Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Репетитор англійської мови
Петропавлівська Борщагівка.
Англійська для школярів.
 


Стаття з журналу № 1'2003

Назва
 
Рішення палати у справах O, Хаммерна, Рінґвольда та Y проти Норвегії». Комюніке Секретаря Суду.
(Chamber Judgments in the Cases of O, Hammern, Ringvold and Y v. Norway)
 
Зміст
 

078
11.02.2003

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ ПАЛАТИ У СПРАВАХ
O, ХАММЕРНА, РІНҐВОЛЬДА ТА Y ПРОТИ НОРВЕГІЇ

Сьогодні Європейський суд з прав людини письмово повідомив рішення[1] у справах «O проти Норвегії» (O v. Norway), «Хаммерн проти Норвегії» (Hammern v. Norway), «Рінґвольд проти Норвегії» (Ringvold v. Norway) та «Y проти Норвегії» (Y v. Norway) (заяви № 29327/95, 30287/96, 34964/97 та 56568/00).

(Рішення викладені лише англійською мовою).

Суд одноголосно визнав прийнятність скарги заявника з посиланням на пункт 2 статті 6 (презумпція невинуватості) Європейської конвенції з прав людини у справі «Y проти Норвегії».

У справах O, Хаммерна, Рінґвольда та Y проти Норвегії Суд одноголосно визнав застосовність пункту 2 статті 6 та наявність порушення цього пункту у справах.

Згідно зі статтею 41 Конвенції (справедлива сатисфакція), Суд присудив заявникові у справі «О проти Норвегії» 5000 євро як компенсацію за нематеріальну шкоду та 2900 євро за судові витрати, з вирахуванням 2848 євро, які Рада Європи надала як правову допомогу. У справі «Y проти Норвегії» Суд присудив заявникові 20 000 євро як компенсацію за нематеріальну шкоду та 4500 євро за судові витрати. Пан Хаммерн з вимогою справедливої сатисфакції не звертався.

У справі «Рінґвольд проти Норвегії» Суд, шістьма голосами проти одного, постановив про незастосовність пункту 2 статті 6 та відсутність порушення цього пункту у справі.

1. Основні факти

Заяви були подані чотирма громадянами Норвегії. Перших трьох заявників, після заперечної відповіді присяжних на поставлені їм запитання, було визнано не винуватими в сексуальному посяганні на неповнолітніх. Четвертого заявника було виправдано в апеляційному провадженні — з нього було знято обвинувачення в насильницькому нападі на сексуальному ґрунті та неумисному вбивстві, що також відбулося після заперечної відповіді присяжних на поставлені їм запитання.

Після виправдувальних вироків заявники у справах О та Хаммерна вчинили позови з вимогою компенсації за спричинення незручностей і неспокою внаслідок порушення проти них кримінальної справи. У справах Рінґвольда та Y потерпіла особа та батьки потерпілої вчинили проти заявників цивільні позови про відшкодування шкоди.

О — громадянин Норвегії, 1955 року народження, проживає в Норвегії. Проти нього та його батька було висунуто обвинувачення в сексуальному посяганні протягом кількох років стосовно дочки заявника, L., яка народилася 18 жовтня 1981 року. Високий суд (lagmannsrett) з територіальною юрисдикцією в Ейдсіватінґу (Eidsivating) виправдав заявника в червні 1994 року.

29 серпня 1994 року заявник та його батько звернулися з вимогою відшкодування шкоди, посилаючись на статті 444–446 Кримінально-процесуального кодексу (КПК), але Високий суд відхилив цей позов 25 січня 1995 року. Зваживши на всі обставини справи в цілому та керуючись критерієм доведеності, Високий суд визнав недоведеним той факт, що заявник не мав статевого контакту зі своєю дочкою.

Ульф Хаммерн (Ulf Hammern) — громадянин Норвегії, 1949 року народження, проживає в м. Б’юґні (Bjugn), Норвегія. 10 березня 1992 року до місцевої поліції надійшли повідомлення про те, що заявник вчинив сексуальні посягання стосовно дитини чи кількох дітей у дитячому садку Ботнґорд (Botngеrd), у якому він виконував допоміжну роботу. 13 березня 1992 року його було тимчасово звільнено від виконання обов’язків.

9 січня 1993 року заявникові було офіційно пред’явлено обвинувачення в сексуальному посяганні стосовно 36 дітей, прізвища яких було встановлено, а також стосовно інших дітей дитячого садка, кількість яких встановлено не було. 22 вересня 1993 року його було офіційно обвинувачено в сексуальному посяганні стосовно десяти дітей дитячого садка. 31 січня 1994 року Високий суд з територіальною юрисдикцією у Фростатінґу (Frostating) виправдав заявника.

