунтованими чи нерозумними.

Суд дійшов висновку, що втручання можна виправдати як «необхідне в демократичному суспільстві» для захисту прав інших. Відповідно, жодного порушення статті 8 допущено не було.

Стаття 9

Суд зауважив, що не всі думки чи погляди являють собою переконання, які захищені пунктом 1 статті 9. Вимоги заявниці не становлять будь-якої форми сповідування релігії чи переконання в богослужiннi, ученнi, виконаннi на практиці та дотриманні релiгiйних норм, як це зазначено в другому реченні першого пункту. Термін «practice» (виконання на практиці) не означає будь-яку дію, до якої спонукала або на яку впливає релігійна віра чи переконання. Тією мірою, якою погляди заявниці відбивають її прихильність до принципу особистої автономії, ця претензія є перефразованою скаргою, порушеною з посиланням на статтю 8. Суд дійшов висновку, що порушення статті 9 допущено не було.

Стаття 14

Для цілей статті 14 різниця в поводженні з особами, які перебувають в аналогічних чи відносно схожих обставинах, становить дискримінацію, якщо для такої різниці немає об'єктивних і достатніх підстав, тобто якщо вона не ставить законної мети чи якщо немає обґрунтованого пропорційного взаємозв'язку між застосованими засобами та поставленою метою. Дискримінація також може виникати у випадку, коли держава, не маючи об'єктивних і достатніх підстав, застосовує той самий підхід до осіб, які перебувають у зовсім різних ситуаціях.

На думку Суду, існували об'єктивні й достатні підстави для передбачення в законі рівних умов як для тих, хто фізично був спроможний учинити суїцид, так і для тих, хто фізично не був спроможний зробити це. Є переконливі причини для того, щоб не намагатися розрізняти тих, хто спроможний, і тих, хто неспроможний учинити самогубство без сторонньої допомоги.

Межа між цими двома категоріями часто виявлялася б надто тонкою, і намагання передбачити в законі привілей для тих, кого вважають неспроможними вчинити суїцид, значно підірвало б ґарантію права на життя, захищати яке був призначений Закон 1961 року, і це значно посилило б небезпеку зловживань.

Отже, порушення статті 14 допущено не було.

 



[1]Суд застосував правило 41 (черговість розгляду заяв) та правило 40 (повідомлення про надходження невідкладної заяви) Реґламенту Суду.

[2]Згідно зі статтею 43 Європейської конвенції з прав людини, упродовж трьох місяців від дати постановлення рішення палатою будь-яка сторона у справі може, у виняткових випадках, звернутися з клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати Суду, яка складається з 17 суддів. Якщо колеґія у складі п'яти суддів вважає, що справа порушує серйозне питання щодо тлумачення або застосування Конвенції чи протоколів до неї або важливе питання загального значення, Велика палата виносить остаточне рішення. Якщо серйозних питань або проблем не виникає, колеґія відхиляє клопотання, а судове рішення стає остаточним. В іншому разі рішення палати стають остаточними зі спливом зазначених вище трьох місяців або раніше, якщо сторони заявляють, що вони не звертатимуться із клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати.

[3]Суд застосував правило 41 (черговість розгляду заяв) та правило 40 (повідомлення про надходження невідкладної заяви) Реґламенту Суду.

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2024 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua