Стаття з журналу № 3'1999

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

ПЕРША СЕКЦІЯ

СПРАВА «АБДУРРАХІМ ІНСЕДУРСУН ПРОТИ НІДЕРЛАНДІВ»
(case of Abdurrahim Incedursun v. the Netherlands)

(Позов № 33124/96)

РІШЕННЯ

Страсбург
22 червня 1999 року

У справі «Абдуррахім Інседурсун проти Нідерландів»

Європейський суд з прав людини, засідаючи — згідно зі статтею 27 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Конвенція), зміненою Протоколом № 11, та відповідними положеннями Регламенту Суду — Великою палатою, до складу якої увійшли судді:

Е. Палм (E. Palm), голова

Л. Феррарі Браво (L. Ferrari Bravo)

Л. Кафліш (L. Caflisch)

Є. Макарчик (J. Macarczyk)

В. Стражніцка (V. Stráznická)

В. Фурманн (W. Fuhrmann)

К. Юнгвірт (K. Jungwiert)

М. Фішбах (M. Fischbach)

В. Буткевич

Б. Жупанчич (B. Zupancic)

Н. Важич (N. Vajic)

Дж. Хедіган (J. Hedigan)

В. Томассен (W. Thomassen)

М. Цаца-Ніколовська (M. Tsatsa-Nikolovska),

Т. Пантіру (T. Pantiru)

К. Трая (K. Traja)

С. Ботучарова (S. Botoucharova),

а також М. де Бур-Буквіккіо (M. de Boer-Buquicchio), заступник Секретаря Суду,

після наради за зачиненими дверима 9 червня 1999 року постановляє таке рішення, винесене того самого дня:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було передано до Суду, згідно з колишньою статтею 19 Конвенції, громадянином Туреччини паном Абдуррахімом Інседурсуном (заявник) 28 жовтня 1998 року в межах тримісячного строку, передбаченого колишніми пунктом 1 статті 32 і статтею 47 Конвенції.

Справу порушено на підставі заяви (№ 33124/96) проти Королівства Нідерланди, поданого до Європейської комісії з прав людини (Комісія) паном Абдуррахімом Інседурсуном 27 серпня 1996 року, згідно з колишньою статтею 25.

Заявник посилався на колишню статтю 48 Конвенції, змінену Протоколом № 9, який ратифікували Нідерланди. Мета заяви — отримати рішення з приводу того, чи свідчать факти у справі про порушення державою-відповідачем своїх зобов'язань згідно зі статтями 2 і 3 Конвенції та/або Протоколом № 6 до Конвенції.

2. 30 листопада 1998 року заявник призначив адвоката, який представлятиме його інтереси (правило 31 колишнього Регламенту Суду «В»). Спочатку заявник був представлений Комісії як пан Х., але згодом він погодився розкрити своє ім'я.

3. Як голова палати, яку було сформовано (колишня стаття 43 Конвенції та колишнє правило 21 Регламенту Суду) для розгляду, зокрема, питань щодо процедури, які могли виникнути до набрання чинності Протоколом № 11, пан Р. Бернхардт, він же Голова Суду на той час, через Секретаря провів консультації з уповноваженою особою Уряду Нідерландів (Уряд), адвокатом заявника та представником Комісії стосовно організації письмової процедури. Після консультацій з обраним Головою нового Суду паном Л. Вільдхабером, згідно з колишнім пунктом 1 правила 38, у листі до Уряду від 30 жовтня 1998 року пан Р. Бернхардт звернувся з проханням не висилати заявника з Нідерландів до закінчення розгляду справи новим Судом.

4. Після набрання чинності 1 листопада 1998 року Протоколом № 11 справу було передано до Великої палати Суду відповідно до пункту 5 статті 5 цього Протоколу. До складу Великої палати за посадою ввійшли пані В. Томассен — суддя від Нідерландів (пункт 2 статті 27 Конвенції і пункт 4 правила 24 Регламенту Суду), пан Вільдхабер — Голова Суду, і пані Е. Палм — заступник Голови Суду (пункт 3 статті 27 Конвенції і пункт 3 правила 24). Іншими суддями, визначеними для остаточного комплектування Великої палати, були пан Л. Феррарі Браво, пан Л. Кафліш, пані В. Стражніцка, пан В. Фурманн, пан К. Юнгвірт, пан М. Фішбах, пан Б. Жупанчич, пані Н. Важич, пан Дж. Хедіган, пані М. Цаца-Ніколовська, пан Т. Пантіру, пан Е. Левіц, пан К. Трая і пані С. Ботучарова (пункт 3 правила 24 і пункт 4 правила 100).