Заявник учинив позов про відшкодування шкоди і домігся присудження йому 170 000 норвезьких крон. Однак cуд, визнавши недоведеною ймовірність вчинення заявником дій, які послужили підставою для обвинувачення, відхилив його позов про додаткове відшкодування, якого заявник домагався, посилаючись на статтю 444 КПК.

Івар Рінґвольд (Ivar Ringvold) — громадянин Норвегії, 1965 року народження, проживає в м. Осло. 24 червня 1993 року його було обвинувачено у вчиненні протягом 1986–1990 років сексуального посягання стосовно неповнолітньої дитини, G., 1979 року народження. У зазначений період батько G. співмешкав з матір’ю заявника. Стверджується, що правопорушення, в яких обвинуватили п. Рінґвольда, були вчинені ним у домі заявника в ті дні, коли дитина приходила туди побачитися зі своїм батьком.

18 лютого 1994 року Високий суд з територіальною юрисдикцією в Ейдсіватінґу зняв із заявника ці обвинувачення і відхилив цивільний позов G. про відшкодування моральної шкоди. Згодом G. звернулася з апеляцією до Верховного суду, який ухвалив присудити їй компенсацію, визнавши, на підставі критерію доведеності, ймовірність вчинення заявником стосовно неї сексуального посягання.

Y — громадянин Норвегії, 1977 року народження. 1 жовтня 1997 року його було обвинувачено в нападі на сексуальному ґрунті на свою двоюрідну сестру, Т. (віком 17 років), і зокрема в завданні їй удару 23-кілограмовим камінням, що спричинилося до перелому черепа. Згодом від отриманих травм голови Т. померла.

Кармсундський (Karmsund) районний суд (herredsrett) визнав заявника винним за висунутими йому обвинуваченнями і засудив його до 14 років ув’язнення зі стягненням з нього 100 000 норвезьких крон на відшкодування шкоди батькам Т. Високий суд з територіальною юрисдикцією в Ґулатінґу (Gulating) виправдав заявника, але виніс ухвалу про присудження компенсації батькам Т.

Усі четверо заявників оскаржували ухвалені проти них рішення, але безуспішно.

2. Процедура і склад Суду

Справи О, Хаммерна та Рінґвольда було подано до Європейської комісії з прав людини 11 жовтня 1995 року, 14 грудня 1995 року та 5 грудня 1996 року, відповідно. Усі три справи було передано до Суду 1 листопада 1998 року. Заяву «Y проти Норвегії» подано до Суду 23 березня 2000 року. Заяву О було оголошено частково прийнятною 14 грудня 1999 року і 11 вересня 2001 року оголошено прийнятними заяви Хаммерна та Рінґвольда. Слухання у всіх чотирьох справах відбулося 17 вересня 2002 року.

Судове рішення постановлене палатою, до складу якої увійшло сім суддів:

Жан-Поль Коста (Jean-Paul Costa, Франція), голова

Віллі Фурманн (Willi Fuhrmann, Австрія)

Лукіс Лукайдес (Loukis Loucaides, Кіпр)

Пранас Куріс (Pranas Kuris, Литва)

Франсуаза Тюлкен (Françoise Tulkens, Бельгія)

Карел Юнґвірт (Karel Jungwiert, Чехія)

Ханна Софія Ґрев (Hanne Sophie Greve, Норвегія),

а також Саллі Долле(Sally Dollé), секретар секції.

3. Стислий виклад судового рішення

Оскарження

Усі заявники скаржаться, що, ухвалюючи рішення стосовно згаданих позовів про відшкодування шкоди, суди Норвегії виходили з припущення наявності кримінальної вини заявників, незважаючи на виправдувальні вироки в їхніх справах, що суперечить вимогам пункту 2 статті 6 Конвенції.

Рішення Суду

Пункт 2 статті 6

«О проти Норвегії» та «Хаммерн проти Норвегії»
(стосовно вчинених виправданими заявниками
позовів про відшкодування шкоди)

Суд зазначив, що підсумок кримінального провадження як у справі О, так і у справі Хаммерна, був остаточним; позов про відшкодування шкоди має право вчинити лише особа, з якої суд зняв обвинувачення, або в разі припинення такого кримінального провадження стосовно неї.