5. Оскільки пан Л. Вільдхабер не зміг взяти участь в обговоренні 9 червня 1999 року, на посаді голови Великої палати (правило 10) його заступала пані Е. Палм; пан В. Буткевич, підмінний суддя, заміщав його як член палати (пункт 5b правила 24). Пан Є. Макарчик, підмінний суддя, заміщав пана Е. Левіца, який також не міг бути присутнім під час обговорення 9 червня 1999 року.

6. 11 січня 1999 року Велика палата, згідно з правилом 39, подовжила до 26 лютого 1999 року строк, до якого просить Уряд не висилати заявника з Нідерландів.

7. У відповідь на пропозицію Суду (правило 99) Комісія делегувала одного зі своїх членів, пана Е. А. Алкема (E. A. Alkema), взяти участь у провадженні у Великій палаті.

8. 21 січня 1999 року уповноважена особа Уряду повідомила Секретаря про те, що вона зв'язалася з представником заявника, аби досягти згоди, і звернулася з проханням до канцелярії посприяти в цьому. 25 січня 1999 року Велика палата задовольнила це прохання.

9. Зустріч сторін відбулася в Гаазі 2 лютого 1999 року. Канцелярію представляли пані М. де Бур-Буквіккіо — заступник Секретаря, та пан Н. Мол (N. Mol) — працівник юридичної служби канцелярії.

Уряд представляли пан Р. А. А. Бьокер (R. A. A. Bцcker) — уповноважена особа, а також пані Дж. Шуккінг (J. Schukking), пан Дж. Страйкер Будьєр (J. Struyker Boudier), пан Б. Нєгофф (B. Niehoff) та пан Г. Вонк (H. Vonk). Заявника представляли пані Г. Е. М. Латер (G. E. M. Later) — адвокат, якій допомагали пан Д. Гюрсес (D. Gürses) та пані Н. Доган (N. Dogan). Заявник теж був присутній.

Представники домовилися про умови угоди про примирення, текст якої, підписаний сторонами, було вручено заступникові Секретаря.

10. 5 лютого 1999 року Голова Суду відмінив судовий розгляд, призначений на 25 лютого 1999 року.

ЩОДО ФАКТІВ

Обставини справи

11. Заявник — громадянин Туреччини курдського походження, 1952 року народження, проживає в Нідерландах.

12. Заявник приїхав до Нідерландів 5 червня 1995 року, а 7 червня 1995 року попросив притулку або, як альтернатива, дозволу на проживання з причин гуманітарного характеру. Він стверджував, що підставою для цього є ризик наразитися в Туреччині на переслідування з політичних мотивів за своє широко відоме співчуття курдському народові. За словами заявника, він займався політичною діяльністю в 1984–1992 роках на муніципальному рівні, а політична діяльність його брата І., засновника НЕР (Halkin Emek Partisi, Народної партії праці, нині розпущеної нелегальної прокурдської партії), спрямована на захист курдського народу, зробила його відомим у країні громадським діячем. У результаті турецька влада почала чинити тиск на сім'ю заявника.

13. Далі заявник стверджував, що протягом 1992 року його п'ять разів заарештовували і тримали під вартою від одного тижня до двадцяти днів, упродовж яких допитували і піддавали жорстокому поводженню. Разом з братом І. та тринадцятьма іншими особами його було обвинувачено у сприянні та підтримці РКК (Курдська робітнича партія). 1994 року він дізнався, що рішенням від 23 грудня 1992 року Діярбакирський суд державної безпеки виправдав його та всіх інших обвинувачених за браком доказів. За порадою своєї сім'ї та одного з місцевих чиновників, з 1992 року він переховувався в різних місцях у Туреччині, жив під вигаданими іменами. Більшість із тих, що обвинувачувалися разом з ним у 1992 році, згодом було вбито, а його брат І., який зник, вважається загиблим. Заявник залишив Туреччину за порадою членів своєї сім'ї, оскільки їхнє помешкання регулярно відвідують поліцейські, розшукуючи його.

14. 25 липня 1995 року державний міністр юстиції (Staatsecretaris van Justitie) відхилив клопотання заявника на тій підставі, що факт існування загрози переслідування в Туреччині не підтвердився. 23 серпня 1995 року заявник подав державному міністрові заперечення (bezwaarschrift) проти цього рішення.

15. Згідно зі статтею 32 Закону про іноземців (Vreemdelingenwet), державний міністр своїм рішенням від20 жовтня 1995 року заборонив заявникові залишатися в Нідерландах під час апеляційного провадження у його справі і видав наказ залишити Нідерланди протягом двох тижнів.

16. 30 жовтня 1995 року заявник звернувся до голови колегії у справах іноземців (Vreemdelingenkamer) Гаазького регіонального суду (Arrondissementsrechtbank) з клопотанням дозволити йому — як тимчасовий захід (voorlopige voorziening) — перебування в Нідерландах до отримання результатів апеляційного провадження.

19 березня 1996 року голова колегії у справах іноземців відхилив клопотання заявника, зазначивши, що з 1992 року, коли заявника було виправдано, і до 1995 року він залишався в Туреччині, і за цей час фактів на підтвердження того, що турецька влада все ще вважає заявника важливим політичним опонентом, не встановлено.

Зваживши на ці обставини та на те, що інші правові норми не були порушені, голова колегії дійшов висновку, що рішення державного міністра від 20 жовтня не можна вважати невмотивованим. Оскільки заперечення заявника не мало розумних шансів на успіх та з огляду на те, що подальше розслідування, яке б могло позитивно вплинути на розгляд справи заявника, не проводилося, голова, згідно зі статтею 33b Закону про іноземців, прийняв рішення і щодо суті заперечення заявника проти рішення державного міністра від 25 липня 1995 року. Він відхилив його як недостатньо обґрунтоване.

17. 30 травня 1996 року заявник звернувся до державного міністра юстиції переглянути (herziening) його клопотання про надання притулку або, як альтернатива, дозвіл на постійне місце проживання з гуманітарних причин.

18. 5 серпня 1996 року, розглянувши аргументи заявника, державний міністр юстиції відхилив прохання про перегляд, не вбачаючи підстав для перегляду попереднього відхилення його клопотань.

19. 26 серпня 1996 року заявник оскаржив рішення від 5 серпня 1996 року. Того самого дня він звернувся з новим проханням до голови колегії у справах іноземців Гаазького регіонального суду щодо надання йому тимчасового дозволу очікувати в Нідерландах результату провадження щодо його оскарження.

20. 19 грудня 1996 року голова колегії у справах іноземців відхилив клопотання заявника про надання тимчасового дозволу. На його думку, нових фактів або обставин не було.

Посилаючись на попереднє рішення від 19 березня 1996 року, голова колегії у справах іноземців стверджував, що, безперечно, згідно з розділом 15 (1) Закону про іноземців, можливість переслідування відпадала. Не було підстав гадати, що оскарження від 26 серпня 1996 року має якийсь шанс на успіх, і голова, згідно з розділом 33b Закону про іноземців, також прийняв рішення по суті оскарження від 26 серпня 1996 року і відхилив його як недостатньо обґрунтоване.

ПРОВАДЖЕННЯ В КОМІСІЇ

21. 27 серпня 1996 року пан Інседурсун звернувся до Комісії. Посилаючись, зокрема, на статті 2 і 3 Конвенції та на Протокол № 6, він стверджував, що його вислання до Туреччини наражатиме його на реальний ризик бути підданим жорстокому або такому, що принижує людську гідність, поводженню, а також, можливо, на ризик бути вбитим.

22. 25 лютого 1997 року Комісія оголосила заяву (№ 33124/96) частково неприйнятною і відклала розгляд скарг заявника за статтями 2 і 3 Конвенції та за Протоколом № 6. Рішенням від 20 жовтня 1997 року Комісія оголосила скарги заявника за статтями 2 і 3 Конвенції та за Протоколом № 6 прийнятними. У своїй доповіді від 9 липня 1998 року (колишня стаття 31 Конвенції) вона висловила одностайну думку, що вислання заявника до Туреччини не буде порушенням статті 2 Конвенції, Протоколу № 6 чи статті 3 Конвенції¹.

ЩОДО ПРАВА

23. 2 лютого 1999 року Суд отримав такий текст, підписаний сторонами:

«Уряд Нідерландів і заявник, пан Абдуррахім Інседурсун, керуючись принципом поваги до прав людини, як визначено у Конвенції, досягли угоди про примирення з метою припинення провадження в Європейському суді з прав людини на таких умовах:

а) На підставі цієї угоди Уряд Нідерландів готовий надати панові Абдуррахіму Інседурсуну дозвіл на проживання в Нідерландах без обмежень;

b) Уряд Нідерландів добровільно виплатить заявникові 21 480 неоподатковуваних нідерландських гульденів як відшкодування судових витрат, яких він зазнав під час провадження в Європейській комісії з прав людини та Європейському суді з прав людини, з вирахуванням суми, вже присудженої заявникові згідно з програмою правової допомоги, встановленої за системою Конвенції;

с) Пан Абдуррахім Інседурсун заявляє, що, за умови виконання зобов'язань, заявлених у пункті (b), він не матиме претензій до держави Нідерланди, які ґрунтуються на фактах, викладених у поданій ним заяві.

І Уряд Нідерландів, і пан Абдуррахім Інседурсун зобов'язуються негайно інформувати Суд про виконання умов, викладених у пунктах (а) і (b).

Уряд Нідерландів заявляє, що зазначена угода про примирення не повинна тлумачитися як визнання ним факту, що, за умови депортації заявника до Туреччини, відбулося б порушення положень Конвенції та Протоколу № 6, на які посилався заявник».

24. Листами від 12 травня 1999 року та 17 травня 1999 року, відповідно, представник заявника і Уряд поінформували Суд про те, що умови угоди про примирення було виконано.

25. Проведено консультацію з представником Комісії, який не заперечував проти вилучення справи з реєстру справ Суду.

26. Суд офіційно бере до уваги домовленість, досягнуту Урядом та паном Інседурсуном. Однак, згідно із зобов'язаннями Суду, сформульованими в кінці пункту 1 статті 37 Конвенції, він може продовжити розгляд справи, якщо з'являться підстави сумніватися, що угода про примирення, про яку йдеться, ґрунтувалася на принципі поваги до прав людини, визначених у Конвенції та протоколах до неї (пункт 3 правила 62). Але цієї справи це не стосується.

27. З огляду на це, Суд зазначає, що в деяких попередніх справах Суд ухвалював рішення щодо зобов'язань Договірної держави згідно з Конвенцією, коли скарга полягала в наявності реальних підстав вважати, що особа, справа якої розглядається, в разі вислання або екстрадиції дійсно наражатиметься на ризик бути підданою жорстокому або такому, що принижує людську гідність, поводженню в країні призначення (див. рішення у справі «Соурінг проти Сполученого Королівства» (Soering v. the United Kingdom) від 7 липня 1989 року, серія А, № 161, с. 35–36, п. 90–91; рішення у справі «Круз Варас та інші проти Швеції» (Cruz Varas and Others v. Sweden) від 20 березня 1991 року, серія А, № 201, с. 28, п. 69; рішення у справі «Вільвараджа та інші проти Сполученого Королівства» (Vilvarajah and Others v. the United Kingdom) від 30 жовтня 1991 року, серія А, № 215, с. 36, п. 107–108; та рішення у справі «Чагал проти Сполученого Королівства» (Chahal v. the United Kingdom) від 15 листопада 1996 року, «Збірник судових рішень та ухвал» 1996-V, с. 1859, п. 95–97. При цьому Суд визначав характер та обсяг зобов'язань Договірних сторін за Конвенцією, що стосуються згаданих обставин.

28. Отже, справа має бути вилучена з реєстру.

На цій підставі Суд одностайно

ухвалює: вилучити справу з реєстру.

Учинено англійською та французькою мовами і повідомлено письмово 22 червня 1999 року згідно з пунктами 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.

Голосування