Суд також визнав, що питання про відшкодування шкоди великою мірою пов’язувалося з питаннями, які вирішувалися під час розгляду кримінальних справ заявників. Питання про відшкодування шкоди вирішували ті самі суди, які розглядали згадані справи. При цьому вони спиралися на ті самі докази і засідали в тому самому чи майже в тому самому складі, як цього вимагає стаття 447 Кримінально-процесуального кодексу. Позови про відшкодування шкоди виявилися не лише подальшим розвитком у часі кримінальних проваджень — їх розгляд, якщо взяти до уваги юрисдикцію та предмет розгляду, також пов’язали з цими провадженнями в сенсі застосування законодавства та практики. Мета такого розгляду полягала у з’ясуванні, чи зобов’язана держава фінансово компенсувати заявникам шкоду, якої вони зазнали внаслідок судового переслідування. Хоча заявників і не було «обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення», Суд визнав застосовність пункту 2 статті 6, оскільки умови одержання компенсації пов’язували з питанням відповідальності за кримінальне правопорушення.

Суд знову наголосив, що в пункті 2 статті 6 втілено загальну норму, згідно з якою після остаточного виправдувального судового рішення неприйнятними є навіть висловлювання будь-яких сумнівів стосовно невинуватості обвинуваченого.

Суд зауважив, що у справі О Високий суд визнав імовірним те, що дочка заявника зазнала сексуальних посягань, і що цей суд, «зваживши на всі обставини справи в цілому… та керуючись критерієм доведеності, визнав недоведеним той факт, що заявник не мав [з нею] статевого контакту». У справі Хаммерна Високий суд знову послався на висновки медичних експертів, «які припускали дуже високий ступінь імовірності того, що 10 дітей, прізвища яких згадувалися в обвинувальному акті, зазнали сексуального посягання», і докладно підсумував різні види доказів, які вказували на п. Хаммерна як на виконавця зазначеного правопорушення. Високий суд дійшов висновку, що заявник не довів імовірності того, що він не вчиняв дій, які послужили підставою для висунутих обвинувачень.

Як у справі О, так і в справі Хаммерна Суд дійшов висновку, що в мотивуванні Високого суду явно виражалася підозра в наявності вини заявників у зв’язку з обвинуваченнями їх у сексуальному посяганні, незважаючи на вже ухвалений виправдувальний судовий вирок у їхніх справах. Хоча розпорядчий комітет Верховного суду з апеляцій підтвердив у кожній справі свою думку про те, що відмова в задоволенні позову про відшкодування шкоди не скасовує і не піддає сумніву попередній виправдувальний вирок, Суд визнав непереконливим, що згадане мотивування не було спроможне піддати сумніву правильність виправдувальних вироків стосовно заявників, спростовуючи таким чином презумпцію невинуватості. Отже, у справах «О проти Норвегії» та «Хаммерн проти Норвегії» було допущено порушення пункту 2 статті 6.

«Y проти Норвегії» та «Рінґвольд проти Норвегії»
(стосовно позовів про відшкодування шкоди,
вчинених потерпілою та її батьками)

Розглядаючи справи Y та Рінґвольда, Суд зазначив, що встановлення кримінальної відповідальності особи не є передумовою для покладення на неї обов’язку сплати компенсації і що згадані позови про відшкодування шкоди не розглядалися, згідно з норвезьким правом, як «кримінальні обвинувачення».

Суд також зауважив, що, хоча умови встановлення цивільної відповідальності можуть у деяких аспектах збігатися з умовами встановлення відповідальності кримінальної, цивільний позов має все-таки вирішуватися у світлі принципів цивільного деліктного права. Підсумок кримінального провадження не становив вирішального значення для розв’язання справи про компенсацію. Потерпіла особа мала право звертатися з вимогою відшкодування шкоди, незалежно від того, чи було підсудного визнано винним, чи його було виправдано. Питання компенсації мало підлягати окремій юридичній оцінці з опорою на критерії та доказові норми, які в деяких важливих аспектах відрізняються від тих, що застосовуються в разі встановлення вини у вчиненні кримінального правопорушення.

На думку Суду, той факт, що дія, яка може служити підставою для цивільного позову про відшкодування шкоди згідно з деліктним правом, а також містить об’єктивні складові ознаки кримінального правопорушення, не означає, що дану особу, яку обвинувачують у вчиненні цієї дії в контексті деліктної справи, вже «обвинувачено в кримінальному правопорушенні». У такий спосіб факт не можна кваліфікувати також тоді, коли для визначення цивільно-правових наслідків такої дії використовуються докази з кримінальної справи. В іншому разі пункт 2 статті 6 наділяв би виправдувальний вирок у кримінальній справі небажаною силою позбавляти потерпілу особу можливостей вимагати відшкодування шкоди згідно з цивільним деліктним правом. Це знову-таки неправомірно надавало б виправданому виконавцеві правопорушення можливість уникнути будь-якої відповідальності за свої дії. Таке широке тлумачення не може підкріплюватися ані формулюванням пункту 2 статті 6, ані будь-якою спільною позицією в національних правових системах країн, які ратифікували Європейську конвенцію з прав людини. Навпаки, у багатьох із цих країн виправдувальний вирок суду не виключає покладення за такі самі дії цивільної відповідальності.

Отже, Суд визнав, що, хоча звільнення від кримінальної відповідальності має відповідним чином враховуватися при розгляді судом позову про відшкодування шкоди, таке звільнення не повинно виключати можливість встановлення цивільної відповідальності зі сплати компенсації у зв’язку з такими самими фактами на підставі менш суворого тягаря доведення. Але застосування пункту 2 статті 6 можливе тоді, коли рішення про відшкодування шкоди виходить також із констатації наявності вини в кримінальному правопорушенні.

У справі Рінґвольда в ухвалі про присудження компенсації не йшлося про те, що виконано всі умови для визнання заявника винним за кримінальними обвинуваченнями, які з нього вже було знято виправдувальним вироком суду. Наступне цивільне провадження не суперечило і не «скасовувало» цей вирок. До того ж, на відміну від кримінальної відповідальності, встановлення цивільної відповідальності за сплату компенсації передовсім служило засобом правового захисту у зв’язку з тілесним ушкодженням потерпілої особи та зазнаними нею стражданнями. Розмір відшкодування можна було вважати виправданим з урахуванням завданої шкоди. Ані мета рішення про компенсацію, ані її розмір не становили кримінального покарання. Отже, Суд визнав, що позов про відшкодування шкоди не можна було вважати порушенням ще одного «кримінального обвинувачення» проти заявника після винесення виправдувального вироку в його справі.

Встановлюючи також, чи був який-небудь зв’язок між кримінальною справою та наступною справою про відшкодування шкоди, який би виправдовував розширення сфери застосування пункту 2 статті 6, Суд знову зауважив, що підсумок кримінального провадження не мав вирішального значення для розв’язання питання про компенсацію. Незважаючи на виправдувальний вирок у справі заявника, присудження компенсації було з юридичного погляду можливим. Отже, незалежно від результату розгляду кримінальної справи проти заявника, справа про відшкодування шкоди не могла бути її безпосереднім наслідком. Тому пункт 2 статті 6 у справі «Рінґвольд проти Норвегії» незастосовний, і, отже, порушення цього пункту допущено не було.

У справі Y Суд взяв до уваги, що текст рішення Високого суду розпочинається з такого формулювання: «Зважаючи на всі докази, подані у справі, Високий суд визнав цілком імовірним факт вчинення [заявником] тих правопорушень стосовно Т., у яких він обвинувачувався, і що її батькам необхідно присудити компенсацію згідно зі статтею 3-5 (2) Закону про відшкодування шкоди…». Це рішення підтримала більшість суддів Верховного суду, але вони вжили обережніше формулювання.

Суд взяв до уваги той факт, що національні суди врахували виправдувальний вирок у кримінальній справі заявника. Однак, на думку Суду, допустивши в тексті свого рішення таке формулювання, Високий суд, і згодом Верховний суд, який залишив це рішення без зміни, у своєму прагненні захистити законні інтереси потерпілої вийшли поза межі цивільного провадження, оскільки піддали сумніву правильність виправдувального вироку. Таким чином, було створено зв’язок з попереднім кримінальним провадженням, а це суперечило презумпції невинуватості. Отже, Суд визнав застосовність пункту 2 статті 6 у справі «Y проти Норвегії», а також те, що було допущено порушення цього пункту.

У справах «O проти Норвегії», «Хаммерн проти Норвегії» суддя Ґрев висловила окрему думку, яка збігається з позицією більшості. Кожну з цих думок додано до тексту судового рішення. Суддя Тюлкен висловила окрему думку, яка збігається з позицією більшості, а суддя Коста — думку, яка не збігається з позицією більшості, у справі «Рінґвольд проти Норвегії»; ці думки також додано до тексту судового рішення.

 

 



[1] Згідно зі статтею 43 Європейської конвенції з прав людини, упродовж трьох місяців від дати постановлення рішення палатою будь-яка сторона у справі може, у виняткових випадках, звернутися з клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати Суду, яка складається з 17 суддів. Якщо колеґія у складі п’яти суддів вважає, що справа порушує серйозне питання щодо тлумачення або застосування Конвенції чи протоколів до неї або важливе питання загального значення, Велика палата виносить остаточне рішення. Якщо серйозних питань або проблем не виникає, колеґія відхиляє клопотання, а судове рішення стає остаточним. В іншому разі рішення палати стають остаточними зі спливом зазначених вище трьох місяців або раніше, якщо сторони заявляють, що вони не звертатимуться із клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати.

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2024 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua